Екс-головний тренер збірної України, президент «Біличанки-НПУ» і головний тренер угорської «Толни» Володимир Колок у першій частині свого інтерв’ю розповів про причини зникнення найтитулованішого українського клубу з Вищої ліги, його подальшу долю, власний закордонний досвід, зміну українських легіонерів в Угорщині і небажання працювати в українському футзалі. 
 

- Чому «Біличанка-НПУ» знялася з Вищої ліги перед стартом минулого сезону?
- Перед початком минулого сезону з нашого клубу пішло декілька ключових гравців. Двоє з них, у тому числі капітан команди Ірина Дубицька, перейшли в «IMS-НУХТ». Маріанна Ігнатенко закінчила виступи, тому що пішла у декретну відпустку, і після заміжжя чекала дитину. Ще декілька дівчат вирішили закінчити виступити, бо у нас не професіональний клуб (зарплат немає) і їм треба було йти на роботу.

Мене вразило те, що двоє наших дівчат перейшло до конкурентів. Так вийшло, що ми втратили одразу п’ять основних гравців і серед них лідера. Я на той момент вирішив не продовжувати виступи в Україні, оскільки мені надійшло запрошення з Угорщини. Запрошували мене, а також я міг взяти із собою декількох гравців. Я так зрозумів, що тих, хто залишився зі мною, можна взяти з собою – хай ми разом спробуємо свої сили закордоном.

Ті, хто залишився тут, могли б грати у Першій лізі. Я зробив свій внесок у розвиток українського жіночого футзалу, адже свідомо дуже старанно розвивав цей вид спорту всіма своїми силами з 1995 року, а виявилося, що це мало кому треба. Прийшли люди з новими поглядами і вирішили все змінити, а я вирішив змінити місце роботи.

- Що ж тут такого дивного? Перехід у інший клуб – це звичайна світова практика.
- Переходи можливі, але в Україні треба зважати на реалії життя та існування клубів. Після того як «Біличанку-НПУ» залишили провідні виконавці, у нас залишалася команда, якій було б важко досягати спортивних результатів і, відповідно, зі спонсорами спілкуватися було значно важче. Тому я вирішив не продовжувати виступи команди у чемпіонаті. Взяв з собою ключових на той момент гравців і переїхав до Угорщини. Тих, хто залишився, ми заявили у Першу лігу – вони там собі спокійно тренувалися і грали у міру своїх сил. 

- Повертаючись до переходу гравців в «IMS-НУХТ»…
- Річ у тім, що ви хочете порівняти перехід гравців в «IMS-НУХТ» з чоловічим футзалом, де прийнято переходити до команди з кращими умовами, бо там величезний вибір гравців. Якщо, наприклад, з Харкова хтось поїде до Києва, то вони візьмуть на заміну когось у Луцьку чи в Ковелі, а в Ковель візьмуть зі Львова, бо є широкий вибір виконавців, а у жіночому футзалі цього немає. Я знаю клуби з яких висмикували одного-двох лідерів і ці команди, що виступали на рівні дитячих змагань чи Першої ліги, просто зникали. Наприклад, лідери поїхали у Київ, а команди бац! і закрили. «Немає результату, ви очки ніякі не даєте – ми вас закриваємо.»
Багато років тому, ще коли були покійні Ягодкін і Осадчий, ми мали домовленості, що не будемо переманювати один у одного гравців та навіть у команд із регіонів - з тих самих Сум, Гребінки і т.п. Якщо вони в силу якихось причин кудись переїжджають, то тоді можна було заграти за іншу команду, але щоб їздити і переманювати, пропонувати гроші – ми такого ніколи не робили. Тому раніше було багато команд, бо кожен колектив тримався на одному-двох лідерах.

