Василь Симонов розповів про себе, про те, як він прийшов у футзал і про те, як зароджувався дитячо-юнацький футзал в Україні
Мабуть, немає в українському футзалі людини, яка не знала би Василя Симонова – багаторічного президента Української дитячо-юнацької футзальної ліги, а також відомого дитячого тренера та одного з засновників першої на теренах України суто футзальної ДЮСШ «ЕХО». У цьому інтерв’ю Василь Михайлович розповів не тільки про себе і про те, як він прийшов у футзал. Він розповів і про те, як зароджувався дитячо-юнацький футзал у нашій країні.
– Василю Михайловичу, Ви є одним з найбільш відомих функціонерів українського футзалу. Як починалось Ваше знайомство з футзалом, і чим він Ваш зацікавив?
– Починаючи з 1986 року, на Харківському заводі електроапаратури, де я в той час працював розробником програм для фрезерних верстатів з ЧПУ, двічі на рік (на початку травня і жовтня) проводилися молодіжні фестивалі. Збірні команди цехів і відділів протягом трьох днів брали участь у дев’ятьох видах спорту і чотирьох культурних конкурсах на заводський базі відпочинку «ЕХО» на Сіверському Дінці. Одним з видів спорту був міні-футбол (тоді саме так називався футзал, і на пострадянському просторі він довгий час називався саме так, а дві сусідні з Україною країни і досі його так називають. – А. Т.). Можна сміливо сказати, що футзал був цвяхом усієї програми. Непримиренні суперники, динаміка, азарт на майданчику, найбільші глядацькі аудиторії на фестивалі – все це був футзал. Після цих фестивалів футзал запав мені в душу. Хоча я, по життю, був баскетболістом, правда, гравцем посереднім, але, кажуть, що перспективним арбітром. Але поступово футзал «відвоював» мене у баскетболу.
– Ви одразу обрали напрямок діяльності, пов’язаний з дитячо-юнацьким футзалом, чи прийшли до цього поступово? Крім того, відомо, що Ви є одним зі співзасновників ДЮСШ «ЕХО», яка була першою футзальною школою в Україні. Наскільки важко було тоді, у 90-ті роки ХХ століття, організувати саме футзальну школу?
– Звичайно, ні. До цього прийшли через сім років існування команди. У команди не було практично нічого: ні особливої фінансової підтримки, ні спортивної бази. До 1993 року грали, в основному, заводськими працівниками. Коли почали грати в офіційних змаганнях (Перша ліга і Кубок України), почали залучати харківську молодь. Гравцям були дані обіцянки, що, якщо хто-небудь зацікавиться їх персонами, відпускаємо без проблем. Тому, щороку був великий відтік гравців. Наприкінці 1996 року ми з Юрієм Кобзарем почали замислюватися про створення якоїсь групи підготовки. На диво, швидко (буквально за один місяць), 3 лютого 1997 року за допомоги профкому заводу, управління Соцстраху і ФСТ «Україна» нам вдалося відкрити ДЮСШ «ЕХО». У школі працювало дев’ять тренерів. Відразу скажу, що без допомоги Любові Василівни Задорожної (зав. УСО ХО «ФСТ« Україна») ми б не впоралися. Величезна їй вдячність.
– Якщо не секрет, то розкажіть, будь ласка, про свою діяльність до того, як Ви прийшли у футзал?
– Секрету вже ніякого немає, 30 років вже, начебто, пройшло. У лютому 1985 завершив 5,5 років навчання на машинобудівному факультеті ХПІ за фахом «Комплексна механізація і автоматизація машинобудування». Розподілили на роботу у відділ головного технолога ВО «Харківський завод електроапаратури», на якому працювали 12000 осіб. Як уже казав вище, розробляв програми для фрезерних верстатів з ЧПУ. В основному, це були деталі, від мініатюрних втулок і фланців до найбільших корпусних, для систем управління міжконтинентальними балістичними ракетами і ракетами середньої дальності СС-20. Потім у 1990 році запросили на роботу в профком заводу на посаду голови спортивно-масової комісії. У 1992 році був обраний головою КФК «ЕХО». З 1993 року наша команда «ЕХО» почала брати участь в офіційних всеукраїнських змаганнях з футзалу. Першими турнірами для нас стали відбірковий турнір Кубка України в Славуті і перший тур чемпіонату України серед команд Першої ліги в Монастирищі. Відтоді й по теперішній час я в футзалі, можна сказати, двома ногами.
