Знайомі ми віддавна. Перша наша зустріч «під диктофон» була для «Українського футболу». Пригадую, той діалог тоді надовго розтягнувся у часі – ледь не на всеньку зимову паузу – від осені аж до весни. Спершу напружений змагальний графік друголігового долинського «Нафтовика», кольори якого тоді захищав оборонець Іван Скіцко, не давав змоги розпочати задумане. Та коли, зрештою, це таки відбулося, і останні рядки того матеріалу лягли на папір, довелося коригувати написане, бо футбольна доля мого героя зробила крутий віраж – він подався у футзалісти і одягнув футболку «Урагана». Відтоді спливло чимало води у обидвох Бистрицях, змінилися покоління гравців та команди. Так, часу дійсно пройшло багатенько. Він збіг так швидко, що його плин зауважили обоє тільки зараз, згадуючи, що за цей період встигли подорослішати наші діти…

Природно, ми і надалі не втрачали зв’язку, зустрічаючись і спілкуючись переважно на іграх. Скіцко-гравець зарекомендував себе спочатку вправним футзалістом, а згодом якось поступово, звично, але водночас органічно став тренером ураганівського колективу. Ні для кого не стало несподіванкою, що на цій царині він не загубився. Спокійний і врівноважений, не за роками розсудливий та вдумливий, тепер вже Іван Васильович почувався впевненим у собі, досягав результатів і, здобуваючи досвід, поступово утверджувався саме як наставник футзальних колективів. Принаймні сьогодні його найперше знають з цієї сторони. Таким для себе вважаю його і я, хоча добре знаю, що у великий футбол аматорського рівня він потрапив на початку 1990-го і ледь не десятиліття віддав футболу професійного рівня у Стрию і Калуші, Рогатині і Долині. Як не дивно, рідний Івано-Франківськ трапився у цьому переліку лише у новому тисячолітті, і лише із «Ураганом».
Приводом для нашої нової розмови став настільки ж стрімкий поворот його футбольної долі, як і тоді, на рубежі 2002-2003 років. Тепер, щоправда, тренерської. Наприкінці осені минулого року він, несподівано для багатьох, опинився в Сумах і очолив тамтешній футзальний колектив «Food centre-СДМУ». Запрошення фахівця із сторони у бідь-яких сферах давно вже стало звичним. Сьогодні цим, направду, мало кого здивуєш. Тим паче, і спорті, а у футболі – так і поготів. Але для нашого прикарпатського краю це і досі є явищем поодиноким, коли хочете – багато у чому не звичним. Навіть неординарним. Погоджуся, що уже сам факт такого кроку – це свідчення уваги і поваги, авторитету і заслуг, а найперше – фаховості та уміння. Кандидата. А що найголовніше – очікування від покладених на нього надій на прогрес, на поступ, на звершення. Сьогодні із останніх знакових «переходів», передусім, пригадується не так вже і багато випадків, коли наші земляки очолювали команди провідних футбольних дивізіонів і зуміли не лише проявити себе, а й зарекомендувати успішними. Насамперед це вояж тандему Роман Григорчук-Михайло Савка до одеського «Чорноморця», а згодом - до «Астани». Дещо раніше – того ж таки Григорчука до Латвії (Габала).. Пам’ятними також залишаються зусилля Ігоря Юрченка у «Ниві» з Тернополя, Івана Краснецького у «Вересі» з Рівного; Петра Кушлика у Луцьку, Ужгороді, навіть у Польщі та Литві. Ваговими бачаться ще зовсім свіжі теперішні здобутки бурштинця Володимира Шарана в «Олександрії»…

Без сумніву, вже нині до когорти цих достойників сміливо можемо долучити й Івана Скіцка. Власне сам факт його переїзду на нове місце роботи став основною темою нашого діалогу, у якому торкалися, окрім усього іншого, багатьох тем і різних аспектів пов’язаних як безпосередньо, так і опосередковано із роботою у іншому місті та й взагалі у іншому регіоні. Сьогоднішній гість «МАТЧу» охоче ділився враженнями і спостереженнями, висловлював думки, які, гадаю, зацікавлять читачів-уболівальників…