- Яке майбутнє чекає на «Біличанку-НПУ»?
- Дівчата є, але їх мало. Немає того інтересу, немає такої роботи, яка проводилася мною. Ймовірно, що все це діло потихеньку згасне…
 

- Минулий сезон команда відіграла в Першій лізі, а куди плануєте заявлятися у наступному?
- Скоріш за все це залежатиме від того, хто у нас залишиться. Якщо набереться команда, то я буду сприяти тому, щоб вона заявилися принаймні у Першу лігу або в якісь дитячі змагання. Якщо ж гравців у достатній кількості не залишиться, то можливо просто гратимуть якісь товариські матчі чи турніри.

- Тобто, скажімо так, псевдопрофесіональний етап клубу може закінчитися?
- Дійсно, що псевдо, бо наші гравці завжди були аматорами по зарплатам, але професіоналами по відношенню до тренувань, тому грали навіть на рівні збірної, адже з ними проводилася серйозна робота. Вони працювали на професіональному рівні і давали серйозні результати, хоча не отримували заробітну плату, і це сприяло розвитку всього українського жіночого футзалу, бо ми тягнули за собою інших. Всі хотіли нас обіграти і за рахунок цього десь самі росли Київ, Суми, Дніпро, Луганськ, Черкаси. Крім цього, дівчата грали у збірній і досягали там результату.

У своєму повідомленні у Фейсбук я підбив підсумки своєї роботи у збірній. На мою думку, вони були позитивні. Це при тому, що ми мали і проти яких збірних грали. Умов у нас не було взагалі, але ми були п’ятими на чемпіонаті світу, хай і експериментальному, та все ж. Ми були 4-ми у європейському і 5-ми у світовому неофіційному рейтингу збірних. Виявляється, що все це не потягло за собою системних змін на краще. Я робив це із задоволенням, залюбки, але це не означає, що я раб цієї системи і мушу бути весь час тут, і не маю морального права нікуди піти. Як будь-який гравець має право перейти в іншу команду, так і я маю право піти, і вирішив це зробити. Навіть якщо я повернуся назад, то не факт, що зараз відроджу «Біличанку-НПУ» і вона знову буде грати у Вищій лізі. Ймовірно, що я не буду працювати в українському жіночому футзалі, якщо повернуся сюди. На сьогоднішній день я вважаю, що це для мене пройдений життєвий етап і можливо потім займуся чимось іншим.

- Інакше кажучи, ви втомилися тягти на собі клуб?
- Ні, втомився тримати на собі «Біличанку-НПУ», коли тобі з усіх боків заважають її тягнути і хочуть підставити ногу, щоб ти впав. Мені тут довелося пережити дуже багато ситуацій і з цим пов’язані неприємні спогади. За весь час своєї кар’єри я ні в кого ніколи не переманював гравців, ніколи не платив суддям зайве, більше того, що я мушу їм заплатити, ніколи не намагався зіграти на моральних почуттях жодного з арбітрів, щоб вони допомогли мені виграти гру. Я завжди грав чесно. Знаю, що завжди зі своїми гравцями був чесним. Якщо знав, що у мене немає грошей чи є 10 гривень, то я це їм і розповідав. І навпаки, знаю, що багато матчів було зіграно за сумнівного суддівства. Мене часто дуже дивувало, що одні і ті самі арбітри призначаються на матчі одних і тих самих команд, особливо в останні роки. Знаю скільки провів заходів для організації цих змагань, поїздок, зборів, турнірів в Україні і скрізь, як ми популяризували цей вид спорту.  Ми з останніх сил їздили закордон, вигравали турніри і створювали імідж українського футзалу. У збірній часто отримували брудну форму і самі її прали, але все одно їздили і перемагали. Звичайно, що це все не правильно і треба по-іншому, але іншого не було.

- Після вашого відкритого листа щодо звільнення з поста тренера національної збірної хтось з Асоціації футзалу України (АФУ) з вами зв’язувався?
- Ніхто зі мною не зв’язувався. Я сам пішов в Асоціацію, привітався з хлопцями, побажав їм успіхів. Ніяких претензій ні до кого не маю, все йде своєю чергою, але повертатися в цю роботу великого бажання не маю. Навіть відчув значне полегшення. Як кажуть: «Гора з плечей».
 