– Чи не було якихось перепон з боку футбольних шкіл та ДЮСШ, у яких акцент робився на футбол?
– Ви знаєте, особливих перепон не було. У нас із Юрієм Івановичем Кобзарем були хороші відносини з багатьма тренерами з інших ДЮСШ, які охоче давали на перегляд в команду своїх вихованців. Пізніше ці гравці 1975-1979 р. н. ставали фундаментом команди «ЕХО». Така ж історія і зі школою. Старший вік, який ми зібрали був 1981 рік народження. За ним тягнулися інші: 1982-1983 р. н.. Ці команди ми збирали по всьому Харкову. Свої вихованці почалися з 1984 р. н. До речі, з гравців, які займалися тільки в «ЕХО», до збірної команди України «доросли» всього лише, два гравці з дванадцятьох наших «збірників» – Дмитро Федорченко (1986) і Олександр Педяш (1994). Перший тренер обох гравців – Олександр Кузьменко.
– До того, як в Україні почали проводитись офіційні дитячо-юнацькі змагання з футзалу, наскільки складно було шукати суперників?
– Ми розуміли, що після створення школи потрібно, щоб, хоча б старші команди брали участь у всеукраїнських змаганнях. Однодумців у цьому русі знайшли в особі Ігоря Чурсіна («Локомотив» Одеса) та Андрія Голякевича (МФК «Кий» Київ). Не відкладаючи в довгу скриньку, вже 16-18 травня 1997 року на манежі ХАІ провели перший експериментальний чемпіонат України серед юнаків 1981-82 р. н. Четвертою запросили команду харківського «Металіста».
Але ви будете здивовані, ще до створення ДЮСШ «ЕХО» в Харкові проводилися дитячо-юнацькі змагання з футзалу. Харківський міський спорткомітет проводив у п’ятьох вікових категоріях щорічний турнір «Швидкий м’яч» на призи Харківської міської ради. Він проходив з середини грудня до середини січня на найкращій спортивній арені Харкова – у Палаці спорту «Ювілейний». Головним натхненником цих турнірів був заступник голови спорткомітету Валерій Леонідович Грабовський. Брали участь усі футбольні ДЮСШ, які культивували футбол.
– Чи було легко знаходити однодумців?
– Кістяк у нас визначився відразу – Київ, Одеса, Харків. Поступово з’являлися нові команди. На першому офіційному чемпіонаті України в тій же віковій категорії у квітні 1998 року в Одесі було вісім команд, У січні 1999 року в Києві (1982-83 р. н.) – вже десять. Спочатку команди просто приїжджали на турнір, а вже потім, і далеко не всі, ставали нашими однодумцями.
– Перший чемпіонат з футзалу серед юнаків – яким він був?
– Стандартна формула з вісьмома командами, дві групи по чотири команди, півфінали, матч за 3-е місце і фінал. Керівництво організацією та проведенням чемпіонатів України від імені АМФУ взяли на себе Борис Ісаакович Басов і Леонід Йосипович Матьков. У фіналі одеський «Локомотив» обіграв харківське «ЕХО» з рахунком 4:3.
«ЕХО» (Харків) – срібний призер чемпіонату України серед юнаків
– Як почалось розширення дитячо-юнацького чемпіонату України з футзалу на різні вікові категорії?