– Іване Васильовичу, розпочнемо, мабуть, із найцікавішого, на мій погляд, як і чому Ви опинилися аж у Сумах?
– Сталося це приблизно вісім місяців тому. Сам телефонний дзвінок спортивного директора команди «Food centre-СДМУ» Сергія Михайловича Пєсоцького несподіваним не був, позаяк ми добре знайомі, бо випало свого часу разом навчатися. А ось пропозиція його запропонувати мені очолити тамтешню команду у чомусь заскочила мене зненацька. Коли усвідомив, що все це доволі серйозно, – ні, не злякався, а попрохав часу на обдумування і для того, щоб порадитися із сім’єю. Причому, часу не багато – усього кілька годин.

Потрібно було усе ретельно обміркувати і зважитися, адже лишень відстань одна чого коштує – від Івано-Франківська до Сум складає 1000 кілометрів. З іншого боку, у нас в сім’ї прийнято все вирішувати разом. До того ж, мої діти уже достатньо великі і їхня думка багато важить. Одним словом, було прийняте на сімейній раді рішення – їхати. Про що я одразу сповістив Сергія Пєсоцького. Буквально за кілька годин був ще один дзвінок із Сум. Тепер вже від президента клубу Ігоря Петровича Черненка, який підтверджував сам факт запрошення і запевняв, що він, як очільник клубу, бачить саме мене на посаді головного тренера «Food centre-СумДУ».

– Чи не було цікаво, чому саме до Вашої персони виявлена така пильна увага?
– Повірте, мені також хотілося б це знати одразу. Та детальніше про всі перипетії я довідався будучи вже у Сумах. До речі, мені випало стати першим немісцевим тренером футзальної команди. Хочете, називатимемо це іноземцем, чи то легіонером. А ось чому так сталося – також було цікаво. Для керівників клубу подібний крок теж став не простим і дався, мабуть, нелегко. У пошуках достойного сумчани телефонували до Асоціації футзалу України, консультувалися, радилися із тамтешніми керівниками, функціонерами. Знаю, що окрім мене реально розглядалися ще три інших кандидатури. До кінця я й досі не знаю, що переважило при виборі на мою користь: позиція Києва, особисте знайомство із Сергієм Пєсоцьким, чи бува якісь інші чинники. Як би там не було, не кривитиму душею, було приємно. Нам вдалося доволі швидко узгодити умови контракту, до того ж, умови достоту непогані.

– Власне сам факт запрошення фахівця з іншого не те, щоб міста, а навіть і регіону, вже вартий уваги і поваги. Обираючи сумський варіант від чого довелося відмовитися?
– На той період, перебуваючи вдома, у Івано-Франківську, я наче був затребуваний, але такої роботи, щоб міг бути спокійним і впевненим за день завтрашній своєї сім’ї я не мав. Якраз через те і погодився.
 

– А принагідно скажіть, чи були у Скіцка-тренера якісь інші пропозиції подібного рангу?
– Після того, як я залишив франківську «Візу Вторму» була пропозиція від президента на той час ще києво-житомирського «ІнБеву», також колективу Екстра-ліги. Але так сталося, що туди я не поїхав.

– Якою інформацією Ви володіли на той час про колектив, який збиралися очолити?
– На відміну від географічних відстаней, світ футзалу у нашій країні таки тісний. Знав те, що і всі. Що це студентська команда, яка виступає на цьому рівні досить спішно, навіть пробувала свої сили у першій лізі. У ролі наставника доводилось якось їй протистояти, а у березні минулого року – наживо спостерігати за її грою у «Фіналі чотирьох» Кубка України, що відбувався у Івано-Франківську. Чув хороші відгуки про тамтешнього президента, його прагнення і наполегливість у створенні для сумчан футзального колективу хорошого рівня.

– Що виявилося вирішальним для Вас, коли Ви погодилися очолити «Food centre-СДМУ»?
– Мабуть, найперше – увага з боку керівництва. Вони виявилися наполегливими. Сам факт запрошення людини із такої далечіні вже багато важив. «Невже не можна було віднайти фахівця десь поближче?» Було ледь не першим, про що подумалося, коли з’ясувався предмет зацікавленості. А головним, все ж, було те, що знову з’явилася можливість попрацювати у команді Екстра-ліги.

