Три українських гравця в цьому сезоні грали в чемпіонаті Угорщини за клуб Вищої ліги «Ньірдюлай»

Зліва направо - Максим Cкоров, Антон Клушин, Олександр Слівченко

Ні для кого не секрет, що в наш час в Україні склалася така ситуація, через яку багато молодих амбітних людей змушені покинути країну в пошуках кращих місць для реалізації своїх планів.

Тут, одразу ж, дозволю собі невеличкий відступ. Наша газета постійно інформує про перебіг усіх футбольних і фузальних змагань в області. І якщо з першим у нас начебто все гаразд, то от міні-футбол/футзал на Кіровоградщині лише розвивається. Втім, уже зараз є люди, з якими він, власне, й асоціюється. Перш за все, мова йде про екс-гравців соколівського «Металурга», «Енерго» та ФК «Тарасівка» Максима Скорова та Олександра Слівченка, які давно зарекомендували себе як справжні майстри міні-футбольної гри.

І от у кінці минулого року, в прагненні спробувати щось нове та підвищити свій рівень, наші земляки подалися до сусідньої Угорщини виступати у Вищій лізі тамтешньої футзальної першості. Нещодавно сезон для хлопців завершився й вони повернулися на Батьківщину. Тож ми запросили їх до розмови, аби дізнатися про всі деталі угорського етапу в кар’єрі наших талановитих гравців.
 
Про початок Угорського етапу

М.С.: Історія нашого потрапляння до Угорщини почалася так. Вже досить давно ми знайомі з директором івано-франківського МФК «Ураган» Олегом Ковальським. Саме він мене й ще одного кіровоградського футзаліста Сергія Чамуху запросив до «Урагану», де ми пробули рік. Ну а він знайомий із масажистом команди «Ньірдюлай» Робертом Андрейчаком, якого наставник команди Норберт Ловаш попросив знайти трьох легіонерів, точніше – українців.

У підсумку, Олег вивів Роберта на мене, а той запропонував приїхати на перегляд. Ну а я, в свою чергу, запропонував іще одну кандидатуру – Олександра Слівченка, з яким ми вже довгий час грали в «Енерго» та ФК «Тарасівка».
О.С.: Вже на початку грудня ми вперше приїхали до Угорщини. Тренер «Ньірдюлая» одразу відзначив хорошу підготовку та зазначив, що в нас непогані задатки футзалістів, але рости є куди. Саме розвитку ми й хотіли. І, чесно кажучи, справа тут точно не в грошах. Тож невдовзі, на початку року, ми підписали трудовий договір із командою.

Про третього нашого легіонера

М.С.: Історія з дозаявкою Антона Клушина почалася ще до підписання нами контракту. Коуч команди, після одного із тренувань, запитав, чи можемо ми ще одного гравця знайти. Ну а шукати нам і не довелося, адже він був. Я розповів тренеру, що гарним варіантом для «Ньірдюлая» стане футзаліст із досвідом виступів у Екстра лізі чемпіонату України з футзалу за криворізький «Приват» та у Вищій лізі білоруської першості за команду «Граніт».

Додам, що  Антон приїхав уже під самісіньке закінчення заявочного періоду, а тому особливо до нього не придивлялись, а тут же  заявили. І, впевнений, керівництво клубу про це не пошкодувало. Зараз Антон – незмінний гравець стартової п’ятірки та один із лідерів команди.

Про ставлення та проживання й рівень першості

О.С.: Спочатку до нас ставилися дуже добре. Все ж таки нові люди в колективі. Мовний бар'єр, безперечно, був. Угорська мова складна. У команді мало хто спілкується англійською, буквально 2-3 людини. Той же тренер не розуміє англійської, тож спілкування з ним складалося доволі важко.