– Спочатку кілька років проводилися тільки чемпіонати у категорії U-17, потім підключили до змагань команди категорії U-15. До 2004 року чемпіонати України проводилися в чотирьох старших вікових категоріях. Після створення УДЮФЛ у 2005 році до восьми розширилася кількість вікових категорій, що беруть участь в чемпіонатах і першостях України, стали проводитися Кубки України.
– Як доводилось шукати інформацію про нові тенденції у футзалі, зокрема й у дитячо-юнацькому?
– На самому початку шляху, я маю на увазі 1992-1995 роки, інформації практично ніякої не було. У нас тоді були дуже хороші відносини з міні-футбольним клубом «КСМ-24» з Москви. У той час був суцільний дефіцит всього, в тому числі, і товарів спортивного профілю. У «КСМ-24» при клубі було створено один з перших кооперативів, який виготовляв ігрову форму та екіпіровку. Ми по бартеру за застібку-блискавку, яку випускав наш завод, брали у них ігрову форму, сумки, а на комбінаті «Спорт» – ігрове взуття під. брендом «Adidas». Так ось, а то ми трохи відволіклися, часто бували на тренуваннях «КСМ-24», спілкувалися з тренером команди Віктором Владющенковим на тему футзалу. Багато що для тренувального процесу і постановки гри переймали з футболу, баскетболу, гандболу, хокею та, навіть, волейболу.
– Перед тим, як Ви стали футзальним тренером та функціонером, з кимось радились?
– Не зовсім зрозуміле питання. Якщо ви маєте на увазі рідних, то не радився. Став і став. Якщо з якимись футзальними фахівцями, то їх в Україні на той момент особливо і не було. Ми своєю командою починали в 1991 році з турнірів «Честь марки» на призи газети «Комсомольская правда». Потім була Євро-азійська міні-футбольна ліга. І вже з 1993 року, як я вже говорив, офіційні всеукраїнські змагання. Проводився в той час і чемпіонат СНД з міні-футболу, і в 1992 році був неофіційний чемпіонат України. Але ми про них дізналися тільки пізніше. У зв’язку з цим, розповім одну цікаву історію. Як ми дізналися про перший чемпіонат України. Це сталося на початку 1993 року. «ЕХО» заявилося у Євро-Азійську міні-футбольну лігу. Команда тоді складалася виключно з працівників заводу. Попередній етап був у Дніпрі, в залі агроуніверситету. Грали із запорізькою командою «Надія». Ми нічого не знали про них. Вони забивають, ми зрівнюємо. Вони забивають, ми зрівнюємо. І так до рахунку 5:4 на їх користь. У другому таймі ми знову зрівнюємо. Потім навіть вийшли вперед і довели матч до перемоги – 8:5. Потім вже після матчу в кав’ярні до нас з Кобзарем підсаджується воротар «Надії» і запитує. «Ви хто, звідки взялися? Ми півтора року нікому не програвали, ми – чемпіони України». Це тільки потім ми дізналися, що це був Олег Зозуля, що команда дійсно чемпіон України, що у неї зоряний склад. Заради справедливості, потрібно відзначити, що наші дві команди вийшли в півфінальний етап. А «Надія», в результаті, виграла цей турнір. Тоді ми і вирішили випробувати свої сили на національному рівні.
Перший склад «ЕХО» зразка 1991 року. Цей склад потім грав у Євро-Азійській лізі.
– Відомо, що свого часу Асоціація футзалу України, ще за часів керівництва Геннадія Лисенчука, планувала запроваджувати штрафи для тих клубів, які не мали у своїй структурі молодіжної команди. Чи всі клуби виконували цю норму, чи все-таки хтось платив штрафи?
