Спортивний директор «Lex-VSK-СумБуд» Сергій Пасько – про змагання Другої ліги України, дружбу з “Галицькою здобою” та любов до Львова

Спортивний директор «Lex-VSK-СумБуд» Сергій Пасько в інтерв'ю сайту vorobus.com розповів про його відносини з "Галицькою здобою", змагання Другої ліги України й не лише.
 
– Сергію Івановичу, перше питання, яке Вам задам, які враження залишилися від фіналу чотирьох Другої ліги України, на який Ви спеціально приїхали з Сум.
– Доброго дня, враження якнайкращі, все було супер. Єдине шкода, що «Lex-VSK-СумБуд» не потрапив у фінал чотирьох, зупинившись на стадії 1/4 фіналу. Проте, ми програли достойному супернику зі Львова «Галицькій здобі». Це класна команда, де грають хороші хлопці. Для мене вони не є чужими людьми. Окрім своїх інтересів, поспілкуватися з різними людьми, я приїхав повболіввати і за «пекарів», яких підтримуватиму завжди.
 
– Чого не вистачило вашій команді щоб пройти у наступну стадію змагань?
– Моя думка, проблема в аматорському статусі команд. Окрім футзалу, люди мають основну роботу, своє життя, а спорт – це як хобі. У більшості команд і «Lex-VSK-СумБуд», у тому числі, нема можливості збирати той склад, який би хотілося. Тому, маємо те, що маємо.
 
– Як загалом оціните рівень проведення змагань Другої ліги?
– Як на мене, змагання у сезоні що минув, пройшли на достатньо високому рівні.
 
– На якому етапі розвитку перебуває зараз сумський футзал?
– Чіткого розвитку немає, такі реалії життя. Ми відштовхуємося від того що маємо. Якщо було би постійне фінансування, тренувальний процес, то все було би по-іншому.
 
– Поговоримо про Вас. Як давно Сергій Пасько у футзалі?
– Футбол – це моя хвороба з дитинства. Мій покійний тато повів мене вчитися гри мільйонів у віці шести років, потім життя вносило корективи. Як кажуть, є що загадати, але нема про що дітям розказати. Повертаючись до футзалу, так склалися обставини, що мій племінник збирав команду, запросив мене. Ми пройшли шлях від Другої ліги і аж до Суперліги. Потім я працював у «Food Centre». На даний момент являюся спортивним директором «Lex-VSK-СумБуд».

– Наскільки мені відомо, свого часу Ви також грали у футзал (футбол)?
– Так, це правда. Я грав футбол до 13-ти років, потім розпочалися проблеми зі здоров’ям і все досить швидко завершилося.
 
– Розкажіть яку-небудь веселу історію, пов’язану з футзалом.
– Таких було багато, але давайте найсвіжішу. Перебуваючи на, згадуваному вище, фіналі чотирьох Другої ліги запам’яталася історія як головний тренер та прес-аташе «Галицької здоби» Сергій Тригубець та Ігор Воробій, відповідно, побилися об заклад скільки голів забив у матчі проти «пекарів» капітан «Володимира» Юрій Онищук. Ігор програв суперечку і на очах обидвох команд і мене, у тому числі, віджимався у столовій. Сміху то було.
 
– Які враження залишилися від перебування у Львові?
– У Львові я був двічі. Один раз, коли мав 8 років і вдруге, коли наша команда «Lex-VSK-СумБуд» грала із «Галицькою здобою». Я був вражений прийомом команди-господарів, адже після матчу прес-аташе «пекарів» провів мені пізнавальну екскурсію містом Лева.
Обов’язково сюди повернуся ще не раз.
 
– Чому український футзал занепадає і як так зробити, щоб у майбутньому він лише розвивався?
– Моє глибоке особисте переконання, що футзал потрібно розвивати з дитинства, а не перебудовувати потім вихованців футбольних шкіл у футзалістів, адже ази роботи з м'ячем і футзальна техніка, трохи інша і відрізняється від великого футболу.
 
Також футзал не розвивається, тому що:
1. Не високий рівень життя населення, звідси низький відсоток людей, які могли б собі дозволити вкладати кошти в футзал.
2. Заздрю тим містам і клубам, у яких є своя футзальна школа – це моя мрія.
3. Повна відсутність допомоги від держави на розвиток ДЮСШ.
4. Особливо прикро, що поки ще є кому передавати свій досвід молоді, я маю на увазі таких найбільших зірок нашого футзалу, як Олександр Косенко, Раміс Мансуров, Віталій Чернишов і тд.
 
