Із цікавістю слухаємо подальшу розповідь п. Ігоря Овчара і знайомимо з нею читачів «МАТЧу»: сьогоднішній співрозмовник не випадково став гостем редакції. Хоча б із тієї причини, що нещодавно відзначив 55-річчя. Дату хоча і не круглу, але поважну і варту уваги – відрізок, коли ще стрімголов кудись вперед поспішаєш, але уже прийнято озиратися назад; коли ще поруч вистачає не зробленого, але уже б вартувало підбити якісь підсумки (наголошуємо – проміжні!), згадуючи пройдене і пережите: доленосні віхи і повороти, окремі значні етапи і моменти, дати, події та людей, що були і залишаються поряд. А їх у нинішнього героя, повірте вдосталь.

Та найголовнішим є те, що все його життя і діяльність у інших галузях, іноді напрочуд кардинально різних та відмінних, настільки тісно й органічно переплетені з футболом, що тільки й доводиться дивуватися: як це враз може поєднуватися у одній людині, як встигає вона однаково добре із цим всім справлятися, як вдається на усе знаходити час, звідкіля береться ота неймовірна жага, наснага та мотивація?

Судіть самі: захопившись футболом із ранніх років, але так і не ставши гравцем, вже не полишити його. Дописуючи із юності до періодичних видань набути журналістського фаху і навіть сягнути на цій царині певних висот, все ж доволі швидко полишити справу, на яку були ледь не усі сподівання, у якій тоді бачився зміст життя. І усе це задля того, щоб достоту несподівано опинитися у аматорському футболі. Щоб вже тут проявити себе у ролі арбітра та функціонера. Про усі ці етапи детально йшлося у першій частині нашої розповіді. Згодом саме набуті на цій царині навики та здібності організатора, вкупі із любов’ю до порядку в усьому, обов’язковістю та відповідальністю неодноразово допоможуть нашому герою. Вони обов’язково стануть у нагоді на комсомольській роботі, на посаді сільського голови рідних Підпечар, дозволять на повну проявити себе як службовця середньої ланки та на високій відповідальній посаді у державних владних структурах. І всюди йому вдаватиметься бути затребуваним, корисним і однаково успішним. Бо діятиме віддано, сумлінно та відповідально. Знаючи Ігоря Івановича особисто і не один рік неодноразово сам мав нагоду зайвий раз пересвідчитися як його методи роботи, підхід до справ, фаховість і професіоналізм допомагали у вирішенні як повсякденних, мирських складнощів, так і не простих футбольних ситуацій і нагальних справ. Навіть, бувало, і моїх особистих, за що залишаюся безмірно вдячний.
І через які б випробування йому не довелося пройти, у його житті завжди і усюди був футбол. Багато футболу. Нехай гра, нехай захоплення, яке подарувало безліч чудових миттєвостей і багато хороших людей, справжніх друзів. Вони й надалі залишатимуться вірними один одному, бо навіть уявити їх нарізно – це малоймовірно і нереально. Мабуть, то таки доля. Їхня спільна планида. Власне, до футболу Ігор Овчар щоразу повертався, коли десь щось бува не ладналося. Не зраджував у життєвих ситуаціях, коли було найважче. І за відданість свою був ви нагороджений…

– Ігоре Івановичу, не зреалізувавшись у футболі як гравець Ви між тим зуміли проявити себе на полі, але вже як арбітр (асистента)…
– Про мій ранній так званий дебют ми вже згадували. Слідом прийшла пора проводити поєдинки у Тисменицькому районі. 1992-го я перший раз поїхав на збори молодих арбітрів. Тоді ще від федерації футболу Львівщини. Загалом моя активна суддівська кар’єра протривала до 2005 року. У чемпіонаті колективів я провів більше як 100 поєдинків: понад сім десятків у другій лізі та більше як 30 – у першій. Дякувати Богові, мені вдавалося справлятися. Особливих серйозних зауважень до моєї роботи не було. Це вважаю найголовнішим. Мабуть, мені таки довіряли, бо частенько призначали на матчі лідерів, на ігри, які мали важливе турнірне значення.
 

