Україна відсвяткувала 30 років з Дня незалежності. За цей час в нашому жіночому футзалі було чимало моментів, якими можна пишатись. До них доклали свої зусилля багато видатних майстринь і ми з вами у два етапи визначали тих, хто потрапить у символічну збірну цього 30-річчя. Нагадаємо, що на першому етапі свої списки запропонували знані вітчизняні футзальні авторитети, а на другому етапі вже ви самі обирали ту єдину кандидатку, яка посяде певну позицію на паркеті у цій символічній збірній.

Ми спеціально продовжили терміни голосування, щоб усі охочі могли віддати свій голос і сподіваємося, що саме так і сталося. На жаль, кількість людей, які проголосували була не надто великою, що свідчить про невисоку популярність жіночого футзалу в нашій країні. Втім, вже прийшов час підбити підсумки.
 

Воротарка: Ольга Витвицька (Ткачук) (1995-1997: «Ніка», «Біличанка», «Ніка», національна збірна України)

Перша воротарка «золотого» складу полтавської «Ніки», на жаль, ненадовго затрималася у футзалі, але встигла стати триразовою чемпіонкою України. Крім того, на її рахунку 3 матчі у складі національної збірної України на першому для неї турнірі, що й стали «лебединою піснею» тоді ще Ольги Ткачук у футзалі. Втім, як бачимо, за цей короткий час вона встигла добре запам’ятатися шанувальникам жіночого футзалу. Її переслідувачками стали багаторічні голкіпери збірної України Вікторія Сагайдачна та Ірина Мельничук.
 

За короткою характеристикою Ольги Витвицької ми звернулися до Володимира Колка, який на власні очі бачив її гру:
 

«Вона мала відмінну реакцію і техніку, була безстрашна і стрибуча (доволі часто в стрибку витягувала здавалося б «мертві» м’ячі), часто ловила м’ячі намертво. Сильна за характером, вольова, не помічала болі. Викликала захоплення уболівальників і тренерів. Грала у футзал декілька сезонів, бо залишилася в Чернівцях. Мабуть, таких, як вона, і не було більше, якщо всі якості порівняти. У інших свої козирі, але про це окремо».
 

Захисниця: Ірина Дубицька (2009–…: «Біличанка-НПУ», «ІМS-НУХТ», «Будстар-НПУ/Leonas», «Аль-Сальмія» (Кувейт), студентська збірна України, національна збірна України)

У цій номінації Ірина Дубицька зуміла випередити справжню легенду українського футзалу Ларису Бутко.

У кар’єрі Ірини все складалося швидко – у 15 років дебют у вищій лізі, що не заважало їй тоді паралельно виступати й в юнацьких чемпіонатах, залучення у збірну з 16 років (2010 рік), згодом капітанська пов’язка у рідному клубі. Завдяки ранньому старту кар’єри у збірній Дубицька є однією з двох гравчинь (разом з Юлією Титовою), яка долучилася до всіх головних подій в історії «жовто-блакитних» – перемога на турнірі 9 травня, дві участі у чемпіонатах світу та одному Євро. Що говорити про значущість цієї фігури, якщо за іронією долі саме вона стала однією зі складових, що запустила процес розпаду «Біличанки-НПУ», але це вже зовсім інша історія. Після ранніх успіхів Дубицька не збавила темпів і станом на зараз є дев’ятиразовою чемпіонкою України, восьмиразовою володаркою кубку України, триразовою володаркою Суперкубку України. Крім того, вона може похвалитися срібною нагородою і званням найкращої гравчині на студентському чемпіонаті світу.
 

Володимир Колок:

«З дитинства професійно ставилася до тренувань, тому отримала гарну футзальну школу і весь час продовжує вдосконалювати свої навички. Добре грає обома ногами. Часто грає нестандартно. Наполеглива, смілива, агресивна, креативна. Справжня універсалка. Чудово грає у відборі, в організації та завершенні атаки. Надто емоційна. Борчиня за справедливість. Товариська, здатна на допомогу і співчуття.
 

Права вінгерка: Євгенія Шостак (Шаповал) (2000-2021: «ПЗМС» («Ніка»), «ДЮСШ ім. Бутовського», «Луганочка», національна збірна України)

У напруженій боротьбі вихованка полтавського футзалу зуміла випередити двох теперішніх кравчинь збірної України Анастасію Кліпаченко і Ксенію Гриценко. Євгенія дуже рано почала свою кар’єру і за цей час встигла зібрати солідну колекцію трофеїв – п’ять чемпіонств, два Кубки України, два Кубки світу серед клубів і Кубок Європи серед клубів. 6 років тоді ще Євгенія Шаповал присвятила виступам за збірну, зігравши на історичних для «жовто-блакитних» чемпіонатах світу 2012 і 2013 років.
 

І знову за короткою характеристикою ми звернулися до Володимира Колка:

«З другої полтавської хвилі «Ніки». Спочатку була в тіні старших лідерок, а після того, як вони пішли, то закріпилася в основі. Наполеглива, витривала, старанна спортсменка. Цим компенсувала відсутність таланту і пробіли в технічній підготовці. Була готова ризикувати. Дисциплінована у грі та у житті. Товариська. Наполегливо вчилася. З повагою ставилася до тренерів. Мала лідерські якості».
 

