Голкіпер білоруського «Вітена» (Орша) Максим Лисенко в першій частині інтерв’ю розповів нам про буремні перипетії своєї ігрової кар’єри, миття машин, особливості воротарської роботи в «Локомотиві», переможний чемпіонат світу серед студентів і забобони Євгена Ривкіна.

Досьє

Максим Лисенко народився 12 лютого 1990 року в Світловодську (Кіровоградська область). Вихованець Кремня (Кременчук) і Арсеналу (Харків).

Ігрова кар’єра
2010-2013 Локомотив (Харків) / Локомотив-2 (Харків)
2013-2015 Спортлідер+ (Хмельницький) || Забив по 1 голу в чемпіонаті і Кубку
2016-2018 Дорожник (Білорусь) || Чемпіонат – 61/1
2018-… Вітен (Білорусь) || Чемпіонат – 44/0

Титули

Чемпіон України: 2012/13
Срібний призер чемпіонату України: 2014/15
Бронзовий призер чемпіонату України: 2010/11
Фіналіст Кубка України: 2011/12
Чемпіон Білорусі: 2019/20
Бронзовий призер чемпіонату Білорусі: 2018/19
Володар Кубка Білорусі: 2016/17
Володар Суперкубка Білорусі (4): 2017, 2018, 2019, 2020
Чемпіон світу серед студентів: 2012 
 

Максим Лисенко у верхньому ряду посередині в жовтій формі

«Захисник йде охороняти "кукурудзу", а на горіхи отримує воротар»

– Як відбувся ваш переїзд зі Світловодська в Харків?
– Як і більшість футзалістів, я починав з футболу. Перші кроки робив в рідному місті Світловодську – це було в 1-3 класах. Саме містечко маленьке – на 45 тисяч населення, без особливих перспектив.

У 5-му класі я пройшов перегляд у команді «Атлант» з міста Кременчук, що в 25 км від Світловодська. Спасибі моєму другові В'ячеславу Кувшинову за підказку. До речі, пройшов перегляд як польовий гравець (посміхається).

На чемпіонат України свого віку грав то в полі, то на воротах. Навіть у мами запитував чи буду далі грати на воротах , якщо зламаю пальці. Так хотів грати в полі, а не на воротах (посміхається).

А вже в 10-му класі, як воротар, переїхав до Харкова в команду «Арсенал».
 

Максим Лисенко крайній справа у верхньому ряду

– Ви грали у футбол у так званий «золотий час» українського футболу, коли було багато сильних команд і високі зарплати. Чому не вдалося залишитися у футболі і яким був ваш шлях у харківський «Локомотив»? По суті не дуже зрозуміло де ви загубилися на шляху з «Арсеналу» в «Локо».
– «Золотий час» був для вже сформованих гравців Прем'єр-ліги, але аж ніяк не для перспективної молоді, на яку тільки чекав перехід від юнацького футболу до команди майстрів. Мені здається, що зараз цей перехід дається легше, бо є чемпіонати України U-18, U-19 і навіть юнацька Ліга чемпіонів. Більше ігор і турнірів, де на тебе можуть звернути увагу. Це сприяє становленню гравця.

На той час в 10-му і 11-му класах у мене була стипендія 200 грн. З нашого віку в основну команду «Арсеналу», яка грала у Другій лізі потрапило, здається, 5-6 чоловік і я не думаю, що у них на той час були божевільні зарплати. Вже потім, коли Рибалка потрапив в київське «Динамо», а Буднік в «Металіст», то, напевно, була хороша зарплата.

Я трохи тренувався з першою командою, але, об'єктивно кажучи, був ще не готовий.

У 11-му класі я, так би мовити, «хуліганив», і потрапив в міліцію. Ганебна історія, не було голови на плечах. Про це дізналося керівництво та директор клубу. І так склалося, що в той період часу в команді пропадали стільники. Директор не особливо захотів розбиратися хто крав, і під шумок моєї історії зробив винуватим мене та мого друга, і вигнав з команди.

Я закінчив школу і вступив до Харківської державної академії фізичної культури, за що велике спасибі моєму дядькові. А потрапити в якусь команду не вийшло, бо я навіть не знав куди бігти і де відкриватися (посміхається). Ну і я, напевно, був не в такому порядку, щоб мене кудись взяли. Зараз вже розумію, що зі зростом  1 метр і 83 сантиметри у футболі мені було б важко.

