Костянтин Єременко: із «Дніпра» до «Діни»
У футболі. Характер у майбутньої зірки був не подарунок – можливо, саме через це Єременку так і не вдалося себе реалізувати у футболі. Проблеми почалися з дитинства: свого часу Костянтина навіть відрахували з ДЮСШ «Дніпра» за те, що він кинув у тренера м’яч. В еру Алієва і Широкова таким нікого не здивуєш, а от тоді за таке можна було добряче отримати. Проте через деякий час відомий дитячий тренер Ігор Ветрогонов повернув його назад у команду – такими талантами не розкидуються. У 16 років хлопець потрапив у дубль дніпропетровської команди, а у 18 дебютував в основній команді у золотому сезоні 1988 року. Здавалося, ось і відкриваються чудові перспективи, але характер не заховаєш і через скандал з помічником Євгена Кучеревського Леонідом Колтуном Костянтину довелося шукати щастя у союзній другій лізі, блукання закінчилися аж у Киргизстані. Є цікава історія про те, чому Єременко відрахували з команди. В одному з матчів Костянтин обіграв двох захисників і воротаря, але не став бити у порожні ворота, а почекав поки вони повернуться, обіграв їх знову, і пробив вище воріт. Правда, це чи ні важко сказати, але особливого бажання виступати в Середній Азії у дніпропетровця не було. До того ж, під час однієї з відпусток Костянтин у рідному місті познайомився з майбутньою дружиною.
У футзалі. Після повернення додому Костянтина запросили до місцевого футзального «Механізатора», де він грав пліч-о-пліч зі своїм братом Олексієм. Менш ніж за рік Єременко забив 38 голів і отримав запрошення до збірної СРСР, після чого перейшов у московську «Діну», яка тоді починала набувати обриси суперклубу. З часом слова «Діна» і Єременко стануть синонімами. За 9 років у Москві він виграє усі можливі клубні трофеї і встановить немислиму кількість рекордів. Єременко також став учасником найбільшого успіху російського футзалу – перемоги на чемпіонаті Європи 1999 року.
У 28 років у кращого футзаліста ХХ століття виявили хворобу серця і зробили операцію, а в останні роки кар’єри він навіть написав розписку про те, що ніхто не буде винен, якщо він помре під час гри. До проблем з серцем додалися травми, і восени 2001 року лише в 31 рік відбулася його прощальна гра. На відміну від багатьох зіркових гравців після завершення кар’єри Єременко не загубився і став президентом новоутвореного московського «Динамо». Згодом він став першим президентом російської Суперліги, розпочав політичну кар’єру, але ніколи не забував про футбол. Трагедія сталася 18 березня 2010 року під час звичайної гри – та сама серцева недостатність, про яку Єременко давно знав, але яка не могла змусити його залишити футзал добровільно.
Олексій Кудлай: з «Поліграфтехніки» до московського «Динамо»
У футболі. Олексій закінчив футбольну школу «Металіста», а на четвертому курсі Харківської академії фізичної культури отримав пропозицію від олександрійської «Поліграфтехніки», яка тоді виступала у першій лізі. Одразу перейти з аматорського чемпіонату у першу лігу – це щось схоже на фантастику, але в буремні дев’яності бувало й не таке. За півтора роки Кудлай награв 31 матч (7 голів), а далі отримав травму п’яти і відновлювався близько двох років. З часом стало зрозуміло, що після такої травми грати у футбол на попередньому рівні він просто не зможе.
У футзалі. Ще під час студентства Кудлай встиг трохи пограти в чемпіонаті України з футзалу за харківську «Інгу». Звісна річ, що тоді це сприймалося не більше ніж просто розвага, однак після травми Олексій почав грати у футзал на першість міста. Там його помітив тодішній тренер харківського «ЕХО» Юрій Кобзар, який довго і наполегливо вмовляв гравця спробувати свої сили на найвищому рівні. Врешті-решт йому це вдалося і вже за якихось три місяці новачок пішов на підвищення у амбітний «Віннер-Форд Університет». Сходу вдалося виграти Кубок України, срібні нагороди чемпіонату і стати четвертим бомбардиром чемпіонату. Перед наступним сезоном команду розформували, а усі лідери перейшли в інший запорізький клуб «Запоріжкокс». Знову довелося задовольнитися сріблом, однак по завершенні сезону Олексія запросили у Росію. Кар’єра стрімко йшла вгору – від єкатерибурзької «Альфи», транзитом через «ВІЗ-Сінару», до однієї з найсильніших команд у світі, московського «Динамо». У складі біло-блакитних Кудлай довигравав те, чого не вистачало для повної колекції – чемпіонство і Кубок УЄФА. Після «Динамо» уродженець Харкова змінив ще 4 команди і закінчив кар’єру перед цим сезоном. Наразі працює помічником головного тренера в новосибірському «Сибіряку».
