Футзал в миреЄвро-2022. Група В: представлення учасниківЧемпионат ЕвропыЕвро-2022. Превью матчей среды: Сербия - Португалия, Нидерланды - УкраинаЖенский футзалУкраїна – Іспанія (жінки). Товариський матч 2. LIVE!Чемпионат ЕвропыЕВРО-2022 собственными глазами, или заметки из ГолландииЧемпионат ЕвропыДуглас Жуниор: «Без сомнения — мы сделаем все возможное»Первая лига Антон Антоненко і Владислав Завертаний приєдналися до «SkyUp»Чемпионат ЕвропыАнтон Соколов: «Радоваться некогда – концентрируюсь на матчах»Чемпионат ЕвропыЄвро-2022. Група А. Тур 1. Нідерланди – Україна. АнонсКазахстанИгита: «Я хочу и после карьеры здесь жить»Вторая лигаЯрослав Аксенов: «Максимум в любителях за месяц заработал 74 тысячи гривен»Футзал в миреВизначилися переможці Futsalplanet Awards 2021: Олег Шайтанов і жіноча збірна України – шості у світіЧемпионат ЕвропыЄвро-2022. Нідерланди – Україна. Передматчева пресконференція: Олександр Косенко, Петро ШотурмаИспанияЖіноча збірна України зазнала болючої поразки від Іспанії у першому товариському матчіЧемпионат ЕвропыCборная Украины в финальной части чемпионатов Европы по футзалуФутзал в мире​Клеминьо: «Надеюсь однажды получить предложение поиграть в Казахстане»Чемпионат ЕвропыСуспільне Спорт покаже усі матчі Євро-2022Чемпионат ЕвропыМассимилиано Белларте: «Казахстан – безусловный фаворит нашей группы и претендент на титул чемпиона Европы»Чемпионат ЕвропыМико Мартич: «Многие игроки сборной Казахстана — топовые»Беларусь«Столица» подписала бразильца МатеусаБеларусьАлександр Черник: «Честь и порядочность важнее денег»

Станіслав Гончаренко: «Оболонь» підпадала під сферу впливу Фашиста»

Найтитулованіший український футзальний тренер розповів нам про футбольний етап своєї кар'єри

 
Сьогодні свій 60-річний ювілей святкує найтитулованіший тренер українського футзалу Станіслав Гончаренко. З цієї нагоди ми вирішили пригади основні віхи його тривалої спортивної кар'єри. Перша частина нашої розмови присвячена футбольному етапу в його житті і першим крокам у футзалі.

Досьє

Станіслав Гончаренко народився 1 листопада 1960 року у Києві.

Тренерська кар’єра

03.05.1990 – 03.11.1992   Рось (Біла Церква)
04.11.1992 – грудень 1993   Хімік (Сєвєродонецьк)
січень 1994 – 11.1995   Оболонь (Київ)
липень 1996 – 27.08.2007   Інтеркас (Київ)
04.03.2008 – грудень 2010   Тайм (Львів)
грудень 2010 – 29.11.2013   Енергія (Львів)
18.06.2018 – 28.11.2019   Кардинал-Рівне (Рівне)
15.03.2020 – 27.05.2020   Продексім (Херсон)

Титули і досягнення
  • Чемпіона України (6): 1999, 2000, 2003, 2009, 2010, 2012
  • Срібний призер чемпіонату України (7): 1997, 1998, 2001, 2002, 2005, 2007, 2011
  • Бронзовий призер чемпіонату України (1): 2006
  • Володар Кубка України (6): 2000, 2001, 2005, 2010, 2011, 2012
  • Фіналіст Кубка України (2): 1998, 2002
  • Володар Суперкубка України (1): 2009
  • Віцечемпіон Європи (1): 2001
  • Рекордсмен серед українських тренерів за кількістю проведених матчів у Вищій (Екстра) лізі (більше 500 ігор) і Кубку УЄФА (26 ігор).

«Я вчився на педагогічній майстерності вихователів, а не на батьківському хлібі з сіллю»
 
 У восьмому класі ви вирішили, що станете тренером. Як народилася така небанальна мрія?
 Перш за все цьому посприяла любов до футболу. У той час всі діти Радянського Союзу виховувалися у дворах, а гра у футбол була візитівкою кожного двору. Друге – це нелегке дитинство. Спочатку я виховувався у дитячому будинку, а згодом і в школі-інтернаті для сиріт. Ці заклади на 75-80% складалися з вихователів. Вчитель відчитав уроки та пішов додому, а вихователь перебував з класом з ранку до вечора, ще й були вихователі нічної зміни. В кожному класі по два вихователі. І так з першого до десятого класу. Надивився на них різних  талановитих, добрих, але були й злі та недобрі. Я вчився на їхній педагогічній майстерності, а не на батьківському хлібі з сіллю, і не вечірньому прянику до чаю. От я і вирішив стати педагогом, а футбол згодом зробив мене тренером.

