Ексклюзивне інтерв’ю з однією з найвідоміших футзалісток України, яка тривалий час виступає за полтавський «ПЗМС»
Що ви знаєте про волинський футбол чи футзал? Першим на думку, напевно, спаде епатажний Віталій Кварцяний – тренер-легенда, якого за яскраві висловлювання на післяматчевих прес-конференціях більше полюбляють не так вболівальники, як представники преси. А яскравий «карпатівець» Олександр Чижевський – колишній рекордсмен вищої ліги України за кількістю проведених ігор (400) чи Анатолій Тимощук - володар Кубка та Суперкубка UEFA? Цей перелік можна доповнювати нескінченно довго, але краще це залишити для фахівців зі статистики.
Нашій сьогоднішній співрозмовниці лише наприкінці минулого року виповнилося 20 років, але вона вже встигла отримати нагороди національної першості як у футзалі, так і у футболі, до того ж у першому виді спорту зараз є однією з кращих бомбардирів. Мова йде про Юлію Дударчук – нападницю футзальної команди «ПЗМС» (Полтава).
Наша бесіда розпочалася після останнього кубкового матчу полтавок, у якому був розгромлений луцький «Легіон» (11:1).
– Рівень нашого суперника трішки занизький. Взагалі за останні роки їхня команда підросла у майстерності, видно роботу тренерів. Що ж стосується самої гри, то, чесно кажучи, вона була не надто цікавою, тому що коли знаєш, що суперник слабший за тебе, то й настрій не такий.
– Чого очікуєш від найближчого протистояння з «ІМС», який нещодавно перенесли на квітень?
– Однозначно ми прагнемо перемогти, хоча суперник дуже сильний. Особливо це стосується їхньої першої «четвірки», яка вже пограла закордоном та має значний досвід виступів на найвищому рівні. На мою власну думку, набагато краще було б зіграли з ними у Кубку 2-4 матчі поспіль.
«У ЛЕГІОНЕРАХ НЕМАЄ НІЧОГО ПОГАНОГО»
– Останнім часом серед полтавських вболівальників почала ширитись думка, що через зменшення кількості клубів у лізі, а також відходу «Біличанки» першість відкотилася на 10-15 років назад. Чи відповідає це дійсності?
– Невірно говорити, що прямо на 15 років. Хоч і залишилося лише чотири команди, але прогрес нікуди не подівся. Рівень все одно збільшується, як не крути. Головна причина зменшення кількості клубів – фінансування, потрібно заохочувати людей, їздити по всій Україні, показувати і розказувати. Навіть на перших порах надати їм якусь допомогу. Тоді б ситуація покращилася.
– Зменшення вступного внеску команд на сезон (зараз він складає 5000 грн – прим. автора) може стати певним вирішенням проблеми?
– Це завелика сума. Хоча б наполовину слід зменшити внесок, але у нас вже траплявся сумний випадок: декілька років тому команда з Харкова внесла гроші, але так і не дограла першість, тому що рівень команди слабкий. Їм немає сенсу витрачати «добові», їздити туди-назад. Вони приїхали, програли – жодного досвіду не отримали.
– Чинні чемпіони («ІМС-НУХТ») минулого літа підписали бразильського голкіпера Камілу Дженіфер. Чи взагалі виправдане залучання іноземців у вітчизняний чемпіонат?
– У цьому немає нічого поганого. Будь-ласка, нехай заявляють – це стимул для наших дівчат показати себе з кращого боку.
– Минулого року вся Європа обговорювала сенсаційний футбольний успіх англійського «Лестера». Чи може щось подібне повторитися в українському жіночому футзалі?
– Більше так чим ні. Велика роль у таких подвигах відведена головному тренеру. Якщо насправді знайдеться хороший фахівець, створять потрібні умови у самому клубі…
– …та знайдуть психолога?
– Так. Дівчатам насправді потрібно працювати з психологом, тому що ми такі непередбачувані, не хлопці.
– Його роль у команді велика?
– Так як його у нас немає, то можу з впевненістю сказати, що він потрібний (сміється). З дівчат ніхто до психолога не ходив. Можливо, якби з ним поспілкуватися, то щось було б іншим.
