У продовженні розмови Станіслав Гончаренко розповідає про свій конфлікт з Геннадієм Лисенчуком, стимулювання, договірні матчі, харківську школу футзалу, ДЮСШ-25, своїх вихованців і тренерів, робота яких йому імпонує.

Перша частина – Станіслав Гончаренко: «Оболонь» підпадала під сферу впливу Фашиста» 

Друга частина – Станіслав Гончаренко: «Веселов попросив Козлова віддати 25 тисяч доларів за трансфер самому Корідзе»

Третя частина – Станіслав Гончаренко: «Президент «Ель-Посо» сказав, що у них зарплатна відомість 160 тисяч євро. Я відповів, що у нас теж…тільки у гривнях»
 

«Будучи у прямій конфронтації до керівництва Асоціації, мені все ж таки давалися перемоги»

– Як ви опинилися у тренерському штабі збірної України і чому несподівано звідти зникли?
– Опинився у збірній тому, що був потрібен їй на той час. А зник, як ви точно підмітили, тому що вона мені вже була не потрібна, точніше методи та способи управління голови Асоціації міні-футболу та головного тренера всіх збірних в особі Лисенчука. Тоді було модно залучати до лав збірної представників тих клубів, які давали гроші або фінансували виїзд на змагання. Славний «Шахтар» з часом пішов цим самим шляхом, що згодом вилилося у величезний конфлікт між Асоціацією та клубом.

– У вас був тривалий конфлікт з Геннадієм Лисенчуком. Зараз з огляду на те, що пройшло стільки років, як ви можете його підсумувати?
– У кожного періоду часу своє сприйняття, своє бачення, і відповідна реакція на події, що відбуваються. Сьогодні я аналізую у порівнянні з огляду на те, що робиться у футзалі зараз і що відбувалось тоді. Визнаю, що Геннадій Лисенчук був сильним і працьовитим організатором. Створена ним піраміда була сильнішою за нинішню, та й можливості того часу, як економічні, так і соціальні, були кращими. Для прикладу візьмемо у порівняння хоча б зарплати гравців, кількість команд в першості, тих, хто їх утримував, та рівень самого чемпіонату. Скажімо, хіба можна порівнювати сьогоднішнього фаворита «Продексім» і тогочасний «Шахтар» за зарплатною відомістю? Ліга була багатшою, економічні реалії вищі, тому Лисенчуку було простіше за тих умов вести футзальні справи. Саме ця ситність і достаток розбестили Геннадія Анатолійовича. Він справу усього футзального загону країни присвоїв собі і почав видавати як особисті досягнення, тим самим приватизував вид спорту як своє надбання. Це його і згубило як керівника.

Всі в країні знали, що сам конфлікт між нами був відкритим, що ускладнювало мені можливості досягати ще більшого результату з моїми командами. Проте я не лицемірив, не підлаштовувався, а відкрито відстоював свою точку зору. Стверджую, що будучи у прямій конфронтації до керівництва Асоціації, мені все ж таки давалися перемоги. Тим вагомішими вони були.

– Як ви ставитеся до стимулювання інших команд?
– Позитивно, якщо я стимулюю іншу команду на перемогу, все інше – бруд та підлість. До речі, декілька таких випадків в моїй кар’єрі було, і всі вони закінчилися позитивно в плані того, що той, кого ми стимулювали, здобував перемоги, тим самим приносячи нам дивіденди в турнірній таблиці. На мій особистий погляд, якщо ти отримуєш додаткові гроші чесним шляхом, граючи на перемогу, то чому це має вважатися поганим? Гидко – це коли люди за гроші продають свою честь і відданість.

– Чи багато було договірних матчів в українському футзалі?
– На моїй пам’яті декілька було, але офіційне підтвердження отримав лише один матч між харківською командою «Універ-ЕХО» і «Політехніком» з міста Кременчук. Тоді в середині другого тайму харків’яни перемагали 8:2, а у підсумку програли 8:9 (мова йде про матч 21 туру Вищої ліги чемпіонату України сезону 2000/01, що відбувся 10 лютого 2001 року – прим. futsalua.org).
 

– Микола Павлов дотримується думки, що найбільшу зарплату в команді має отримувати тренер, а не гравець. Що ви про це думаєте?
– В Україні, в наших реаліях та співвідношеннях, категорично стверджую, що Микола Павлов має рацію. Однак у світі, де інші відносини та інший світогляд, де буква закону на першому місці, з величезною індустрією та професійністю, гравець може отримувати більшу зарплатню за тренера. Яким би великим тренером не був Рональд Куман, Ліонель Мессі все одно отримуватиме більшу зарплатню, або ж так само і в «Ювентусі» з Кріштіану Роналду та Андреа Пірло.

