Сергій Вацяк – одіозна і водночас відома постать в українському футзалі. Гравець, який по-справжньому «засвітився» як футзаліст у чемпіонаті Росії, потрапивши туди з чемпіонату Львівщини. Здавалося б, цей трансфер був нереальним, однак одного дня Сергій спакував речі і поїхав до далекої Росії. Саме з Нижнього Новгорода і розпочалася насичена кар’єра відомого спортсмена. Більше про неї Сергій Вацяк розповів в інтерв’ю.
Ігрова кар'єра
У футзалі:
1998 ФК Енергія (Львів)
1999 Крона (Росія) ЧР 8/1
1999 Уніспорт-Будстар (Київ)
1999-2003 ТВД (Львів)
2000/2001 Гурт (Львів) фарм-клуб ЧУ 6/11
2003-2009 СК Енергія (Львів) ЧУ 164/41, КУ 23/8, СК 2/0, КУЄФА 6/2
2003/04 СК Енергія-2 (Львів) фарм-клуб ЧУ 3/1
2009-2010 Хуртап (Польща) ЧП ?/5
2010-2012 АК Лемберг (Львів)
2012-14 Граніт (Білорусь) ЧБ 45/16
2014 Шанс-Авто (Ковель) ЧУ 1/0
2016 Невгамовні (Львів) КУ 2/2
У футболі:
1995 Сокіл (Львів) ЧУ (ам.) 9/0
1996-1998 Цементник-Хорда (Миколаїв, Львівська обл.) ЧУ (ам.) 3/0, ЧУ 24/1, КУ 1/0
2012 ФК Звенигород
– Сергію, як розпочиналася Ваша кар’єра? Чому вибрали футбол?
– Скільки себе пам’ятаю, то завжди був з м’ячем. І якщо мої ровесники ходили на різні секції, то я футболу ніколи не зраджував. З самого початку великої уваги грі «5 на 5» не надавав. Грали у футзал взимку лише для того, щоб підтримувати форму під час паузи у футболі. Виступав за команду «Ладгал» у другій лізі України. А у футболі виступав за «Цементник» з Миколаєва. Особливих здобутків спочатку не було, а потім вийшли в другу лігу України.
– З першості Львова Вам, несподівано для багатьох, вдалося потрапити у Суперлігу Росії.
– Так, саме під час одного з таких турнірів мене запросили в російську футзальну Суперлігу. У нашому місті перебував представник команди з Челябінська, який відпочивав у Трускавці й, повертаючись додому, завітав у місто Лева на турнір. Там він мене побачив і з цього усе розпочалося. Що цікаво, до Челябінська, куди він пропонував, я не поїхав. Саме тоді, коли документи вже були у федерації футболу Росії, мене побачив мій перший тренер у дитячому футболі – Олександр Вікторович Ринко, який на той час вже встиг потренувати «Діну» та збірну цієї країни. Саме він зв’язався зі мною й запропонував варіант з командою Суперліги «Крона» з Нижнього Новгорода.
– Чи не стала ця пропозиція шоковою, мовляв, аж занадто несподіваною?
– Так і було. Мені на той час було лише 21, тому потрапити одразу ж в один із найсильніших чемпіонатів світу було сильно. Довго думати не став, приїхав додому, зібрав речі та й поїхав.
Рідні за мене дуже хвилювалися, адже до того їздив лише по Західній Україні та й умов контракту достеменно не знав. Все владнав уже на місці.
– Як Вас сприйняли у новій команді?
– Спочатку було дуже важко, у футзалі ще не мав досвіду й був не готовим виступати на такому рівні. Незважаючи на це, варто відзначити, що команда там була дружня, багато старших хлопців мені допомагали. Тим не менше, набрався неоціненного досвіду. Ніколи не забуду матчі Суперліги, кожен з яких для мене був як останній. А найбільше запам’яталася гра проти «Діни» уже покійного Костянтина Єременка.
– Скільки матчів зіграли у російській Суперлізі?