М.С.: Ми жили в невеликому селі Почпетрі. Виступали, як ми вже говорили, в «Ньірдюлаї»– це таке село поруч, але матчі  проходили в місті Ньірбатор. Там є чудовий, просто прекрасний зал на декілька тисяч місць для глядачів. І тут додам, якщо порівнювати інтерес із боку вболівальників із чемпіонатом нашої області, то у нас – не гірше. У нас дуже часто «Енерго-спорт» не може вмістити всіх бажаючих, а там зал ніколи не мав аншлагу. А щодо рівня чемпіонату: є три команди, які більш-менш професійні, професійні контракти, тренування кожен день, гідні зарплати. Всі інші – це більше любительські клуби. У тому числі й наша команда.

О.С.: Тобто, ми говоримо про саме ставлення до гри. А воно дійсно, як у любителів... Наприклад, у нашій колишній команді «Тарасівці», звідки ми власне й переходили, було два тренування на тиждень, як мінімум. І ми до них серйозно ставилися, з розумінням, адже це необхідно для досягнення результату. Ну а там люди ходили на одне тренування в тиждень і таке враження, що вони комусь робили цим послугу.

М.С.: Щодо помешкання, то на це виділяв кошти клуб. Команда також повністю оплачувала харчування. І тут зазначимо, що в цьому плані угорці постаралися дуже добре. До речі, жили ми в будинку масажиста. Все ж таки, команда не професійна, вона не має широкого штату. Є лише тренер, президент, масажист, адміністратор. Все було на любительському рівні. І в плані організації, і в плані гри. Тренування були спочатку цікавими, за іспанськими схемами, але, чесно кажучи, наш наставник – слабенький спеціаліст. Хоча у нашій команді, що цікаво, грали два представники національної збірної Угорщини з футзалу – Імре Надь і Шантор Атілла.
 
О.С.: Мабуть, коли Норберт Ловаш просив легіонерів у команду, я так зрозумів, що команда ставить перед собою якісь завдання, планує якесь конкретне місце зайняти. А тут у нас було одне завдання – залишитись у вищій лізі. Чесно кажучи, не найамбітніші плани. І команда їх дуже легко виконала. Ну а персональні завдання для нас були такі: «Ви, як легіонери, маєте бути лідерами команди, допомагати їй. Тоді усе буде добре».
 
Про зарплатню

О.С.: Ми отримували по 500 євро в місяць. Зазначу, що мінімальна зарплата в Угорщині близько 250 євро, тобто у нас була десь вдвічі більша. Так би мовити, середня. Ми мали більш комфортні фінансові умови у порівнянні з Україною, але в ігрових це було не те, чого ми хотіли. Для розвитку ігрових якостей там умови набагато гірші.

Про менталітет

М.С.: У чому, наприклад, різниця між українцями та угорцями? Угорщина – це Європа, а Україна – трішки не те. Там є європейський підхід до життя. Але якщо брати спорт, зокрема футзал, то тут ми маємо більш правильне, на мою думку, ставлення. Нас дуже здивувало, що в них повна відсутність амбіцій. От ми грали у вищому дивізіоні чемпіонату футзалу Угорщини. А є ще друга команда «Ньірдюлая», яка грає у чемпіонаті медьє, по нашому – області, з великого футболу.

О.С.: Ми, українці, хоч і можемо бути в чомусь ледачими, але у плані спорту завжди хочемо досягати чогось більшого. І повірте, якби в нас цього не було, то ми б із Сашком, а пізніше й Антон, не поїхали за кордон, залишивши рідну країну та близьких. У нас є певні досягнення у житті, але нам хочеться більшого. Ми можемо грати на чемпіонаті міста чи області, але ми прагнемо його виграти, до кінця викладаємося і т.д., але у нас немає можливостей. А у них є гарні зали, чудові поля, але вони нічого не хочуть. У них є це, і вони цим задоволені. Вони не прагнуть чогось більшого. Є непогані зарплати. У них є два-три тренування на тиждень і їм цього достатньо, вони не хочуть над собою працювати більше. Не хочуть поїхати у ту ж Німеччину, Італію, Іспанію чи ще кудись. А ми от прагнемо до чогось більшого. У той же час, вони вважають себе кращими за нас. От типу ми угорці, граємо у своєму чемпіонаті, а ви українці – нічого не вмієте, нічого не знаєте. Хоча, буду відвертим, це неправда.
 