– Асоціація не планувала, а регулярно вносила, починаючи з кінця 90-х років минулого століття, ці пункти в Регламент проведення всеукраїнських змагань. Але ви ж знаєте, що суворість законів пом’якшується необов’язковістю їх виконання. Не буду вдаватися в історію, скажу лише, хто виконує ці вимоги останні 2-3 роки. «Ураган» і «Сокіл» у повному обсязі. «Енергія» і «Кардинал-Рівнестандарт» опосередковано через договори співпраці, відповідно, з КІВС і ДЮСШ-4. Решта п’ять клубів не вважають це за необхідне, а АФУ «соромиться» з них вимагати виконання Регламенту.
– Коли організовувались перші дитячо-юнацькі та молодіжні чемпіонати України, ще не було сайту Комітету дитячо-юнацького футзалу АФУ та бази даних гравців. Як тоді виявляли «підставки» у командах?
– Ви знаєте, «підставка» може бути двох видів. У першому випадку, гравцеві «акуратно виправляють» дату народження в свідоцтві про народження, в другому, гравець бере участь за документами іншої дитини. На початку шляху, коли ще ніхто один одного практично не знав, ні перший варіант, ні, тим більше, другий, виявити було неможливо. Тим більше, що була потрібна лише копія свідоцтва про народження. Все виявлялося пізніше, коли гравець отримував паспорт і грав уже на дорослому рівні. Зі створенням УДЮФЛ ми внесли в перелік необхідних документів оригінал свідоцтва про народження, довідку про видачу ідентифікаційного коду та довідку зі школи із завіреною фотографією. На жаль, зараз відмовилися від оригіналу свідоцтва та довідки про код.
– Хто був «піонером» цього негативного явища в юнацьких чемпіонатах України?
– Все таємне колись стає явним. Особливо, якщо гравець згодом домагається успіхів у професіональному футзалі. Першим у цьому списку перебуває Валерій Легчанов (1980 р. н.), який у першому офіційному чемпіонаті України (U-17) в Одесі виступав під. чужим прізвищем за команду з міста Оріхів Запорізької області та став найкращим бомбардиром. Також можна відзначити Сергія Якуніна (1984 р. н. – грав по 1985 р. н.), Микиту Шпигаря (1991 р. н. – грав за 1992 і 1993 р. н.), Володимира Поночовного (1994 р. н. – грав по 1995 р. н.). (Було таке, і автор цього матеріалу може навіть навести приклад, коли були питання по Шпигарю. Один такий епізод був під час міжнародного турніру у віковій категорії U-17, коли у гості до горлівчан приїхали донецький «САПАР» (який грав поза конкурсом), луганська Академія «ЛТК», івано-франківський «Ураган-ДЮСШ № 3» (тоді ще не Академія НФК «Ураган»), харківське «ЕХО-ЛАУМ», а також Академія московської «Діни», завдяки якій цей турнір і був з міжнародним статусом. Так от, головний тренер «Урагану-ДЮСШ № 3» Іван Скіцко наполягав на тому, що Шпигар за віком не підходить для гри на цьому турнірі, хоча якщо Шпигар 1991 р. н., то як раз підходив, тому що турнір як раз і проходив серед юнаків 1991 р. н. та молодше. Щоб ви розуміли: за господарів змагань, горлівський «Стірол», тоді грали колишній воротар харківського «Моноліта» Артем Тарасов (на тому турнірі він, до речі, був польовим гравцем, а воротарем він став за часів виступів за команду «ХНПУ-Моноліт-ЛАУМ», востаннє бачив його у складі команди «Symbol», яка грала у Другій лізі чемпіонату України), колишній третій воротар харківського «Локомотива» Богдан Жигун та нинішній гравець збірної Білорусі Сергій Крикун, за «Ураган-ДЮСШ № 3» грали Петро Шотурма, Михайло Зварич та Юрій Іванишин, за «ЛТК», окрім Шпигаря, грали Юрій Савенко та нині покійний Максим Щербина (Царство йому Небесне!), а за «ЕХО-ЛАУМ», якщо мені пам’ять не зраджує, грав Євген Сірий – у мене навіть десь блокнот був зі складами команд-учасниць того турніру. – А. Т.)