Глава «Збірна України» теж склалася для Кудлая досить успішно, але не настільки, як могла б бути: у 2005 році Кудлай прийняв російське громадянство. Тим не менш, за 6 років у збірній він встиг виграти два срібла чемпіонату Європи.
Сергій Корідзе: з «Чорноморця» і «Анжи» до «Діни»
У футболі. Один з кращих українських футзалістів народився і виріс в Одесі, де й виступав за дубль «Чорноморця». Тодішній керманич моряків Віктор Прокопенко не надто багато уваги приділяв дублю, а, як зізнавався сам Сергій, чекати він не хотів, тому переїхав в Росію. В «Анжи», який тоді грав у другій лізі, Корідзе провів один сезон і повернувся на батьківщину. В той період виникли проблеми з трансфером і сімейні негаразди, постало питання: «Що робити далі?».
У футзалі. В той самий час, у середині 90-х в Одесі починався один з найуспішніших футзальних проектів за всю історію України – «Локомотив». Хоч Сергій завжди мріяв грати у футбол, він таки погодився на пропозицію головного тренера залізничників Валерія Водяна. На малому полі усі його таланти і проявилися. Парадокс полягає в тому, що у футболі Корідзе грав захисника, а у футзалі отримав світове визнання як неперевершений бомбардир. Забити 6 голів за матч для нього не було проблемою, як в чемпіонаті, так у збірній – а бувало й по вісім. Коли розпався «Локомотив», Корідзе перейшов у стан іншого гранда – київський «ІнтерКрАЗ», у складі якого і встановив «вічний» рекорд – 80 голів за сезон у чемпіонаті.
Було зрозуміло, що рівень нашого чемпіонату він давно переріс, та й закордонні клуби давно за ним полювали. Після чемпіонату Європи 2001 року Корідзе перейшов у «Діну», яка тоді почала втрачати своє реноме світового гранда. Саме українця розглядали як заміну іншому екс-українцю Костянтину Єременко – і він з цією роллю впорався. Прикро, що за більш ніж 10-річну кар’єру у Росії наш супербомбардир не виграв жодного командного трофею, лише індивідуальні. Корідзе є єдиним гравцем, який увійшов у два символічні клуби бомбардирів – український імені Олександра Яценка і російський імені Костянтина Єременка. Зараз знаний бомбардир тренує дітей у Росії.
За семирічну кар’єру у збірній Сергій встиг стати її кращим бомбардиром за всі часи, виграти два срібла чемпіонатів Європи, де встановив індивідуальний рекорд результативності в одному матчі, і зіграти на чемпіонаті світу. Як і багато інших наших гравців, через ліміт на легіонерів в Росії Сергій прийняв російське громадянство, і на цьому його роман зі збірною завершився.
Георгій Мельніков: з «Чорноморця» до «Шахтаря»
У футболі: Ще одна зірка українського футзалу виплекана одеським «Чорноморцем». Мельніков і Корідзе з 3-го класу школи разом, тому і їхній життєвий шлях в дечому схожий. Починали разом в ДЮСШ «Чорноморця», потім дубль моряків. Різниця тільки в тому, що Георгій до останнього чекав шансу в рідній команді (навіть зіграв один матч у Кубку за основу), а Сергій поїхав підкорювати футбольну Росію.
У футзалі: Разом з Корідзе Мельніков відгукнувся на запрошення Водяна, і вчорашні дублери «Чорноморця» почали одна за одною підкорювати футзальні вершини. Після розформування «Локомотиву» нерозлучна пара друзів перейшла під крило Станіслав Гончаренка в «ІнтерКрАЗ». Далі їхні шляхи розійшлися – Сергій знову поїхав підкорювати Росію, на цей раз міні-футбольну, а Георгія за рекордні гроші купив донецький «Шахтар». Гірники у той час скуповували усіх кращих українських гравців, що і зумовило їхню гегемонію на внутрішній арені. У складі донецької команди Мельніков досяг найбільшої вершини клубного українського футзалу – півфіналу Кубка УЄФА, а про золоті медалі і Кубки на батьківщині навіть говорити незручно. Після чотирьох успішних років в Донецьку одесит переїхав у сусідній Луганськ, але через півроку був змушений завершити кар’єру через травму. Мельніков є найтитулованішим гравцем в Україні: в його колекції є 9 (!!!) золотих нагород.
У збірній Георгій був одним з тих стрижнів, на яких і будувалася команда, яка двічі поспіль ставала срібним призером чемпіонату Європи. Є в послужному списку Мельникова також участь у ЧС-2004, де наша збірна посіла 6-те підсумкове місце.