 Коли ви працювали токарем на заводі, то чи могли подумати, що досягнете таких вершин у зовсім іншій галузі?
 З чогось потрібно було починати. Пролунав останній дзвоник, і переді мною відкрилась самостійна дорога життя – без батьків, без грошей, без домівки. От я і пішов на завод імені Г.І. Петровського піднімати себе, тому що треба було за щось жити. Працюючи на заводі, я паралельно грав за команду колективу фізкультури міста Гребінка Полтавської області, яку очолював Юрій Войнов  колишня зірка київського «Динамо». 

Через рік я перейшов до іншої команди під назвою «Будівельник» (Прип’ять), яку очолював Анатолій Шепель, теж колишня зірка «Динамо» (Київ). Коли я став грати за «Будівельник», то почав заробляти гроші виключно футболом, що дозволило звільнитися із заводу. Згодом була кіровоградська «Зірка», де я отримав дуже важку травму. У Києві провели операцію, яка не дозволила мені повернутися до гри, і тоді я вирішив стати дитячим тренером. З цього і почалася моя тренерська доля.

 Чому ви вважаєте Івана Івановича Терлецького своїм духовним батьком?
 Тому що він напророчив мені, що я неодмінно стану хорошим тренером і доб’юся видатних перемог. Він слідкував за моєю тренерською діяльністю, давав настанови.

Коли 1989 року я виграв зі своєю командою першість України серед юнаків, він пішов до голови Федерації футболу УРСР Миколи Федоровича Фоміних і сказав: «Візьміть до уваги цього тренера». Якраз у цей час заслужений майстер спорту Володимир Іванович Онищенко повернувся із Москви, де закінчив дворічні курси Вищої школи тренерів і очолив фарм-клуб «Динамо» (Київ), який тоді розміщувався в Білій Церкві. Онищенко шукав собі помічника і у підсумку Терлецький з Фоміних запропонували мою кандидатуру. Так я розпочав свій шлях у великому футболі.

 Ви привели білоцерківську «Рось» до найкращого результату в її історії  4 місця у Першій лізі. Чому під час наступного сезону виникли розбіжності з керівництвом і ви залишили команду?
 В перший рік ми посіли 9 місце серед 19 команд майстрів першої зони Другої ліги першості СРСР. Володимира Івановича перевели до Києва працювати в «Динамо», і після цього я півтора місяці виконував обов’язки головного тренера команди. Розпочався новий чемпіонат і після перших успішних результатів, в 30-річному віці, мене затвердили на посаді головного тренера команди. В перший рік моєї самостійної роботи білоцерківці посіли 7 місце, а в наступному сезоні у чемпіонаті незалежної України ми вже були четверті. А вже в кінці 1991 року «Динамо» перейменували на «Рось». 

В кінці 1992 року до мене надійшла пропозиція очолити «Хімік» з Сєвєродонецька. Ніяких розбіжностей з командою із Білої Церкви не було, просто умови запропоновані президентом «Хіміка» втричі переважали попередні, а я уже був одружений.

 Ви прийняли «Хімік» перед другим колом сезону 1992/93 і підняли його з 19 на 9 місце. Проте після першого кола наступного сезону ви залишили і «Хімік». Не жалкували, що довелося піти з цієї команди чи обставини були сильніші?
 В Сєвєродонецьку були створені чудові умови для роботи і росту. Взимку посеред цього сезону моя дружина завагітніла. 5 місяців вагітності до травня вона прожила зі мною у Сєвєродонецьку, а на шостому місяці мі вирішили, що їй треба повернутися до Києва, тому що екологічні умови у цьому місті підлягали обструкції. Величезний комбінат всесоюзного значення «Азот», який і утримував команду, так димів, що одягнувши світлу теніску вранці, після обіду ЇЇ вже треба було прати.

Я провів з командою перше коло сезону 1993/94 і звільнився взимку перед перервою, бо дружина народила.

 Ви мали запрошення від вінницької «Ниви» і харківського «Металіста», але вирішили обрати «Оболонь», яка тоді взагалі грала на КФК. Чому?
 З позиції прожитих років, зараз я розумію, що зробив велику помилку, не давши згоди очолити якусь із цих двох команд. По-перше, на той час головною була сім’я, а я повертався до Києва, і міг весь час бути із нею. По-друге, керівництво «Оболоні», щоб мене заманити, пообіцяло, що у разі виходу команди до Другої ліги я отримаю двокімнатну квартиру. Ми тоді з дружиною не мали власного житла і жили у її батьків. Тому я і пристав на пропозицію «Оболоні», але як з’ясувалося згодом, це були лише порожні обіцянки.

 Ви стверджували, що в перший сезон на чолі «Оболоні», коли ви посіли 3 місце у своїй групі, вийти у Другу лігу вам завадили нефутбольні причини. Що саме ви мали на увазі?
 Розумієте, ще в радянські часи існував закон черги для тих, хто мав зайти до ліги майстрів. Я підібрав хороший склад і мав намір за один рік вийти до Другої ліги, але у Федерації Футболу України мені тактично натякнули: «Хлопчику, зачекай один рік, не твоя черга». Наступного сезону, без «черги» та конкуренції, ми вибороли перше місце чисто за спортивним принципом, випередивши найближчого переслідувача аж на 14 очок.