- Як ви підсумуєте дебютний сезон закордоном в «Толні» для себе і для Ганни Сидоренко (21 гол в чемпіонаті), Ганни Шульги (19) і Марії Поліщук (16)?
- Для мене він видався надзвичайно цікавим в плані того, що були нові люди, нові умови і нові вимоги. Мені часто доводилося виводити 5-6 гравців на матч. Якщо в Україні ми переважно грали в пресинг, то зараз я просто хотів вберегти гравців, щоб з ними нічого не трапилося, щоб вони не перевтомилися і були здорові і т.д. Чемпіонат пройшов дуже цікаво – ми багато матчів вигравали, навіть у чемпіона на їхньому полі 7:2. У більшості домашніх матчів ми здобули перемоги, а якщо програвали, то в один м’яч. Здається лише два матчі «Толна» програли з різницею у два м’ячі, було й декілька неприємних нічиїх, коли ми втрачали очки на останніх секундах, а так би спокійно могли стати призерами, однак закінчили четвертими.
Для мене, як для тренера, цікаво знайти підхід до гравців з якими ти не можеш спілкуватися, тому що не всі знають англійську мову, а я достатньо не знаю угорську. А з дівчатами дуже важливий особистий контакт і в цьому для мене крилася найбільша складність. Проте я дуже вдячний гравцям, які були зі мною, бо вони старалися мене зрозуміти, навіть по очах, по жестах, по окремим словам. Коли вони мене розуміли, то у нас виходили напрочуд вдалі ігри і гравці це відчували. Наприклад, тренер сказав «тут стоїмо» і вони стоять, а потім сказав «пресоніть на тому гравці» і вони це робили, і у них все вдавалося, вони досягали результат і вірили мені. В цьому плані можливо навіть вперше у своїй кар’єрі я відчув віру людей у себе. В Україні було по-різному – десь слухалися, але не вірили, вірили, але не всі. А там мені здавалося, що коли ми вигравали дуже важкі матчі, то був командний дух, відчуття моєї ролі, моє розуміння їх, бо я часто бачив, що та трошки травмована, тій треба дати більше відпочинку, ту треба частіше міняти, а тій взагалі міг крикнути «стій на місці, дай собі паузу 3-5 секунд, відпочинь», бо виходимо, а нас 6-ро проти їх 14-ти у складі.  Суперники часто міняють склад, а ми не витримуємо темп. Якщо ми вв’язуємося в їхній темп, то можемо програти. Тому з нашого боку була аритмічна гра, але вона давала результат і керівництву це подобалося. Завдяки цьому мене запросили залишитися ще на сезон.  
В ігровому плані, думаю, для дівчат це було дуже корисно, бо вони виросли за цей сезон, оскільки мали велику ігрову практику. Та ж Марія Поліщук грала практично без замін. Вони грали дуже сильно і я задоволений їхнім виступом. Їх дуже любили і навіть фанати серед дорослих і дітей підходили до них, щоб сфотографуватися чи взяти автограф. Однак продовжувати виступи там вони не будуть, бо свою кар’єру вирішили продовжити в Україні.

- А ви розмірковували над тим, щоб залишатися чи ні?
- Ні, я-то залишаюся, але знаю, що у мене буде інший склад. Там є своя специфіка. У місті, де я працюю, існувала непогана дитяча школа, але більшість гравців переманили у сусідній клуб з міста Сексард. І клуб по суті залишився без своїх гравців, які грають у сусідньому місті за гроші, а у «Толні» невеликі фінансові ресурси. Втім, оскільки Угорщина невелика крана з хорошими дорогами, де кожен має машину, то є гравці, які грають по приїзді. Приїхали 2-3 рази на тиждень на тренування, потім грають і їдуть додому. У новому складі на наступний сезон я матиму 7 нових гравців з 12. Але всі вони мають бажання грати і вдосконалюватися. Буде більша конкуренція за місце у складі. Хоча більшість з них дуже молоді. 