– Які із них виокремите?
– Вистачало відповідальних матчів лігових, професійних команд. Але найколоритнішими все таки вважаю поєдинки чемпіонату області. Колоритних ігор, по-справжньому – бойових, вистачало завжди. Взяти хоча б знакові протистояння команд Городенки і Богородчан. В ту пору, коли за обидвома колективами стояли перші особи районів, власне вже сама по собі гра ставала подією знаковою, а тут ще зайвий привід для обох очільників зустрітися, поспілкуватися. Природно, для суддівської бригади це була додаткова відповідальність. Доводилося налаштовуватися і не брати до уваги різні інші чинники, окрім самої гри. Дякувати Богу, вдавалося. Хоча моментами бувало важкувато.

– До рівня арбітражу Вищої ліги Вам так і не вдалося дістатися. З якої причини?
– Так сталося, що восени 2004-го я зламав ногу. Лікувався, відновлювався…і час було втрачено. Тут якось одночасно почалися у суддівстві певні нововведення. Значну вагу стали приділяти спеціальній підготовці арбітрів, зокрема фізичній, атлетичній, із застосуванням новітніх технологій і технічних вимірювань різноманітних показників. Простіше кажучи, оті нові вимоги вимагали від арбітра бути велетнем і атлетом, бути зростом десь під два метри, бігти наче лань і т.д. У мене ж таких даних не було. Чи так було добре я і досі не знаю. На моє тодішнє і теперішнє переконання в першу чергу необхідно було для арбітра вміти добре судити. Але в світлі отих «нових віянь» про це якось забули, а коли й, траплялося, згадували, то особливо до уваги не брали. Відгомін цього упущення помічаємо й нині. Найперше, арбітр повинен мати достатньо практики, котра і збагачує його досвідом. А першим щаблем на цьому шляху фахового росту мають стати районні, обласні змагання аматорського рівня. Лише після того можна долучати людину до роботи на вищому рівні – до обслуговування матчів професійних команд. А що маємо нині: молоді арбітри, котрі щойно починають, відмовляються почасти працювати навіть на дитячих змаганнях та іграх. Тому і допускають часто недоречні помилки.

– Якою найчастіше буває природа оцих помилок?
– Вважаю, що до помилок в основному призводить людський фактор. Але основоположним у суддівській роботі я вважаю фактор психологічний. Коли мені ще доводилось арбітрувати, наші викладачі – такі як Мирослав Ступар, Констянтин Вихров та інші, завжди вважали саме це визначальним. Попервах цьому важливому аспекту не надавали важливого значення. Може через нерозуміння того, що вкладено у сам зміст того поняття, чи що конкретно вимагається або ж мається на увазі. Тільки із часом, із матчами різної складності довелося зауважувати значний вплив якраз цього чинника. Теперішні арбітри часто-густо губляться і помиляються. Все через те, що недостатньо належного досвіду, достатньої практики. Погано є те, що немає звичного поступального руху у їхній роботі – від проведення змагань та матчів слабшого рівня, до рівня сильнішого. Не набивши достатньо гуль, не спрактикувавшись на аматорському рівні, годі думати про якісний арбітраж поєдинків професійних команд.
 

– Ви полишили суддівство та все ж залишилися із футболом…
– 2005-го я спочатку завершив роботу на всеукраїнському рівні, а згодом і на обласному. Вже і важкувато було, коли відверто, і тогочасна зайнятість на посаді сільського голови рідних Підпечар не надто сприяла. Точніше кажучи, не дозволяла на це відволікатись. Але остаточно «зав’язувати» із футболом і гадки не мав. Навіть тоді, коли у 2010 році був призначений головою Тисменицької РДА, бо вже інспектував матчі обласних змагань і професійних команд ПФЛ.