Висновок. Для того, щоб наш футзал знову почав рости, потрібна допомога не лише від окремої когорти осіб, а й від держави. Це ж класно, коли у нас здорова нація, коли пацани і дівчата не пропадають цілими днями на вулицях у пошуках пригод, а йдуть на тренування й займаються своїм улюбленим видом спорту. Якщо ці складові зійдуться, то все налагодиться. Повірте, потенціал у нас точно є і досвідчені тренери теж, просто допоможіть їм, дайте можливість якісно робити свою справу і все налагодиться,у майбутньому буде виховано багато майстрів спорту, я в цьому впевнений!
 
– За своє життя Ви багато де бували. Яке місто сподобалося найбільше і чим?
– Ну, щодо того, що я багато де побував формулювання, звичайно, відносне, але, тим не менше... Якщо вже порівнювати міста і напрямок подорожей, то ще в своїй молодості я зробив для себе певні пріоритети і зійшовся на думці, що чим далі в західному напрямку я заїжджав від території колишнього союзу, тим життя, побут людей так би мовити, ставали яскравішими і красивішими. Ще у шкільні роки мене дуже сильно вразила Прибалтика, ми їздили туди з класом, це був кінець 80-х, потім розпочалося доросле життя, лихі 90-ті, які пройшлися по моєму житті й внесли в нього дуже серйозний відбиток, переважно негативний. Проте, були і яскраві моменти, що запам'ятовуються. Безперечно, такими є часті поїздки у Польщу, Чехію, Словаччину, Румунію, Угорщину та Німеччину.
 
Запам’яталася Прага, перш за все своєю архітектурою і якимось особливим духом. Непогане місто Краків, але, для мене, найкращим завжди залишається місто в моїй рідній Україні, це особливе місто, зі своїм колоритом, з особливими людьми, з оригінальною мовою людей, з неординарним мисленням, з красою його вулиць в старій частині міста, взагалі місто мрії для мене. Думаю, що ви вже здогадалися про яке місто йде мова? Звичайно, що це Львів.
 
– Що найбільше сподобалося у ньому?
– Мені важко одним реченням охарактеризувати магію Львова, вона у всьому: у красі архітектури, в особливості людей. Та, що там говорити, а львівська мова – це для мене магія. Львів зачаровує.
 
– Улюблений гравець у футболі, футзалі?
– У футзалі таким гравцем є Рікардінью, у футболі Мохаммед Салах.
 
– Які у Вас мрії?
– Хочу щоб близькі, рідні люди були здорові, щасливі і в моїй країні нарешті завершилася війна, щоб матері дочекалися своїх синів, дочок і наша Держава стала багатою та успішною.

– Кілька слів про сім'ю?
– Моя сім'я – моя фортеця, моя гордість, моє все ... Мій, на жаль, покійний батько Іван Григорович – це та людина, яка дала мені любов до футболу, навчила завжди відповідати за свої слова і бути людиною, у першу чергу.
Мамуля, Любов Яківна – це напевно найближча і найрідніша людина для мене, справжній боєць, (стільки перенести хвороб, неприємностей в житті, не побажав би і ворогові), геніальна і справедлива жінка.
Дружина Танюша – моя любов, найближчий друг і однодумець, вона завжди зрозуміє і підтримає, в будь-яких ситуаціях, мені з нею легко і спокійно. Я дякую Господу Богу, що ми разом!!!
 
У мене, є ще старший брат Валерій, який живе окремо з сім'єю, племінник Віталік, який теж займається футзалом та є ідейним натхненником і капітаном сумської команди "Сервіс Люкс", що зайняла в зимовому чемпіонаті міста Суми 1 місце у Вищій лізі й 2 місце на всеукраїнських змаганнях АФЛУ у першій лізі 2019 року.
Майбутній футболіст, наша надія, мій онук Олександр, якому 8 червня виповнився 1 рік.
 
– Ваші побажання читачам блогу Воробуса?
– Любіть футзал, читайте Ігоря, адже він старається не для себе, а для своїх читачів, ну, і вболівайте за «Lex-VSK-СумБуд» та «Галицьку здобу».
 
Джерело – vorobus.com