М.С.: Хоча, взагалі, країни не дуже відрізняються, але знову ж таки – той самий європейський підхід до життя. Вони вітаються, посміхаються один до одного. В Україні важко знайти подібне, щоб якийсь незнайомець посміхнувся тобі чи ти йому. Там ми могли вийти і сказати “привіт” незнайомцю і з нами точно так же привіталися б, а у нас так не прийнято. Але сам рівень життя – не вищий. Так, європейський підхід, структура життя – є пенсії, зарплата, жодних затримок і т.д. За рахунок цього вони живуть трішки краще, ніж ми. Але я б не сказав, що глобально відрізняється рівень життя.
 
Про конфлікт із наставником

О.С.: Спочатку ніякого упередженого ставлення не було. Він постійно  казав, що у нас є задатки: швидкість, техніка. Наголошував, що саме такі футзалісти йому потрібні й ми зможемо допомогти команді. Але чим більше проходило часу, ставлення до нас було все гірше, а вимоги збільшувалися. Та й спілкування, яке було спочатку, ставало дедалі меншим. У результаті вийшло так, що нас вигнали з команди. Двічі. Перший раз ми поговорили із президентом і він сказав, що ми залишаємося. Тренер погодився залишити нас до кінця сезону, а потім прийняти рішення: залишити чи ні. Проходить одна гра. Ми втрьох проводимо її непогано, але після матчу читаємо заявку на тренування і не знаходимо там своїх прізвищ. Нам дали зрозуміти, що ми не потрібні.
 
М.С.: А от на питання, чому залишився Антон Клушин, не можемо дати відповіді. Можливо, більше підійшов під тренерську тактику. Щодо нас, була така ситуація ще до того, як нас вигнали: ми грали гру, а після сталося щось малозрозуміле... було передматчеве тренування і особисто я був незадоволений одним із його тактичних рішень. Уже й не згадаю, яким саме. І він мені про це сказав після гри: «Ти чемпіон України чи що? Чого ти мені «цикаєш»?» Я відповів: «Та ні. Якщо Вам щось не подобається, особисто я можу поїхати додому. В Україну». А той сказав нам залишатися. Ми так і зробили. Приїхали додому, відпочили, приїхали назад, а вже після гри він сказав, що виганяє мене і Сашка.

Були деякі претензії в ігрових якостях. От після одного з домашніх матчів наставник нам сказав: «Ви легіонери і взагалі не маєте права помилятися». У нас перекладач був, який нам допомагав. Перед самим початком я попросив, аби той передав тренеру, що до нього їдуть не суперзірки, а звичайні хлопці з чемпіонату області, без особливого якогось досвіду на високому рівні. Хоча, повторюсь, рівень команди не захмарний.
 
О.С.: Більше того, можу запевнити, чемпіон Кіровоградської області ФК «Тарасівка» міг би їх перемогти. За умови, щоб ми грали за «Тарасівку», зіграли б декілька ігор, ми б із великою вірогідністю одну-дві виграли. Найкращі команди Вищої ліги Угорщини такого ж рівня, як наші середняки. Чемпіонат Угорщини – це напівпрофесійний турнір. Є лише декілька солідних команд. Всі інші грають, як заманеться.
 
Про плани на майбутнє

М.С.: Наразі в нас є декілька варіантів і пропозицій, але поки без конкретики. Трішки відпочинемо, при цьому не полишаючи тренувань і вже незабаром спробуємо знайти нову команду для реалізації своїх амбітних планів.
 
Джерело – reporter.kr.ua