- Це найкращий період у моїй ігровій кар'єрі, якщо брати за титулами. За три з половиною роки я з командою виграв бронзу, срібло і два золота. Після мого відходу «Локомотив» вже не був такою дружньою командою. У 2015 році ще по проторованій дорозі виграли чемпіонат, а у сезоні 2015/16 році вже ні, хоча за іменами, можливо, і були сильніше того «Локо», в якому грав я. Хочеться вірити, що керівництво харківської команди згодом пошкодувало про мій відхід, адже я був важливою шестірнею в загальному механізмі команди не тільки на майданчику, але і за його межами.

- Чому ви постійно грали зі спущеними гетрами? 
- Витворявся я, як міг (посміхається). То зачіски, то гетри, то ігрове взуття - все, щоб не як у всіх. Думаю, це спосіб самовираження. Але за все потрібно нести відповідальність: вийшов зі спущеними гетрами - значить грай так, щоб не сказали, що ти піжон. Певною мірою це ще і додаткова мотивація.

- Це правда, що лише Євген Ривкін зумів у відбити цю звичку?
- Правда. Євген Семенович всі способи самовираження припиняв у всіх членів команди, окрім сина Дмитра Клочка (посміхається).

- 2012 року Ви разом з усім «Локомотивом» у складі збірної України стали чемпіоном світу серед студентів, хоча закінчили Національну металургійну академію 2004 року. Отримували другу освіту?

- Саме для участі в чемпіонаті світу я, Дмитро Федорченко, Сергій Журба, Дмитро Литвиненко і Микола Білоцерківець вступили до Харківського національного педагогічного університету ім. Григорія Сковороди. Потім усі, окрім Колі, його закінчили 2016 року за спеціальністю «фізичне виховання». Варто відзначити, що з навчанням нам всіляко допомагав Олександр Володимирович Сірий і без нього ми б не впоралися. За це ми йому дуже вдячні.

- Хто ще зі збірних був у, так би мовити, не зовсім студентському складі?
- Важко сказати, але були досить сильні збірні Іспанії, Таїланду, Росії, Португалії і Бразилії.
 

- Вам довелося пограти у складі двох беззаперечних лідерів вітчизняного футзалу останніх років - донецького «Шахтаря» і харківського «Локомотива». Обидві ці команди зараз, на жаль, не існують. Що між ними є спільного, а що кардинально відрізнялося?
- Зі спільного у них лише цілі і завдання. А в цілому «Локомотив» за розвитком клубної системи, за професійністю діяльності, за підходом до підбору гравців – за всіма параметрами був значно розвинутішим за «Шахтар». До речі, принцип підбору гравців «Локомотива» зразка 2016 року був схожий на методи «Шахтаря», тобто зібрати усіх. І до чого це призвело?

«У азербайджанців в рейтингу улюблених слів на першому місці "завтра", а на другому - "післязавтра"».

- Після «Локомотива» Ви лише по півроку провели у азербайджанському «Фенері» і польському «Рекорді». Що завадило затриматися на довше?
- В Азербайджані нам брехали на кожному кроці. У них в рейтингу улюблених слів на першому місці «завтра», а на другому - «післязавтра». Я завчасно попросив мого агента Максима Карагодіна знайти мені команду і взимку перейшов в «Рекорд». У Польщі мені дуже сподобалося, особливо на контрасті з Азербайджаном. Там привітні і чуйні люди, які готові допомогти в будь-яку секунду. У «Рекорді» було чудове керівництво клубу, і класні хлопці в колективі команди. Ми не змогли домовитися у фінансовому питанні на майбутній сезон, і я поїхав, хоча шкодую про це. До речі, у «Фенері» я отримував найбільшу зарплату в своїй ігровій кар'єрі, але, як виявилося, не все вирішують гроші.

- І яку ж, якщо не секрет? 
- Більшу ніж в «Шахтарі» і «Локомотиві», але у донецькій і харківській командах ще були підйомні. Сьогоднішні гроші в українському футзалі не йдуть ні в яке порівняння з тими, що були до війни.

- Потім був «Титан-Зоря» у ролі тренера-гравця. Авантюра чи ні?
- Звичайно, авантюра. Кожен повинен займатися своєю справою, а в Покровському всі експерти (посміхається). Часто звучали репліки «це ж, б…, тренер!!!», хоча помилявся Камеко-гравець. Честь і хвала Максиму Павленко, який привів «Енергію» до чемпіонства будучи тренером-гравцем. Але, мені здається, це виняток і унікальний випадок.

- «М’ясна традиція» - крок назад чи необхідний досвід?
- Звісно, що досвід. Мій друг Роман Олександрович Гарбузов створив в «МТ» прекрасні умови для роботи і розвитку - для міського рівня так точно.

- Якщо Ви кажете, що у «М'ясній традиції» все було на найвищому рівні, то чомуж  команда так швидко розвалилася?
- Фінансові труднощі. 