– Які перші враження виникли після ознайомлення на новому місці роботи?
– Скажу так: це була не пустка. Помітно було, що структура під команду вибудовується поступово. Належні умови для роботи є. Так, сумчани, по суті робили (та і зараз роблять) перші кроки на серйозному професійному рівні у футзалі. І вони вже помітні – вже згадувані кубкові звершення і першолігові срібні медалі минулого сезону – чи не зайве тому підтвердження?

Потрібно ж було зважитися, ризикнути і заявитися у Екстра-лігу, хоча зрозуміло було одразу які труднощі та випробування очікують на команду. Але президент клубу Ігор Черненко наважився на цей крок. І зараз практично самотужки робить усе для того, щоб його дітище, його мрія стала спортивною візитівкою Сум і тішила мешканців міста. Всеціла зацікавленість президента долею команди і для мене стала хорошим стимулом у роботі, а також новим викликом.

Стосовно кадрового потенціалу, скажу прямо: футзалісти сумської команди не були надто сильними, але і до відверто слабких їх не варто зараховувати. Одним словом, виконавці добротного середнього рівня. Єдиний, кого я на ту пору добре знав, це був Денис Зеленкевич, котрий грав під моїм керівництвом у «Візі Втормі».

– З чого довелося розпочати Вам свою роботу на новому рівні?
– Коли мене представили команді – найперше, що я зробив, так це запитав: «Чи усі будуть мене розуміти, коли я розмовлятиму з ними українською мовою?» Не секрет, що тамтешнє середовище і населення переважно російськомовне і на це потрібно зважати. Як не дивно, я отримав ствердну відповідь. Тож найбільша із проблем вирішилася – мені звично було у спілкуванні, а хлопці усе розуміли – контакт був налагоджений. Бувало траплялися моменти, де потрібно було мені їм щось роз’яснювати, вдаватися до перекладу, але то було не часто. Та і у роботі ми переважно використовуємо вузькопрофесійні, специфічні терміни і фрази, а вони, повірте, усім зрозумілі. Тож жодних незручностей чи проблем.

Вже пізніше довелося чути і від хлопців і від нашого президента відгуки: мовляв наскільки милозвучною насправді є українська мова. Повірте, приємно було таке почути.

– Які турнірні орієнтири стояли на сезон перед командою і які завдання належало виконувати Вам?
– Я прийняв команду вже після четвертого туру чемпіонату, коли вона з одним очком посідала останнє місце у турнірній таблиці.

– А чому, власне, після четвертого?
– У Екстра-лізі сумчани стартували з іншим наставником – Володимиром Саєнком. І коли той, вочевидь, з якихось причин не влаштував керівництво, розпочалися пошуки нового наставника. Тобто я йшов на посаду, котра вже була вакантною.

– Однак повернімося до задач…
– Зрозумійте, одне питання – дати згоду, а зовсім інше – зануритися у конкретну роботу. Так само і із задачами: одна справа їх поставити, а інша – виконати. Зі старту перед «Food centre-СДМУ» стояло завдання за підсумками першого етапу потрапити до числа кращих шести колективів, щоб пробитися до наступного – фінального етапу . Таким воно було для мого попередника, таким же залишилось і для мене.

– Дещо забігаючи наперед констатуємо, що Вам не вдалося з ним впоратися. Чому?
– Зробити це виявилося не просто. Перебіг чемпіонату складався так, що за ходом турніру ми неодноразово мали непоганий шанс впоратися із цим, причому дочасно. Але не скористалися з цього. Як часто трапляється у найпотрібніший момент, щось зривалося, не ладналося, не виходило. Приміром у заключному поєдинку вдома проти «Енергії» необхідно було тільки перемогти опонента, а ми не змогли…

