Перша частина – Юлія Титова: «Я захотіла добитися у футзалі не менших висот, ніж у футболі»

Капітанка збірної України і харківського клубу «Tesla» Юлія Титова має насичену і сповнену перемог спортивну кар’єру. Друга частина нашої розмови присвячена закордонному етапу її кар’єри, поверненню на Батьківщину і виступам за збірну.

– Перед сезон 2007/08 ви зі Сніжаною Воловенко перейшли в російську «Лагуну-УОР». Чув, що за вас нібито заплатили 50 тисяч доларів. Це правда? Божевільні гроші навіть для чоловічого футзалу в ті часи.
– Коли я грала за «СоцТех», нас запросили на Кубок Євразії, який проходив у Москві. Саме на ньому мене помітили як хорошого гравця і кілька команд хотіли запросити до себе. Я про це дізналася тільки по приїзді у Київ. Один із цих зацікавлених клубів, а саме «Лагуна-УОР», протягом півроку постійно мені писав. І тоді я сказала, що потрібно дограти внутрішній чемпіонат, а потім поговоримо. Знаю, що за мене заплатили непогані на той час гроші, але суму не знаю. 

– Які відмінності були між чемпіонатами України і Росії?
– Не можу сказати що тоді була аж така сильна різниця між російським та українським чемпіонатами. Хіба що, можливо, було побільше команд, які боролися за чемпіонство. Різниця прийшла з часом, коли права на проведення жіночих змагань передали Асоціації міні-футболу Росії. Вони провели велику роботу задля його розвитку і зараз рівень відрізняється.

– Чому після чотирьох суперуспішних сезонів в «Лагуні-УОР» ви змінили клубну прописку з гранда на дзержинську «Вікторію», яка була середняком?
– В «Лагуні-УОР» я провела більшу частину своєї футзальної кар'єри і після перших чотирьох сезонів мені захотілося поміняти клуб, спробувати свої сили в іншому місці. До того ж, мені у «Вікторії», скажімо так, запропонували непогані преміальні. 

Чому провела там всього лише один сезон? Це ніби як хочеться щось поміняти або перезарядиться. Складно чотири роки поспіль вигравати практично усі трофеї, бо щороку потрібно себе мотивувати і прагнути бути першою, але це не так і просто робити. Можливо, тому я прийняла таке рішеня. Хоча пензенська команда зі мною не прощалася навіть коли я грала за «Вікторію». Загалом команда була непогана, але в чемпіонаті дійсно була «середняком». Втім, я думаю, що цей рік мені пішов на користь, хоч я нічого і не виграла.
 

– Чому ваше перебування у «Вікторії» обмежилося одним сезоном?
– Провівши там один сезон я зрозуміла, що не бачу себе в цій команді, хоча гравці і колектив були хороші. Крім того, як я казала, «Лагуна» завжди була на зв'язку і хотіла повернути мене назад. Також, напевно, вплинуло те, що в Пензі тренував Михайло Борисович Крюков, якого я вважаю найкращим російським тренером в жіночому футзалі. Працювати з ним було одне задоволення, а тому я повернулася в «Лагуну».

– Ваше повернення сприйняли нормально?
– Після повернення по відношенню до мене нічого не змінилося, так нібито я і не йшла на рік.

– В Пензі на вулицях впізнавали?
– Пенза – невелике місто, але і не зовсім маленьке, проте «Лагуну» і її гравців знають усі мешканці. Були ситуації, коли бабусі пригощали нас компотом або ще якими-небудь смаколиками, навіть якщо вони не стежили за нашими виступами.

– Ви неодноразово ставали найкращою гравчинею, нападницею і бомбардиркою чемпіонату Росії, а деякі ващі рекорди досі не побиті. У вас там є статус легенди?
– Дуже цікаве питання, але на нього важко відповісти. Мені здається, що в «Лагуні» так вважають, а от що думають в інших клубах – не знаю. Ще не всі мої рекорди побиті і думаю, що залишила в Росії хороші спогади про себе, як про гравчиню. Може там вже є свої легенди на яких рівняється молоде покоління (посміхається).

– 2015 року ви повернулися на Батьківщину в «IMS-НУХТ». Які перші враження були після російського періоду?
– Коли я повернулася в Україну, мені надійшла пропозиція від «IMS-НУХТ». Я погодилася, адже це клуб з великими завданнями, а також хорошою базою і умовами. Перші пів року мені було складно більшою мірою в психологічному плані, оскільки рівень команд трохи відрізнявся та й у самому чемпіонаты всього дві-три команди боряться за чемпіонство. Звісно ж, складно було звикнути. У мене з'явилося велике бажання підняти наш чемпіонат на більш високий рівень, але це можливо тільки завдяки своїй грі. Не можу сказати, що зараз все виходить, але це справа часу.
 

– І в Росії, і в Україні у вас тривав період нескінченних перемог на внутрішній арені. Вони не приїлися?
– Мені не набридає перемагати. Як і будь-який спортсмен я хочу досягати максимальних висот. Для цього ми тренуємося і практично весь свій час приділяємо спорту.