Не було б щастя, та нещастя допомогло. З футболом я закінчив багато в чому через цю історії, а після цього почав займатися футзалом в інститутській команді і грав на місто.

Інститутський тренер мене прилаштував на тренування в «Локомотив», де тоді було двоє воротарів – Дмитро Литвиненкоі Юрій Дегтяренко.

У перший рік було важко перелаштуватися з футболу на футзал. Добре, що з розтяжкою у мене проблем не було (посміхається). А ось в усьому іншому були проблеми: багато пропускав між ніг, пальці «вилітали», потім вже став мотати пластирем і стало полегше. Я просто приходив на тренування і ніякого контракту у мене не було. На другому курсі інституту я продовжував ходити на тренування, але ентузіазму вже було менше, бо особливого прориву не було і контракт мені не пропонували. На одному з тренувань я отримав травму і перестав приходити на тренування. Довгий час не тренувався і якось збайдужів до футзалу і футболу. Вже хотілось заробляти і я пішов працювати на заправку мийником машин. Вночі йшов на зміну, а зранку ходив на пари. Пропрацював місяці два і пішов.

Після того, як відновився, продовжив грати в чемпіонаті Харкова за 2-3 команди. На одній з ігор мене помітив Роман Перадзе і запросив на тренування в «Моноліт». Я начебто і зрадів, але мої амбіції якось вщухли. Розповів про це батьку. Він сказав, щоб я обов’язково йшов і казав, що хочу грати і прогресувати. І ось я знову ходжу на тренування, але знову ж таки без контракту.

На третьому курсі була Універсіада з футзалу в Запоріжжі. Я їхав як другий воротар, а першим був Богдан Жигун, який грав тоді в «Локомотиві». Він зіграв першу гру і так склалося, що йому треба було їхати грати за «Локо» і на всі інші ігри залишився я один. Ми зайняли тоді третє місце, а в півфіналі програли чемпіонам, за яких грало багато хлопців з «Єнакієвця». Мені дали нагороду найкращому воротаря – певно, що тоді і трапився якийсь прорив для мене. В першу чергу я повірив в себе.

По приїзді, набравшись хоробрості, я підійшов до Романа Перадзе і запитав про свої перспективи в команді. Розмови вже не згадаю, але якісь умови мені запропонували.

І в той же час в «Локомотиві» працював мій друг Юрій Дядюк. Він жив зі мною в гуртожитку і знав про мої успіхи на Універсіаді. Він то й розповів про це Євгену Семеновичу Ривкіну, за що йому велике спасибі. Євген Семенович сказав, щоб я приходив на тренування

Порадився з батьками і почав знову ходити в «Локомотив», але вже трохи зміцнів і з більшою перспективою. Прошу вибачення у Романа Перадзе, що вчинив не красиво, але ніяких зобов'язань перед «Монолітом» у мене не було.

І ось після передсезонного Кубка визволення у Харкові, де «Локомотив-2» в фіналі обіграв «Моноліт», мене потягнули за руку підписувати контракт. Здається, підписав на три роки і маленьку зарплату. Вийшов від президента не надто задоволеним, але вже з контрактом (посміхається).

– Який матч у складі «Локомотива-2» вам найбільше запам’ятався і чому? 
– На переможному Кубку Звільнення за «Локомотив-2». В фіналі ми обіграли принципового суперника «Моноліт», а я тоді добре зіграв. Пам’ятаю відбитий дабл-пенальті за шосте порушення метрів з семи від Олександра Храброва. Після цього матчу пішов підписувати свій перший контракт.

– Ви в «Локомотиві-2» отримували чимало жовтих карток, як для воротаря. З чим це пов’язано?
– Не сказав би, що їх було багато, жодної не можу згадати (посміхається).

Зате пам'ятаю одну червону картку: збив тоді не спеціально Макса Літвінова з «ЛТК-2».Футзал – динамічна гра і часу на прийняття рішення дуже мало. Є спірні моменти, де можна вийти і встигнути підстрахувати захисника, а можна на якусь мить запізнитися і це для воротаря зазвичай закінчується принаймні жовтою, а в тому епізоді дали червону.