– Тоді, коли Ви згоджувалися працювати у Сумах і знали про завдання, які поставлені перед командою, вони одразу не видалися непосильними?
– Вони були сміливими, амбітними, але аж ніяк не такими, які виконати не реально. Чим довше я працював, бачив можливості хлопців, тим краще це усвідомлював. Під моєю орудою були виконавці непоганого рівня, приміром той же Денис Овсянніков, а також запрошені футзалісти. Непогане враження справляли і місцеві сумські хлопці. Може десь не вистачило часу, щоб сповна донести до них свої ідеї і напрацювання. Та зробити це, як виявилося, було не просто. Для цього ми не мали у своєму складі достоту майстерних гравців високого рівня. Та й із тих наявних тільки частина займалася виключно футзалом, тренуваннями та іграми. У той же час інша частина була задіяна ще і за основним місцем роботи. Переважно хлопці працювали у банківській сфері. Розумію, що зараз це і звучить дивно, і бачиться як для «профі» ледь не абсурдно, але як виявилося, для футзального осередку у Сумах це було звичним явищем у попередні роки. Достатньо лише зважити, з якого рівня турнірів і змагань розпочинала команда свій шлях. Оцей аматорський відгомін, вважаю, десь не дозволив нам поставлену задачу виконати. Були, звісно, й інші причини, обставини, фактори. Але що зараз про це говорити, наче виправдовуватися… Але я вже сьогодні переконаний у тому, що мине зовсім небагато часу, і функціонування структури і робота в команді в усіх аспектах буде поставлена належним чином. Нехай не одразу, але вже нині вони до цього крокують і неодмінно прийдуть.
 

– Ви обмовилися про кадри, котрі, як відомо, вирішують усе. Загальновідомо, що тренер на своє нове місце роботи, зазвичай, привозить виконавців, на яких покладається, потенціал яких йому добре відомий…
– Якось відразу відзначив для себе відсутність конкуренції, інші слабинки. Привозити когось із собою не мав гадки. Тож залишалося просити про підсилення по ходу чемпіонату. Та водночас я був свідомий того, що «Food centre-СДМУ» не є заможною командою і можливості їхні обмежені. Виходило, що дозволити серйозні витрати на гравців високого рівня не можуть. Коли ж таких залучати, то їх також буде не багато. У цій ситуації спільно було прийняте рішення – надати шанс сповна проявити себе усім наявним виконавцям, а вже по завершенні принаймні першого етапу вирішувати, як розвивати ситуацію надалі. Єдиним, кого вдалося запросити на моє прохання, виявився Юліан Горбатий. Коли така можливість підсилитися випала, я найперше згадав за нього, бо він є моїм вихованцем і я добре знаю його потенціал та можливості. На ту пору він, щоправда, перебував не у оптимальних кондиціях, але досить швидко надолужив втрачене вже у Сумах. І навіть у такому стані він нам істотно допоміг.

– Які із проведених під Вашою орудою матчів, заслуговують бути виокремленими і через що саме?
– Передусім – це переможні ігри, що їх здобуто під моїм керівництвом. Нехай їх не так багато, як хотілося – усього три – але… Ми перемогли одеський «Епіцентр К Авангард» - 2:0, та двічі хмельницький «Сокіл» - 3:0 і 5:4. Однак і серед програних нами поєдинків траплялися непогані за грою, окремими відрізками поєдинки. Взяти хоча б для прикладу нашу зустріч з «Ураганом» у Сумах, у якій ми поступилися з рахунком 0:2, але напруга та інтрига трималася у грі буквально до останньої секунди. Вже у Івано-Франківську мої підопічні до перерви досить достойно протистояли «драконам», але пропустивши швидкі голи розгубились і «посипалися». Своя інтрига була й у домашній зустрічі з «Продексімом». Але мені ні в чому було дорікати підопічним за поразку 1:3. Чемпіони просто виявилися сильнішими. Невдалі наші матчі попри все засвідчили наші можливості і потенціал. Не позбавлені ми були також характеру та бійцівських якостей. Повторюся, нам просто у чомусь забракло часу. Та і забагато було втрачено. Ми мали хороші шанси, до останнього тримали інтригу. Вважаю, що повернення Кузя до лав «Енергії» зіграло вирішальну роль у тому матчі, де для нашої команди все вирішувалося.

