У першій частині інтерв’ю екс-воротар «Шахтаря» і «Телекома» Дмитро Толмачов розповів про шлях і становлення клубу Някіпа Хаймурзіна, екстрим і зарплати 1990-х років, а також курйози, пов’язані з вивченням правил нової гри.
– Як у Вашому житті з’явився футзал?
– Я, як напевно і всі футболісти мого покоління, займався футболом. Такого виду спорту як футзал у 80-х роках минулого століття не було. Ми, звісно, грали на маленьких полях, з маленькими воротами і називали це «дир-дир» (посміхається). Так що я був футбольним воротарем. А в міні-футбол, так раніше називали футзал, я потрапив завдяки Миколі Васильовичу Хаймурзіну. Після служби в армії я повернувся в свою команду і став грати у зимовому чемпіонаті Донецька. Там мене побачив Васильович. Він подзвонив, сказав, що створює міні-футбольний клуб з перспективою вже в цьому сезоні потрапити у Вищу лігу і запросив мене. Це було в березні 1993 року.
– З чого почався «Шахтар»?
– Коли я прийшов в команду ще не було назви «Шахтар». Наш клуб називався «Донбас». Попереду на нас чекала участь у Кубку України. Я вже не пам'ятаю скільки команд стартувало в турнірі, але потрапляння до фінальної вісімки означало автоматичне потрапляння у Вищу лігу. 1/4 фіналу проходила в Черкасах. Ми зайняли перше місце серед восьми команд і пройшли далі. Півфінальний тур проходив в Запоріжжі. Було шість команд, які грали круговий турнір. І ми змогли фінішувати другими слідом за «Надією» (Запоріжжя). Це було круто, як для дебютантів. Ми вийшли у фінальний етап і відразу потрапили у Вищу лігу українського міні-футболу. От саме з весни 1993 року і почалася футзальна історія нашої команди.
– Якщо згадати розіграш Кубка України 1993 року, то яка картинка одразу постає перед очима?
– Фінальна частина Кубка того року, яка проходила в Києві, запам'яталася насамперед тим, що ми вперше опинилися в компанії провідних клубів країни: «Надія» (Запоріжжя), «Механізатор» (Дніпропетровськ), «Рита» (Харків). Ці команди вже були на слуху, а ми - дебютанти. Ми старалися, грали, але з групи в півфінал вийшли господарі і «Механізатор». Ще запам'яталося, що матчі проходили у Палаці спорту, і, звісно, додало вражень то, що ми проживали в каютах на теплоході (посміхається).
– 1994 року «Шахтар» грав у Слов’янському кубку – розкажіть про той масштабний і довготривалий турнір.
– Про Слов'янський кубок у мене тільки хороші спогади. У турніру брали участь по дві команди від України, Росії і Білорусі. Перший тур був у Мінську, другий тур грали в Донецьку в Палаці спорту «Дружба», а третій тур проходив у Новгороді. Для підсилення у нашу команду взяли двох київських хлопців – Руслана Хоботова і Тараса Шпичку. В результаті турнір завершився тріумфом українського футзалу – переможцем стала «Надія», а ми посіли друге місце.
– Ви грали за «Шахтар» цілих 6 років. Що Вас там тримало?
– Це була, так би мовити, моя команда. У нас був дуже дружній колектив. Ми були друзями не тільки на майданчику, а й у житті, не зважаючи на різницю у віці серед гравців. Коли тільки починали грати, то я, Василь Борисов, Олександр Заблоцький та інші вважалися молодими. Перед сезоном за команду почали виступати Олександр Проців, Сергій Літвінов, Рустем Заріпов, Вадим Нестеренко. Вони вже були досвідченими гравцями і своїми діями та порадами допомагали нам. Потім багато футзалістів пройшло крізь «Шахтар», але команда завжди залишалася дружньою сім'єю. Ми допомагали один одному і на майданчику, і у житті.
– Як вчили правила нового виду спорту? Тоді, мабуть, з цим були проблеми.
– Так, переходячи з футболу у «міньку» було непросто звикати до правил. Тим більше, що в ті роки футзал був повністю безконтактним і будь-яке торкання гравця вважалося порушенням. М'яч строго на лінії при ауті, 4 секунди у воротаря, та й саме введення м'яча воротарем був особливим – треба було, щоб м'яч обов'язково торкнувся майданчика на своїй половині. Складно звикали, але всі були в рівних умовах.
– Були якісь курйози з цієї причини з боку арбітрів?
– Звичайно, були. Конкретних випадків я вже не згадаю, але арбітри, як і гравці, плуталися в правилах. Бувало приймали такі рішення, що це викликало сміх на трибунах. Хоча, нам на майданчику було не до сміху (посміхається).
– Хтось в ті часи на виїзди возив самовари і консерви. Як у вас в команді з цим були справи? В багатьох клубах у 1990-х економили на всьому.
– Маєте рацію, економія була присутня. У ті роки команди не були так забезпечені, як нині. Дефіцит був у всьому. Команди, які мали своє клубне екіпірування можна порахувати на пальцях: ігрова форма в одному екземплярі, хороші м'ячі на вагу золота. Так само було і з медичними препаратами. Та попри всі ці труднощі команди існували і їх було багато. У Вищій лізі на початку і у середині 1990-х рало 15-16 колективів!
– Щось возили на виїзди на обмін чи продаж?