– 2018 року ви дещо несподівано знову перейшли з гранда «IMS-НУХТ» у стан амбіційного претендента ЖФК «Tesla». Що стало головним мотивом для цього?
– Цього переходу, напевно, ніхто не чекав. Може хтось подумає навіщо переходити з клубу, який є головним грандом чемпіонату України. Проте, як вже згадувалося, я хочу, щоб в Україні чемпіонат розвивався і ставав сильніше, а це буде тоді, коли за чемпіонство боротимуться не дві команди, а більше і таким чином буде велика користь як для першості, так і для збірної. Тобто, якщо у кожній команді, крім тренера, буде ще й досвідчена гравчиня, яка зможе допомагати, направляти і підказувати молодому поколінню, то цей замисел може втілитися в життя. Тренери вкладають колосальну працю у свою роботу і така допомога їм необхідна. У мене така думка.

Я хочу висловити велику подяку «IMS-НУХТ» за проведені разом сезони і зокрема Андрію Дмитровичу Білоусу за довіру та підтримку. Коли надійшла пропозиція від Данила Вікторовича Єрьомки, я її прийняла. «Tesla» – молода команда, яка ставить перед собою великі завдання і я рада, що зараз перебуваю в цьому колективі, і ми йдемо до однієї мети.

– Чому українські клуби не дуже конкурентні на міжнародній арені?
– Ми поки що не можемо на всі 100% конкурувати з такими країнами-грандами, як Іспанія і Португалія, хоча чемпіонат Європи показав, що ми до них підбираємося, хоч і невеликими кроками. Проте вони розуміють, що з кожним разом їм з нами грати все складніше і складніше. Поки що наш чемпіонат відрізняється від іспанських і португальських змагань не тільки за рівнем, а й навіть за кількістю команд. Але я вірю, що у нас все попереду і ми намагатимемося робити все можливе для цього. Скажемо так, що вони зараз є для нас прикладом того, до чого треба прагнути.

– На вашу думку, збірні Іспанії і Португалії за останні роки просто тримають свій рівень чи прогресують?
– Мені здається, що вони більше прогресують, ніж стоять на місці. Всі команди поступово підтягуються, хай і не такими швидкии темпами, але це тимчасово. Тому їм треба придумувати як з цим справлятся, щоб постійно триматися на такому високому рівні.

–  В чому феномен Фіфо?
– А в чому феномен Рікардінью (сміється)? Віддаватися своїй улюбленій справі і намагатися бути кращою щодня.
 

– 2010 рік – ваш дебют у футзальній збірній. Як вливалися в колектив і гру, адже всі інші гравчині були з «Біличанки-НПУ»?
– Дебют у збірній справді був не звичайний, оскільки це був клуб, вірніше всі гравці, окрім мене, представляли команду з Приірпіння. У них були свої традиції і т.д., але не можу сказати, що мені було складно, більше незвично, оскільки треба було підлаштовуватися до іншого стилю ігри. Моїм першим тренером у збірній був Володимир Васильович Колок і він, як і вся команда, прийняв мене дуже добре. Хоч це і національна команда, але ви повинні розуміти, що підсвідомо складно було так вважати. А загалом я була рада, коли мене запросили у збірну.

– Ви взяли участь у всіх головних стартах нашої збірної – чемпіонатах світу 2012 і 2013 років, чемпіонаті Європи 2019 року. Чим кожен із них вам запам’ятався?
– Всі виступи за збірну без винятків у мене в пам'яті назавжди. Я вважаю, що представляти нашу країну на міжнародній арені - це велика гордість і відповідальність. Первий чемпіонат світу в історії української збірної, хоч він і був неофіційним, залишив незабутні емоції і гордість за нашу країну, що ми там брали участь і я була частиною цієї історіі. Ми посіли п'яте місце, що для нас тоді було колосальним досягненням, якщо брати до уваги, що збірна сформувалася не так і давно. Ви й самі повинні розуміти, що це все було на ентузіазмі Володимира Васильовича Колка. Нікого не хочу образити, але тоді я це бачила саме так. Чемпіонат Європи 2019 року відбувався не так давно і я не можу описати всі свої емоції та почуття, тому що зіграти на ньому було моєю мрією з того часу, як я повністю перейшла у футзал. До того ж, він був в статусі офіційних змагань. Запам’яталося абсолютно все. Як кажуть, буде що розповісти і показати дітям (посміхається).

– Який трофей для Вас найбільш цінний?
– Для мене всі завойовані трофеї дуже цінні, тому що в кожну перемогу вкладено колосальний працю. Інакше й не може бути - такі ми спортсмени.
 

– Ви задоволені тим скільки зараз уваги приділяють жіночому футзалу в Україні і у світі?
– Зараз більше уваги приділяють жіночому футзалу як у нас, так і закордоном. Можливо, це і сприяло тому, щоб провели офіційний чемпіонат Європи. Може в майбутньому і чемпіонат світу зроблять та й клубні змагання нарешті отримають офіційний статус. За рахунок цього всі країни активізувалися і стали приділяти більше уваги жіночому футзалу. Це величезний плюс для загального розвитку цього виду спорту і ми намагаємося не відставати.

– Що треба зробити «Tesl’і», щоб стати грандом українського жіночого футзалу?
– Думаю, що потрібен час. Минулий чемпіонат показав, що ми рухаємося в правильному напрямку. Ну і, звичайно ж, багато тренуватися і постійно вчиться, ставати кращими – це велика праця всього колективу. Вірю, що крок за кроком все вийде і «Tesla» ставатиме сильнішою. Задачі стоять максимальні і ми щодня працюємо заради їхнього виконання.

Андрій Гулій, futsalua.org