Экстра-лигаFavbet Екстра-ліга 2020/21. 6 тур. LIVE!ВенгрияВенгрия-2020/21. Тур 5. LIVE!Футзал в миреРоссия-2020/21. Суперлига. Тур 3. LIVE!БеларусьМаксим Лисенко: «В Португалії автобус здав назад. Ривкін сказав, що на ньому ми більше не поїдемо»БразилияКарека – в «Коринтианс», Лукас Селбаш – в «Атлантико»КазахстанВиктор Уго и Део пополнили МФК «Актобе»Кубок УкраиныFavbet Кубок України: відбулося жеребкування попередніх етапівЭкстра-лигаFavbet Екстра-ліга 2020/21. 6 тур. «Енергія» – «Сокіл». АнонсКазахстанВиктор Тарчило: «В Казахстане очень высокий уровень футзала»Женский футзалОлександр Ратич: «Мабуть, нам доведеться дещо змінити вектор розвитку клубу»Экстра-лига«Цифры знают все»: покер Колесникова и два «дубля» ДоманскогоСборная УкраиныОлексій Сагайдаченко: «Є певна важкість відслідковування гравців, які не задіяні у Favbet Екстра-лізі і Першій лізі»Всеукраинский финал АФЛУВсеукраїнський фінал АФЛУ-2020: найкраще досягнення волинського футзалуКазахстанКубок Казахстана пройдет в октябреПервая лига Назар Бугайчук: «"Любарт" виступатиме в Першій лізі, яка попередньо стартує наприкінці жовтня»РоссияСергей Скорович: «Спорт высших достижений не может быть легким ни для спортсменов, ни для тренеров»БразилияМаркиньос Шавьер будет работать в ОАЭБразилия«Магнус» подписывает ДжониЭкстра-лигаЕкстра-футзал. Сезон 2020/21. Випуск № 5Кубок УкраиныFavbet Кубок України: жеребкування попередніх етапів – 24 вересня

Ігор Овчар: «З часів появи у обласному центрі НФК "Ураган" інтерес до футзалу зріс»

Голова Асоціації міні-футболу Івано-Франківської області розповів про свій життєвий шлях і зародження обласного футзалу на Прикарпатті
 

Частенько доводиться дивуватися наскільки мінливою буває людська доля та якими неочікуваними можуть стати її повороти. Футбольна планида найчастіше схожа і також не є винятком. І ось ці футбольно-життєві стежки можуть у чудернацький спосіб поєднуватися, однаково стрімко та непередбачувано сходитися або розходитися при цьому неодноразово розгалужуючись і плутаючись. Приклад нашого сьогоднішнього співбесідника – найкраще тому свідчення і зайве підтвердження. Щоправда його шляхи до футболу і, власне, у футболі були неоднозначними і різними. Як і мінливим був сам альянс: він то раптово переривався, беручи великі чи не надто паузи, то несподівано продовжував пролягати далі, щоразу випробовуючи нашого героя на міцність та відданість, але при цьому неодмінно повертав його до футболу, винагороджуючи за служіння.

Чи то, радше, робив вже сам футбол, притягуючи його до себе ніби віддаючи сторицею належне за вірність улюбленій справі. Коли вже дійсно так, то направду все виглядає доволі закономірно.

Як зізнається наш співрозмовник, «футбол заполонив мене цілого ледь не по вінця. Поглинув всеціло навіть ті прогалини, яким траплялося бути без нього. Від простого хлоп’ячого захоплення і хобі він поступово еволюціонував у зміст буття. І нехай при цьому не був (і не став) для мене особисто футболом високих досягнень чи устремлінь, ієрархічних чи турнірних щаблів, але попри все я вдячний і гордий вже із того, що він у мене був колись, є зараз і залишатиметься повік. То однаково був футбол! Істинний і справжній – високомайстерний чи аматорський, елітного рівня чи навіть той безпосередній – дитячий за винагородну чи призову атрибутику, чи бува просто для себе, у так званих «групах здоров’я». І що нижчим є його рівень, як на мене, він ще більше зацікавлює, його магія вабить по своєму неповторною красою, емоційністю та багатогранністю. Але разом із тим зусиль для його організації, розбудови, структуризації та наведення порядку треба докласти у рази більше. Саме тому роботи на цій царині вистачало в усі часи і було її чи не найбільше. Почасти нелегкої, невдячної, не заслужено забутої, не завжди гідно і не усіма поцінованої, а найчастіше – неоціненої зовсім».