Ліва вінгерка: Юлія Титова (2001–…: «Спартак-Фортуна», «СоцТех», «Лагуна-УОР» (Росія), «Вікторія» (Росія), «Лагуна-УОР» (Росія), «ІМS-НУХТ», «TESLA», «Норманочка» (Росія), національна збірна України)

У голосування за найкращу ліву вінгерку перемогу здобула Юлія Титова, яку сміливо можна називати легендою футзалу для двох країн. На її рахунку чимало різних рекордів, переважно бомбардирського характеру, а також незліченна кількість індивідуальних нагород. Юлія Титова, як й Ірина Дубицька, долучилася до всіх успіхів в історії збірної України, а зараз готується до участі в другому для себе Євро. Крім того, Титова є лише однією з двох українок, які потрапляли в десятку найкращих гравчинь світу (друга – неперевершена Аліна Горобець), а це красномовніше будь-яких слів. У її послужному списку три чемпіонства в Україні, чотири Кубки України, один Суперкубок України й навіть Кубок кубків.
 

Надаємо слово Володимиру Колку, який з 2010 року почав викликати Титову до лав національної збірної:

«З дитячих років відрізнялася креативністю, хитрістю, нестандартними діями. Добре бачить поле і миттєво приймає рішення. Чудово володіє технічними прийомами, має хороший поставлений удар. Любить атакувати та завершувати атаки. Не боїться ризикувати,  при втраті м'яча миттєво перемикається на відбір чи оборону. Виконує великий обсяг роботи. Не шкодує себе у грі. Комунікабельна і товариська».
 

Нападниця: Олександра Лясковська (1995-2016: «Ніка», «Рокада» (Росія), «Ніка-ПНПУ», «Вікторія» (Росія), «ПЗМС», національна збірна України)

У цій номінації Олександра Лясковській вдалося випередити не тільки найкращу футзалістку світу 2009 року Аліну Горобець, а й свою партнерку по «золотому поколінню» «Ніки» Оксану Волошко (Ткачук).

Нападниця починала свою кар’єру на тільки на зорі становлення українського, а й всього європейського жіночого футзалу. За свою насичену кар’єру вона встигла виграти два Кубки світу серед клубів з «Нікою» і Кубок Європи з «Вікторією», а також цілих 11 разів ставала чемпіонкою України, додавши до цього 4 Кубки України. На чемпіонаті Європи-2004, що проходив під егідою, скажімо так, організації-конкурента, Лясковська у складі збірної України здобула «бронзу». А що було робити, коли до чемпіонату Європи під егідою УЄФА залишалося чекати аж 15 років? Крім того, нападниця встигла зіграти 3 матчі за збірну України, які увійшли в офіційний реєстр.
 

Слово Володимиру Колку:

Гравчиня основного складу «Ніки» (Чернівці, потім Полтави). Завоювала чемпіонство 1996 року у складі «Біличанки». Дуже швидка, агресивна, технічна нападниця. З потужним ударом, наполеглива і по-футбольному хитра, мала хорошу техніку, фінтила. Дуже непоступлива і націлена на перемогу. Не любила програвати. Інколи занадто емоційна. Грала в дуже зіграній четвірці з Оксаною Ткачук, Ларисою Бутко і Тетяною Якимчук, тому багато забивала.
 

Тренер: Володимир Колок (1993–…: «Біличанка-НПУ», національна збірна України, «Толна» (Угорщина), «Агента Гьорлз»  (Угорщина), «Мішкольц Венус» (Угорщина))

Очолює символічну збірну найтитулованіший український тренер Володимир Колок. Йому вдалося випередити ще одного патріарха вітчизняного жіночого футзалу Сергія Ягодкіна, який доклав чимало зусиль для затвердження цього виду спорту серед жінок, виграв декілька десятків трофеїв і виховав чимало зірок.
 

 
У вітчизняних футзальних колах неоднозначне ставлення до Володимира Колка, але це не може перекреслити його величезний внесок в жіночий футзал України. У його послужному списку по 10 чемпіонств і Кубків України, які підкріплені більш ніж десятьма міжнародними трофеями, єдиний трофей в історії збірної України – перемога на Турнірі 9 травня. Володимир Колок – єдиний український тренер, який працював закордоном  та ще й досягав там успіху, вигравши два Кубки Угорщини. Також важко полічити гравчинь, яким він дав перепустку у великий футзал.

Якщо ж відкинути переможниць голосування і зібрати другу четвірку, то вона виглядатиме так: Вікторія Сагайдачна – Лариса Бутко – Ксенія Гриценко – Віра Дятел – Оксана Волошко (Ткачук).

Окремим рядком згадаємо деяких дитячих тренерів, які виховали дуже багато кадрів для українського жіночого футзалу:

Віталій Миколайович Гончаренко («Жайвір» (Шпола)), Володимир Леонідович Жила («Надія» (Гребінка)), Олена Миколаївна Куліш  («Вікторія» (Конотоп)), Володимир Володимирович Панченко («Олімп» (Славутич)), Руслан Ринатович Сабіров («Лідер» (Кобеляки)), Володимир Антонович Чепчур (Черкаси)…

Вагомий внесок у розвиток жіночого футзалу в Україні також зробили Валерій Дмитрович Завальний (голова комісії жіночого футзалу (1999), голова комітету жіночого футзалу АМФУ (2000-2013)), Анатолій Володимирович Осадчий (головний тренер багатьох київських команд) та багато інших.

Цілком ймовірно, що під час цього опитування не були згадані усіх, хто був цього гідний, але принаймні ми спробували. І це був ще один привід підняти тему жіночого футзалу, якому, на жаль, присвячується мало уваги.

Андрій Гулій, futsalua.org