Інтерв’ю з голкіпером-голеадором МФК «Кардинал-Рівне» Віталієм ДЄНЮЖКІНИМ

Продовжуючи розповідь про гравців МФК «Кардинал-Рівне» хочемо привернути вашу увагу до голкіпера команди Віталія Дєнюжкіна. Якщо говорять, що воротар півкоманди, то скільки ж тоді воротар, який ще й вправно може діяти на майданчику, як польовий гравець, ще й відзначатися гольовими передачами та забитими голами...

Народився Віталій 6 травня 1983 року в столиці України Києві. З третього класу розпочав займатися футболом у столичній ДЮСШ №14 в Олега Спічика. З 1998 поєднував міні-футбол із великим футболом. Першим тренером з міні-футболу був Леонід Матьков, тоді Дєнюжкін захищав кольори «Київ-Уніспорта» в чемпіонаті Києва. А після завершення навчання в ДЮСШ №14, Віталій у великому футболі грав на першість міста за «Динамо-4». Після п’яти років поєднання великого футболу і футзалу, він зрозумів, що у великому футболі йому нічого не світить, і надалі зосередився лише на міні-футболі. Згодом були виступи в бізнес-лізі за команду «Маккофе» і в першості міста за команду «Гідропарк».

Так тривало певний час. І тут, як кажуть, не було б щастя, якби нещастя не допомогло. У новоствореній чернігівській футзальній команді, яка виступала в першій лізі чемпіонату України, наприкінці сезону виникла проблема з воротарями. Їхній досвідчений голкіпер (Костянтин Головаха) отримав червону картку, а в місцевого воротаря (Євгена Горового) у цей час був захист диплому. Так у Дєнюжкіна з’явився шанс, його кандидатуру запропонували чернігівцям. Звичайно, все залежало від Віталія, як він себе проявить. Але шанс пограти в фінальній пульці першої ліги, яка проходила у Львові, це все-таки непогана нагода себе проявити. І цим шансом Віталій скористався.

У підсумку «Енергія» посіла третє місце, а Дєнюжкін своєю грою влаштував керівництво клубу, яке вже у наступному сезоні прийняло рішення виступати у вищій лізі чемпіонату України. Уже в дебютному сезоні новачок посів почесне п’яте місце. Поступившись у першій серії – 0:3 донецькому «Шахтарю», згодом була перемога в серії 2:0 над «Олександром» і з рахунком 2:1 над харківським «Універ-Локо». Таким чином, «Енергія» (Чернігів) посіла 5 місце в вищій лізі чемпіонату України. До речі, тоді чемпіонат України був набагато цікавішим і потужнішим, аніж зараз.

Два роки провів Віталій у Чернігові, але на превеликий жаль, через фінансові проблеми, команда в Чернігові розпалася, і Віталій одержав запрошення з львівського «ТВД». Граючи в Португалії за збірну України на турнірі з пляжного футболу, Віталій дізнався, що ним цікавиться президент «ТВД» Мирон Кіндій. Після повернення на Україну між ними відбулася зустріч, підсумком якої стала участь Дєнюжкіна в складі «ТВД» на турнірі в Луганську.

Після цього була знайдена спільна мова, і Віталій Дєнюжкін отримав прописку у Львові. Лише місяць не вистачило Дєнюжкіну до двох років, проведених у цій команді під керівництвом Романа Ковальчика. Розставання з «ТВД» було не з приємних. Команда тоді програла фінал Кубку України, а Віталію, так і не знайшовши порозуміння з Мироном Кіндієм, довелося залишити колектив з неприємним осадом. Лише після втручання друзів адвокатів, Дєнюжкіну вдалося на початку нового сезону отримати статус вільного гравця. У вересні він підписав документ про те, що не має претензій до «ТВД», а зі Львова прийшов аналогічний факс з відповідним текстом.