– За ваші команди постійно виступало багато гравців з Харкова: Віталій Чернишов, Валерій Замятін, Антон Татарінов, Олександр Кондратюк, Сергій Якунін, Денис Освянніков, Дмитро Бондар… Чим ви можете це пояснити?
– В першу чергу на рівні ментальності, я ще тоді встановив для себе, що в таких регіонах як Харків, Запоріжжя, Донбас, за визначенням живуть і грають правильні в спортивному відношенні гравці, пахарі, працелюбні та вихованні в спортивному сенсі люди. Ви перерахували стількох гравців, які грали в моїх командах, а скільки ж їх ще було по країні?

Знову звернусь до прикладу, назвіть хоча б трьох гравців із західного регіону, які грали за збірну у той часу, коли я залучав виконавців із тих регіонів. А от з Харкова та Запоріжжя, включаючи Донбас – величезна кількість. Тому працюючи на трансферному ринку я звертав увагу перш за все на ці регіони. Це зараз контингент представників із заходу України у збірній значно збільшився, бо додалися такі гравці як Ігор Корсун, Михайло Зварич, брати Грицини та інші.

Серед усіх, з ким мені випало працювати за весь час, найталановитішим та інтелектуально сильним, як футзаліст, вважаю Олександра Кондратюка – комп’ютер футзалу.

Головне – це те, що харківська школа футзалу завжди вважалася найкращою за всю історію. А її засновниками, натхненниками і викладачами в першу чергу були Василь Симонов, Юрій Кобзар та Олександр Безпорочний, трохи пізніше Євген Ривкін – які глиби, умільці та педагоги працювали! Скільки талантів виростили – не перерахувати.
 

«Свого часу отримував пропозиції з «Тюмені» і ЦСКА»

– За 24 роки у футзалі у вас були якісь пропозиції, щоб повернутися у футбол?
– Ще на початку моєї футзальної діяльності запрошення були, але з часом вони зникли, тому що треба було бути в обоймі футбольних тренерів, щоб надходили пропозиції очолити команду.

А от у футзальній кар’єрі були два серйозні запрошення. Одне припало саме на пік моєї співпраці з «Інтеркасом» 2003 року. Тоді у Харків на Кубок Визволення завітала делегація московського ЦСКА. Цей турнір проходив щороку і ми з «Інтеркасом» теж брали в ньому участь. Я відмовив тому що у той рік виборов чемпіонство і на нас чекала участь у Кубку УЄФА. Я не мав права залишити команду. А друга пропозиція надійшла від російської «Тюмені» 2010 року, коли я очолював «Тайм». Теж довелося відмовитись з формулюванням, що з першого місця не йдуть. Пам’ятаю, як літом 2009 року на турнірі в Чехії саме «Тайм» у півфіналі переміг якраз «Тюмень» з рахунком 7:3, а у фіналі ми здолали у серії пенальті «Шахтар» – 4:4 (по пен. 5:4).

– 2009 року ви стали куратором київської футзальної команди ДЮСШ-25. Ви зараз якось продовжуєте взаємодіяти з цією школою чи вже ні?
– Займаючись кураторством робив це із задоволенням. На той час у мене була матеріальна можливість час від часу допомагати командам школи. Зі своєї кишені я міг купити комплекти форм чи м’ячі, або дати одноразову плату за участь команди в змаганнях, або оплатити проїзд до місця змагань. Після звільнення з «Енергії» і до співпраці з «Кардиналом-Рівне» доля подарувала мені можливість саме працювати у цій школі в період 2013-2018 років. Зізнаюсь, що зараз ніяких зв’язків зі школою не підтримую, багато чого змінилося в поглядах, відносинах та стосунках. Час багато чого змінює, іноді на не на краще.

– За той час, що ви там працювали, хтось із вихованців цієї школи досягнув якогось рівня?
– Тільки Ілля Федоренко. Він зараз грає за «ХІТ-2».

– Якийсь аж занадто маленький показник для спецшколи. В чому причина такого результату роботи?
– Дуже багато Сашко (Олександр Кривенда – тренер команди U-15 ДЮСШ-25 – прим. futsalua.org) за ними слідкував, плекав, а вони всі вдалися у гульки. Все відбулося помилково. Ймовірно, що він помилився в ментальності. Він їх доглядав як нянька, а треба було виховувати. Настав рубікон, коли їм виповнилося по 16 років і захотілося вулиці. Тоді почалася їхня різка деградація як спортсменів. Вони були більше примусово створені як інкубаційний загін, ніж у них була духовна футбольна суть.

Просто Сашко створив спецклас на базі школи. Вийшло так, що хлопці були дуже горді від цього статусу. Їх усюди возили, вони виділялися на всю школу, а навколо дівчата. Коли пубертатний період закінчився, пішла вулиця і сигаретки. Прийшов запит що робити далі і вони обрали легке життя – ось і все. На жаль, він тоді сильно не вгадав з ментальністю підходу. Але ж це була його перша команда. Звісно ж, перші помилки існують.
 

