У другій частині інтерв’ю екс-воротар «Шахтаря» і «Телекома» Дмитро Толмачов згадує героїв 1990-х, запальні донецькі дербі, незбагненний «Сапфір» і розкриває усю суть ветеранського футзалу.
Перша частина – Дмитро Толмачов: «За нас на трибунах уболівали шахтарі – спробуй погано зіграти за такої підтримки»
– Коли почали підніматися земляки з «Укрсплаву», очні матчі перетворювалися на дербі чи особливої принциповості не було?
– Коли я грав в «Шахтарі», то команда «Укрсплав» тільки починала свій шлях. Ми з ними практично не перетиналися, тому не було якихось особливих і напружених матчів. А ось коли я перейшов в «Телеком», то відразу відчув особливу атмосферу у відносинах цих двох донецьких команд.
– В чому це проявлялося?
– У всьому. Клуби були створені приблизно в один час. Разом вийшли в Першу лігу, потім так само разом у Вищу лігу. Це були справжні дербі - з голами, вилученнями, вибігання на поле з лави запасних і «стінкою на стінку». Напруга була така, що, як-то кажуть, тільки сірник піднеси. До мордобою, звісно, не доходило, але емоції били через край. Найцікавіше, що поза майданчиком ми всі нормально спілкувалися, а з багатьма гравцями того «Укрсплаву» я досі дружу. До речі, в манежі МІСЬКВНО, де тоді проводили свої матчі і «Телеком», і «Укрсплав», на балконах не було вільних місць. Глядачів було багато навіть коли ми грали ще у Першій лізі.
– Ви перейшли в «Телеком», коли він створився. Чим вас заманили і чому цей клуб так не довго проіснував?
– Так вийшло, що в сезоні 1998/99 я перестав бути основним воротарем в команді. Накопичилася втома, було якесь непорозуміння з тренерським штабом і я вирішив піти. У мене не було ніяких пропозицій і я просто вирішив зробити паузу. Керівництво «Шахтаря» не заперечувало. Це було у лютому 1999 року. А десь за два тижні мені подзвонив Олександр Проців, який на той момент був одним з тренерів «Телекому». Ось він і запропонував мені приєднатися до команди. «Телеком» на той момент грав у Першій лізі і боровся за вихід у Вищу. Хоча я і не міг до кінця сезону грати за них, мене відразу зарахували в команду. Я з ними їздив на все виїзні матчі, на тренувальні міні-збори. Тобто прийняли добре і дали зрозуміти, що розраховують на мене. Надалі Олександр Михайлович Проців став головним тренером, були запрошені кілька нових гравців і команда дебютувала у Вищій лізі. Дебют у першому турі був у Києві. Ми грали з «Уніспорт-Будстаром» і виграли 3:2. Той сезон ми закінчили на десятому місці з 14 учасників. Наступний сезон «Телеком» провів вже без моєї участі, тому я не знаю чому команда припинила своє існування.
– Що сталося з «Шахтарем» в сезоні 2001/02? В тому сезоні сповненому скандалів.
– У тому сезоні я вже не грав, а тому був «не в темі» всіх розкладів і скандалів (посміхається).
– Чому так рано завершили професійну кар’єру?
– Після дебютного сезону у Вищій лізі «Телеком» взяв нового тренера. Ним став Анатолій Раденко. Він взяв курс на омолодження складу і, напевно, тому після перших тренувальних зборів в Святогірську мені, Скліпісу і Сілкіну було запропоновано шукати нові команди. Мені і Сілкіну було по 28 років, а Скліпісу – 25. Довелося залишити «Телеком».
До слова, ця подія ніяк не вплинуло на моє ставлення до Анатолія Григоровича. Він хороший тренер і чудова людина. Я повернувся в «Шахтар», пройшов підготовку до сезону, але потім виникли якісь регламентні і фінансові проблеми між «Телекомом» і «Шахтарем» з приводу мого переходу. І вийшло так, що я не міг грати за «Шахтар» цілий рік! Тому я пішов, знайшов собі нову роботу, не пов'язану з футзалом, і вже не став повертатися.
– Ваша найбільш пам’ятна премія?
– У той час нас не балували великими преміями. Зрозуміло, що ми їх отримували, але це не були небувалі суми. Проте в пам'яті залишився один епізод про незароблені преміальні. В той момент я вже був гравцем донецького «Телекому» і перед новим роком у нас була гра з моїм колишнім клубом. За перемогу в цьому дербі нам пообіцяли ну дуже пристойну суму. По ходу другого тайму ми вигравали 4:1, а у підсумку програли 5:6. Це був божевільний матч. Я досі пам'ятаю це розчарування.
– Про яку суму йде мова?