У таких моментах відразу кричать «Куди ти біжиш? Що ти робиш?». Однак мало хто бачить, що захисник робить неправильну тактичну дію, йде зі своєї зони за «стовпом» охороняти «кукурудзу», а в цей момент йде передача в його зону іншому гравцю. Захиснику нічого не пред'являють, а воротареві напхають повну торбу – якось несправедливо.
 

«В "Локомотиві" мені найбільше били пенальті, бо мене було не шкода»

– Як велася робота з воротарями в «Локомотиві»? Чи відрізнялася підготовка в основній команді і дублі?
– Воротарську роботу на тренуваннях в «Локо» згадую з приємним смутком. Ми приходили за годину до початку тренування, працювали в тренажерному залі. Не те що б тягали залізо без голови, а готували себе до початку основного заняття. Спочатку інструктор показував вправи, а потім ми вже робили і без нього. Починалось основне тренування: польові на розминку, а ми працювати вже з воротами. Було багато воротарських вправ – ця частина тренування подобалася найбільше, ну і, звичайно, удари. Вправи давав, звісно ж, не я (посміхається). Євген з Дмитром радилися, а бувало, що Євген приходив із записами і працювали за ними. Приємно працювати, коли у всіх є бажання.

Потім починалися удари, ігрові вправи, де були задіяні і ми. Без будь-яких пауз ми вже в «милі» працюємо в загальній групі.

В «Локомотиві-2» я переважно тренувався, коли основна команда їхала за добу на виїзд. Тренувальний процес, звичайно відрізнявся. Я показував вправи, які ми робили на тренуваннях в першій команді, але це зовсім не те. Один в носі колупається, інший за м'ячем ходить п'ять хвилин, та й у мене не було такого інтересу і бажання. Приємно було працювати з Олексієм Чекановим, могли пожартувати один з одним. А бувало взагалі прийде якийсь «турист» на перегляд, якому треба показувати, де у м'яча ручка. То які з ним вправи можна зробити? Тільки нервував.

Взагалі вважаю, що в команді повинен бути тренер з воротарів. Зрозуміло, що це додаткові фінансові витрати для клубу, але це потрібно.

Зазвичай як буває? Команда розім'ялась і головний тренер каже мовляв йдіть працюйте. Це добре, якщо у всіх є бажання, а хтось ще й підготував якусь роботу для усіх. А буває, що комусь ліньки або дитина вдома так втомила, що не чіпайте мене, дайте тренування хоча б пережити.

А був би тренер, хочеш, не хочеш, але зціпивши зуби повинен виконати заплановану роботу. Втім, звичайно, повинна бути узгодженість з головним тренером, з його запланованою роботою, щоб воротарі і польові гравці не простоювали і не остигали.

На тих же розборах у спірних моментах головний тренер не завжди підкаже воротарю як правильно треба було зіграти, або як треба було відбивати - в шпагаті чи складатися і руками. Звісно ж, якщо головний тренер не колишній воротар (посміхається).

– 2011 року ви здобули свій перший трофей. В Алушті виграли спортивні ігри серед молоді у складі збірної Харківської області. Що цікавого можете розповісти про цей турнір?
– Склад команди був зібраний з гравців «Локомотива-2» і «Моноліта», а щоб потрапити на фінальний турнір в Алушту ми обіграли збірну Донецької області. Якщо брати цей поєдинок і всі матчі в Алушті, то ми були сильніше за всіх на голову. А мені вручили приз найкращому воротарю. Пам'ятаю, що добиралися на поїзді, а потім години три на тролейбусі – сміялися з хлопцями з цього.
 

– 2012 року ви стали чемпіоном світу серед студентів. Ви туди їхали дублером Литвиненка. Чи вдалося зіграти хоч якісь хвилини? 
– Зіграв в одному матчі групового турніру. Вийшов хвилин на п'ять в матчі з Ізраїлем. Відіграв на нуль, без помилок (посміхається). Дмитро тоді добре відіграв турнір і його визнали найкращим воротарем.
 