– А хтось із гравців ваших дитячих футбольних команд зумів дістатися професійного рівня?
– 1989 року ми виграли чемпіонат УРСР в Нікополі серед спортінтернатів. Мені тоді було 28 років. Я там виступав зі звичайною ДЮСШ №18. Тоді в СКА були всі вікові групи, але потім все ліквідували і нас усіх перевели в ДЮСШ №18, і відкрили відділення в Шевченківському районі Києва. Ми обіграли київське «Динамо» з рахунком 3:0, «Таврію» (Сімферополь), «Колос» (Нікополь), а також дніпропетровський і київський спортінтернати, тобто виграли усі  5 матчів. Ці результати були не випадкові, бо з двох вікових груп, які я вів (1970 і 1972 р. н.) 6 чоловік заграло у футболі на високому рівні.

Вони у мене займалися із самого дитинства: Олександр Гайдук, який грав за вінницьку «Ниву» у Юхима Школьникова та ізраїльських клубах вищого дивізіону; нині покійний Сергій Майборода, який грав за «Металіст» (Харків); Дмитро Корєнєв, котрий виступав за «Борисфен» і «ЦСКА-Борисфен» при Михайлові Фоменку; Костянтин Сахаров, який 6 років грав у Миколи Павлова в «Іллічівці». Він спочатку виховувався в ДЮСШ№11 у Лисенка, яка тоді називалася МіськВНО; Едуард Єропкін, який грав у «Хіміку» (Сєвєродонецьк) і російському «Торпедо» (Армавір); Руслан Шапоренко, що грав у «Вересі» при президенті Валерії Короткові і тренері Михайлові Фоменку. Фоменко його у мене особисто забрав. 6 чоловік з двох груп – це величезний показник.

Якщо ж говорити про мій недавній досвід зі студентським «Політехніком», то за один п’ятирічний курс з команди вийшли Олександр Сіріцький, Ігор Салтанов, Володимир Поночовний, Іван Іванюк і Андрій Ардашніков.

– Робота кого з українських і закордонних тренерів вам імпонує?
– З іноземних тренерів дуже захоплений Хесусом Веласко, його філософією та стилем на чолі «Мовістар Інтеру» в період 2013-2018 років. Чудотворні 5 років гегемонії в іспанському футзалі чогось та й варті. Він привніс у гру футзальну геометрію постановки гри гравців при виході з-під пресингу, інтелект переміщення, координацію дій при володінні м’ячем, гнучкість при виборі рішень, в обслуговуванні м’ячем один одного, моделював командні взаємодії при виході з оборони в атаку, систематизував вміння гравців за підбором та виконавською майстерністю вести гру на тотальному володінні м’ячем, та проводити загальнокомандні дії від вводу м’яча воротарем до обов’язкового закінчення атаки завершальним ударом по воротах. Гнучкість та координація дій за терпінням грати на м’ячі від воріт до воріт в його викладанні, як тренера, для мене найсильніші в світі.

З українських тренерів мені імпонує підхід до справи та духовна складова Івана Скіцка. Чиста та завзята людина.

Наполегливо працює Валерій Легчанов. Хист має, володіє знаннями  з тактичних побудов ведення командної гри, відрізняється кропітливістю викладацької лінії, але дуже помітно, що йому ще не вистачає найголовнішими речей, а це – вміння стабілізувати гру команди та знання як виводити стан колективу на довготривалі піки ігрової діяльності, та вміння грати ключові і топові ігри. Тому на цьому етапі і трапляються 1:5 з «Ураганом», 1:4 з «Сумами», а у минулому 0:7 у матчі за Суперкубок з харківським «Локомотивом», провал основного раунду Кубка УЄФА у Львові, коли рівень суперників був не дуже високим, а також у фінальній серії плей-оф чемпіонату 2016/17, коли львів’яни на виїзді «зачепили» одну гру, а вдома зазнали поразки у двох вирішальних зустрічах.

Поважаю роботу Максима Павленка – він на своєму місці. До речі, я двічі переглядав гру між «Ураганом» та «Енергією» (5:1) і категорично визнаю, що саме Павленко  стратегічно і тактично переграв Легчанова, а гравці «драконів» талановито це виконали у грі. Підкреслюю, що саме Павленко вміє грати ключові та топові ігри. Недаремно ж «Ураган» виграв 2 останні Кубки країни і Суперкубок в Черкасах з «Продексімом» (7:0). Чого тільки варта серія плей-оф чемпіонського тріумфу Максима в «Енергії» з харківським «Локомотивом», коли поступаючись за іграм 1:2, та ще й після поразки 0:6, він зумів виграти два заключні поєдинки та стати чемпіоном. З позиції цих досягнень вважаю, що на сьогодні саме він найсильніший тренер в Favbet Екстра-лізі.

Сподіваюсь, що в хорошого тренера може вирости і Михайло Соколовський.

Ігор Москвичов відзначається високою тренерською майстерністю. Вважаю, що він свого останнього слова не сказав.

П'ята частина – Станіслав Гончаренко: «Максим Павленко зробив одну помилку, що стала вирішальною в наших стосунках»

Андрій Гулій, futsalua.org