Віталій влаштувався на роботу в Києві і виступав за місцеві команди в першості Києва і в бізнес-лізі. А вже в квітні наступного року надійшла пропозиція від клубу з пляжного футболу «Майндшер». У тому сезоні команда посідає друге місце в чемпіонаті України, поступившись 3:4 у фіналі команді «БРР». Згодом в Іллічівську відбулася зустріч Дєнюжкіна з керівництвом футзальної команди «Моноліт», яка закінчилася підписанням річного контракту з харківським клубом вищої ліги. Нібито перший рік пройшов більш менш безпроблемно. І хоча не завжди обіцяні гроші виплачувалися своєчасно, але наприкінці сезону всі розрахунки відповідно контракту були виконані.

Контракт закінчився, але було досягнуто домовленість про його продовження. Тобто, перед від’їздом Віталія додому було погоджено, що через місяць вони з керівництвом відновлять розмову стосовно підписання подальшого контракту. І коли Дєнюжкін у липні приїхав на збори, йому було запропоновано два варіанти контракту – довгостроковий і річний. Річний передбачав меншу зарплату, ніж попередня, а трирічний, хоча і з символічною зарплатнею, але, відповідно, з можливістю отримання квартири в Харкові. На той час дружина Віталія вже була вагітною, і, порадившись, молода сім’я приймає рішення погодитись на підписання довгострокового контракту. Проте не все було так просто, документи на квартиру були оформлені на президента клубу Перадзе Р.Т., хоча розмова відбувалася в липні, голкіперу обіцяли передати їх лише в грудні. Чому не на Дєнюжкіна? Відповідь проста, а якщо голкіпер залишить команду раніше і не виконає умови контракту до кінця, тобто це ніби своєрідна страховка клубу від «нечесного» гравця. У зв’язку з цим до основного контракту додавався додатковий, за яким після трьох років квартира переходила у володіння гравця, звичайно, за умови виконання ним усіх контрактних умов.

Ніби все нормально, Дєнюжкіну навіть запропонували вибрати квартиру, яку згодом мали здати в користування. Але настав грудень, у голкіпера народилася донька, але ніяких документів на квартиру він так і не побачив. У цей період часу, за дивним збігом обставин, Віталій навіть не стояв у воротах. Провівши останню гру 20 грудня, після цього наступного разу він з’явився в рамці «Моноліта», аж у другій половині березня в Івано-Франківську з «Ураганом». Окрім того, в цей період часу, команду, один за одним, залишають кілька провідних гравців. Так, у січні з команди виганяють Каргіна, згодом Трунова, в лютому Крамаренка, в березні Таранчука, в травні настає черга… Дєнюжкіна, а наприкінці сезону команду залишають Турчак, Білоус і Воронін. Тобто з основного складу залишаються лише Мінаєв, Гурко і Сколотій. Прощання з голкіпером відбувалося за не менш дивних обставин.

У Луганську, на початку травня, Віталій відзначився голом, проте його команда програла, а він ще й травмував коліно і ще тиждень вимушений був звертатися по допомогу до лікарів. Після повернення в Харків Дєнюжкіну зателефонував тренер по роботі зі штрафами і повідомив голкіперу, що президент клубу Роман Перадзе не потребує його послуг. На слушне запитання гравця стосовно квартири, було надано відповідь, що квартири не буде, а замість цього воротар отримає 20 тисяч грн. компенсації. Після чого, гравець порадившись із дружиною, вирішив пристати до цієї пропозиції. За запропонованими умовами Віталій залишав Харків без претензій до клубу і протягом півроку отримував належну йому виплату в 20 тисяч гривень. Як виявилося після розмови з Романом Перадзе – воротар і президент клубу не зійшлися характерами. Такою була відповідь Романа Таріеловича воротарю «Моноліта», яка прозвучала одночасно з запевненнями виплати належної суми. Але віз, як кажуть і нині там. Воротар до цього часу тих грошей так і не отримав. Втомлений, через останні події, з дружиною і шестимісячною дитиною Віталій повернувся додому в Київ.