– Якщо чесно, то я такого не пам'ятаю. Здається, що ні.
– «Шахтарем» впродовж всіх років керував Някіп Хаймурзін. Який він тренер?
– Про Миколу Васильовича можна говорити дуже багато. Я навіть зараз не зможу назвати точну кількість футзалістів, які пройшли крізь його руки.
Який він тренер? Дуже вимогливий, для якого існує тільки перемога, а будь-який інший результат – це вже погано. Він своєрідний тренер з якимось своїм підходом до тренувального процесу. У ті роки футзал для нього теж був новим видом спорту. Він разом з нами його пізнавав, разом з нами помилявся, але завжди намагався досягнути результату. Особисто для мене Микола Васильович Хаймурзін – це людина, яка повірила в мене, змусила мене самого повірити в себе. Я його поважаю і дуже вдячний за все. І думаю, що не тільки я.
– Практично одразу при клубі створили ДЮСШ. Як таке стало можливо у ті часи?
– Микола Васильович Хаймурзін був фанатом своєї справи у хорошому сенсі. Він бачив як зростав інтерес до нового виду спорту, особливо серед підростаючого покоління. Плюс деякі гравці закінчували кар'єру і багато хто хотів стати дитячим тренером. Ось Васильович і вирішив зробити дитячу школу і був побудований новий зал з хорошими умовами. Я думаю, що велику допомогу надало шахтоуправління «Донбас».
– У команди було реноме домашньої і на виїзді вона грала значно гірше. В чому головна причина?
– На це впливало багато чинників. Виїзд є виїзд – незнайомий зал, дорога. Раніше були здвоєні виїзди. Наприклад, виїжджаєш з Донецька в п'ятницю, ніч в поїзді, по приїзді гра з «Україною» у Львові. Після матчу знову в потяг і на наступний день гра вже в Рівному зі «Случем». Вдома, як-то кажуть, і стіни допомагають. Тим більше, що Микола Васильович старався зробити, щоб домашні матчі починалися в той час, коли з шахти виїжджала перша зміна гірників. І вони йшли уболівати на трибуну. Спробуй погано зіграти за такої підтримки (посміхається).
Верхній ряд (зліва направо): ???, Мансур Хаймурзін, Дмитро Толмачов, Някіп Хаймурзин (головний тренер), Сергій Літвінов, Петро Артеменков (лікар), Андрій Чернокозінський, Сергій Дрьомов.
Нижній ряд (зліва направо): Олег Мірошник, Валентин Авдєєв, Олександр Піхальонок, Олег Кузьменко, Василь Борисов.
– Певний час спонсором команди крім шахтоуправління «Донбас», була фірма «Український мобільний зв’язок». Отримували якісь особливі привілеї від цього?
– Все наше фінансове становище залежало від шахтоуправління. Різні спонсори приходили і йшли. Ви запитали за UMC. Так ось я не пам'ятаю жодних переваг від цього партнерства. Стільників і стартових пакетів нам не роздавали. Хіба що рекламні пакети з буклетами і різною атрибутикою могли подарувати (сміється).
– Який виїзд був найбільш екстремальним?
– У ті роки будь-який виїзд міг стати екстримом (посміхається). В першу чергу це було пов'язано з роботою нашої залізниці: квитків не дістати, поїзди запізнюються. З автобусним сполученням було ще гірше. Так що невеликих пригод завжди вистачало. Пригадую випадок, це десь 1996 чи 1997 рік, коли ми з виїзду приїхали вночі в Макіївку. Варіантів дістатися до Донецька не було і наш старший тренер Микола Васильович Хаймурзін всю команду привів до себе додому, а це принаймні 12 чоловік. Він нас усіх розмістив, вранці нагодував сніданком і тільки потім відправив по домівках.
– Жартували у вашій команді тоді яскраво?
– У футзальному середовищі завжди присутні і жарти, і приколи. Наша команда не була винятком. Я вважаю, що гумор є однією з найголовніших складових хорошої атмосфери в колективі.
– В 1990-х з криміналом перетиналися?
– У житті – так, а у футзалі – ні.
– Які в ті часи були зарплати? Футзалом вдавалося заробити чи може хтось додатково ще кимось працював?
– Ми в «Шахтарі» були влаштовані гірниками на шахті і отримували офіційно зарплату. У 1993-1995 роках це було приблизно 60-70 доларів. Були якісь преміальні за перемогу, але заробити одним футзалом було складно. Тому ми ще грали у футбол за інші команди і таким чином підзаробляли.
– Хто найбільш недооцінений гравець «Шахтаря»?
– Гравців через нашу команду пройшло дуже багато – і досвідчених, і молодих. Я не можу судити хто був недооціненим, а хто переоціненим.
Але за одного гравця можу сказати точно. Був у нашій команді хлопець, який, на мою думку, не до кінця зміг реалізувати свій талант. Це Сашко Піхальонок. У нього були такі дані для футзалу, такий талант! Я розумію, що багато чого дається завдяки роботі на тренуваннях, терпінню і старанності, але складалося таке враження, що Сашкові це було дано від народження. У нього була тривала кар'єра за різні команди, багато забитих голів, але я вважаю, що в силу якихось обставин, можливо, через непростий характер, він не до кінця використав свій талант. Ми давно з ним не бачилися, але я радий, що грав з ним в одній команді.
Далі буде...
Андрій Гулій, futsalua.org
