Чемпіонат світу з футзалу минув. З одного боку, його варто оцінювати за гарячими слідами. З іншого – можна зачекати, поки вляжуться емоції і буде перша реакція безпосередньо причетних до виступу вітчизняної національної команди осіб. 

Ставка на кількість

Перш, ніж перейти до неї, відзначимо беззаперечні факти. Рівень чемпіонату світу нижчий за першість континенту. Це вяжеться з виступом на Мундіалі української збірної. Якщо на святі Євро-2007 підопічні Геннадія Лисенчука були чужими, то на Мундіалі ми виглядали такими аж коли настала черга півфінальних матчів.
Тут наступне питання постає: чи справді наш футзал, на рівні національної команди, так далеко посунувся вперед, чи після Бразилії утворилася тільки ВИДИМІСТЬ того, що дворазові віце-чемпіони Європи прогресують?

Треба розуміти, що політика розширення квоти учасників фінальних турнірів Кубка світу та чемпіонату Європи, яку тотально запроваджують ФІФА та УЄФА, може приносити більші прибутки (принаймні у футболі – так точно), але має і зворотній бік медалі. Знижується загальний ігровий рівень фінальних частин та стає більшою пропускна спроможність відбірних, що також вбиває значну частину інтриги.

Стосовно доцільності таких кроків ФІФА та УЄФА доводиться чути різні думки. Одні фахівці вважають, що міжнародні футбольні федерації чинять цілком слушно: сьогодні другорядні футзальні країни у фінальних частинах Кубка світу, набувши досвіду, можуть вийти на добротний рівень у майбутньому (я в таких випадках завжди згадую футбольний Кіпр – хоч і не брали острівяни участі у фінальних частинах, зате з хлопчиків для побиття у кінці 80-х - початку 90-х перетворилися на міцну команду: у 1998-му обіграли Іспанію і відправили у відставку Хавєра Клементе, а недавно ледь не зіграли вдома внічию з Італією. Про те, що “Анорстосіс” грає у групі Ліги чемпіонів, взагалі мовчу). З іншого – від їх присутності на Мундіалях страждає загальний ігровий рівень прямо сьогодні – результат, який показали Соломонові Острови, просто ганебний для рівня чемпіонату світу.
Завжди був прихильником ущільнення турнірної спортивної боротьби, ніж штучної роздутості кількості матчів. В умовах гранично конкурентноздатного турніру підвищується градус інтересу до кожного матчу і зникає, чи зводиться до мінімуму, кількість прохідних поєдинків.

Іранське фіаско

Відтак, враховуючи неоднорідну силу учасників Мундіалю, важко судити про реальний рівень національної команди України. Дивіться: на Євро-2007 ми показали, що слабші за всіх континентальних учасників, з якими довелося зіткнутися. Мундіаль частково це підтвердив – Італії, єдиній з європейських команд (хоча це не Росія і не Сербія), ми поступилися. Поступилися без варіантів, показавши судячи з побаченого, однобоку гру – я правильно розумію, що у сучасному футзалі ніхто від оборони не грає? А як ми діяли проти Італії?

Ну добре, Італія – врешті-решт, віце-чемпіони світу на той момент, які комплектуються, ангажуючи уродженців Бразилії. Більш прикрим був матч проти Ірану. Україна уміла тримати удар – достатньо пригадати як у Москві на Євро-2001, після важкої поразки від Іспанії у першому турі команда Геннадія Лисенчука оговталася уже наступного дня, і це відчули на собі хорвати.

Тут річ не в тому, що Україна на Євро-2001 була представлена “золотим поколінням”, а у Бразилії – ні.

У поєдинку проти Ірану вразила некерованість команди тренерським штабом. Повівши 2:0, абсолютно заслужено повівши, ми не змогли зіграти “по рахунку”, знайти правильну тактику – стримування атакувальних потуг суперника та власних контрдій (так, як недавно зіграв “Спартак” Лаудрупа проти ЦСКА), а дозволили супернику започаткувати шальний футзал на майданчику, отримати з того перевагу. Зокрема, у суддівських рішеннях, які далеко не “прикордонні” ситуації – свистіти чи ні – почали невмотивовано тлумачити не на користь України. Тому саме поєдинок проти Ірану і недотягнута нічия у ньому, хоча б вона була закономірною, став проявником нинішніх можливостей України.

При цьому треба обовязково відзначити, що “синьо-жовті” уже мають виконавців, які можуть розкритися у майбутньому (Чепорнюк, Дмитро Іванов), і самотужки визначити ігровий малюнок, якщо на це нездатний тренерський штаб збірної. У даному контексті надважливим буде відбірний турнір до Євро-2010, де суперники дісталися як на підбір. Або змужніла українська команда вирішуватиме на ньому завдання з прицілом на фінальний турнір, або самодостатність залишиться для неї ефемерним поняттям.

Роль тренера взяв капітан

За великим рахунком, Геннадій Лисенчук уник грунтовного аналізу виступу нашої команди на Мундіалі-2010, обмежившись розлогими, проте ухильними, персональними характеристиками, оцінкою суддівства та побутових умов, наданих команді у Бразилії. Думаю, до речі, що це правильно: якщо маєш для своїх підопічних кілька жорстких слів, завжди краще їх сказати наодинці - “мої двері завжди відчинені, і не варто бігти в газету”,так люблять реагувати наставники (наприклад, Бернд Шустер у історії з Серхіо Рамосом), якщо гравець виносить сміття з хати.

Але за тренера сказав капітан збірної – Федір Пилипів.

Де їх шукати, клубних тренерів?

Цінність Федора у тому, що він не тільки користується правом на висловлення своєї думки, а реалізує його, уникаючи дипломатичних зворотів. Водночас уродженець Івано-Франківщини, навіть у свої кращі часи ніколи не відводив претензії на свою адресу (пригадую, як після програного фінального матчу Євро-2003, він прямо сказав: “Напиши, що це я втратив мяч, після якого пішла комбінація італійців, штрафний, і влучний удар Бакаро”), а нині, коли Пилипів не зміг на Кубку світу проявити себе так, як очікувалося, ховатися за чиїсь спини йому точно було не з руки.
Квінтесенцію висловлювання ви чудово знаєте: футболісти зіграли так, як їх тренують у клубах. Не вловлюють наставники сучасних тенденцій футзалу, тому їх треба гнати. Цинічно. Водночас спрощено. Виникають питання:

1) чи можна НАВЧИТИ грати у футзал тридцятирічного виконавця?

2) чи мають нести клубні тренери, яким платять зарплату клуби, відповідальність за виступ національної команди? Чи цим клубним тренерам варто умити руки і обмежитися патріотичними почуттями, коли мова йде про збірну України? Чи винні клубні тренери у тому, що “збірна не може зібратися за два дні, добре поїхати та виступити”? 

3) хіба не клубний тренер допомагає Геннадію Лисенчуку? Шеф збірної також помилився, добираючи собі асистента, проігнорувавши Станіслава Гончаренка, у якого “є малюнок гри”?

4) чи дійсно прекрасні у минулому футболісти готові одразу стати кваліфікованими тренерами, чи їм потрібно для цього пройти певну підготовчу школу?

5) чи не страхувався капітан збірної, віднісши до Сергія Гупаленка до категорії тренерів, що відбулися, і не бачачи альтернативи Геннадію Лисенчуку - “на чиєму возі їдеш, того й пісню співаєш”?
 

Роман Шахрай

Джерело - energia.lviv.ua