– До теми Вашої роботи на високій державній посаді ми неодмінно повернемося, але ще торкаючись теми суддівської хотілося б знати Вашу думку стосовно розмежування функцій, яке відбулася свого часу у суддівстві – окремо на арбітрів, що працюють у полі, та асистентів, котрі допомагають головному на лінії…
– У часи, коли я тільки но починав – на початку 90-х, було заведено однаково добре працювати як у полі, так і на лінії. Так навчали мене, так я працював, так набувався кваліфікації. Не скажу, що десь почувався краще чи менш комфортно, але перебувати в епіцентрі подій, у полі, завжди мені було краще. Розмежування оте я не те, що не прийняв, я просто дотепер вважаю таке рішення не зовсім виправданим. Бо працюючи і на лінії, і у полі людина більш серйозно практикується, продовжує шукати себе в суддівстві, збагачується досвідом. Пригадую багато дискусій і суперечок із цього приводу. Розглядався навіть варіант ввести вузьку спеціалізацію лише у вищому дивізіоні, а у інших лігах – дозволити арбітрам працювати і головними і асистентами. Важко однозначно стверджувати де у судді більше переваг і загалом користі від нього – у вузькій спеціалізації арбітражу, чи його, так би мовити, різносторонності.

Знаєте, озираючись назад все частіше дивуюся цьому такому непоєднуваному та все таки поєднанню у моєму житті. Занурюючись 2002-го у проблеми місцевого самоврядування чи міг я сподіватися, що з часом сягну верхівки державного управління і державної служби? Так що поєднання чи розмежування конкретно у суддівстві бачиться набагато простішим.

– Як так сталося, що саме Ви очолили Тисменицьку районну державну адміністрацію?
– Значить мені довіряли. Спершу очолював районне управління статистики, згодом пів року працював заступником голови РДА, а пізніше вже виконував обов’язки очільника. Аж поки сам не очолив структуру. Дотепер вважаю, що якихось особливих заслуг для цього я не мав, а тим більше зв’язків чи протекцій. Сталося, як сталося і таке рішення було прийняте…

То був непростий час. Може тому ще, що зараз він має неоднозначну, більше навіть негативну оцінку саме через президентство Януковича. Але скажу так: перебуваючи на самому низу побудови у структурі владної вертикалі, голови РДА, як на мене, були не більше, як завгоспами на місцевому рівні. По суті – це так і було, і в жодному разі ніщо більше. Нас мали цікавити передусім господарські питання, ми мали, в першу чергу, опікуватися проблемами, пов’язаними із життєдіяльністю та функціонуванням довірених територій. А вже суто політичне наповнення процесів формувалося центральними органами влади. Коли я давав згоду очолити РДА, то усвідомлював всю серйозність і важкість ситуації. Я розумів, що таке «приміський» тисменицький район по відношенню його безпосередньої близькості до обласного центру.
 

– Що найчастіше зараз згадується з тієї нефутбольної управлінської пори?
– Ну не зовсім вже не футбольної. До речі, очолюючи РДА намагався було відродити у Тисмениці футбол на районному, обласному рівні. Але зустрів тільки нерозуміння, небажання. Десь навіть супротив. Навіть обіймаючи таку посаду мені не під силу було це двигнути.

Я вдячний долі за те, що мав можливість у той час працювати із Михайлом Васильовичем Вишиванюком. То був сильний у багатьох аспектах чоловік – людина слова, господарник, масштабна постать одним словом. Так, із ним далеко не просто було працювати, але бачачи твої зусилля і наполегливість, те, як ти працюєш, він завжди готовий був допомогти. Конкретно для мене – це було важливо. Звісно, різні траплялися моменти у роботі, але мої спомини про цю людину назавжди залишаться світлими. Втім, як в цілому добрі спомини про той період діяльності.