Але гість «Матчу» Ігор Овчар на усе це зважає мало. Він продовжує вірою і правдою служити її величності – грі. Причому робить це сумлінно, добротно і якісно, зі знанням справи – часто по-новаторськи сміливо, вкладаючись у створене та щоразу викладаючись на повну, зарекомендувавши з роками себе у цій галузі справжнім «профі».

А усе решта, що трапилося на його життєвому шляху у перервах між своєрідними таймами не лише змінювало його на краще, збагачувало корисним досвідом і загартовувало. Одним словом, навчало життєвим премудростям і справжностям пріоритетів, найправдивішим із яких є футбол, котрому залишається вірним та вдячним.

Між тим, як засвідчив час, він зміг зреалізуватися, спрактикуватися одночасно й у інших галузях, причому кардинально різних. Нехай не досконально, але доволі успішно. Як зауважує сам «принаймні намагався це робити, до цього прагнути».

Через те, що діяв професійно, вивчав усе предметно, досконально, підходив до справ серйозно. Бо інакше просто не вміє, по іншому не навчений ще змолоду.

Зізнаємося відверто, із такими людьми – справжніми особистостями хочеться зустрічатися якнайчастіше, бо спілкування із ними надзвичайно цікаве, корисне та повчальне. Але водночас неймовірно відповідальне, позаяк наш герой є нашим колегою. Нехай тепер і у минулому. А якщо «колишніх», як відомо, не буває, то так чи інакше, маємо справу із фахівцем. Зрештою, наш читач поступово сам про все довідається із розповіді самого Ігоря Івановича, як кажуть, безпосередньо із перших уст…

- Ігоре Івановичу, а пригадайте коли, та власне, із якого розпочинався футбол особисто для Вас?
- Свідомий давно, ще у школі. Тоді я «трохи бігав» У тих дитячих баталіях я достоту багато забивав, адже грав у нападі. Мав футболку з 11-м номером. На той час, як на мене, це багато означало і багато до чого зобов’язувало. Адже довкола вся атмосфера, здавалося, була футбольна: на повну гриміла переможна слава київського «Динамо» середини 1970-х, кінця 1980-х років. То було наше «Динамо», справжнє!

- Яким видалося продовження у того дитячого захоплення?
- Ази футболу розпочинав студіювати у Івано-Франківській ДЮСШ №3. Моїм наставником був Василь Андрійович Луцький. Але так сталося, що вимушений був полишити заняття футболом. Якось пізньої осені, коли вже лежав сніг, я захворів. А окрім футбольної секції і календарних роз’їздів на матчі першості України, доводилося встигати й у загальноосвітній школі. А було це не просто, бо родом я із Підпечар. У селі, розумієте, своя специфіка – роботи ніколи не бракувало, втім і обов’язків також. До того ж, до 8 класу я навчався у Підпечарах, а завершував здобувати шкільну освіту вже у Тисмениці. Важкувато стало постійно добиратися чи то на уроки, чи на тренування. Коли постало питання вибору – довелося пожертвувати футболом, щоб більше уваги приділити навчанню. Але остаточно улюблену гру я не залишив. Щоправда те футбольне продовження було досить своєрідним.

Ще навчаючись к школі я активно співпрацював із районною газетою «Вперед». Частенько дописував, був її позаштатним кореспондентом. А у Підпечарах у ту пору була футбольна команда «Факел». І ось одного разу, коли у «Факела» не було футбольної форми, я зібрав усі свої зароблені гонорари і придбав для гравців футболки.

- Доволі сміливо…
- Особливо як для школяра, який навчається у 7-му класі. Але то, як виявилося, було ще не все. Тоді ж довелося потрапити на кубкову гру команд Побережжя і Колодіївки. А суддів не було і цю місію довірили мені. Все відбулося несподівано, але пройшло наче не зле. Хоча довелося призначити два пенальті… У Побережжі відбувся мій перший поєдинок зі свистком у руках. Надалі просили спробувати себе у суддівстві на районному рівні. Звідти по суті для мене все футбольне чи то розпочиналося знову, чи мало продовження. Згодом, спільно з Мар’яном Павлишиним, розпочали розбудову та організацію футбольних змагань у районі. А це був значний пласт непростої роботи. Одночасно я продовжував судити районні баталії.