 

 

Іван Франко написав, а ми заспівали)))

Допис, поширений Dmitry Kameko (@dmitrykameko) 28 Бер 2017 р. о 3:05 PDT

- Ви встигли зіграти за «м’ясних» у другій лізі чи грали тільки у міському чемпіонаті?
- Грав і тренував у чемпіонаті Дніпра. До речі, це і стало причиною мого першого відходу з «Титана-Зорі». Коли я повернувся з Польщі, тодішній тренер команди Едуард Кулик вмовив мене грати в Покровському з умовою того, що керівництво дозволяє усім футзалістам грати на місто як «легіонерам» з екстра-ліги. Це було зроблено для того, щоб хлопці могли в грошах добрати невисоку на той момент зарплату в «Титан-Зорі». Так всі і «паралелили» півсезону. А коли Кулика замінили на мене і щось стало виходити у грі, відчувши смак, заборонили суміщення, мотивуючи це тим, що це була примха Едуарда, якого вже не було в команді. Я і Андрій Засенко пішли на принцип і продовжили грати на місто. Нас відразу вигнали з команди напередодні плей-оф сезону 2015/2016. А коли «М’ясна традиція» виступала у  другій лізі, я вже грав у «Лідсельмаші», і звідти консультував дніпровську команду. 
 

- Що скажете про сезон проведений у «Лідсельмаші»? Все-таки він для вас виявився останнім у кар’єрі гравця.
- Може і не останній (посміхається). Сезон за результатами склався неоднозначно, але я познайомився з чудовими людьми, знайшов багато нових друзів, отримав черговий досвід гри у Кубку УЄФА. У команді чудовий і дуже дружній колектив, а уболівальники в Ліді найкращі в Європі, а може і в світі. Правда, я не жартую і не перебільшую. Такий приклад. Я тиждень потренувався в Ліді. 5 серпня у нас відбулася перша товариська гра сезону з «УВС-Динамо» і на трибунах команду, у тому числі й мене, вітало 400 людей. У мене і зараз мурашки по шкірі пробігають, коли згадую, а тоді я взагалі був приголомшений. А уявіть, що робиться під час сезону... Вони на виїзди їздять всі без винятку.

«Камеко-гравець-тренер не витримав конкуренції в "Титані", а не в екстра-лізі»

- Кажуть «двічі в одну річку не ввійдеш», але Ви влітку знову очолили «Титан». Що вас спонукало до цього кроку?
- Я вирішив, що не кожен день у молодих тренерів виникають можливості одразу спробувати показати себе в екстра-лізі. Крім того, моє ліве коліно залишає бажати кращого і скільки б воно ще могло пробігати невідомо. Хоча, я і зараз не залишаю можливості ще пограти.

- Перед сезоном Ви казали, що якщо Камеко-гравець буде витримувати конкуренцію, то зможе грати у Камеко-тренера. Виходить, що Ви вже не витягуєте рівень екстра-ліги?
- Камеко-гравець-тренер не витримав конкуренції в «Титані», а не в екстра-лізі. Як гравець і тренер Камеко не потрібен Камеко-тренеру, а просто як гравець, можливо, підійшов би, але це неможливо (сміється).

- Наскільки ви задоволені тою робою, яку встигли провести в «Титані» у цьому сезоні?
- Я задоволений тим, що хлопці кажуть «ти нас навчив багатьом речам, яких ми ще не знали» - це дорогого коштує. Я знаю, що є і незадоволені, але ця робота така, що для всіх хорошим не будеш. Я вважаю, що непогано себе зарекомендував, і підняв команду та клуб на новий якісний рівень.

- Якщо знову покличуть в «Титан», то повернетесь чи ні?
- Я після першого разу говорив, що ніколи не повернуся в «Титан» (посміхається). Зараз можу сказати, що не хотілося б, але в житті всяке буває.

- Вам вдалося пограти у чотирьох країнах – Україні, Білорусі, Польщі і Азербайджані. Які характерні риси футзалу у цих країнах можна виділити?
- В Україні найбільш професійний підхід і вимоги. Польща швидко вчиться і розвивається, але половина команд напівпрофесійні. В Азербайджані ніякого розвитку: беруть в чемпіонат і збірну легіонерів, нікого зі своїх не виховують, весь чемпіонат проводять в одному залі. Білорусь дуже виросла з приходом легіонерів і тепер там дуже цікавий чемпіонат, але теж мало уваги приділяють молоді і там засилля літніх тренерів із застарілими поглядами.
 

- В періоди 2005-2006 рр. і 2012-2013 рр. Вас активно залучали до товариських матчів національної збірної України, але на жодному форумі так і не зіграли. Який з матчів чи виїздів за збірну став для вас найбільш пам’ятним?
- Мене відчіплювали в останній момент разів п'ять. Сам собі дивуюся як я не падав духом... Найбільш пам’ятні матчі, напевно, були зі збірною Бразилії 2005 року. Це був мій другий виклик у збірну, а перший - на матчі з японцями. Довелось отримати урок від однієї з найкращих збірних світу з Фалкао у розквіті сил. А головне, я побачив як бразильці люблять футзал, як підтримують свою збірну. На передматчевому тренуванні ми побачили величезну чергу до спорткомплексу. Люди стояли з якимись сумками, авоськами. Виявляється, у них не було грошей на квитки, і вони міняли власноруч вирощені продукти на омріяні перепустки на наш матч.
 

Третю частини інтерв’ю чекайте згодом

Андрій Гулій, ​futsalua.org