– Хто з тренерів найбільше за всіх порушував правила чесної гри та заявляв «підставлених» гравців у команди?
– Доведених випадків було небагато, тому явних лідерів в цій номінації немає. Порушували максимум один раз.
– Як у ті часи боролися з «підставами»?
– На моїй пам’яті було всього три випадки, коли вдалося безпосередньо в місці проведення змагань або «по гарячих слідах» виявити і довести «підставку». У сезоні 2009-10 рр. у Харкові проходив чемпіонат України серед юнаків 1994 р. н. У оргкомітету виникли питання по гравцеві львівської команди «Інтер» Назарію Мацяку, визнаному найкращим захисником чемпіонату. За допомогою Асоціації футзалу Львівщини та особисто Юрія Сорочика. вдалося довести факт фальсифікації і львів’яни були позбавлені золотих медалей (був такий випадок, і про нього навіть писав сайт Sport.ua, і тоді УДЮФЛ дискваліфікувала тренера «інтеристів» Назарія Станкевича на п’ять років умовно. – А. Т.). Другий випадок був у Івано-Франківську в сезоні 2014-2015 р. р. у чемпіонаті України серед юнаків 2005 р. н. Назву команди я вже не пам’ятаю, вона єдиний раз брала участь у чемпіонатах України і не претендувала на медалі, але її гравець сильно виділявся на тлі гравців інших команд і лідирував в суперечці бомбардирів з великим відривом. Тут вже господарі турніру підключили податкову інспекцію і вдалося відшукати його справжню довідку про видачу ідентифікаційного коду. Звісно, він був старше десяти років, і команду зняли зі змагань. Також дискваліфікували команду «Спартак» (Київ) у чемпіонаті України серед юнаків 2003 р. н. у Чорноморську в 2013 році (одразу скажемо, що це не той «Спартак-Антонов», який тренував Євген Лешков і який згодом трансформувався у дитячу команду «ХІТа», яка, щоправда, не грала під цією назвою так і не грала у дитячо-юнацьких футзальних змаганнях під егідою АФУ. – А. Т.)
– Василю Михайловичу, Ви були одним з тих, хто створював Українську дитячо-юнацьку футзальну лігу (УДЮФЛ). Яка була передісторія її створення?
– Це було віяння часу. Старших вікових категорій було явно недостатньо. Думкою більшості тренерів було те, що діти повинні більше грати і починати раніше. Тому, ми звернулися з пропозиціями в АМФУ, Геннадій Анатолійович Лисенчук підтримав наші ініціативи, і у 2005 році УДЮФЛ була створена. Ми розширили кількість вікових категорій з чотирьох до восьми, а пізніше і до дев’яти. Почали проводити Кубки України та УДЮФЛ. Спробували створити інститут юнацьких збірних команд України.
– Дуже вагомий внесок у розвиток дитячо-юнацького футзалу зробив В’ячеслав Деонега, якого вже, на жаль, немає з нами. Що Ви можете розповісти про нього?
– В’ячеслав Ігорович був дуже ініціативною і енергійною людиною, міг вирішити багато питань, часом навіть здаються нереальними. Він виділив офіс для УДЮФЛ у приміщенні своєї фірми, комп’ютери, факс, меблі. Шкода, що він дуже рано пішов від нас.
– Як працювалося разом з паном Деонегою?
– Працювалося легко. Він вирішував глобальні і представницькі питання, а я, Олексій Фесенко, Дмитро Максимов і Олег Бірюков займалися організацією та проведенням змагань. Деонега повністю довіряв колективу УДЮФЛ (зараз Олексій Фесенко, який довгий час був віцепрезидентом УДЮФЛ, тобто – другою людиною у дитячо-юнацькому футзалі України після Василя Симонова, повернувся до роботи у Комітеті дитячо-юнацького футзалу АФУ, де працює разом з Максимом Чубінським та Юрієм Кондратьєвим, а Олег Бірюков на після початку війни на сході України працював на тимчасово окупованій території України, наразі його доля невідома. – А. Т.).
