Фінал плей-офф чемпіонату України з футзалу для уже колишнього гравця львівської «Енергії» Романа Кордоби був особливим. Багато років граючи в Україні на професійному рівні, Роман ніколи (!) не ставав чемпіоном України, вигравши при цьому Кубок України, Суперкубок, срібні та бронзові медалі. У цьому сезоні Роман був як ніколи близький з «Енергією» до чемпіонства, однак був змушений задовольнитися лише сріблом. Про фінал чемпіонату України, а також насичену свою футзальну кар’єру гравець, що часто виділяється своєю технікою та більярдними ударами, розповів в ексклюзивному інтерв’ю нашому сайту.
– Романе, згадаймо попередній чемпіонат України. Чи справедливо, на Вашу думку, херсонська команда стала чемпіоном України?
– Важко сказати, адже вони також до цього йшли. Можливо, десь їм пощастило у фінальних матчах, грамотно зіграли від оборони. Якщо загалом, то вважаю, що «Продексім» переміг заслужено. У регулярному чемпіонаті херсонська команда посіла друге місце, добре зіграла у серії плей-офф. Та й взагалі, переможця судять за забитими голами. Їх більше вдалося забити нашому супернику.
– Наскільки воротар Кирило Ципун допоміг «Продексіму» стати чемпіоном України?
– Недаремно кажуть, що воротар – це 50 відсотків успіху команди. У матчах з «Енергією» Кирило Ципун був більше, аніж 50 відсотків.
– Зараз, мабуть, уже емоції вляглися. Наскільки боляче усвідомлювати результат фіналу плей-офф?
– Розчарування є. Тим більше, після таких успішних виїзних матчів. У фінальній серії більше думав про те, як здобути золоті нагороди, аніж задовольнитися срібними медалями. Вдвічі образливо за те, що так і не вдалося стати чемпіоном країни. Поки що ця вершина залишається для мене недосяжною.
– Чемпіонство в Україні залишається головною ціллю для Романа Кордоби?
– (Сміється). Це вже як вийде.
– Якби «Енергія» стала чемпіоном, був би варіант залишитися в Україні і у Львові зокрема?
– Можливо й так. На даний момент так склалися обставини, що продовжу свої виступи у сусідній Білорусі.
– Чи довго приймав рішення про переїзд?
– Ні, обговорив все з сім’єю, вони погодилися. Та й в цій країні я вже бував неодноразово.
– Чи прокручуєш в голові той варіант, що після першого візиту у Білорусь потрібно було залишатися в цій країні?
– Додому завжди тягне, плюс фінансова сторона на той час зіграла важливу роль.
- Розкажіть про свою нову команду…
– На даний момент підписав попередній контракт із командою «Вітен» з Орші. Минулого року цей колектив зайняв шосте місце в чемпіонаті Білорусі серед 16-ти команд-учасниць.
– Коли виник варіант переїхати в Оршу: під час чемпіонату України чи уже після його завершення?
– Після завершення сезону в Україні зателефонував тренер «Вітену», запросив грати за свою команду. Після тривалих роздумів я погодився. Важливу роль у переїзді до Білорусі зіграла також фінансова складова. Теперішні зарплати в Україні та Білорусі відрізняються.
– Який на даний момент рівень чемпіонату в Білорусі?
– З кожним роком рівень росте, про що свідчить велика кількість легіонерів. У порівнянні з попередніми роками тепер їх там значно більше.
– Романе, повернемося на початок Вашої кар’єри. Як потрапили у футбольну секцію?
– Народився я у селі Добросин, що на Жовківщині. Саме там і почав займатися футболом. Звідти і потрапив в інтернат, після чого у школу «Карпат». Там уже підписав перший професійний контракт і виступав за «Карпати - 3». Щоправда, затримався там не довго. Тодішній головний тренер команди Іван Голац сказав, що я не підходжу за антропометричними даними. На цьому з футболом було завершено.
– Однак був непоганий початок саме кар’єри у футзалі.
– Так, вчився тоді в університеті фізичної культури й виступав за футзальну команду. Саме там мене порекомендували тодішньому головному тренеру команди ТВД Романові Ковальчику. Підписав контракт з клубом, який і досі вважається для мене рідним.
– Як проходила адаптація у ТВД?
– Повністю вчився всіх азів гри «5 на 5» у Романа Ковальчика. Не буду лукавити: на перших порах було складно. Незважаючи на це, з часом звик і згодом провів вісім років у цій команді. Це був мій період становлення та розвитку як футзаліста. Якби команда існувала досі, то напевно грав би тут вічно.
– Як складалися твої стосунки з президентом клубу Мироном Кінідєм? Чи були пропозиції з інших клубів?
– Пропозиції були, але Мирон Романович вмів домовитися з футзалістами. Я не став виключенням.
– Як ти оціниш свої виступи за ТВД, адже окрім Кубка України фактично нічого виграти з цієї командою так і не вдалося…
– Незважаючи на те, що тривалий час ми грали в одному і тому ж складі, дійсно вдалося здобути лише Кубок України. Окрім цього успіху, ТВД пройшов нелегкий шлях з першої до вищої ліги, двічі грали у фіналі Кубка України, в одному з яких ми таки здобули трофей.
– В один не дуже прекрасний момент клуб почав «вмирати». Як переживали цей період часу, коли розуміли, що рано чи пізно професійної команди більше не буде?
– У команди почалися фінансові проблеми, і, коли проект вже думали закривати, ми навіть грали без грошей. Чемпіонат треба було дограти. Звісно, що на душі було важко, адже цій команді віддав не один рік свого життя.
– