Одна із найбільш талановитих футзалісток збірної України та харківської «Тесли-ЗХО» Юлія Дударчук стала гостею нашої рубрики «Історії найкращих».
Спортсменка розповіла про унікальність тренера Сергія Григоровича Ягодкіна, активний відпочинок та нові власні рекорди під час карантину, про незручних суперниць та поєдинки у футболці національної команди країни.
Про наставника, який зробив із дівчини справжню футзалістку та найпалкіших вболівальників
– Як розпочинали свою кар’єру?
– У школі брала участь у всіх змаганнях із різних видів спорту, але серце більше тягнулось до футболу. Постійно ходила із старшим братом на стадіон. Сама я із села Мельники, а Шацьк – районний центр, там був тренер Володимир Кубай, який займався із хлопцями. Одного разу наставник вирішив взяти мене із собою на змагання. Після змагань він дізнався, які в Україні є жіночі команди, де б можна було мені спробувати свої сили. На той час був варіант із «Біличанкою» та полтавською командою. Спершу він вирішив зателефонувати у столицю, але там не взяли слухавку. Згодом дізнались, що в цей час команда була за кордоном, тому ми звернулись у Полтаву до Ягодкіних. Бажання у мене було багато, обов’язково потрібно було спробувати, зібрала речі та поїхала із батьком.
Переглянути цей допис в Instagrammy futsal⚽️
Після першого тренування наставник підтвердив, що маю гарні задатки до футзалу, а сам зазначив, що направить їх у правильне русло. Мене поселили у спортивний інтернат. Спочатку було дуже складно, особливо перший місяць, але потім пристосувалась. Коли закінчила школу, грала за полтавську «Ніку» під керівництвом Ягодкіних. Після смерті Сергія Григоровича нас під «своє крило» взяв Микола Кудацький. Платили зарплату, розпочались тренування – ми були задоволені. Коли закінчила навчання в університеті, зрозуміла, що вже потрібно ставати на сходинку вище у професійному плані та змінювати клуб. Всього чого змогла у полтавській команді вже навчилась. Після того, як покинула клуб, були пропозиції із київських клубів «IMS-НУХТ» та «Будстар-НПУ», а також «Тесли-ЗХО».
Переглянути цей допис в InstagramНовий етап в моєму житті розпочався⚽️🙏 Тепер я офіційно гравець команди " ЖФК Tesla "😊💪
– Чому вибір зупинився саме на харківській команді?
– Пропозицію «IMS-НУХТ» чомусь одразу не розглядала. Коли поїхала на студентські змагання, випала нагода побувати в іншому київському клубі. Там гарний колектив, але зрозуміла, що це не моя команда, тому вирішила перейти грати у Харків. Не жалію, що перейшла саме сюди. Мені все подобається, у нас дружній колектив та гарне ставлення одна до одної. Коли обирала клуб, то чітко знала, що йду у команду, де зможу здобути нові знання у футзалі. Наприклад, якби була у «Будстар-НПУ», вчилася б у Юлії Форсюк – вона крута футзалістка та має за спиною чималий досвід. А в Харкові це Юлія Титова – легенда, беру від неї максимум нових знань для розвитку, вона завжди допомагає.
– Ви отримували зарплатню, коли грали та ще навчались у школі?
– Допомагали та платили невелику, щоб вистачало на життя. Ми не грали заради грошей, а просто хотіли розвиватись. Під керівництвом Сергія Григоровича у нас було багато поїздок. Не було багато коштів, але він старався знаходити спонсорів. Ми їздили на турніри в Узбекистан, Португалію, Францію, його поважали в усьому світі. Ягодкін зробив із мене футзалістку. Якби не він, гадаю, зараз би не займалась футзалом.
– Чи була одна із Ваших мрій стати футзалісткою?
– Ніколи не думала, що буду цим займатись та мене впізнаватимуть люди. На той час, коли ще була дуже маленькою, взагалі не знала, що є такий вид спорту, як футзал. Все якось склалось в один момент. Коли вже почала серйозніше цікавитись футзалом, мені він дуже сподобався та зрозуміла, що обожнюю його. Загалом спорт для мене – це все моє життя.
– Де Вам вже рідніше – на Волині чи у Полтаві?
– Полтава. Багато запитували чи змогла б тут залишитись жити. Відповідаю на такі запитання, що хочу жити в Полтаві. Це зовсім не через те, що тут вже так довго часу, а просто подобається місто. Воно настільки круте, маленьке, на вулиці немає того шуму, який є у великих українських містах, як Київ, Львів, Харків. Ось в них мені було б складно пристосуватись до життя. У нас тут дуже багато університетів – така студентська частина країни. Звичайно, Волинь теж дуже люблю, місцеву природу, де народилась. Як тільки випадає нагода приїжджаю додому і ходжу збирати чорниці (сміється).
Переглянути цей допис в Instagram🇺🇦❤ Tesla💪
– Перехід із полтавського «ПЗМС» у «Теслу-ЗХО» для Вас став кроком вперед у кар’єрі. Який наступний крок для Юлії Дударчук?
– Звичайно, хочеться пограти у найкращих чемпіонатах – Італії, Португалії, Іспанії. Але розумієш, що у них зараз місцевих футзалісток, таких як ми, теж чимало. Наразі я розвиваюсь, граю для себе та майбутнього, а що буде далі мені важко сказати, бо у житті все швидко змінюється. Зараз насолоджуюсь усіма моментами, беру від кожного дня максимум. До речі, у мене ще є одна ідея – йти цілу добу пішки. Цікаво, яку дистанцію ми б подолали за цей час. Звичайно, пару годин відпочинку буде, але такі плани у нас вже є на найближче майбутнє. Знаю, що це буде дуже складно, але я ще та екстремальна дівчина. Це виклик самій собі – чи ти це зможеш, адже такі самі як ми люди пробігають 100 кілометрів та більше, просто потрібно себе інколи змусити та змотивувати.
– У чому була унікальність Сергія Григоровича Ягодкіна, якої Ви не бачили у жодному наставнику?
– Це була для нього не робота, а хобі, якому він віддавався повністю, вмів розкрити у тобі талант до футзалу, виховував нас. Якось тренер зняв наше тренування, яке я через 5-6 років передивилась. Побачила яка на той час була у нас техніка та гра. Ліва нога в мене була дуже слабка, а тепер розумію наскільки багато він нас всього навчив та як сильно я виросла у професійному плані. Усе своє життя буду йому дуже вдячна.
– Яким на Ваш погляд має бути хороший тренер?
– Професіоналом у футзалі та гравцем у минулому, який пройшов той шлях. Мені більше імпонують жінки-тренери. Один із прикладів це Ольга Сергіївна – донька Сергія Григоровича Ягодкіна. Вона реально була яскравим прикладом жінки-тренера, яка вже сама пограла та на власному прикладі показувала як вдало зіграти та те, що не потрібно себе сильно жаліти. Якщо вже це тренерка, тоді була б в міру м’якою людиною, щоб могла похвалити, але в потрібний момент заставити тренуватись та «завести».
Переглянути цей допис в InstagramКазахстан ніяк не покидає😊
– Наскільки велику роль в успішних результатах команди відіграє дисципліна?
– Дисципліна – це 90 відсотків. Якщо вона відсутня, тоді немає нормальної команди. Вона повинна бути завжди на першому місці, без неї важко здобути перемогу.
– Ваш найпалкіший вболівальник?
– Мама. Я поїхала у Полтаву в 14 років, а вона мене не хотіла відпускати, футбол взагалі не любила. Коли я почала грати на хорошому рівні, мама змінила своє ставлення до футболу та футзалу. Постійно переживає, дзвонить, знає усіх гравців, хто грає у клубах та збірних. Мене інколи дивує наскільки сильно вона полюбила футзал.
Про активний відпочинок та нові рекорди
– Чим займаєтесь під час карантину?
– Отримую задоволення від цього відпочинку. Минуло вже два місяці, а я ще не встигла засумувати за футзалом, можливо, через те, що вже накопичилась втома від сезону. На карантині перебуваю із сім’єю, встигла побачити багато нового для себе за цей час. Насолоджуюсь усім, що не встигала робити, коли був повноцінний тренувальний процес та матчі.
Переглянути цей допис в InstagramІ ось нарешті пробігла я свій перший 21 км за 2 год 2 хв🙏🏼 Важко було з 15 км, коли підсіли ноги й розпочався дощ, але це не завадило пробігти ще 6 км. Я дуже вдячна своєму @sergio_kostiuk, за те що підтримав мене у моєму бажанні пробігти 21 км. І тримав зі мною темп не тікаючи від мене 😁. Нашим тренером була @mariia_liver, яка супроводжувала нас на своєму коні 🚴♀️ , вчасно давала воду та веселила нас🤗 Далі не знаю що буде, але точно щось буде😉 Наша супер команда Superman @sergio_kostiuk 🙋♂️ Supergirl @dydochka_18 🙋🏼♀️Wonder Woman @mariia_liver 🙋♀️
– Ви активно зараз займаєтесь спортом. Кому прийшла ідея піти у похід на 40 км, а потім на 100 км на велосипеді?
– Мені захотілось спробувати таке. У житті я – запальна дівчина, де б не була стараюсь постійно бути у русі. А тут випала така нагода під час карантину спробувати щось нове, захотілось екстриму. Спершу вирішила перевірити чи зможу пройти 40 кілометрів. Мою ідею підтримала моя суперкоманда. Дуже вдячна їм, що завжди мене підтримують. Відверто, останні кілометри давались складно. Але через два дні ми відновились і вирішили проїхати на велосипедах наступних 100 кілометрів. Було дуже кайфово, побачили багато нового, найцікавішими виявились села, будинки. Раніше це були красиві та великі місцевості, а зараз ці краї «вмирають»: люди виїжджають у міста, мало хто залишається - це прикро. А ще дуже багато сміття усюди, люди викидають його куди заманеться. Коли ми подолали цих 100 кілометрів, моя команда сказала, що на цьому, напевно, вже потрібно зупинитись. Але у моїй голові все одно була думка, що повинна пробігти ще 21 кілометр.
– Це Ваш перший напівмарафон у житті?
– Так, бігла зі своїм чоловіком, а подруга підтримувала нас на велосипеді. Давно хотіла подолати таку дистанцію, враховуючи те, скільки кілометрів було вже за нашою спиною всього за останні декілька днів. Зрозуміла, що зараз саме той час, коли потрібно реалізувати ще цю ідею із 21 кілометром бігу. Я була готова.
– Що було найскладніше?
– На нашому 15-му кілометрі розпочався дощ. Кросівки стали мокрі, важкі, почало чіплятись болото, тому що бігли асфальтом та польовою дорогою. Загалом не можу сказати, що така дистанція далась мені складно. Наступного дня сказала, що готова через декілька днів знову так пробігти. Також додам, що два рази на тиждень бігаю принаймні 10 кілометрів.
Переглянути цей допис в InstagramЗначить пройшли ми 40 км пішки , виявилося цього мало, за 2 дні відновилися і прийшла думка,щоб проїхати 100 км на велосипеді. І ми це зробили 100 км за 10 год 41 хв. Було не легко,на нашому шляху був ідеальний асфальт, польова дорога, ліс,пісок по якому ми ледве пересувалися, щебень, гори по яких ми підіймалися пішки. Найважчими для мене були останні 10 км, я відчула кожен м'яз свого тіла, лице горіло, руки вже відмерзали від вечірнього холоду.Але це не порівняється з тим, які ми емоції отримали Хтось скаже , ви що зовсім тютю? А я вам скажу ми кайфуємо і насолоджуємося життям. Наша супер команда💪💪💪 23.04.2020 Superman 🙋♂️ @sergio_kostiuk Supergirl 🙋🏼♀️ @dydochka_18 Wonder Woman 🙋♀️ @mariia_liver
– Наступне завдання марафон – 42 кілометри?
– Якщо чесно, не хочу. Згадую, як таку дистанцію в цьому році пробігав мій чоловік, його емоції та радість на наступний ранок, що просто встав із ліжка. Так, 21 кілометр хочеться пробігти ще раз, але вже на біговій події із великою кількістю людей, щоб отримати ці круті відчуття. Підбиваю подруг, щоб теж якось зібрались на таке разом, щоправда, не всі погоджуються.
– Окрім такого екстриму, чим ще займаєтесь у житті?
– Саморозвиток, мені подобається правильне харчування та дієтологія. Зараз під час карантину мій час йде на підвищення знань у цій галузі: слухаю вебінари, проходила різноманітні курси. Ще люблю дуже багато гуляти, їздити та знаходити нові місця для себе. Обожнюю гори та кататись на сноуборді.
– Хто прищепив таку любов до сноубордингу?
– Чоловік запропонував спробувати покататись, а я обома руками була за. На той час він вже гарно їздив на ньому. Мені сподобались ці емоції, завжди отримую адреналін, коли спускаюсь на ньому трасою.
Переглянути цей допис в Instagram01.01.19 Початок року неймовірний👌❄💥🐷🧡 Далі буде🙌
– Де любите проводити відпустку?
– Оскільки я мало буваю вдома на Волині, то намагаюсь у вільний час приїжджати до батьків та проводити час із ними на природі. Щоб суто їздила відпочивати закордон, то такого не було, хіба що з командою на матчі, а так то ні.
Про незручних суперниць та власні враження від матчів за національну команду
– Який недолік найбільше не любите у собі та хотіли б змінити?
– Мені не вистачає такого здорового пофігізму, який хотіла б додати. Коли він присутній у футзалістці, це допомагає досягнути ще більших результатів. Гравчині, які мають таку рису, грають ще краще, у них є така внутрішня байдужість. А якщо ти зациклюєшся на власних результатах, грі, це дуже сильно заважає. Але це все можна додати до свого характеру з часом.
– Який секрет швидкого прогресу, якого Ви досягнули протягом останніх років?
– Це моя цілеспрямованість. Які завдання та цілі не поставила б перед собою, як би мені важко не було, я все одно цього досягну.
– Три складові, які приносять перемоги харківській «Теслі-ЗХО»?
– Перше – це єдина команда. Також це цілеспрямованість на результат і віра в перемогу.
– Яка команда для Вас найбільш незручна?
– Коли тепер граю у складі харків’янок, для мене таким суперником став полтавський «ПЗМС». Зараз всі команди застосовують майже однакові тактики, а от клуб із Полтави грає без неї. Від них не знаєш, що можна очікувати. В одному матчі можемо перемогти їх, а приїдемо на наступну гру і зіграємо лише внічию. Гарно спілкуюсь із усіма дівчатами, там багато хороших молодих футзалісток. Наприклад, у київському «Будстар-НПУ» багато технічних гравців, серед яких є Гриценко та Шульга. Пам’ятаю, як вони багато років тому вже технічно та класно володіли м’ячем на майданчику. У «IMS-НУХТ» загалом командна гра на майданчику за рахунок якої вони і перемагають. Як такого чіткого лідера немає, але такими якостями володіють Сніжана Воловенко, яка заліковує травму, та Ірина Дубицька, саме вона зараз веде команду вперед.
– Спортивна кар’єра – це завжди постійні емоційні виснаження, труднощі. Які поради можете дати, щоб легко вистояти у стресових ситуаціях?
– Залежно від матчів, чи це за збірну, чи клубні поєдинки, у цьому є велика відмінність. У клубі переживаєш більше емоцій, кожна зустріч та перемога на «вагу золота». Ще залежить від суперника із яким граємо, у принципових іграх поразка інакше впливає на тебе. Починаєш передивлятись матчі, але потім ти вмикаєш «свіжу» голову та аналізуєш помилки. Головне зробити висновки та йти далі, не потрібно фокусуватись на тому що було.
