Капітан «Будстар-НПУ» і гравець збірної України Юлія Форсюк розповіла про поворотні моменти у своїй кар’єрі, фінансовий бік жіночого футзалу, досвід у «Бурелі», і поділилася планами на майбутнє.

«У першому матчі відчуття збірної не було, бо всі дівчата представляли "Біличанку"»

– В дитинстві Ви займалися танцями і аеробікою. Це допомогло у футзалі?
– Звичайно, дуже допомогло, адже у загальних тренуваннях практично не приділяється уваги таким якостям, як: координація, гнучкість і сила. А ці навички надважливі для футзалу.

– Ваше перше жонглювання м’ячем завершилося повною невдачею і сльозами, але після того через роки Ви встановили рекорд «Біличанки», набивши м’яч 5043 рази. Це була справа принципу?
– Так, це було справою принципу. Але цей рекорд я встановила не для когось, а в першу чергу для себе. І це рекорд не тільки «Біличанки», його внесено у Книгу рекордів України. 

Це була одна з перших моїх перемог над собою, яка дала мені віру у власні сили. Також вона стала доказом того, що поставивши мету і працюючи над її втіленням, можна досягти бажаного результату.

– Ваша старша сестра Леся теж була капітаном «Біличанки». Довелося пограти з нею чи проти неї? І що взагалі відчували граючи пліч-о-пліч чи проти рідної сестри?
– Проти неї я грала тільки на тренуваннях і це завжди було дуже цікаво та емоційно. Разом пограли ми зовсім не довго - вона закінчила спортивну кар’єру. Але я завжди пишалася нею і тим, що вона була багаторічним капітаном «Біличанки».

– Що відчували, коли вас з партнерками загубили у Славутичі в заметіль?
– Спочатку ми злякалися, але я найбільше Я злякалась того, як відреагує на цю ситуацію тренер, бо це були мої перші виїзні змагання. Боялася, що не зіграю на них – так і сталося у перший день змагань.

– Яке командне святкування дня народження Вам запам’яталося найбільше? Можливо, те, коли для Вас зробили замок з піску?
– Так, дійсно, якщо взяти найоригінальніше вітання, то це замок із піску та трон. А взагалі всі дні народження в мене проходили  на тренувальних зборах, тому щось особливе згадати тяжко.
 

– Свого часу в «Лагуну-УОР» з «Біличанки-НПУ» перейшли Аліна Горобець і Катерина Шеремет. Однією ногою там були і Ви, але в останній момент вирішили залишитися в Україні. Що стало причиною цього?
– Причини моєї відмови «Лагуні-УОР» були особистими. А також те, що за багато років повної віддачі тренуванням і клубу відчувалася втома, втрата мотивації (7 чемпіонств, 5 Кубків) і нерозуміння того, що у футзал можна грати на професійному рівні, так як на той час було у Росії.

– Кажете, що призупиняли кар'єру, бо не було мотивації через багато виграних трофеїв, але ж зараз їх ще більше. Де брати нову мотивацію?
– А Ви знаєте хоч одного гравця в Україні, який виграв ці трофеї з трьома різними клубами у ролі капітана? Не зрозумійте мене неправильно, але це вже як спортивний інтерес (посміхається). Хочу як капітан привести до чемпіонства ще один клуб. 

– Згадайте свій дебют у збірній. Які сподівання тоді були?
– Це був матч зі збірною Узбекистану, були приємні емоції. Але відчуття збірної не було, ми просто переодягнули ігрову форму, оскільки всі дівчата представляли «Біличанку».
 

«Було бажання залишитись у "Бурелі", але головний тренер робив акцент на бразилійок»

– Після «Біличанки-НПУ» Ви робили перерву у кар’єрі, а після неї опинилися в «Тюмені». Що зрозуміли і що змінилося за той час, коли не грали?
– У моєму відношенні до гри та футзалу не змінилося нічого. Я зрозуміла, що маю ще багато сил для втілення своїх мрій і бажань, а також сподівалася зіграти у перших офіційних міжнародних змаганнях.
Також після  потрапляння до «Тюмені», я зрозуміла, що таке професійний клуб. Причому у всіх відношеннях – від побудови структури клубу, тренувального процесу і до того, що займаючись своєю улюбленою справою та викладаючись на 100% ти можеш достатньо солідно забезпечити своє життя.

– В одному з інтерв'ю Ви казали, що зарплатню в 1000 євро в Іспанії отримують лише суперзірки жіночого футзалу. Але ж це не великі гроші для спортсмена. Невже в Росії тоді платили значно більше?
– Скажу так: у Росії я мала значно вищу заробітну платню, ніж в Іспанії. Значно – це у кілька разів вищу, хоча вона була близькою до 1000 євро. Навіть у порівнянні з тим, які я мала умови в «IMS-НУХТ», хоча це і було, тут, в Україні. Так що в Іспанії я мала значно гірші фінансові умови, ніж у «Тюмені».