Влітку голкіпер грав у пляжний футбол, а на початку нового футзального сезону отримав пропозицію від віце-президента клубу МФК «Кардинал-Рівне» Михайла Кондратюка і вперше в складі цієї команди вийшов на майданчик у Львові в товариській грі проти «ТВД». З того часу Віталій Дєнюжкін і захищає кольори рівненського колективу.

- Віталію, кому ти завдячуєш ростом своєї майстерності, хто був тією рушійною силою, яка дозволила тобі піднятися до нинішнього рівня гри.
- Можу відповісти однозначно – це Олександр Давидов. Якраз він і зробив із мене голкіпера. Ще коли мені було 16-17 років і я виступав за київський «Політехнік», Давидов завжди залишався зі мною після тренувань і працював над вдосконаленням моєї майстерності. Завдяки йому я і в Чернігів потрапив, де ми провели два роки в одній команді. Граючи в Чернігові ми приїздили туди лише в п’ятницю, а так у вівторок, середу і четвер тренувалися в Києві. Коли були в Чернігові, то жили разом, а тому мали змогу допізна спілкуватися, обговорюючи ті чи інші ігрові моменти. Тому я і завдячую цій людині, адже вважаю, що всі необхідні воротарські навички мені вдалося здобути під опікою Олександра Давидова. Ще й до цього часу ми з ним зізвонюємось і обговорюємо голи, в яких є моя вина, або навпаки – де я врятував команду. Він мені завжди відверто скаже, коли в мене гра склалася, а коли ні. Тобто, коли йому моя гра сподобалася, а коли ні.

- Вдосконаленню не має меж, проте, тобі багато, що вдається у футзалі, причому не лише на останньому рубежі, а й поблизу воріт суперника. Ось і в останньому матчі в Луганську ти став автором єдиного красеня голу у ворота «ЛТК». Ти одразу став голкіпером, чи спочатку грав, як польовий гравець?
- Ще у дитячому віці, я полюбляв грати, як польовий гравець. А голкіпером в дитячій команді теж став не одразу. Одного разу не було кому зайняти місце в рамці, постійний голкіпер отримав травму, я вирішив спробувати і мені сподобалося. Трапилося це десь у 7-8 класі, а так, починаючи з третього класу, тренувався і грав, як польовий гравець.

- Тобто, тяга до атакуючих дій у тебе з’явилася ще у дитинстві? І ти завжди за слушної нагоди намагаєшся підключатися до атаки…
- Це не зовсім так, адже головне для голкіпера це тримати ворота на замку. Але, якщо в тебе є перевага, що ти ще й граєш і ногами, то чому б її не використати. Зараз, у 21-му столітті, якщо воротар не грає ногами, то багато втрат м’яча, тобто складніше контролювати м’яч. Тому, коли голкіпер, окрім безпосередніх, воротарських функцій, ще й непогано грає ногами, то це лише йде на користь команді. А ось кому грати п’ятим польовим гравцем, це вже прерогатива тренера. Тому сказати, що я хочу грати п’ятим польовим гравцем, це не зовсім правильно, адже моє завдання, як воротаря, парирувати удари суперника, тобто ставати на шляху м’яча на останньому рубежі і рятувати команду від голу. Це моє головне завдання, а якщо виходить віддати гольову передачу, то чому б і ні. Звичайно, приємно, коли після них м’яч опиняється у сітці воріт суперника.

- Ось тут цілковита правда, адже доволі часто доводиться спостерігати, коли після твоїх влучних передач суперник опиняється у скрутному становищі, а інколи комбінація справді завершується взяттям воріт.
- Якщо передача проходить, чому її не робити.