– Ви були другим президентом УДЮФЛ. Чому Ви вирішили висунути свою кандидатуру, і як Вас було обрано?
– В’ячеслав Ігорович почав втрачати інтерес до УДЮФЛ, так як команда 1990-1991 р. н. «ЕХО-ЛАУМ», в якій він був президентом і спонсорував її, завершила за віком виступи в юнацьких змаганнях. І коли прийшла пора звітно-виборної конференції, тренери винесли мою кандидатуру на посаду кандидата в президенти УДЮФЛ.
– Багато хто з відомих нині дитячих футзальних тренерів каже, що саме за часів Вашого керівництва УДЮФЛ реально була найсильнішим турніром, і саме з УДЮФЛ вийшли нинішні зірки українського футзалу. Яка була структура змагань УДЮФЛ?
– У структурі змагань практично нічого не змінилося. Просто кількість команд, які бажають брати участь в чемпіонатах України, постійно збільшувалася, і були впроваджені зональні відбіркові турніри.
– Який чемпіонат УДЮФЛ Вам запам’ятався найбільше за все як за силою команд-учасниць, так і за кількістю гравців, які потім знайшли себе у дорослому футзалі?
– Дуже сильний чемпіонат був ще до створення УДЮФЛ. Я маю на увазі чемпіонат серед юнаків 1987-88 р. н. І, звичайно, потрібно згадати чемпіонати серед юнаків 1990-91 та 1991-92 рр. н.
– Коли почала створюватись молодіжна збірна України, то вона була сформована з найкращих футзалістів УДЮФЛ. Особисто я вважаю, що найкращою була молодіжна збірна України, складена з гравців 1991-1992 років народження. А яка молодіжна збірна України є найкращою на Вашу думку?
– Як то кажуть, «сильний чемпіонат – сильна збірна». Тому знову ж виділю 1987-88 і 1991-92 р. н. На хорошому рівні були також збірні 1995-96 і 1997-98 р. н. З клубних команд хочу відзначити команду харківського «ЕХО» 1983 р. н. (Тренер – Юрій Воложенко), в якій грали Олександр Кондратюк, Дмитро Бондар та Віталій Кисельов. Один рахунок фінального матчу чемпіонату багато про що говорить. Перемога над «Запоріжкоксом» на чолі з Євгеном Рогачовим 16:0.
Команда «ЕХО», складена з юнаків 1983 р. н. після перемоги у юнацькому чемпіонаті України над «Запоріжкоксом»
Багато хороших команд були у віковій категорії 1987 р. н. Харківський «Локомотив» – Дмитро Клочко, Дмитро Сорокін, Олександр Сорокін, Іван Гурко (тренер Євген Ривкін), київський «Улісс» – Кирило Ципун, Сергій Журба (тренери – Тарас Оглобін та Ігор Селезньов), І звичайно виділю тандем тренерів у особах Володимира Слободяна та Івана Данилишина, які спільними зусиллями виростили для «Урагану» і збірної України цілу плеяду гравців 1992-93 р. н. (Петро Шотурма, Тарас Королишин, Михайло Зварич та Ігор Корсун).
Молодіжна збірна України з футзалу, складена з юнаків 1991-1992 р. н. – одна з найсильніших в історії українського футзалу
– Молодіжна збірна України (U-21) брала участь у першому і останньому чемпіонаті Європи у своїй цій категорії. Це була збірна, складена з гравців 1987 року народження та молодше. З цієї збірної хто залишив найбільш яскравий слід у історії УДЮФЛ?
– Коли утворилася УДЮФЛ, їм було вже по 18 років. Відповідно, в змаганнях УДЮФЛ вони вже не брали участь.
– Свого часу Ви пішли з посади президента УДЮФЛ, після чого ліга фактично прийшла у занепад. Що спонукало Вас піти з посади президента УДЮФЛ?