«БАТЬКИ РАДІЮТЬ ТА ГОРДЯТЬСЯ МНОЮ»
– Ти народилася на Волині, яка хоч і є однією з найменших областей країни, але у спортивному плані є однією з найбільш «родючих» – постачає гравців не тільки до найкращих клубів, а й до збірних. У чому секрет успіху?
– Можливо зачарованість якась (сміється). Від природи, немає ніякого специфічного рецепту.
– А може луцькі тренери можуть щось таке, чого не можуть інші?
– Якщо судити за себе, то я не мала якогось великого тренера. Один тренував хлопців, з якими я довгий час працювала. Чи чула «теплі та ніжні» слова у свій бік? Взагалі ніколи такого не було. Я насправді дуже хотіла грати. І так сталося, що зателефонували до Полтави – і мене взяли.
– Як пройшло дитинство?
– З хлопцями. Десь до 7-8 класу я взагалі не мала подруг, тому що у мене є старший брат, за якими я постійно «шнурочком» ходила. Напевно це стало причиною мого захоплення футболом. На стадіоні 20 хлопців і одна я (сміється). Я з ними усіма виросла. У школі їздила на всі змагання, на які лише мала змогу потрапити. Теніс, баскетбол, волейбол, футбол…Було дуже цікаво.
– Як у родині реагували на твоє захоплення?
– З впевненістю можу говорити, що зараз всі ставляться дуже-дуже чудово, хоча раніше було трішки по-іншому. У родині ще є брат та сестра, яка на 5 років старша за мене. Вона у дитинстві гралася ляльками, у той час як я з хлопцями м’ячами. Через це вона мене тоді прозвала «хлопчурником» (сміється). Тато був за футзал, завдяки саме йому я почала грати. Брат також підтримував, а ось мама була проти. Коли їздила на різні змагання – раділа, а ось коли збиралася у Полтаву… Мені тоді було лише 13-14 років. Вона протестувала, але тато переконав її та сказав, що «нехай спробує, а якщо ні – повернеться у будь-який час». А зараз радіють та гордяться мною, дивляться усі матчі та вболівають.
– В одному з інтерв’ю довелося почитати, що твій талант першим вдалося розгледіти Юрію Дударчуку – шкільному вчителю фізкультури…
– Так, це правда. Юрій Сергійович – рідний брат мого тата. У жодному разі це не було ніби я «підмазаною» була. Спочатку він брав мене грати з хлопцями у футбол. Разом про мене з татом постійно говорили, що «треба щось робити», «дівчина тут пропаде».
– У школі дівчата окрім тебе не захоплювалися футболом?
– Ні, лише я одна. Під час великої перерви всі дівчата десь про щось говорили, а я тим часом вибігала на вулицю та грала з хлопцями у футбол.
– Далі записалася у футбольну секцію Шацької ДЮСШ…
– Мене під час районних змагань по футболу серед дівчат побачив тренер Володимир Олександрович Кубай та запросив у свою дівочу секцію. Це було десь у 6-у класі. Їздила кожний день на тренування, що дуже сильно мені подобалися. Десь через місяць все закінчилося – тренер побачив, що з дівчат навряд чи щось у майбутньому може вийти. Тому він запропонував мені тренуватися з хлопцями. Після цього мені сказали, що у Маневичах (Волинська область) є команда дівчат. Поїхала туди, потренувалися, сказали, що може щось вийти. Далі рушили в Івано-Франківськ, де отримала першу в житті нагороду (за 3 місце). Це для мене було просто неймовірним. Приїхала додому, повісила на стіну, раділа.
«ОЛЬГА СЕРГІЇВНА ЯГОДКІНА РОЗУМІЛА НАС, ЯК ЖІНКА ТА ... НІКОЛИ НЕ ЖАЛІЛА»
– У 2010 році ти переїхала до Полтави, де навчалася у спортивному інтернаті. Як відбувся вказаний переїзд?
– Відверто кажучи, на початку було дуже важко, тому що у ранньому віці залишила батьків. Цілий місяць я через день плакала. У команді також було важко – все було новим, а дівчата грали у футбол не один день. Це зараз все це виглядає смішним, а тоді було не до жартів.
Тренер Ягодкін, коли я прийшла до спорт інтернату, сказав, що з мене «будуть люди», тільки треба постійно працювати над собою. У мені йому подобалося те, що я не йшла на повідку в інших. От наприклад, дівчата-однокласниці, з якими я навчалася та грала разом до 11 класу, всі або палили, або вживали спиртне. Як наслідок їхня кар’єра на цьому закінчилася. При вступі в університет у команді з 8 дівчат залишилася лише я.