– Як здобутки команди у чемпіонаті сприйняли керівники клубу?
– Як не дивно це було для мене особисто, але в цілому позитивно. Президент клубу радше був втішений роботою, аніж суто турнірними позиціями. Було очевидним, що ми не виконали конкретно поставлену задачу – не пробилися до чільної шістки. Проте наша команда фінішувала слідом за найсильнішими – на сьомому місці, випередивши одеситів і хмельницький «Сокіл». Зважте, вдалося піднятися на два місця вгору і команда виглядала вже дещо по-іншому. Пригадую, коли я прийняв «Food centre-СДМУ», гравці були пригнічені, у важкому психологічному стані. Довелося докласти зусиль, щоб змінити не лише гру, а найперше – настрій, атмосферу, ставлення до роботи. Налаштованість на боротьбу у кожному поєдинку, зміна мікроклімату та атмосфери у колективі, вкупі з підсиленням суто ігрових і тактичних аспектів, сприяли нашому поступу і прогресу. Нехай поки що у незначному, малопомітному, та все ж руху вперед. Приємно, що керівництво реально і належно оцінило наші старання. Президент клубу також вважає здобуте сьоме місце добрим результатом і коли він оцінив здобутки команди «четвіркою» за п’ятибальною системою, то це чогось таки варте і багато про що свідчить. Для себе, як для тренера, я вважаю це лише авансом, стимулом у роботі в майбутньому, адже добре розумію можливості команди і басу її потенціал.

– Чи достатньо розвинена клубна інфраструктура, щоб команда принаймні у перспективі могла вирішувати серйозні турнірні задачі?
– Зважте, «Food centre-СДМУ» робить на шляху професійного футзалу лише перші кроки. Природно, певна інфраструктура є, створені хороші умови для тренувального процесу, для роботи. Але вже нині клуб прагне розширення і покращення і, я переконаний, досягне свого навіть швидше за декотрих інших своїх суперників. Найголовніше, що у керівництва є бажання розвиватися і у цьому напрямку також. В жодному разі не умови для роботи стали причиною невиконання нами поставленого завдання. Важливі прорахунки були у іншому. Але у перспективі без належного розвитку матеріально-технічної бази досягати помітного прогресу і росту команди буде непросто. Це у Сумах, схоже, добре усвідомлюють, тому працюють у цьому напрямку не покладаючи рук. Тільки б вистачило снаги і сприятливою була економічна ситуація.

Все пізнається у порівнянні. Коли порівнювати інфраструктуру сумського клубу і того ж таки «Урагану», то самі розумієте… Але мене часто запитують керівники стосовно різних питань розвитку інфраструктури. По мірі можливостей, звісно, намагаюся щось підказати, порадити. Важливою складовою розвитку місцевого футзалу я вважаю організацію обласного чемпіонату. На відміну від Івано-Франківської області, де цієї зими давні і традиційні змагання не проводилися, на Сумщині вони пережили в цю пору пік інтересу та ажіотажу. Відчувався справжній футзальний бум. Організовано три ліги. У другій лізі змагалося п’ятеро учасників. Я, по можливості, відвідував ці баталії, щось для себе корисне підмічав. Головне, що був покладений початок, стався поштовх, є бажання розвивати і вкладати у футзал. Адже саме доморощені виконавці з часом мають вийти на провідні ролі у головній команді, стати її основою і задавати тон. Президент «Food centre-СДМУ» Ігор Черненко веде доволі далекоглядну і правильну політику у цьому напрямку вже зараз. Він прагне, щоб я свої знання, досвід та вміння передавав не лише гравцям, а також своїм асистентам і помічникам, котрі із місцевих. Котрі з часом (а він колись та й настане) мене заступлять і успішно, сподіваюся, працюватимуть далі.

– Вже кілька разів у нашому спілкуванні Ви згадували рідний Івано-Франківськ. Виходить так, що оминути цієї теми бодай частково, хоча б по дотичній, ми не зможемо…
– А від цього направду нікуди подітися. Тоді б чому і не поговорити…

Джерело – Ігор Костюк, газета "МАТЧ", №6 за 10 липня

Продовження – у наступному номері.