Віктор Мглинець: з «Чорноморця» до «Спортлідера+»
У футболі. Кажемо Мглинець, маєму на увазі «Буковину» – і навпаки. У 8 років він записався до школи «Буковини», а у 17 потрапив до основної команди. У 1985 році Мглинець став найкращим бомбардиром чернівецького клубу і отримав купу запрошень з інших команд. Вибір молодого гравця пав на першоліговий запорізький «Металург». Проте куди б доля не закидала Віктора, він врешті-решт постійно повертався до Чернівців. Добрі спогади про буковинську легенду залишилися і в Ізраїлі, куди він результативно завітав, а також в одеському «Чорноморці», де на той момент виблискував Тімерлан Гусейнов. Після періоду біля моря Мглинцю було 35 років і постало питання про завершення кар’єри. Де це можна було зробити як не в Чернівцях. За час своїх приходів-відходів Мглинець награв за «Буковину» 395 матчів, в яких забив 105 голів – гросмейстерські показники.
У футзалі. Після двох років тренерства у «Буковині» Мглинець раптом перемкнувся на футзал. У Чернівцях утворився футзальний «Меркурій», і легенда міста поринув з головою в новий вид спорту. Спочатку навіть був граючим тренером, але згодом вирішив обійтися без сумісництва. Команда сходу дуже впевнено виграла другу лігу і не загубилася у першій. Далі, вже традиційно, сталося повернення у головну футбольну команду області, на цей раз на посаду головного тренера. Через два роки керівництво клубу змінилося, і Мглинець повернувся у «Меркурій». Зробити крок вперед клубу завадив брак фінансів – наприкінці сезону 2012/2013 «Меркурій» збанкрутував. Без роботи довго сидіти не довелося і в кінці минулого року буковинець переїхав на Поділля, щоб очолити другу команду «Спортлідера+». Вже через місяць Віктор Мглинець став ще й тренером основної команди.
Микола Сич: з «Карпат» і «Волині» до львівської «Енергії»
У футболі. Кар’єра Сича починалася у період відродження «Карпат» після невдалого об’єднання з місцевими армійцями. У молоді з’явився шанс проявити себе, і Сич ним скористався. Два роки він борознив лівий фланг захисту – аж до приходу Мирона Маркевича. Не знайшови спільної мови з майбутнім метром, Сич за тогочасною модою поїхав в Польщу. Після двох років за кордоном сталося повернення у рідний Львів, а потім і запрошення від Віталія Кварцяного. «Вмерти, але не пропустити», – цю установку Микола Сич запам’ятає надовго. В Олександрії йому навіть довірять капітанську пов’язку, але травми завадять розраховувати на щось більше.
У футзалі. Щоб підтримувати форму, Сич взимку займався у залі, де й познайомився з керівниками львівської «Енергії». Це знайомство визначило наступні 12 років його життя. Микола Сич з першого дня був у команді і став справжнім універсальним солдатом. Спочатку гравець, а потім тренер другої команди чи помічник головного тренера в основній – усе залежало від обставин. На посаді другого тренера він пережив радісні миті першого золота, а у сезоні 2009/10 вже сам як головний тренер привів команду до бронзи. Восени 2012 року «Енергія» потрапила у кризу, і Станіслава Гончаренка на посаді головного змінив безвідмовний Сич. Однак стабілізувати гру команди він не зумів, і за 3,5 місяці був звільнений.
Юрій Миргородський: з «Дніпра» до одеського «Локомотива»
У футболі. Кар’єра Миргородського почалася краще не придумаєш. Вихованець знаменитої школи «Дніпро-75», вчорашній дублер, провів 17 матчів у чемпіонському сезоні дніпрян 1983 року. Мало того: щоб молодий гравець отримав медаль, Володимир Ємець випустив його на заключні хвилини в останньому матчі зі «Спартаком». Однак, далі злет змінився падінням. Наступний сезон Миргородський провів як капітан дубля і знову виграв золото, але вже рівнем нижче. Треба було рятувати кар’єру, і Юрій перейшов у «Кривбас», де відіграв два роки – але наприкінці другого з них йому зламали ногу. Негаразди продовжували преслідувати Миргородського і у запорізькому «Торпедо», і кінцівку роздумів про «що таке не щастить і як із цим боротися» екс-дніпрянин провів у більш екзотичних командах на кшталт «Динамо» (Махачкала) і «Вулкан» (Петропавловськ-Камчатський).
У футзалі. Ще після «Торпедо» Миргородський взяв паузу, пов’язану з численними травмами, і весь цей час грав у рідному Дніпропетровську за «Механізатор». Потім були спроби повернутися у рідний спорт, але усе закінчилося остаточною перекваліфікацією у футзаліста. Дніпропетровська команда у ті часи була справжнім законодавцем мод, полиця для нагород вдома у Миргородського почала стрімко заповнюватися: чемпіонство і кубок УССР у 1990 році, перший і останній Кубок СРСР 1991 року, індивідуальні нагороди.