Переглянути цей допис в InstagramТакі моменти, на все життя 🇺🇦 Дякую,за те що я була там,і прожила ці моменти🙏 Великий багаж досвіду на майбутнє і мотивуючий фінал. #евро2019#футзал#ukraine#russia#portugal#español#далібуде
– Розкажіть більше про відчуття, коли вперше побачили своє прізвище у складі національної збірної України та що відчували, коли потрапили у складі команди на перше офіційне Євро-2019?
– Це було у 17 років, але мій дебют у збірній виявився сумним. Грали проти збірної Італії у Львові. У першому таймі наставник не випускав мене, а у другій частині зустрічі вийшла на майданчик. У одному з епізодів зіткнулась у боротьбі з італійкою нога в ногу. Тоді у мене був вивих гомілковостопного суглобу, порвані зв’язки. Ось такий «класний» дебют видався для мене. Тоді ще брат вболівав на трибунах та сильно хвилювався. Але вважаю, що це була бойова посвята у національній команді. Якщо ж говорити про чемпіонат Європи, то відчуття були неймовірні, море емоцій. Було прикро програти Росії по пенальті та втратити третє місце. Пам’ятаю, грали із ними на чемпіонаті світу серед студентів, де теж зазнали поразки у фіналі, тому на Євро-2019 хотілось їх перемогти, але, на жаль, пенальті – це фортуна. Значить так мало бути, тепер команда стане ще сильнішою та впевнена, що надалі точно здобудемо медаль.
– Збірній знову випала нагода приймати відбіркові матчі у рідних стінах. Які були емоції від таких новин?
– Дуже щаслива, що гратимемо саме у Львові. Подобаються умови, підтримка, зал та й місто загалом. А ще тим, що це ближче до мого дому. Як сказала рідним та друзям, що гратимемо у місті Лева, всі так зраділи та відповіли, що обов’язково приїдуть підтримати з трибун. Львів’яни дуже добрі люди та створюють гарну атмосферу.
Переглянути цей допис в InstagramМоя стальна підтримка🤗😊
– Яка Ваша найбільш емоційна гра у кар’єрі?
– Фінал чемпіонату світу серед студентів, коли ми поступились збірній Росії. Відверто, коли ми туди їхали, то не розраховували на призові місця. Перемогли Францію та зрозуміли, що медалі у нас вже в кишені, зраділи. Проте потім, коли поступились у фіналі росіянкам, було складно, бо зупинились лише за один крок від головних нагород змагань. Була наче і рада, що вдалось здобути срібну медаль, а водночас засмучена. Пам’ятаю, сиділи в роздягальні всі сумні. До нас підійшов хтось із АФУ і почав втішати тим, що ми молодці, бо здобули нагороди.
– Як ставитесь до іноземців у командах? Це дасть молодим дівчатам мотивацію працювати більше, бо посилиться конкуренція, чи навпаки, дівчата будуть мати менше ігрової практики?
– Думаю, це навпаки допомагало б, якби дівчата з інших чемпіонатів приїжджали грати до нас. Для молодих футзалісток це було б стимулом ставати ще кращими та багато тренуватись, щоб перемагати у конкуренції з легіонерками. Цікаво глянути на гру нових гравчинь київського «IMS-НУХТ», які приїхали із Бразилії, та перевірити на що вони здатні.
Переглянути цей допис в InstagramМи в фіналі 🙏 З Днем незалежності Україно!!!💙💛 Україна - Франція 4:3
– Футзал – це…?
– Тимчасовий вид спорту в моєму житті, якому я вдячна за те, що виховав у мені сильну людину. А от загалом спорт – це моє життя.
– На одному сайті натрапили на нарізку ваших відео, а над цим був гучний напис: «Юлія Дударчук – геній футзалу». Як ставитесь до такого яскравого заголовка?
– У мене понижена самооцінка, але це дуже серйозне висловлювання на мою сторону. Зараз себе не можу такою назвати, ще рости та рости до такого звання. Побачимо, як складеться у майбутньому. Можливо, автор цього напису просто фанат і йому подобається моя гра.
Софія Кулай