- Але трапляються випадки, коли твоє підключення до атаки перетворюється на небезпеку власних воріт…
- Ніхто не застрахований від прикрих невдач. Але хто не ризикує той, як кажуть, не п’є шампанське. У грі всяке буває. Тут хотів би зауважити, що важливу роль грає тренерська довіра. Якщо ти відчуваєш, що тренер тобі довіряє, тоді це можна робити, а якщо навпаки, то тоді не варто. У «ТВД» я виконував роль розігруючого, і, до речі, непогано виходило. У Чернігові бувало грав п’ятим, бувало не грав. У «Моноліті» атакував правим краєм і навіть інколи на позиції правого крайнього, тобто ближче до воріт. У «Кардиналі» на цій позиції грає Бондар. У Рівному граю на правому краї атаки, але вже ближче до своїх воріт. Таким є бачення гри тренером, значить він вважає, що на тій чи іншій позиції, я в атаці принесу більше користі. Окрім мене в «Кардиналі» роль п’ятого польового виконують також Танський і Піддубний.

Гра в п’ятеро гравців – це повинен бути налагоджений механізм. І чим чіткіше він відпрацьований, чим краще взаєморозуміння між гравцями, тим частіше він приноситиме свої дивіденди. Але в свою чергу – це своєрідна авантюра, адже позаду залишаються порожні ворота і будь-яка неочікувана втрата м’яча може обернутися плачевно, адже тоді відкриється нагода супернику провести гол у порожні ворота.

- А скільки ти всього провів голів у найвищому дивізіоні?
- Перший гол у вищій лізі я забив команді «Будівел», граючи за «ТВД». Згодом уже в «Моноліті» забив львівському «Тайму» і «Контингенту», гол у ворота житомирян забив якраз у переддень народження дочки. У тому сезоні забив три голи, третій із десятиметрового в ворота «ЛТК». У минулому сезоні забив двічі севастопольському «ПФС» (один з пенальті) та одного разу львівському «ТВД». Тобто, всього десь 6-7 голів, не рахуючи останнього голу нещодавно забитого в Луганську.

- Чи є матчі, які найбільше закарбувалися в твоїй пам’яті?
- Можна багато навести прикладів, адже кожна гра – це нові емоції, нові враження, як позитивні, так і негативні. Збагатила мій досвід фінальна гра Кубку України, коли я виступав за «ТВД». Ми тоді у фіналі нажаль поступилися «Єнакієвцю» по пенальті. Загалом багато матчів пам’ятних. Для прикладу, минулорічні перемоги МФК «Кардинал-Рівне» над «Шахтарем», «Таймом», нічия у Львові з «Енергією».

Багато хороших матчів можна згадати в складі «Моноліта» та «ТВД». Запам’ятався принциповий минулорічний матч з «ТВД», коли ми перемогли в плей-офф. Поступившись у Львові, ми зуміли здобути в Рівне перемоги і боротися далі за 5-6 місце, в іншому випадку були б втішні ігри за 7-8 місця. А так, у першому домашньому матчі ми виграли - 3:1, якраз я тоді забив третій гол, а наступного дня здобули переконливу перемогу – 7:1. «ТВД» був досить сильною командою, тому нам не просто було вирвати першу перемогу, в другій грі ми вже мали психологічну перевагу, а ось перед першою домашньою нервове напруження просто зашкалювало. Окрім того, ще й минулорічна гра з «Монолітом», в якій я зрівняв рахунок із пенальті і в підсумку ми перемогли – 6:1. Такі ігри не забуваються і залишають свій відбиток у пам’яті. Не забий тоді пенальті – і всяке могло б статися…

- Тобі, як голкіперу, легше бити пенальті, адже гравці не бувають у воротарській шкурі, а тобі це відомо. Тому, можливо, ти маєш перевагу перед іншими пенальтистами чи ні?
- Коли виступав за «ТВД», і ми в фіналі Кубку України поступилися по пенальті, причому один із пенальті не забив якраз я. Мені тоді виповнилося 22 роки. Після цього було складно підійти на точку для виконання шестиметрового в офіційних іграх, тому що в той відповідальний момент підвів свою команду – не забив пенальті. І довгий час мені не вдавалося переломити відчуття провини в собі, тому довгий час не виявляв бажання випробовувати долю. Але з віком став дорослішим, більш впевненим у собі.