– Зіграв десь до 30 матчів. В чемпіонаті мало забивав, в Кубку десь більше щастило засмучувати воротарів команд-суперниць. На жаль, наша команда зайняла передостаннє місце й «Крона» вилетіла у першу лігу. З легіонерами вирішили розстатися й на цьому мій період перебування в Росії добіг до свого завершення.
– Після чемпіонату Росії Ви стали гравцем київського «Будстару».
– Згадувати особливо тут нема чого. В цій команді я грав мало, контракту не було, грав, як то кажуть, на чесному слові. Не дивно, що через деякий час я покинув цей клуб.
– Як виник варіант з «ТВД»?
– Після Києва повернувся додому, зустрівся з президентом клубу Мироном Кіндієм. Поговорили й мені сподобалися його амбіції. Звісно, довго думав чи мені йти грати у першість області, адже саме звідси починала свій шлях команда. Втім, таки наважився й згодом не пошкодував. Ці роки також запам’яталися. З «ТВД» я пройшов шлях аж до вищої ліги. Щоправда у найсильнішому дивізіоні України зіграв вже у складі іншої команди.
- «Енергії».
– «Енергія» - особлива сторінка у моїй кар’єрі. По-перше, був радий, що повернувся у вищу лігу, по-друге, став чемпіоном України, ну і, по-третє, вдалося зіграти в Кубку УЄФА.
– Мирон Кіндій поставив мене перед фактом, що я переходжу в «Енергію». Я особливо не сперечався, оскільки про мій перехід домовлялися президенти обох команд.
– Як це було грати проти своєї колишньої команди?
– Звичайно, що на душі було важко. Але, таким він є спорт, що сьогодні ти граєш за одну команду, а завтра вже можеш перейти в іншу.
– Які враження залишилися від чемпіонства і матчів Кубка УЄФА?
– Чемпіонський сезон був незабутнім. У нас на той час був настільки хороший колектив, що в кожній грі хлопці буквально билися один за одного. Логічно, що в кінці сезону «Енергія» зуміла серйозно обійти в турнірній таблиці, здавалося б, непереможний «Шахтар». Ігри в Кубку УЄФА – це також незабутньо. Особняком стоїть гра проти португальської «Бенфіки» в складі якої на той час грали такі відомі майстри шкіряного м’яча, як Кардинал та Рікардіньо.
– Пригадую, «Енергію» Ви покинули не від солодкого життя, після чого перейшли в польський «Хуртап».
– Це був 2009 рік. Після останньої гри першого кола до нас у роздягальню зайшов президент команди й повідомив, що фінансування клубу поки що припиняється й гравцям треба шукати нові команди. Багато хто перейшов у ще один львівський клуб «Тайм», а я перебрався у Польщу. Хоча, їхати туди особливого бажання не мав.
– Як проходила кар’єра в цій команді?
– Як показав час, роки проведені у «Хуртапі» також запам’ятаються надовго. Окрім того, що ми стали чемпіонами, в цьому колективі були для нас створені всі умови, щоб грати та розвиватися.
– Хто грав з Вами із українців?
– У перший чемпіонський сезон компанію склали Олег Чеботарьов та Володимир Нудик. Потім ці хлопці покинули команду й в «Хуртапі» опинилися Сергій Ткаченко, Максим Москалюк та Артем Ковальов, з якими я створив свою четвірку. Ми давно зналися, жили в одному будинку, де багато часу проводили разом. Само собою, що мали змогу і придумати комбінації й домовитися про те, хто де грає.
– Яким був рівень футзалу в Польщі на той час?
– Цікавим (сміється). У перших іграх взагалі не знав, що відбувається. Судді нічого не свистіли, це мені нагадувало кориду. Незважаючи на це, згодом звикли. А так рівень був на голову нижчим, аніж в Україні.
– Як часто бували вдома?
– Додому їздив кожні два тижні. А потім вже й дружина почала приїздити до мене в гості разом з дітьми.
– Чому не стало «Хуртапа?»