- Чому Сидоренко, Шульга і Поліщук не залишаться на наступний сезон?
- Все-таки домівка є домівка. Вони молоді люди, а в Україні у них залишилися рідні, друзі, все тут, тут - велике місто Київ, а там маленьке містечко, де немає місць для відпочинку. Бачив, що дівчата за цим сильно сумували. Проте зі мною поїхали четверо нових дівчат з «Біличанки-НПУ»: Ірина Мельничук, Марія Васковець, Вікторія Соломаха та Ірина Марченко. Ми сподіваємося, що спільна робота піде всім на користь. Вони матимуть статус аматорів і працюватимуть в одній міжнародній компанії, а у вільний час гратимуть і тренуватимуться. Режим роботи сприяє цьому. Ми вже маємо перші здобутки - наша команда виборола кубок міжнародного турніру у Толні з 6 команд. І вибороли друге місце на турнірі у Будапешті з 12 команд. Ми там жодного разу не програли і поступилися  переможцям лише за різницею м’ячів. В останньому матчі змогли перемогти діючого чемпіона Угорщини. Так що працюємо далі.
 

 - Отже, вам доведеться все починати з нуля?
- Так, знову почну з нуля, але я люблю такі виклики. У загальному, вся історія «Біличанки» з нуля. Не один раз залишався у подібній ситуації. Наприклад, коли я відправив Аліну Горобець і Катерину Шеремет в «Лагуну-УОР» (Пенза), а Ірину Широку в «Аврору» (Санкт-Петербург). На нас вийшли клуби і запропонували гарні умови для дівчат. Я не став їх тримати, а навіть агітував туди перейти: «Для вас це буде краще, зробите наступний крок. Це прогрес, бо підете в серйозний клуб, сильний чемпіонат, крім того, матеріально зможете компенсувати все те, що не отримали в «Біличанці-НПУ»». Вони туди пішли і думаю, що не жалкують. Я залишався із старших гравців тільки з Мельничук, Лук’яненко і Малишко, а решта - молодь 1994-1995 р.н., але ми тоді знову виграли чемпіонат. 

Я люблю такі виклики і вони мене не лякають. До того ж, вже трошечки знаю угорську мову і більше розумію гравців, їхній менталітет, а там є свої специфічні моменти, які для нас тут дуже незвичні, але вони є і я вже їх знаю, тож думаю, що в цьому плані буде легше. Ще я відчуваю довіру керівництва навіть на рівні Угорської футбольної федерації (УФФ), бо на матчі приїжджають інспектори, часто бувають працівники Федерації або я буваю в їхньому офісі, і бачу з якою повагою вони ставляться. Або ж читаю інтерв’ю на сайті УФФ чи десь в газетах, мовляв до нас прихав великий спеціаліст – це те чого ніколи не було в Україні, а чомусь там, де я ще нічого не зробив на їхньому рівні. Коли вони приїжджають, то вітаються і кажуть, що з повагою ставимося до вас і до ваших результатів. Буває навіть запрошують поділитися досвідом для їхньої Федерації щодо організації різноманітних заходів і тренувального процесу. Я в Угорщині познайомився з  тренером угорської чоловічої збірної іспанцем Сіто Ріверою, а він колись очолював і жіночу збірну. Ми грали проти них декілька разів і завжди вигравали. Зустрілися з ним на фіналі Кубку Угорщини і, незважаючи на те, що ми програли, він сказав, що наша команда найкраще грає у футзал. Поспівчував, бо при 7-ми наявних гравцях у мене було 2 вилучення і в наші ворота поставили пенальті на 24-й секунді, тобто все робилося для того, щоб виграли не ми. Це, до речі, єдиний матч, який викликав у мене нерозуміння суддівства. А так жодної претензії чи підозри за весь сезон до арбітражу у мене не було. В Україні таке було доволі часто, м’яко кажучи. На знаю від чого це йде – від роботи Асоціації чи від самих суддів, від їхнього менталітету...


Далі буде

Андрій Гулій, futsalua.org