Пенальті – це свого роду психологічне випробування, і перед його виконанням ти повинен бути психологічно впевненим у собі. Загалом пенальті – це своєрідна лотерея. Голкіпер може інтуїтивно вгадати напрямок удару, може своєрідним сейвом відбити удар, чи ти сам просто можеш влучити у голкіпера. Отже пенальті – це складна психологічна дуель між гравцем і голкіпером. Кожний на неї налаштовує себе по-різному. Мені, наприклад, було складно налаштувати себе на пробиття пенальті, після того фінального кубкового матчу за «ТВД». Але згодом вдалося подолати цю перешкоду, і я почав забивати з пенальті.

- Ти, коли пробиваєш пенальті, враховуєш гру того чи іншого голкіпера, чи б’єш просто на силу і точність?
- Я просто налаштовую себе на те, що потрібно забити гол, який так потрібний команді. Ось і все. Але, звичайно, слідкую і за діями воротаря, виходячи з цього приймаю рішення, як пробивати. На мою думку, воротарю психологічно важче пробивати пенальті, аніж гравцю, адже і воротар суперника сприймає тебе не як гравця, а як колегу по амплуа…

- А які матчі тобі краще запам’ятовуються? Ті, в яких забив, чи навпаки – надійно зіграв у воротах?
- Найбільше радують, звичайно, матчі, коли твоя команда перемогла, ось тоді отримуєш справжнє задоволення. Тому навіть, якщо мені вдалося забити, але мій гол виявився єдиним, а в підсумку команда програла, то яке може бути задоволення? Програє команда, і ми в ній всі відповідаємо за результат, а не хтось один. Футбол – це командна гра. Буває в одного сьогодні не пішла гра, в іншого завтра, але загалом це не впливає на підсумковий результат, а буває навпаки. Навіть від гри одного гравця може залежати підсумковий результат матчу.

- Цьогорічний чемпіонат не приносить великої радості «кардиналівцям», володіючи в більшості матчів ігровою ініціативою, маючи безліч моментів, команді часто так і не вдається схилити шальки терезів на свою користь. Чи впливає на тебе, як на голкіпера, така ситуація, чи невдачі партнерів у воріт суперника, навпаки, примушують тебе діяти у воротах більш відповідально і уважно?
- Загалом це для мене, як для голкіпера, не має особливого значення, адже ти сконцентрований на захисті власних воріт, хоча, звісно, коли команда не забиває, ти намагаєшся сконцентруватися і докласти максимум зусиль, щоб зберегти ворота недоторканими, адже кожна твоя помилка може призвести до голу, який може стати вирішальним у матчі. Взагалі, після будь-якого голу в свої ворота звинувачую лише себе. У кожному епізоді, вже після перегляду, переконаний, що міг би зіграти інакше і врятувати команду.

- У своїй футбольній кар’єрі тобі довелося пограти під керівництвом різних тренерів, окрім Олександра Давидова, про якого ти вже згадував, що дало тобі спілкування з ними?
- Не сказати про те, що кожний із них вніс свою лепту, це не сказати нічого. Звичайно, що постійно прислухався до порад наставників, виконував їхні вимоги, намагався втілити в грі їхні задуми. Але ще раз повторюся, найбільше завдячую Олександру Давидову, який відкрив переді мною футбольні ази. Він навчив мене, як правильно стояти у воротах голкіперу-футзалісту, як діяти в тій чи іншій ігровій ситуації.

- На який період часу в тебе підписаний контракт із МФК «Кардинал-Рівне»?
- Річний контракт із рівненською командою завершується в червні. Подальша моя доля залежить від розмови з президентом, віце-президентом і головним тренером клубу. Після розмови з ними і стане відомо, продовжимо співпрацю чи ні.