– Щось в районі 300 доларів. Для 1999 року це було немало. У деяких з гравців це дорівнювало місячній зарплаті.
– Підошву натирали колою чи чимось іншим? Що тоді було в ходу?
– Ні, не натирали. Кока-кола була в дефіциті (посміхається).
– «Домовняки» в 1990-ті були?
– Думаю, що були, але я в таких матчах участі не брав або ж не входив в коло людей, посвячених у ці тонкощі (посміхається).
– Олег Зозуля – геніальний воротар?
– Не знаю як щодо геніальності, але те, що Олег був дуже хорошим воротарем, то це правда. На той момент його манера гри була незвичайною. Володіючи дуже потужним ударом, він постійно підключався до атакуючих дій своєї команди і нерідко забивав. До того ж мав хорошу реакцію і впевнено грав у воротарському майданчику. Не даремно ж він був основним воротарем збірної України.
– Кажуть, що Олександр Яценко не виглядав як спортсмен і часто не розминався перед матчем. Але потім виходив і ніхто не міг його стримати.
– Сашко Яценко – суперфутзаліст і хороша людина. Про нього можна багато розповідати. А щодо розминки ходила така байка, що поки Яцик всього себе не перемотає бинтами, то на майданчик не вийде. Ось тому часу на розминку і не залишалося (посміхається). Ну а якщо серйозно, то вражало його вміння зробити гол з нічого! Людина-гол. У нас в чемпіонаті було багато класних і забивних гравців, але званням «Людина-гол» я б нагородив двох – Олександра Яценка та Ігоря Москвичова.
– У Вас на руках є не зламані пальці?
– Мені часто ставлять це запитання. І всіх дивує моя відповідь: у мене на руках немає жодного зламаного пальця. Були вибиті пальці, були вивихи і розтягнення, а переломів не було.
– Певний час Ви тренували донецький «Сапфір». Що можете розповісти про цю неординарну команду?
– Якщо сказати коротко, то «Сапфір» – це команда надій, які так і не здійснилися. Було двоє людей – Влад і Данило. Вони любили футбол, зробили команду і грали в чемпіонаті міста. В той момент і запросили мене у ролі тренера.
Через рік у них з'явилися гроші і бажання зробити команду Екстра-ліги. Я їм одразу сказав, що для цих цілей потрібен більш досвідчений і більш підготовлений тренер. Я подзвонив своєму другу Ігорю Євгеновичу Москвичову і запросив його на зустріч з ними. Через місяць Ігор приїхав, вони знайшли спільну мову і ми почали збирати команду. Я залишився на посаді спортивного директора, займався всіма адміністративними і побутовими питаннями.
Що було далі всі знають. Москвичов створив хорошу команду, але, як у нас буває, все починалося красиво і швидко, і так само швидко все закінчилося. Гроші закінчилися і все...
У «Сапфірі» дійсно зібралися хороші гравці: Юрій Васильченко зараз захищає ворота «АРПИ Запоріжжя», Михайло Волянюк – чемпіон України у складі «Продексіма», В’ячесла Григор'єв, Євген Змисля, Микита Можейко, Денис Гуменюк, Максим Воронін виблискують у чемпіонаті Білорусі, Євген Юнаков в «Авангарді», Ігор Москвичов привів «Продексім» до чемпіонства, а зараз він в «АРПИ Запоріжжя» на шляху до нових трофеїв. Можливо, я когось забув згадати, але мені було приємно працювати з усіма хлопцями.
– У Вас дуже довга і доволі успішна кар’єра у ветеранських змаганнях. Що за ці всі роки найбільше запам’яталося?
– Ветеранські турніри – це взагалі окрема історія. Це свято, емоції, довгоочікувані зустрічі з тими з ким і проти кого грав в молодості. Це і нові знайомства. Наприклад, я пограв в одній команді з тренером нашої збірної Олександром Петровичем Косенко. Це дуже порядна і позитивна людина, з ним приємно і комфортно бути як на майданчику, так і поза ним.
А у ветеранський футзал мене повернув Валентин Бондар. Я був поза футзалом близько дев'яти років. У Донецькій області створили команду «Аякс» (Шахтарськ) Її президент Володимир Сашенков зібрав хороший склад і ми згодом двічі стали чемпіонами України 35+. І Кубок України вигравали, і Суперкубок.
А зараз у нас команда АРПИ 40+ (Донецьк-Запоріжжя) У нас грає президент Едуард Васильович Босенко. Він дуже амбітна людина, завжди налаштований тільки на перемогу. І команду він зробив дуже хорошу: Нестерук, Дрьомов, Шуст, Одегов, Чернишов, Моргунов, Замятін та інші хлопці. Я думаю, що таким складом років двадцять тому можна було націлюватися на серйозні завдання.
Андрій Гулій, futsalua.org