– Чим Вам запам’ятався цей турнір, бо доводилося більше спостерігати за діями партнерів, ніж брати участь у баталіях на паркеті? Які у Вас емоції були після цієї перемоги? Емоційне єднання з командою чи, можливо, залишилася якась недосказанність через те, що не вдалося докласти більше зусиль для перемоги?
– Коли ти кожну гру сидиш на заміні або взагалі не потрапляєш в заявку, смак перемоги відчуваєш зовсім по-іншому, але не на цьому турнірі. Збірна була зібрана на базі «Локомотива», у нас був хороший колектив і ми справді були командою.
На початку турніру Дмитро Камеко отримав травму і не грав, але допомагав, підтримував, підказував і на іграх, можна сказати, був на майданчику разом з хлопцями. І так кожен жив метою стати чемпіоном світу, хоч і серед студентів. Та й особливих ілюзій, що я буду багато грати у мене не було.

Рівень команд був дуже хороший. В фіналі грали з Росією і склад у них був із гравців, що виступали в Суперлізі. Пам'ятаю, що в воротах грав Замтарадзе.

Була одна весела історія, але точно не пригадаю перед яким матчем. Вся команда вже сіла в автобус, а для того, щоб виїхати зі стоянки. треба було здавати назад – іншого варіанту не було. Тільки-но водій трохи здав назад, як Євген Семенович (Ривкін – прим. авт.), зупинив автобус і сказав перекладачці, що ми на ньому не поїдемо і нехай нам дають інший. Він в цих речах забобонний. Бідна перекладачка так-сяк пояснила причину нашого невдоволення і нам надали інший автобус з іншим водієм (посміхається).  А той матч ми таки виграли. 
 

– У вирішальному матчі фінальної серії 2013 року ви вийшли на перший удар серії пенальті і парирували удар Тараса Королишина. Те, що вас випустили, було несподіваним чи вас готували до такого? Не було тоді думок, що ось він той шанс і далі все може скластися в «Локо»?
– На тренуваннях ми багато відпрацьовували шестиметрові і більше за всіх стояв я. У мене непогано виходило відбивати, та і мене не так шкода було (посміхається).

На одному тренуванні відпрацьовували пенальті у такий спосіб: у мене було завдання переміщатися в один конкретний кут і хлопці повинні були в нього забити. Прилітало мені нормально (посміхається).

У фінальній серії ми програли дві гри і обидві в серії пенальті. У чемпіонаті мене випускали на пенальті і десь я розумів, що можу вийти і у фінальній серії.

Перед початком п’ятого матчу ніяких розмов не було, але після закінчення додаткового часу мене покликав Євген Семенович. Євген і Дмитро порадилися разом з ним і сказали мені, що я виходжу на перший пенальті і куди повинен бути удар, не зважаючи на те, хто буде бити. Мені залишалося відбити удар спрямований в певному напрямку.

Після виграного чемпіонства я був радий, що зміг допомогти команді. Щодо своїх перспектив розумів, що поки Іваняк і Литвиненко в команді, то шансів грати у мене мало.

Думав, що інші команди можуть звернути увагу – так і сталося, бо після того я пішов в оренду в «Спортлідер+». А міг ще в якусь азербайджанську команду.
 

– Ви три сезони провели в структурі «Локомотива», але там була «залізна» пара основних воротарів Литвиненко-Іваняк. У вас були якісь розмови з Євгеном Ривкіним стосовно ваших перспектив в основній команді? Чи був за цей період якийсь момент, коли ви подумали, що ось з’явився шанс на те, щоб потрапити хоча б в ротацію? 
– Був один сезон, коли Іваняка ще не було в команді, він тоді виступав в «Таймі». З того сезону пам'ятаю гру з «Монолітом», де я вийшов на пару хвилин і переможну на виїзді з «Таймом». Потім «Тайм» розпався і Євген перейшов в «Локо».

З його приходом шансів на потрапляння до заявки у мене було мало. Я виходив на один матч з ЛТК і був в заявці на ігри плей-оф, де вдавалося вийти на пенальті в п’ятій грі фінальної серії. Переважно грав за другу команду «Локомотива».

У розмовах Євгеном Семеновичем чув, що я ще молодий та перспективний і у мене все ще попереду. Проте я хотів грати і пішов в оренду в «Спортлідер+» та провів там два сезони.

– Ця оренда в «Спортлідері+» було для вас несподіваною чи очікуваною? 
– Насправді я сам просився, щоб мене відправили в оренду, де у мене буде ігрова практика.

Друга частина - Максим Лисенко: «В Казахстані Цой був начальником, а я йому допомагав на складі»

Третя частина - Максим Лисенко: «Після покеру називав Безуса Паркінсоном»

Андрій Гулій, futsalua.org