- Ну вже здається на футбольну тематику ми обговорили достатньо питань. Можливо, час перейти до твого особистого життя. Ти одружений і маєш дочку. Якщо не таємниця, як ви познайомилися з дружиною?
- З дружиною познайомився, коли закінчував 4-й курс Київського індустріального технікуму, здається, у 2003 році. Вона тоді навчалася на другому курсі. Познайомилися ми за три-чотири місяці до того, як я почав грати у Чернігові, тоді я ще грав за «Маккофе» і «Гідропарк». З 2004 року ми почали жити спільно, до цього ми зустрічалися більше року. На превеликий жаль, цього року в неї від раку померла мама, її тато залишився з молодшою сестрою і тому я переїхав жити до них. А влітку 2009 року ми розписалися, проживши до цього шість років у цивільному шлюбі. До речі, на нашому з Мариною весіллі в Києві були присутні півкоманди «ТВД».

- Тобто, друзі залишаються незалежно від зміни команди. А з ким на майданчику найкраще взаєморозуміння? З ким товаришуєш?
- Найбільше взаєморозуміння з Маринюком і це не дивно. Два роки з Мар’яном ми провели в «ТВД». Потім, коли приїздив у Львів у складі «Моноліта», ми зустрічалися, спілкувалися. А згодом наші футбольні долі знову пересіклися в рівненському «Кардиналі». Загалом, ми з Мар’яном знайомі вже 6 років. Окрім того, непогане взаєморозуміння в нас було з Чеботарьовим, з яким теж разом грали в «ТВД».
Сім’ями товаришуємо з Маринюком і Басичем, окрім того тісно спілкуємося з Когутом і Ситником.

- Чи є в тебе хобі?
- Як такого хобі в мене нема. Є захоплення настільним тенісом. А так, загалом, у мене досить мало вільного часу. Намагаюсь більше часу приділяти сім’ї.

- Твоє життєве кредо?
- Життя дуже складна річ. Тому сьогодні ти можеш бути на коні, а завтра… Сьогодні в тебе більше грошей, а завтра… Від цього ніхто не застрахований. Тому завжди потрібно залишатися людиною. Навіть, якщо сталася конфліктна ситуація, то, вважаю, потрібно, не дивлячись ні на що, пожати один одному руки і розійтися. Земля кругла, можливо, колись доведеться пересіктися, тому необхідно ставитися до людей так, як би ти хотів, щоб вони ставилися до тебе. Все колись добре чи погане може повернутися. Тому, в першу чергу, завжди потрібно залишатися людиною, а емоції тримати при собі. Адже ще невідомо, як життя повернеться завтра. Той, хто сьогодні на видноті, завтра може опинитися зовсім в іншій ситуації. Про тебе люди складають свою думку за твоїми діями.

- І на завершення нашої розмови. Твої побажання підростаючому поколінню.
- У першу чергу повинен бути характер. Без цього не буде психологічної стійкості. По-друге, необхідно регулярно тренуватися, але не зранку до ночі, а у відповідному режимі. Характер треба закаляти, будуть у житті різні проблеми, різні труднощі і треба мати силу волі, щоб їх подолати. Навіть, якщо не все одразу виходитиме, потрібно не опускати руки, пробувати різні варіанти, доводити, що ти здатний на більше. Тобто потрібно працювати на тренуваннях і ще раз працювати. І звичайно, було б добре, щоб у житті була така людина, як у мене – Олександр Давидов, який допомагав мені не лише порадами, а й своїм прикладом.

Окрім того, велику роль грає його величність випадок. Зіграєш один вдалий матч, тебе помітять, і кар’єра може зазнати суттєвих змін. Потрібно бути до всього готовим. І звісно намагатися завоювати довіру тренера, якщо вона буде, то й грати набагато легше, а без цього досить складно довести твою значимість.

Юрій РАЧКОВСЬКИЙ

Джерело - sport.ua