- Футбол це, мабуть, добре, але на той час варто було мати якийсь серйозний фах…
- Активно дописуючи із юних літ, природно, мав сподівання, що пов’яжу себе із журналістикою. Працював у «Впереді», вступив на факультет журналістики у Львові. Там залишився працювати у «Молодій Галичині». Був завідувачем відділу спорту та інформації. Роботи було багато. Доводилося часто працювати допізна, готувати газету до випуску, вичитувати… А виходила вона, до речі, тричі на тиждень. А ще доводилося встигати всі це поєднувати, бо я серйозно пов’язав себе із суддівством і з 1992 року працював вже на поєдинках другої ліги України.
 

- Основними темами Ваших матеріалів, припускаю, були якраз футбольні?
- Переважали дійсно футбольні, бо я у цьому довше «варився» і добре знався. До того ж Львів завжди вважався спортивним містом. Але писати доводилося на різні теми, а не лише футбольно-спортивні. Але за деякий час я залишив журналістику.

- А що так?
- Із настанням доби Незалежності у засобах масової інформації, як на мене, підходи та форми роботи стали іншими, як і пріоритети. Я якось відразу це не прийняв, бо мав дещо інше бачення.

- І куди вирішили податися?
- Якраз була пора організації українського футбольного господарства, яке саме зароджувалося. В «низах» почали створюватися обласні футбольні громадські спілки, простіше кажучи – федерації. Я був причетний саме до народження федерації футболу Львівщини. Спільно із Ярославом Грисьо, Романом Занем, Зеновієм Цегеликом довелося розробляти перші установчі документи федерації – Статут, різноманітні регламенти, положення, тощо. Незабаром до нас долучилися Іван Сало, Михайло Кусень… Так народжувалися незалежні футбольні федерації. Згодом, щоправда, довелося повертатися на Івано-Франківщину.

- Чому?
- Все банально просто. У Львові не склалося з житлом. Шкода було залишати Львів, у якому до того прожив 11 років. В кінці 1994-го ми із сім’єю повернулися. Мешкали в селі. Власне житло у Івано-Франківську вдалося придбати лише у 2000-му. Вдома довелося розпочинати майже все з початку. Благо дружині, а вона у мене педагог, вдалося влаштуватися у обласному центрі. Я ж залишився без роботи і змушений був глядіти молодшого сина Тараса, який тільки-но народився. Спершу сподівався, що повернуся у журналістику. Але найперше дивно було зауважувати, що ті, до кого звертався, і з якими на цій царині багато пропрацював, дуже і дуже змінилися… Лише трохи згодом Тарас Клим долучив мене до роботи у обласній федерації футболу. У нашій області тоді спостерігався справжній бум аматорського футболу: було чимало команд, з’являлися нові турніри, змагання. Організація їх вимагала серйозної, копіткої роботи. Але було цікаво. Навіть нині приємно згадувати ті часи, коли спільно із Тарасом Климом, Василем Луцьким, Василем Сікорою та іншими ми по суті закладали підвалини того, що фактично маємо зараз, що розбудовуємо і вдосконалюємо дотепер.

- Ви кілька разів залишали обласну футбольну федерацію, та щоразу поверталися. Чому?
- Було таке. 2002 року це сталося вперше. На ту пору я був депутатом сільської ради Підпечар і дав згоду балотуватися на посаду сільського голови. Як на диво – впевнено виграв ті перегони. Тож довелося зануритися у нову для мене роботу.

- Якою на дотик і смак виявилася ця новизна для Вас особисто?
- Я зіткнувся з питаннями, про які раніше мав побіжне уявлення. А тут необхідно було вивчати ледь не з азів все те, що пов’язано з місцевим самоврядуванням. Економічної освіти в ту пору я не мав, спеціальних знань також. Зараз із висоти років той крок видається до певної міри авантюрою. Чого кривити душею: село мені дісталося важке, інфраструктура була проблемною – стан і розвиток господарки бажав кращого. Питання розвитку території, формування бюджету, певні аспекти оподаткування та ін. довелося ретельно вивчати, в усе вникати практично по ходу справи. Довелося вчитися таки у прямому розумінні. Вже будучи сільським головою заочно навчався у академії державного управління при Президентові України у Львові.

