Дуже важко проходить адаптація в Екстра-лізі новачка найсильнішого вітчизняного футзального дивізіону команди «Юні-Ламан» з Чорноморська. Проте в команді із розумінням ставляться до ситуації та не втрачають  оптимізму. Принаймні, так вважає один з найдосвідченіших гравців не тільки «Юні-Ламан», але і всієї Екстра-ліги Максим Коптєв. Нещодавно колишньому гравцеві збірної України виповнилося 35 років, з привітання ювіляру і почалося його ексклюзивне інтерв’ю офіційному сайту Асоціації футзалу України.      
 

- Максиме, перше за все в нещодавній ювілеєм тебе! Здоров’я та спортивного довголіття! У тебе вже досить солідний за футбольними мірками вік, безліч зіграних матчів. Можеш сказати, як тобі вдається перед кожною новою грою щось там всередині себе діставати, щоб виходити на майданчик і за щось боротися, щось ще доводити?
- Дуже дякую за привітання! Знаєте, я в 2012 році був на чемпіонаті світу в Таїланді, і мені там дуже сподобався капітан збірної Іспанії Кіке. Йому тоді було 34 роки, і він був на майданчику одним з кращих, якщо не кращий. В 34 роки! Він став для мене прикладом, я не можу сказати, який в нього спосіб життя, гадаю, навряд чи він працював та грав одночасно, але все ж таки – треба прагнути до найкращого. Мені завжди хотілося грати, і я люблю футбол, футзал, тому що у мене це в крові, мабуть. Десь виходить, десь – ні, проте коли виходить, ти, звичайно, більше вмотивований і заряджений. Єдине, що погано, що ми йдемо на останньому місті. Але попереду ще друге коло, тому будемо старатися. Хотілося б зіграти в матчах плей-офф.

- У футболі є таке поняття, як «грати на досвіді». Що ти в нього вкладаєш?
- Досвід – це кількість проведених матчів на різних рівнях. Молодий гравець не завжди може прийняте таке рішення, як гравець з досвідом. Андрій Сімка, наприклад, з «Урагану» вважається досвідченим гравцем, він вже не такий рухливий, проте він своїй команді приносить велику користь. Я гравець трохи іншого плану, хоча ми обидва – стовпи. Я більше граю на підставках, десь на замиканні, використовую рикошети. Хотілося б більше красивих голів забивати, але в нас поки що не часто виходить це використовувати, тому що ми граємо трошки за іншими схемами.

- Можеш пригадати, як починалися твої взаємини з командою «Юні-Ламан»?
- З Таїланду й почалося! Я дуже хотів поїхати на чемпіонат світу, а на той час я працював на роботі, пов’язаною з нерухомістю, і в мене була можливість заробити якісь гроші. Дуже хотілося подивитися на чемпіонат світу на власні очі. І я запропонував нашому теперішньому президенту клубу поїхати до Таїланду. Бо одному в іншу, ще й далеку країну їхати не хотілося. Він не відмовився, і ми поїхали на два тижні. Від того й почалися наші взаємовідносини з президентом клубу. Він тоді дуже був здивований: о, у нас є люди, які так люблять футзал і готові поїхати в Таїланд, щоб подивитися чемпіонат світу. Після того він і сказав, що хотів би, щоб я грав у нього в аматорській команді. Таким чином у нас зав’язалися взаємини, рік чи два ми грали на місто, потім була Перша ліга, а тепер вже Екстра-ліга.

- В Одесі дуже багато футзальних команд. Що стало для тебе головним критерієм приходу саме в «Юни-Ламан»?
- Те, що ця команда хоче зростати. Чим сильніший чемпіонат, тим краще ти себе відчуваєш і психологічно, і функціонально. Є до чого прагнути, а грати в аматорах я завжди встигну. І в 40 років. Є люди, які в 50 в Італії в Серії А грають. Якось же вони себе вмотивовують? Чим вище супротив, тим краще. Це я так для себе вважаю. Команда «Юни-Ламан» весь час не стоїть на місці. Нам обіцяли Першу лігу – ми гідно там зіграли. В перший же рік посіли 3 місце. А там тоді й «Манзана» грала, володар Кубку України, той же «ХІТ», який зараз лідирує в Екстра-лізі. А ми ж з ними торік на рівних грали! 2:0 та 1:3 – за підсумком двох матчів 3:3 зіграли, а вони зараз йдуть на першому місці. Розумію, що вони підсилилися двома гравцями, але ж кістяк залишився.

- У тебе дуже багато друзів в футзальних колах Одеси. Не було питань, навіщо тобі ця Екстра-ліга потрібна, Максиме?
- О, за це часто питають! «Воно тобі потрібне…». Але я кажу «Звичайно! Я до вас завжди встигну. На Параолімпійські Ігри я завжди встигну». Граючи в місцевих турнірах, я розумію, там, можливо, грошей і більше можна заробити, але ж який там рівень… Є бажання ще спробувати в Екстра-лізі пограти, а не на різноманітні першості в Одесі. Все це в мене ще буде, мені так здається.

- На початку літа ти був в Асоціації футзалу України на нараді, присвяченій контурам майбутнього сезону? Що керівництво «Юні-Ламан» остаточно переконало вийти на рівень Екстра-ліги?
- Великим ініціатором цього були я і наш головний тренер Сергій Бутенко. Решта хлопців були більш за те, щоб пограти ще в Першій лізі. Вони, мабуть, знали, що вони не будуть в Екстра-лізі так часто вигравати, чи будуть взагалі вигравати. Але я їм казав, що на нижчій рівень ви завжди встигнете. Головне – йти вгору. Так, одразу не буде виходити, але ми переконали нашого президента Віталія Зволембовського, щоб він нам дав можливість підвищитись в класі. Мені самому дуже хотілося, тому що, якщо не зараз, то коли? Далі було б набагато складніше приймати участь в якості гравця. Я переконав і гравців команди, що гроші можна й потім заробити, а набратися досвіду, заробляти ім’я треба зараз.