Погляд через об’єктив: «Ніка – ПНПУ».
– Як тебе прийняли в інтернаті?
– Через те, що я сама з Волинської області, то розмовляла трішки по-іншому, ніж зараз. Тому «западенка» чи «бендерівка» було звичним, але у той же час неприємним явищем, але з часом я змирилася. Все-таки, я краща за них (сміється). Не треба просто опускатися до такого рівня. Все вже минулося.
– Пам’ятаєш свій перший гол за «Ніку»?
– Для мене тоді кожний забитий гол на тренуванні був настільки великою радістю, що потім я телефоном розповідала батькам все у найменших дрібницях. Це було дуже велике щастя. А так, щоб у грі…
Ми їздили з командою, коли ще грали на велике поле, на гру з «Біличанкою». Було це у Переяславі-Хмельницькому. Я забила гол, а потім «виставилась» дівчатам, тому й досі це пам’ятаю.
– Цьогоріч виповнюється 10 років з дня останнього за часом футзального чемпіонства Полтави. Як гадаєш, яка причина такої тривалої «засухи»?
– Говорити, що, можливо, певний тренер винуватий, у жодному разі не можна. Якщо говорити з того часу, коли я у команді, то у нас завжди було дуже мало гравців – 6 грають та 2-4 на заміні. Можливо, якби було 2-3 «четвірки», які однаково стабільно грають, то результат був би іншим. Якщо взяти, наприклад, «Інфіз», то там дві стабільні «четвірки», які точно знають, що вийдуть на поле та виконають своє завдання. У нас такого немає. Але все одно однозначну причину назвати не можу.
– Тривалий час тобі довелося пропрацювати з легендами українського футзалу – Ольгою та Сергієм Ягодкіними. Які спогади про них залишилися?
– Лише самі найкращі, причому це у жодному разі не стосується того, що їх вже немає з нами. Ці люди зробили з мене футзалістку. Ольга Сергіївна була тренером від Бога. Як на мене, якби вона була зараз з нами та тренувала нас, то, можливо, ми б стали чемпіонами. Чому? Нас зараз тренує Микола Миколайович (Кудацький), а раніше – Сергій Григорович (Ягодкін). Це чоловіки. Ольга Сергіївна розуміла нас як жінка, ніколи нас не жаліла, тому що вона пройшла через все це. Вона тренувала, було важко, але був і результат (чемпіонства – прим. автора). Так само і Сергій Григорович, який завжди у мене вірив. Нещодавно списувалися з дівчиною, яка раніше грала. Вона говорила, що тренер мріяв, аби я потрапила до збірної. Він насправді мене виростив, я раніше цього не розуміла так, як зараз.
– У 2015 році клуб після смерті Сергія Григоровича змінив вектор розвитку – з’явилася нова назва, тренер, а команда почала грати на заводі медичного скла…
– Зараз настав такий час, що студенток у нашій команді майже не залишилося – потрібно заробляти гроші. Раніше фінансової підтримки у нас взагалі не було. Так, були «добові» на виїзди, але зарплатні як такої не було. Зараз це змінилося, також з’явився зал, у якому ми можемо тренуватися у будь-який час. Раніше заради тренувань треба було їздити по всіх залах міста, шукаючи вільний. Це дуже важливо у теперішній час, коли стоїш перед вибором – або грати у футзал, або заробляти на життя. Але, повірте, вище за гроші це наша любов до спорту, яка допомагала нам грати у нестабільні часи.
– Пригадуєш свій найпам’ятніший матч?
– Матч з «ІМS» (відбувся 25 листопада 2016 року – прим. автора), коли за 20 секунд я забила два м’ячі поспіль. Цю гру я вже разів сто переглядала, такі моменти запам’ятовуються на все життя.
– Ти вже 7-й рік у Полтаві. Не було бажання змінити прописку?
– Пропозиції були. Вперше у 15-ть – запрошували грати на велике поле у Чернігів. Тоді я була ще малою, тому відмовила. Наступний раз неприємний – на другий-третій день після смерті Сергія Григорович спочатку дівчина з Дніпра у соцмережі написала повідомлення, а через тиждень зателефонувала їхній тренер. Прямої пропозиції не було, лише «якщо у вас щось станеться – то можете до нас переходити». Навіть, якби з командою не складалося тоді, то… Одним словом, так не робиться.