– Сьогодні Вам часто дорікають тим, що доводилося займати керівну посаду в «епоху» президентства Януковича?
– Закидають і дотепер. І це особливо образливо, бо не відчуваю за собою жодної крамоли чи будь яких інших подібних моментів. Ми всі жили тоді і працювали в той час. Навіть на посадах куди вищих, аніж я займав у ту пору. Але погляньте, окремі посадовці із тієї обойми зараз не тільки залишилися на плаву, а навпаки – стрімко підвищилися і нині навіть у фаворі. Як пафосно дотепер говорять про люстрацію. Конче потрібно було хоч когось люструвати. Хоча я більше переконаний, що це показово. Але коли розібратися хто конкретно мав цим займатися… Якщо розібратися, то всі ми і попередники чи то народилися невчасно: бо жили то у епоху сталінізму, то у застої, то за перебудови. Не усім нам сьогоднішнім поталанило народитися після 1 грудня 1991 року… До того також було життя, була важка робота і було багато чого позитивного, що вартувало б взяти із собою і з успіхом застосовувати і використовувати сьогодні. Але виходить, легше відкинути всі, всім дорікати і всіх звинувачувати. Так я жив у такий період, але працював з повною віддачею і відповідальністю. Бо тоді цінували людину за те, що вона уміє робити, за роботу. Чи, скажіть, маю я встидатися сьогодні, що свого часу був секретарем оргроботи червоноармійського райкому комсомолу міста Львова? Не будучи при цьому членом партії…

– Виходить, що класичне: «А судді – хто?» в конкретному випадку має дещо інший і зміст і відтінок…
– Тоді вже пригадаймо не класичне, а навіть вічне і актуальне повік: «Не судіть і не судимі будете».

– Що було у Вашому житті далі?
– Невже важко здогадатися? Я знову повернувся у футбол. Тільки вектор тієї футбольної роботи став дещо іншим. Так сталося, що я активно долучився до спорудження стадіону «Хет-трик Арена». Коли свого часу Тарас Петрович Клим привіз із Києва інформацію про можливість побудови такої споруди, я якось одразу сприйняв це позитивно. Навіть перейнявся цим, бо на той час не був деінде занятий і ладен був допомагати. Потреба стадіону із полем, що має штучне покриття, завжди була для Івано-Франківська нагальною. Принаймні відколи подібне взагалі стало можливим. Найпершу – поля стандартних розмірів.
 

– Пригадайте, будь ласка, що при побудові стадіону виявилося найважчим?
– Та усе без винятку. У жодному разі не перебільшую. Розпочинати, мабуть, потрібно із того, що не було попервах ані розуміння, ані повного уявлення того, що тут узагалі має бути збудоване, яким буде те, що у кінцевому підсумку має постати. Особисто я і Тарас Петрович стояли на тому, що це має бути найперше багатофункціональна спортивно-футбольна споруда із добре розвиненою інфраструктурою. Не всього вдалося досягти, в основному через вимоги проєкту, але основних параметрів таки було дотримано. Вартувало це суперечок, нервів, вагань та ін., але попри все маємо подякувати очільникам обласної та міської влади, керівникам відповідних структур, підприємствам, котрі допомогли.

– Що б Ви змінили, якби була така можливість вже сьогодні, після побудови арени, що б зробили по-іншому, найперше у технічному плані?
– Кардинально б змінив сам проєкт. Роздягальні, як заведено, розмістив би між трибунами. При цьому обов’язково їх перепланував. Ну і збільшив би їх і за площею і за кількістю. Можливо, за рахунок наявних нині господарських приміщень і медпункту, які б розмістив в іншому місці. Самі трибуни, місця для глядачів дещо вартувало б «підняти» - спорудити вище від рівня поля. Обов’язково обладнав би там кілька місць для відеозйомок. Навіть зараз трибуни аж проситься накрити. Не потрібно нічого масштабного вигадувати – звичайними легкими конструкціями, як приміром у Києві на стадіоні ім.Баннікова, або у нас, в Яремче. Крісла для сидіння захистив би спеціальною сіткою, щоб м’ячі при ударах їх не ламали. Але наразі це дорого обійдеться. А ще – у перспективі – покращив би освітлення, замінив освітлювальні вежі і вдосконалив каналізаційні розгалуження… Однак тоді реалії були інакшими. Ми виявилися затиснутими цейтнотом часу, та ще й при цьому мали дотримуватись основних технічних вимог. Враховуючи усі складові та усі фактори, при цьому раціонально використавши відведену під будівництво земельну площу.