На відміну від футбольної кар’єри, у футзалі Юрія переслідував тільки успіх. Варто було йому перейти в дніпропетровську «Ніку», як вона виграла Кубок України. У 1995 году він повертається у майже рідний «Механізатор», який робить золотий дубль. Як тільки у «Механізатора» з’явилися проблеми, Миргородський опиняється у одеському «Локомотиві». Від таких пропозицій не відмовляються, і це ще один футзальний золотий дубль.
Володимир Кобзарєв: з «Зорі» до дніпропетровського «Механізатора»
У футболі. Володимир Кобзарєв дебютував в основному складі «Зорі» у двадцять років наприкінці 1970-х. Команда в тому сезоні дісталася півфіналу Кубка СРСР, і молодий гравець отримав приємний бонус у вигляді значка «Майстер спорту». Після двох років в команді рідного міста Кобзарєв пішов служити в армію (читай: поїхав грати за армійців Києва). В Києві був лідером команди і отримав шанс себе проявити у «Дніпрі». Однак, на новому рівні Володимир загубився, пішов на пониження у «Зорю», яку привів до чемпіонства у зоні другої союзної ліги.
У футзалі. Кар’єра Кобзарєва у футзалі видалася короткою, але дуже насиченою. Після завершення виступів у футболі Володимир працював тренером у дніпропетровському спортінтернаті, але вирішив згадати молодість і приєднався до місцевого «Механізатора». Тут він виграв перший чемпіонат УРСР і був визнаний кращим гравцем сезону (в 34 роки!). Потім було друге чемпіонство поспіль, виклик на перший збір недовговічного утворення під назвою «збірна СРСР з футзалу» і тріумф у єдиному Кубку СРСР. Далі наганяти страх на суперників уже не дозволяв вік, тож довелося повісити футзалки на цвях – поряд з бутсами.
Геннадій Лисенчук: із «Зорі» і «Крил Рад» до президента федерації
У футболі. Найвідоміший український футзальний функціонал народився в Тамбовській області. Як і багато тогочасних хлопців грав і у хокей, але зрештою зупинився на футболі. Починав він у нічим не примітних командах, однак у 1970 році опинився у ворошиловградській «Зорі», яка трохи згодом виграла чемпіонат СРСР. От тільки потрібну для медалі кількість матчів Лисенчук не награв, і на згадку про цю подію на полицю може поставити лише свої мемуари. Є приказка «У «Спартак» двічі не кличуть», але Лисенчука кликали тричі. Спочатку він резонно зауважив, що треба набратися досвіду і залишився у «Зорі», потім трансфер з «Таврії» зірвався, бо треба було виконати свій обов’язок перед Батьківщиною у одеському «СКА». В третій раз все було «на мазі» і Лисенчук в Москві зустрівся з Бєсковим, але його майже викрав Олександр Гулевський, котрий тоді прийняв «Крила Рад». У Куйбишеві Лисенчук провів два чудових сезони, став капітаном команди і навіть легендою клубу, в якому про нього досі не забувають. От тільки на другий сезон команда вилетіла з «вишки», а вчетверте у «Спартак» вже не покликали, бо місце у воротах «червоно-білих» всерйоз і надовго зайняв Рінат Дасаєв. Завершував свою кар’єру Геннадій Анатолійович в Україні, де й перейшов на тренерську роботу. Потренувавши чотири різні клуби, Лисенчук досягав певних локальних успіхів, але незадовго до розпаду СРСР переїхав у Київ і осів на кафедрі футболу НУФВіСу.
У футзалі. У 1993 році Лисенчук поїхав на установчу конференцію Асоціації міні-фуболу України і виграв президентські вибори, а далі пішло-поїхало… Майже 20 років Геннадій Лисенчук був причетний до всього, що відбувалося в українському футзалі. Все-в-одному: президент Асоціації, тренер усіх збірних команд, член ради і виконкому АМФУ, інспектор. Попри негаразди, це був період успіхів української збірної – четверте місце на ЧС-1996, два фінали чемпіонатів Європи (2001, 2003). Проте «вічний» Лисенчук не вловив момент, коли треба було робити реформи. Усюди футзал розвивався, а в Україні застряг на місці. Не додавали плюсів президенту і постійні скандали: гравці відмовлялись грати за збірну чи клуби-гранди розформовувались на знак протесту проти політики АМФУ. В кінці 2012 року Лисенчук «за станом здоров’я» залишив посаду керманича національної збірної, а на початку 2013-го було обрано нового президента АМФУ.
Фото: Коммерсантъ, amfr.ru
Джерело – ua.tribuna.com