«ХОТІЛОСЯ Б СПРОБУВАТИ СВОЇ СИЛИ В ІНШІЙ КРАЇНІ»
– Звання кращої молодої футзалістки України, здобуте минулого сезону, зобов'язує бути зразком для наслідування у суспільстві, як думаєш?
– Присудження мені цієї нагороди здивувало, тому що я навіть не думала, що так станеться. Це велика відповідальність. Хочеться, щоб діти дивилися та брали приклад, якщо це їм подобається.
– На скільки дисципліна відіграє велику роль у футзалі?
– Дуже велику. Якщо дисципліна міцна – то у команді має бути все добре.
– Як ти стала бомбардиром?
– Це все розпочалося ще у школі. Почала грати попереду та забивати, і надалі вже постійно там була.
– Яким має бути на твій погляд хороший тренер?
– Для мене таким була Ольга Сергіївна Ягодкіна. Можливо із-за того, що вона була жінкою, гарним психологом та тренером, який нас не жалів. На мою думку, дівчат їхні наставники мають менше жаліти.
– Хто твій найпалкіший вболівальник?
– В першу чергу мій брат. Він постійно за мною слідкує, а якщо є можливість – то приїздить на матчі як у Полтаву, та і у інші міста. Ще, звичайно, батьки. А також мій хлопець, якому за підтримку я дуже вдячна. Він допомагає, підтримує мене, а також приходить на всі домашні матчі.
– Твої думки стосовно майбутнього?
– Хотілося пограти у іншій країні у футзал. У той же час переходити назад до футболу не хочу. Яка країна? Відверто кажучи, не знаю. Головне – я дуже сильно хочу спробувати себе на новому рівні, хоча б пограти якийсь незначний час там. Причина – у нас трішки не той рівень футзалу, як в інших країнах.
– Останніми десятиліттями російські клуби активно переманюють українських спортсменів високого рівня…
– Якби не було всіх цих подій – то я б, напевно, погодилася на пропозицію. Якби, звісно, вона надійшла.
«КОЛИ Є ПІДТРИМКА – ГРАТИ НАБАГАТО КРАЩЕ»
– Як проходить твій звичний день? Чи є якість секрети підтримки форми?
– Головна складова – правильне харчування, на який я перейшла десь рік тому. Я їм 5-6 разів на день, але невеликими порціями. Багато їм на сніданок, але у жодному разі не переїдаю. Далі йдуть невеличкі перекуси, а ввечері обов’язково домашній сир та побільше білка. Також протягом дня п’ю багато води.
– Головне правило твого життя…
– Якщо поставив ціль – потрібно йти вперед та обов’язково її досягти.
– І наостанок – що хочеш побажати полтавським вболівальникам?
– Хочу передати всім теплий привіт. Приходьте на наші матчі, розповідайте своїм друзям та знайомим. Повірте, коли є підтримка за спиною – грати набагато краще.
СПОРТИВНА АНКЕТА
Юлія Дударчук
- вид спорту – футзал, команда – «ПЗМС» (Полтава);
- місце народження – Волинська область, Шацький район, село Мельники;
- улюблений клуб – «Челсі», гравець – Фернандо Торрес;
- страва – смажена риба, хобі – прогулянки; колір – бірюзовий;
- улюблена музика – різна, фільм – "Зелена миля";
- улюблений номер – 13.
- найбільше ціную у людях – коли вони говорять те, що думають і роблять все так, як вважають за потрібне.
Досягнення:
- майстер спорту України з футзалу (наказ №2495 Міністерства молоді та спорту України від 31.07.2014 року)
- чемпіон України з футболу серед жіночих команд (1 ліга) сезону 2014 року.
- срібний призер ЧУ з футзалу 2012 – 2013, 2010 – 2011.
- бронзовий призер ЧУ з футзалу 2015 – 2016, 2014 – 2015, 2011 – 2012;
- другий бомбардир чемпіонату України з футзалу (18 м’ячів, сезон 2016 – 2017)
- найкращий молодий гравець чемпіонату України (2015/2016)
- гравець національної збірної України з футзалу.
Джерело – doa.in.ua