– Які зміни за ходом будови довелося вносити до проєкту, що корегувати?
– То навіть не був проєкт у звичному загальноприйнятому розумінні. То виглядало радше як схематичне зображення, такий собі малюнок. Коли із цим зіштовхнулися, то були подивовані. І це ще просто м’яко сказано. А безпосередньо у роботі, при втіленні – то просто шоковані. Вже під час монтажу змінили розташування роздягалень, точніше повернули їх на 1800 – дверима до поля. У решті робіт наче витримали основні розміри, а передусім – параметри ігрового поля.

– Що є найважчим при утриманні споруди?
– Стадіон – це передусім господарка. Треба за усім щоденно слідкувати і підтримувати у належному стані. Нам усім найперше необхідно навчитися правильно користуватися цим майном, не нищити його на рівні якраз споживача послуг.

Найбільшої уваги безперечно потребує догляд за газоном, позаяк штучне покриття має певну специфіку.

– Якими конкретно є Ваші обов’язки на об’єкті?
– Вони різноманітні: від дріб’язкових до більш масштабних, але однаково важливі як для заступника директора. Іноді справді доводиться важкувато, та чи варто скаржитись? Навпаки, я гордий із того, що усе, що 2015-го розпочиналося, вдалося втілити в життя.
 

– Та чи не здається Вам, що вже сьогодні однієї такої арени є замало для Івано-Франківська?
– Цілком погоджуюся. Їх треба мати щонайменше дві. Місту дійсно потрібно кілька сучасних нових футбольних полів, причому стандартних розмірів. Малі майданчики вже не вирішують усіх питань. Та і споруджені вони давніше.

– Чи повністю Ви задоволені надбаним на сьогодні у житті, у футболі, що вдалося краще, а за чим, навпаки, шкодуєте. І що взагалі із пройденого вважаєте для себе найголовнішим?
– Запорука усіх моїх досягнень, великих і малих звершень – це однозначно моя сім’я – дружина та сини. Старший – Андрій – закінчив Львівський політех і працює в галузі комп’ютерної інженерії. Вірогідно він продовжить мою львівську епопею, бо планує з часом осісти у Львові на постійно. Тарас наразі перебуває за кордоном – продовжує шукати себе у житті. Свого часу він доволі непогано проявив себе на рівні дитячо-юнацького футболу, коли виступав за команди СДЮШОР «Прикарпаття», багато забивав, був серед найкращих голеадорів змагань ДЮФЛ України, згодом пограв на майстрівському рівні у другій лізі, трохи навіть за «Прикарпаття». Чи матиме продовження його футбольна епопея? Я не виключаю, дуже цього хотів би і будь що готовий допомогти. Та і у самого Тараса зарекомендувати себе у футболі бажання залишається…

– Коли вже згадали про «Прикарпаття», то не можемо оминути той факт, що ви були причетні до відродження професійної команди і великого футболу в обласному центрі чотири роки тому…
– Довелося працювати на посаді керівника новоутвореної пресслужби. Щоправда не довго. Усього якихось три місяці. З різних причин не склалося. Але саме мені випало очікувати у Києві на ліцензію про поновлення професійного статусу команди «Прикарпаття»…

– Де ще не все склалося так, як Вам того хотілося?
– Частково, мабуть, у суддівстві. Шкодую, що не довелося попрацювати на рівні команд елітного рівня. Був час, коли я був практично за крок від втілення цього бажання, та не судилося… Не нарікатиму, бо це, зрештою, не головне…

Джерело – Ігор Костюк, газета "Матч"