– У 2012 році я закінчив чотирирічне навчання в Харківській академії фізичної культури за спеціальністю «Менеджмент спорту» і вирішив трохи змінити рід своєї діяльності. Можливість суміщення не видавалася можливою.
– Не жалкуєте про своє рішення?
– Ні. Пізніше я все одно повернувся в дитячо-юнацький футзал, але вже в Комітет ДЮФ АФУ.
– Коли почалась війна на сході України, то на території, яка потім вже не була під контролем України, залишилось чимало юних гравців 1997-1999 та 2000-2001 років народження, які могли би складати кістяк молодіжної збірної України. Тобто, було фактично втрачено два покоління. Чи можна було тоді вжити якісь заходи для того, щоб зберегти цю талановиту молодь з Донеччини та Луганщини?
– У цьому плані можна говорити тільки про Донецьку область, яка завжди була лідером юнацького футзалу в Україні. У Луганську була Академія «ЛТК», яка спиралася, в основному, на приїжджих гравців. Тому, так, втратили 1998 р. н. з амвросіївської «ДЮСШ-ХайдельбергЦемент», 2000 р. н. горлівського «Стиролу», 2001 р. н. з ДЮСШ (Вугледар).
– З іншого боку – деяким хлопцям 2000 року народження все-таки пощастило взяти участь у фінальній стадії першого чемпіонату Європи (U-19). Як Ви вважаєте, якби вдалося зберегти весь кадровий потенціал цього покоління, збірна могла би виступити краще?
– Вихованців донецького футзалу в збірній U-19 на чемпіонаті Європи, наскільки я знаю, не було. Але, якщо б, у футзалі збереглися команди з Горлівки, Вугледара, Донецька, то варіативність складу була б значно вищою. (Знову трохи додам від себе: коли головний тренер юнацької збірної України Віталій Одегов почав збирати інформацію про юнаків 2000 року народження та молодше для того, щоб потім дебютувати у «Турнірі розвитку», який був підготовкою до відбору на Юнацькі Олімпійські Ігри, то у чемпіонаті України (U-17) серед юнаків 2000 р. н., якщо мені не зраджує пам’ять, грали тільки шість команд. Тому, фактично вибір у наставника нашої команди був обмеженим. І, звичайно, якби можна було якимось чином врятувати для українського футзалу перспективних юнаків зі згаданих команд, то вибір у Віталія Олексійовича, мабуть, був би більшим. – А. Т.)
– Наразі дитячо-юнацькі змагання, які проходять під егідою АФУ, організовує Комітет дитячо-юнацького футзалу, членом якого Ви також є. Що можете сказати про нинішню діяльність Комітету?
– З позитивного зазначу, що змагань стало ще більше. Юнацька Екстра-Ліга – це величезний крок вперед. Але деякі речі в роботі комітету мені не подобаються. Знижено контроль за дотриманням вікових критеріїв. Довідка про видачу ідентифікаційного коду, як один з основних заявочних документів, тепер не потрібна. Замість оригіналу свідоцтва про народження досить його копії. Не подобається мені історія з допуском так званих «поздняків», особливо в молодших вікових групах. І головна, на мій погляд, помилка. Комітет ДЮФ АФУ просто став комітетом з проведення дитячо-юнацьких змагань. Не ведеться контроль і аналіз роботи обласних асоціацій в цьому напрямку. Чи не заслуховуються звіти про стан дитячо-юнацького футзалу в регіонах. Не вивчається можливість і ініціювання створення нових ДЮСШ або відділень по футзалу. Потрібно більше уваги приділяти навчанню дитячих тренерів. (Тут теж є один момент: буквально нещодавно спілкувався на цю тему з заступником Голови Комітету дитячо-юнацького футзалу АФУ Максимом Чубінським щодо звітності регіональних асоціацій про проведення місцевих та регіональних дитячо-футзальних змагань, і звіти надіслали лише чотири асоціації. – А. Т.)
