Сьогодні піде мова про одного із найкращих футзалістів столиці, про людину, чий гол став переможним для аматорської команди (на той час) у фіналі Кубка України, про професіонала, який повністю віддає себе кожному тренуванню і кожній грі, та про гравця, «радуга» якого відома на всю Україну.
– Чому саме футзал, а не футбол?
– Мені здається, що футзал більше цікавий, важчий, динамічний, і гравці більш технічні. Коли я граю у футбол і приймаю передачу, то в мене є «вагон» часу, щоб подумати, віддати партнерові або обіграти один в один, хоча в дитинстві і вчили, що уже до прийому м’яча потрібно знати що робити і куди віддавати, а у футзалі ти тільки отримав, а інколи ще й не встиг отримати, а тебе вже «гризуть» пару суперників і рішення тут приймаються за секунду, хоча сам дуже люблю і великий футбол.
– Як починався твій шлях у футзалі?
– Мій шлях починався з команди «Основа Солсіф». Коли мені було дев’ять років і я пограв за цю команду рік – півтора, ми взяли участь у турнірі де грала відома на той час команда «Улісс», яка його і виграла. Ми зустрілись із ними у фіналі, я досить добре себе проявив (став кращим гравцем турніру), але ми програли матч з рахунком 10:5. Після матчу мене запросили до «Улісс», де я пройшов футзальну школу, на той час це була найкраща школа в Україні (її пройшли Журба та Ципун).
– Твоє знайомство з Тарасом Шпичкою , та як він вплинув на твою кар’єру?
– Я познайомився з ним, коли випускався з команди «Улісс» і підписував контракт з командою вищої ліги «Планета-Міст». До нас приєднався Тарас Олександрович і відразу став лідером команди, а заодно і граючим тренером. Я був дуже молодий і він мене багато чому навчив. Мені дуже подобається його характер, він лідер в житті і лідер на полі. В нього одна ціль у футболі - перемога. З ним я виграв Кубок України і став майстром спорту з аматорською командою, хоча люди в цій команді були зовсім не аматори. Якось він сказав мені: «За яку б гру ти не взявся: футбол, баскетбол, шашки чи навіть карти - то виграй, а якщо не впевнений у перемозі, то і не берись».
– Кубковий матч із «Локомотивом» і твій гол в основний час - які емоції були після матчу, відразу зрозуміли кого вибили з турніру?
– Цей матч я не забуду ніколи. Це був дуже важкий матч на високому рівні проти дуже сильного суперника, також він був важкий в плані фізики, швидкості, бо суперник часто проводить матчі такого рівня. Ми пропустили гол спочатку матчу і було відчуття, що влетить ще десяток, але ми билися, боролися до кінця і довели, що можна грати з будь яким суперником, і що навіть аматорська команда може вибити чемпіона України, хоча ми тільки на папері були аматорами. Гол ми забили зі стандарту (цей розіграш придумав Овсянніков, коли ще грав за Енергію, і ми його взяли собі на «олівець», сам Овсянніков на нього і попався. Ось так буває у футзалі). Емоції переповнювали, але ейфорії не було, бо я бачив, які люди грають за моєю спиною і я знав, що у нас дуже міцна команда.
Перемога в кубку України, напевне, мрія кожного футболіста?
– Я думаю, такого, як зробили ми, ще довго ніхто не повторить, хоча я можу помилятись. Для мене це була мрія життя та, напевно, і для кожного з нашої команди також. Але я знову повторюю, що в нас команда була тільки на папері аматорська, а насправді в ній грали люди з великої букви і я задоволений, що саме з ними я виграв такий трофей, а тренер взагалі одна із найбільш титулованих фігур в українському футзалі.
– Багато привітань прийшло після фіналу кубка України?
– Так, привітань було дуже багато. Я особисто отримав більше трьохсот смс-повідомлень, не рахуючи соціальних мереж, а дзвінків було скільки, що зараз і не згадаю. До мене підходили люди на вулиці і просили сфотографуватись на пам'ять. Було дуже приємно, що тебе впізнають, твоя праця ціниться і не забудиться так швидко. Приємно здивувало, що телефонували з усієї України, а це означає, що все-таки люди цікавляться футзалом.
– Коли говорять про Ярослава Аксьонова, перше, що спадає на думку, це твоя «радуга». Коли ти почав її використовувати і як до цього відносились тренери?
– Дуже прикро, що люди запам’ятовують тільки голи і фінти. Це просто ігровий момент. Мені б хотілося, щоб люди бачили який об’єм роботи я виконую протягом матчу. Освоїв цей фінт у школі «Улісс», всі хто там грав вміли його робити, і не гірше мене. До речі, Журба добре виконував цей фінт. Але як тільки я пішов у великий футзал, всі тренери забороняли його робити. Тільки Тарас Олександрович відносився до цього спокійно і ні слова мені не говорив, лише іноді «підравлював» мене (сміється).
– Як ти готуєшся до матчу, є власні забобони?
– Готуюсь до матчу, напевно, як і всі. Головне добре відпочити, харчуватись правильно. Забобон, все таки один є: я все починаю робити з лівої ноги, тобто, лівий гетр, потім правий, лівий щиток, потім правий, лівий шнурок, потім правий, і так далі…. Завжди прошу допомоги у Бога, а особливо хорошої гри, і щоб без травм, але перемоги не прошу, бо тут все залежить від тебе і від команди.
– У кожного є свій кумир, а хто він у тебе?
– Кумирів немає, але обожнюю дивитись на гру бразильця Кака. Вважаю цього гравця перлиною сучасного футболу. Ну, і про людей з іншої планети (Мессі, авт..) я говорити не буду, це само собою.
– Чому такий якісний і сильний футзаліст не грає в Екстра Лізі?
– Ну, напевно, я не дотягую до такого рівня. Не буду приховувати, пропозиції були, і достатньо хороші, але я не хотів нікуди їхати, бо тут у мене була дружина, сім’я, мої друзі, яких я дуже люблю, та і по фінансам я заробляю більше тут, у Києві, ніж міг заробити в тих клубах, хоча, і доводиться грати по 300 – 400 матчів за сезон. У Києві відсутня команда, яка могла б битися за чемпіонство. Є молода команда ЛТК–Інбев–НПУ, але туди мене не запрошували.
– Якби не футзал, чим би ти займався в своєму в житті?
– Я навіть не можу себе уявити без футзалу. Коли я виходжу на поле, то я забуваю про всі проблеми і, можна сказати, оживаю. Якби була можливість, то я би не йшов з поля і вдень, і вночі.
– Твої слова нашим читачам, побажання…
– Наостанок я б хотів сказати, що дуже люблю свою сім’ю, друзів і державу. Користуючись нагодою, хотів би подякувати нашим воїнам, які бережуть нас і віддають своє життя. Низький ВАМ уклін!!! Слава Україні!!!