- Що конкретно за час Вашого головування можете сміливо занести до активу, до надбань?
- Насамперед це було школою випробування для мене у доволі непростих ситуаціях, які траплялися. Набагато важливішим для себе вважаю те, що осягаючи ті премудрості затямив, що будь-яку роботу добре потрібно знати від витоків, від перших етапів. А також, що не все є так, як повинно бути в ідеалі. В дійсності трапляється усе навпаки. Тому тут важливо або ж відшукати золоту середину, або ж намагатися поєднувати. Розпочинав я із відродження у селі дитячого садка. То була загальна ситуація невизначеності і занепаду. Дитячі садки масово продавали комерційним структурам аби не заморочуватися з утриманням. Ми ж навпаки – разом із громадою, з моїми однодумцями взялися наводити лад. До речі, він і сьогодні працює. Це нині розбудова садків у пріоритеті, а на той час – у 2003 році – це було незоране поле діяльності, починаючи від збору і формування коштів і до найменших дрібниць. Діяти почасти доводилося методом проб і помилок, вчитися, набиваючи гулі. Згодом перекрили будинок культури, почали братися за інші справи. На перший погляд вони начебто не значні, малопомітні, але для життєдіяльності сільської громади – важливі.
 

- Вам вдалося протриматися на посаді усього одну каденцію…
- Наступні вибори я програв. Причому несподівано. І знову залишився без роботи…

- А будучи сільським головою Ви водночас не продовжували арбітрувати футбольні поєдинки?
- На це, найперше, бракувало часу, та і не можна було. Але відрадно, що саме за моєї ініціативи було порушено на законодавчому рівні питання поєднання (суміщення) робіт осіб-державних службовців. Лише здається за 2-3 роки мені офіційно повідомили, що моя пропозиція – одночасно працювати арбітром на футбольних змаганнях – включена як доповнення до законодавчої бази. Зараз Закон вже передбачає таке поєднання для викладацької, творчої та спортивної діяльності, котра і включає безпосередньо арбітраж. Поновитися у ролі арбітра мені знову запропонував Тарас Клим. За його поради я повернувся до роботи у обласній федерації футболу. На чергових виборах мене було обрано одним із заступників голови.

Новою сторінкою у моїй діяльності стало моє доручення до міні-футболу (футзалу). У минулому я практично не стикався із цим різновидом футболу, не арбітрував змагань, але як людина спортивна завжди цікавився. З часів появи у обласному центрі НФК «Ураган» інтерес цей зріс. І не лише у мене – у вболівальницьких колах, у середовищі фахівців і наставників. Неабияка популярність зумовила організацію і появу нового турніру – обласних баталій та осередку, що його проводила – Асоціацію міні-футболу Івано-Франківської області. Мене залучили до роботи. Фактично на моїх очах проходило становлення футзалу обласного рівня, еволюційні процеси організації турніру, правил гри, інших важливих моментів. Нова гра сподобалася, а найголовніше – довела свою потрібність якраз у зимовий період. Будучи секретарем АМФІФО я брав активну участь у розбудові обласного футзального чемпіонату. Причому започаткували проведення календарних матчів турніру не тільки у залах обласного центру, а також у Снятині, Городенці, Долині… Такий підхід ще більше підсилив інтерес до баталій та загальний футзальний бум на Івано-Франківщині у ту пору. У 2015-му мене було обрано головою АМФІФО, що автоматично додавало обов’язків, відповідальності за справу. Вже той факт, що змагання виявилися доволі життєздатними і протривали понад десятиліття, свідчить багато про що. Чому не збереглися до нині? Це, повірте, тема не менш об’ємної розповіді. Звісно, прикро, що так трапилося, але іноді обставини бувають різними, сильнішими за нас, і ситуації не завжди складаються на нашу користь. Образливо, прикро… Але зовсім як у футболі.

Джерело - Ігор Костюк. газета "Матч"

Фото надані автором

Продовження у наступному номері

Похожие Новости

Комментарии:

Вы должны быть зарегистрированы чтобы оставлять комментарии. Авторизуйтесь под существующим аккаунтом или создайте новый.

Futsalua © 2018 Проект разработан командой Futsal Ukraine. Все права защищены.