– Наразі у кількох вікових категоріях є Вища та Перша ліги, чого не було в УДЮФЛ. Як Ви вважаєте, чи є це кроком уперед?
– Поділ по дивізіонах – це правильне рішення в спортивному плані. Але не варто забувати і про зональні відбіркові турніри для змагань у Першій лізі.
– Яким Ви бачите майбутнє дитячо-юнацького футзалу в Україні?
– Він повинен прогресувати. Наведу приклад. У чемпіонаті Харківської області з футзалу серед дитячо-юнацьких команд, який проводиться з листопада по квітень, беруть участь близько двохсот команд у дев’ятьох вікових категоріях. Але футзалу потрібна підтримка з боку АФУ, регіональних асоціацій та органів місцевої влади. Необхідно розвивати мережу ДЮСШ з футзалу або, хоча б, відділень в діючих ДЮСШ, організувати процес навчання тренерів. І, найголовніше, зберегти гравців, умовно кажучи, в U-19. Для цього потрібні змагання в цій віковій категорії, повноцінні регулярні студентські чемпіонати, в тому числі, і в регіонах
– Чи витримає він конкуренцію з дитячо-юнацьким футболом?
– Футбол розвивається своїм шляхом, футзал – своїм. Багато дітей і молодші юнаки поєднують обидві гри. Далі багато залежить від адекватності тренера і батьків в оцінці здібностей і перспектив гравця. Все більше тренерів починають розуміти, що у футзалі у дитини більше шансів потрапити в професіональні клуби, в збірні. Зрозуміло, що в футболі кращі матеріально-фінансові умови, але переважна більшість гравців закінчують на рівні чемпіонатів областей і районів. Все більше з’являється команд, котрі культивують тільки футзал. Тому у віці 15-17 років у нас досить багато хороших гравців.
Проблеми починаються у віці 18-20 років. На жаль, більшість тренерів, які працюють в аматорському футзалі, не довіряють молодим гравцям. Приклад – чемпіонат Києва з футзалу. Нещодавно я подивився склади команд вищої ліги. Лише одна команда з дев’яти («SkyUp») має в своєму складі достатню кількість молодих гравців. Решта команд представляють клуб «кому за 30». У моєму уявленні, звичайно, тренеру такої команди значно легше працювати, не треба напружуватися – гравців не треба нічому вчити, пограли на тренуванні в «квадрат», побили по воротах, відпрацювали «стандарти» і двостороння гра. Ну, і легко переконали президента клубу, що тільки з досвідченими гравцями команда зможе за що-небудь боротися.
У цьому плані велика надія на виконання абсолютно правильного принципу «один гравець – одна команда». Але мало для АФУ і регіональних асоціацій цей принцип озвучити. Треба ще його виконувати і контролювати виконання.
Тому, відповідаючи на питання, я впевнений, що конкуренцію витримаємо.
– І наостанок – давайте повернемось до УДЮФЛ. Чи можете Ви назвати топ-п’ятірку найбільш зіркових гравців Української дитячо-юнацької футзальної ліги за всю її історію та найкращого тренера УДЮФЛ всіх часів?
– Зроблю це у форматі стартової п’ятірки: Олександр Сухов – Юліан Горбатий, Максим Паутяк, Олександр Педяш, Петро Шотурма.
Серед тренерів на першому місці, однозначно, Володимир Слободян. Назву ще п’ятірку тренерів, які зробили вагомий внесок у розвиток українського дитячо-юнацького футзалу та підготовку гравців. Щоб не було образ, перерахую їх теж за алфавітом. Юрій Аветисян, Олександр Каплун, Назарій Станкевич, Ігор Черненко, Ігор Чурсін.
Джерело – Артем ТЕРЕНТЬЄВ, «5х5»
Фото з особистого архіву Василя Симонова.