– Причина у спонсорах. Поки ми були чемпіонами все було добре, а коли в останньому турі пропустили гол за три секунди до завершення гри й задовольнилися другим місцем, від клубу відмовилися спонсори. Одна людина не могла утримувати клуб. Пригадую, вже тоді пробував домовитися про перехід у ще один польський клуб, але він також розпався.
– Після «Хуртапа» Ви знову опинилися у Львові.
– Так, повернувся додому й ніде не грав взагалі. Навіть скажу більше, не тренувався, а зосередився на тренерській кар’єрі.
– Як виник варіант з білоруським «Гранітом»? Чи довго думали чи відновлювати кар’єру?
– Таки відновив кар’єру і це завдяки Ігорю Кіркіжу, з яким ми разом грали колись в «Енергії». Він працював там тренером і таки переконав мене повернутися у професійний футзал. Відіграв у «Граніті» півроку, виконали завдання, не вилетіли, потім підписав контракт ще на сезон. Що цікаво, в один прекрасний момент зрозумів, що футболом наївся. Гроші грошима, але й завершувати кар’єру також треба. Хоча, потім я знову повернувся у професійний футзал. Вже у складі аматорського клубу «Невгамовні» вдалося зіграти у Кубку України.
– Важко сказати. Втім, можливо, на якийсь певний час погодився б.
– Зараз Сергій Вацяк все більше займається тренерською діяльністю. Що більше лежить до душі: футбол чи футзал?
– Поки не станеш тренером не зрозумієш що від тебе хочуть. Це важка праця. От, скажімо, нещодавно тренував команду третьої ліги Словаччини. Було дуже важко. Велика кількість легіонерів, мовний бар’єр, люди не розуміють що ти від них хочеш. Хочеться вибачитися перед тренерами, які мене колись тренували, адже я не завжди все сприймав що вони говорили. А футбол чи футзал? Важко сказати, оскільки різні види спорту, у яких є спільний «хребет». Це найважливіше.
– Чи слідкуєте за Екстра-лігою? Чи змінився рівень у порівнянні з тим, як грали Ви?
– Рівень футзалу характеризується вболівальниками. Зараз на матчі тієї ж «Енергії» приходить мало людей. Плюс на розвиток цього виду спорту впливає економічна ситуація в країні. Але, якщо бути відвертим, то рівень футзалу в Україні зараз знизився. Не хочу нікого образити, але це моя думка.
– Чи був в житті Сергія Вацяка період, що він хотів взагалі завершити з футболом і зайнятися чимось іншим?
– Було таке і неодноразово, але футбол - це поки що все, що я маю. Пробував себе у бізнесі, але зрозумів, що не моє.
– Який з футзальних чемпіонатів Вам подобається найбільше?
– Безперечно це іспанський. Як тільки випадає нагода, то дивлюся матчі «Мовістар Інтера» та «Ель Посо Мурсії». Там є чого навчитися.
– А хто імпонує з гравців?
– Рікардіньо. Дуже талановитий футзаліст.
– Ви продовжуєте грати за ветеранів. Як вам рівень чемпіонату «U-40» і які шанси «Володимирівки» на чемпіонство?
– Рівень шалений. Команди просто супер. Навіть скажу більше, є деякі такі, що не загубилися б навіть в Екстра-лізі. Які шанси на чемпіонство? Вони є, просто треба обіграти «Чорне море».
– Які у Сергія Вацяка захоплення, що Ви робите у вільний час?
– Як такого вільного часу дуже мало. А якщо він і є, то стараюся його проводити з сім’єю або ж переглянути щось цікаве на комп’ютері. У мене росте син, має 10 років і займається футболом. Найголовніше, що він має бажання займатися цим видом спорту. Є ще дочка, але вона уже трішки старша.
– Хобі, колекції?
– Колись любив збирати гроші (сміється). Як таких колекцій нема, окрім кубків та медалей.
Богдан Пастернак, Ігор Воробій для futsalua.org