 Посеред дебютного сезону у Другій лізі ви залишили київський клуб. Чи не можна було дійти з керівництвом якогось компромісу в тій ситуації, що склалася?
 Повідомляю любителям футболу, що тоді команда «Оболонь» не представляла, як сьогодні, пивну корпорацію «Оболонь», а виступали від імені Оболонського району. Її засновниками були Сергій Сидоренко (президент) та Олександр Наровлянський (віцепрезидент), які фінансували її за рахунок свого приватного капіталу.

На початку 1990-х модними були приватні підприємства і, звісно, всі вони або «кришувалися», або були під впливом злочинних угрупувань. Київ був розділений на території, де були свої «смотрящі»  брати Савлохови, Авдиш, Череп, Фашист. Оболонський район контролювався саме кримінальним авторитетом Фашистом і клуб, звісно ж, теж підпадав під його контроль. Сидоренко та Наровлянський справно платили мзду, і були під «дахом» цього авторитета.

Вирішивши поставлене завдання, ми отримали статус команди майстрів, і почали виступати в Другій лізі, але обіцяної квартири мені ніхто не збирався давати. Я звернувся до Сергія Сидоренка стосовно дотримання наших домовленостей, а у відповідь почув: «У нас немає такої можливості». Лише згодом я дізнався, що той, хто їх «кришував», сказав, що легше змінити тренера, ніж виконати його умови. Про це мені дав зрозуміти віцепрезидент Олександр Наровлянський. Як людина з характером, я розвернувся і пішов з цього клубу. Лише через три роки футбольний клуб «Оболонь» став підпорядковуватись концерну «Оболонь».
 

«Кабаненко вирішив залишитися в зоні комфорту на другому місці, а не вийти з неї і бути на першій сходинці»

 У вас було багато пропозицій з футболу, але ви очолили футзальний «Інтеркас». Чому вирішили відправитися в це незвідане море?
 Тому що пропозиція Сергія Веселова була дуже наполегливою та переконливою. Важливо було і те, що я залишався в Києві зі своєю сім’єю. 

 «Інтеркас» був новачком вищого дивізіону, але ви одразу привели його до «срібла». З одеським «Локомотивом» конкурувати було неможливо, але як став можливим такий результат, коли ви обігнали багато інших амбіційних команд з першої ж спроби?
 Це відбулося за рахунок підбору хороших виконавців, розумних людей,  хорошого мікроклімату в колективі, і найголовніше – дисципліни. 

 Як вдалося перехопити Сергія Корідзе у російських «Діни» і «КСМ-24» та підписати в «Інтеркас»?
 В особистій розмові я переконав Сергія, що на той момент йому краще ще пограти в Україні, заради сім’ї, «Інтеркасу» та національної збірної. Я знайшов слова, аргументи та важелі впливу на його рішення.

 Ви хотіли бачити в «Інтеркасі» і Олександра Кабаненка, але сказали, що з ним важко знайти спільну мову. В чому це проявлялося?
 На мій погляд, в той період Кабаненко був найсильнішим гравцем щодо обсягу виконуваної роботи на майданчику. Я дійсно хотів його мати у складі своєї команди, але переконати на переїзд до Києва було неможливо. Йому було комфортно в Запоріжжі – там на нього молилися, та й до рідного Дніпропетровська можна було їздити щодня. Він вирішив, що краще перебувати в зоні комфорту на другому-третьому місці, ніж на першому, але без навколишнього світу, до якого він звик, як йому запропонував я. 

 1999 року «Інтеркас» під вашим керівництвом здобув рекордну перемогу у Кубку України над радомишлівським «Лісоводом» 26:2. Хоча, по рахунку є певні питання, бо в протоколі є автори тільки 25 голів. Можете пригадати цей знаковий матч?
 Рахунок тієї гри дійсно був 26:2. Протокол гри – це прерогатива арбітрів. Вони теж вміють помилятися, як на майданчику, так і при заповнені протоколу. Цю гру ми проводили в залі Київського національного університету імені Т. Шевченка.

Далі буде...

Друга частина  Станіслав Гончаренко: «Веселов попросив Козлова віддати 25 тисяч доларів за трансфер самому Корідзе»

Третя частина  Станіслав Гончаренко: «Президент «Ель-Посо» сказав, що у них зарплатна відомість 160 тисяч євро. Я відповів, що у нас теж…тільки у гривнях»

Четверта частина  Станіслав Гончаренко: «Павленко вміє грати ключові матчі, а Легчанов поки що ні»

П'ята частина – Станіслав Гончаренко: «Максим Павленко зробив одну помилку, що стала вирішальною в наших стосунках»

Андрій Гулій, futsalua.org

Похожие Новости

Комментарии:

Вы должны быть зарегистрированы чтобы оставлять комментарии. Авторизуйтесь под существующим аккаунтом или создайте новый.

Futsalua © 2016-2022 Проект разработан командой Futsal Ukraine. Все права защищены.