- Коли йшла підготовка до сезону, яким було твоє внутрішнє відчуття – в клубі розуміли, куди йшли? Чи не було переоцінки сил, або, навпаки, було розуміння того, що буде дуже важко?
- Думаю, що не 100 відсотків розуміли. Хоча ми грали товариські ігри, приймали участь в домашньому «Кубку Водяна», туди приїжджали і «Локомотив», і «Ураган», і «Сокіл», і «Титан-Зоря», ми грали там непогано. Тому це давало надію, що в нас все вийде.
 

- Деяким керівникам команд властиві гучні заяви, мовляв, зараз прийдемо, всіх обіграємо, ще й Кубок УЄФА візьмемо. А коли ж, образно кажучи, починають бити, то настає розпач. Як з цим справа в команді «Юні-Ламан»?
- Слава Богу, наш президент нас розуміє, і це дуже приємно. Ми дійсно після низки поразок поспіль були не в кращому емоційному стані, але він казав: «Нічого страшного, тренуйтеся, працюйте». Для нас головне – робота і тренування. Треба усвідомлювати, що для нас основне – це робота, а футзал – це, ну, як раніше, були команди при підприємствах. Так і у нас зараз, тому президент каже, нічого страшного, зростайте, тренуйтеся, набивайте шишки. Це дуже добре, що в нього є розуміння справи.

- Той період, коли дуже багато поразок, завжди складний для будь-якої команди. Чи відчуваєш ти додатковий тягар відповідальності, що саме тобі потрібно бути лідером команди, всупереч усім обставинам?
- Завжди хочеться бути лідером, але це треба доводити грою. Згоден з Вами, можливо, хлопці десь і розраховують, що у важкий момент доведеться мені брати гру на себе, але в нас ще і Гавриленко досвідчений гравець. Він і в Вищій лізі в Україні грав, має досвід ігор за молодіжну збірну України. Звичайно, молоді гравці дивляться на нас, і ми повинні бути прикладом, що ми й прагнемо робити. Причому, як на майданчику, так і в побуті.

- У тебе, як у найдосвідченішого гравця, є якісь особливі взаємини з тренером?
- У нас головний тренер прагне найти підхід до кожного гравця. У мене з ним ніяких розбіжностей не має, і іноді відчуваю, що він мені йде назустріч. Ми коли бігали по Першій лізі, думали, що ж ми робимо? А коли ми взяли бронзові медалі, то розумієш, що він був правий. Треба розуміти один одного.

- Поруч з тобою багато молодих гравців. На твою думку, чи є серед них такі, кому під силу досягти того рівня, того авторитету, який в нашому футзалі є у тебе?
- Скажу так, що головне, щоб в них горіли очі, і всьому можна буде навчитися за рік, за два. Важливо, щоб і бажання було. Перспективні хлопці є – в них щось виходить, щось – ні. Я їм кажу, що треба старатися, а там буде видно. Ще раз підкреслю, що ми – робоча команда. Десь треба зайвий раз не йти до дискотеки, а треба йти до тренажерної зали або до басейну. Або з м’ячем працювати. Але вони молоді, і через все це треба пройти.

- Одеса завжди мала високе реноме в футзальній Україні. Але серйозних успіхів на професійній арені давно вже немає. Чемпіонство «Локомотива» вже схоже на легенду, «Марріон» вистрілив в 2008 році, але і це вже дуже давно було. Коли до Одеси знову прийдуть серйозні результати у вигляді медалей та кубків?
- Я не знаю, будемо старатися, працювати, а там вже будемо дивитися. Гадати зараз дуже важко, зважаючи на нестабільний стан в країні. Це має вплив і на футбол, і на футзал. Будемо прагнути, щоб і «Юні-Ламан» був не гірший за «Марріон», а потім вже може колись буде, як і «Локомотив».

- Стосовно молодих партнерів по команді, як ти відчуваєш, чи є в них бажання пахати на тренуваннях, щоб зростати?
- Відчуваю, що не на 100 відсотків. Є бажання, але не на 100. А має бути зараз, поки молодий, на 100 відсотків.

- Ви в команді всі одесити, а граєте в Чорноморську. Чи є від цього якісь складнощі?
- Так, це ще та історія – всі матчі на виїзді граємо. Але нічого, будемо звикати. І все ж Чорноморську треба віддати належне – багато вболівальників приходять на наші ігри. Це дуже приємно. Не думаю, що б в Одесі менше приходило, але в Чорноморську зал майже завжди повний.

- Ти виховуєш сина – як у нього відношення до футболу? У вас там вже в команді є спадкоємець відомого в футзалі прізвища Гірка. А що стосовно Коптєвих?
- Поки йому подобається, лише коли приносиш якісь медалі чи статуетки. Син мені каже: «Тато, футбол – це нудно». Можливо, він ще замалий і не розуміє. Синові зараз 8 років, він зайнятий школою, навчанням, інколи ходимо до басейну. Йому подобається, лише коли з ними тато грає один проти одного. Але ж, знаєте, це ж діти, можливо, він завтра й скаже, що йому футбол подобається. Я не хочу його нічим примушувати, потрібно, щоб все від нього йшло.

Джерело - futsal.com.ua