Євген Москвін – про свою кар'єру, конкурентів у боротьбі за золото і рівень чемпіонату

На очах Євгена Москвіна відбулося становлення львівського футзалу. Він грав за „Україну”, команду львівських „пивоварів”, „Енергію”, а впродовж кількох останніх років виступає за „Тайм”. Євген є гравцем неординарним – технічний, вміє прийняти нестандартне рішення, завжди намагається на майданчику викладатися на усі сто відсотків. Сьогодні важко повірити, що футзалом він почав займатися уже в зрілому віці. Детальніше про себе Євген Москвін розповів в інтерв’ю клубному сайту. А розпочалася наша розмова із запитання про рівень цьогорічного чемпіонату.

– Мені здається, що рівень цьогорічного чемпіонату України найвищі за усі роки, впродовж яких я виступав на цих  змаганнях, – розпочав Євген Москвін. – Погляньте на турнірну таблицю й на результати матчів. Внизу таблиці є дуже багато команд, які здатні забрати очки в лідерів. Раніше подібні випадки називали збігом обставин чи випадковістю, а тепер подібне не викликає стільки подиву, як колись. На гру з будь-якою командою потрібно серйозно налаштовуватися. Візьмемо останній тур. „Рівне” забрало очки в „Урагану”, А сумчани, в яких не має нормального фінансування і, здавалось, їм нічого не потрібно, забрали очки в харківського „Локомотива”. Це багато про що говорить. Рівень українського чемпіонату значно зріс. Мене, як футзаліста, це дуже тішить. Чим вищий рівень чемпіонату, тим приємніше в ньому грати.       

– Як гадаєш, скільки команд зможе до кінця чемпіонату претендувати на „золото”? 
– Хотілося б, щоб лише дві... 

– Маєш на увазі „Шахтар” та „Тайм”? 
– Так... А в ідеалі було б добре, якби претендент був один – „Тайм”. Якщо ж серйозно, мені здається що на звання кращої команди України претендуватимуть „Шахтар”, „Тайм” та „Енергія”.    

– Євген, розкажи, будь-ласка, як ти прийшов у футзал... 
– Футзалом почав займатися у 25 років. Я сам з Казахстану, там займався професійно волейболом, іншими видами спорту. А в футбол грав, як і інші – в школі, на подвір’ї. Коли переїхав в Україну, мене знайомі запросили пограти у великий футбол. На полі мене побачив один тренер, він запросив мене у свою команду. Пізніше отримав запрошення з футзальної „України”. Так усе і почалося.   

– Чому вирішив переїхати з Казахстану в Україну? 
– Це довга історія... Якщо коротко, то коріння моєї дружини в Західній Україні. Вона із сім’ї репресованих. Так сталося, що я вирішив переїхати на батьківщину дружини. 

– У 25 років починати професійно займатися футзалом не кожен наважиться. Мабуть, було важко на початках... 
– Завжди стежив за своєю фізичною формою, займався спортом. Тож, потрібно було лише підтягти рівень технічної майстерності. Оскільки мене запросили грати за футбольну команду, мабуть, щось в мені помітили. Усе інше -- це наполеглива праця. Без неї важко досягти успіх в будь-якій галуззі. 

– А коли зрозумів, що футзалом можна заробляти собі на життя? 
– Після того, як перейшов в „Енергію”. Це було трохи більше, аніж 6 років тому.   

– Тобі доводилося працювати із різними наставниками. Наскільки суттєво у футзалі може змінюватися тренувальний процес? – В кожної людини є власна думка, так само в кожного тренера є власне бачення тренувального процесу. Футзалісти повинні лише виконувати вказівки тренера. З приходом Станіслава Гончаренка в „Тайм” у нас повністю змінився тренувальний процес. Він завжди вимагає від нас максимальної віддачі. Наш наставник каже, що дрібниць не може бути навіть на тренуваннях, не говорячи уже про офіційні матчі. 

– Ти мешкаєш в Стрию. Дуже втомлює дорога на тренування чи матчі до Львова і назад, додому? 
– Чим більше мені років, тим важче це робити. Але що вдієш, таке життя. В одну сторону зазвичай витрачаю півтори години. На тренування до Львова зі Стрия добираюся десь років з 10. 

Джерело - fctime.lviv.ua