– Чому так несподівано залишили «IMS-НУХТ»?
– Ситуація з моїм припиненням виступів за столичний клуб була спровокованою. Я не мала іншого вибору окрім як піти, бо поважаю себе як спортсмена і особистість. Насправді, зізнаюся чесно, на той час я планувала закінчити кар’єру саме у цьому клубі. 

Умови в «IMS-НУХТ» у мене були відмінні, клуб мав чітку стратегію розвитку і я мала чудові стосунки з президентом клубу. Загалом то і сьогодні вони майже не змінилися. Єдине, що зараз ми дуже рідко спілкуємося...
Але те, що я прийняла рішення залишити клуб з Києва, дало мені багато нових випробувань, за які я вдячна долі. Завдяки цій ситуації збулися деякі мої мрії. Також я отримала безцінний досвід, якого ніколи не отримала б залишившись грати в Україні.

І зараз я повернулася на Батьківщину з новими силами та натхненням. Але тепер «IMS-НУХТ» став для мене найпринциповішим суперником.
 

– У сезоні 2017/18 Ви зіграли за «Бурелу» 27 матчів і забили 9 голів. Як самі оціните той сезон для себе? Це був найважчий сезон у психологічному і фізичному плані з огляду на кількість матчів і рівень суперників?
– Так, для мене це був найважливіший і водночас найтяжчий сезон в кар’єрі. Насправді це кількість матчів тільки в чемпіонаті, а ще були ігри Кубку Королеви Іспанії і Кубку Галісії. Загалом за сезон вийшло 37 матчів, в яких я забила 15 м’ячів. Без образ, але для такої кількості в Україні потрібно провести 2-2,5 сезони. А про рівень матчів я, мабуть, і говорити не буду.

Оцінюючи той сезон, скажу, що не видала його на 100%. Був період адаптації і вивчення мови, період з ушкодженням, коли пропустила декілька тижнів тренувань і важливих матчів. 

Проте цей сезон багато змінив у моєму розумінні футзалу і моїх професійних навичках гравця, а також додав деяких особистих якостей у звичайному житті.

– Сезон тоді видався фантастичним, бо за чемпіонство практично до кінця боролися 4 команди. Причому чемпіона – «Джимбі Ролдан» - ви спочатку обіграли 4:0, але потім програли їм 1:4.
– Він справді був цікавим і надзвичайним. Цією поразкою ми втратили чемпіонство, оскільки на той момент були першими у турнірній таблиці, а вони лише четвертими.

– Що стало причиною Dашого відходу з «Бурели»? Не хотіли залишитись?
– Бажання, залишитись було – це навіть не обговорюється, адже «Бурела» вважається найпрофесійнішим жіночим клубом Іспанії. Керівництво клубу запропонувало новий контракт, але ключовим став фактор головного тренера. Його вектор направлений на гравців з Бразилії. У нас в команді їх було п’ятеро, троє з них – гравці збірної Бразилії. Бувало таке, що я виходила на майданчик з чотирма бразилійками.
 

– Чи зможе «Будстар-НПУ» кинути виклик «IMS-НУХТ» у боротьбі за чемпіонство?
– Не хочу випереджати події – час покаже. Але поганий той солдат, що не мріє стати генералом.

– Всі уболівальники і експерти покладають на Вас головні сподівання як на лідера у збірній і у своєму клубі. Відчуваєте через це на собі підвищений психологічний тиск?
– Абсолютно ніякого тиску, навпаки є додаткова мотивація і бажання виправдати сподівання, що покладені на мене. Хочеться демонструвати ще більш якісний футзал та допомагати партнерам по команді, як у клубі, так і в збірній, досягати найвищих результатів та гучних перемог.

– Колись Ви говорили, що до професійного підходу до справи в Україні ще далеко. Яка ситуація зараз?
– На жаль, ситуація не змінилася.

– Найсильніший партнер і суперник.
– В Україні як партнер і суперник – Юлія Тітова.

А загалом – Дані і Сілені з «Бурели». Я грала, як з ними, так і проти них, коли захищала кольори «Леганесу».

– У якій країні найсильніше зацікавлення жіночим футзалом з тих, де грали?
– Це без сумнівів Іспанія.

– Ви пограли у трьох сильних чемпіонатах, були учасником чемпіонату світу і Європи. Чи можете сказати, що кар’єра вдалася або ж чогось бракує для такого висновку?
– Кар’єра вдалася, але закінчувати її я ще не збираюся, бо є кілька не втілених задач.

– Яких саме?
– Про не втілені задачі говорити не буду, бо не в моїх правилах і принципах декларувати свої цілі.

– В одному з інтерв’ю Ви казали, що після закінчення кар’єри хочете займатися аеробікою. Плани не змінилися?
– Змінилися кардинально.

– Також Ви говорили, що маєте мрію по завершенні кар’єри гравця, але її ще не час розкривати. Час настав чи ще ні?
– Це питання має пряме відношення до попереднього, тому нехай ця мрія поки що залишиться певною інтригою.

Андрій Гулій, futsalua.org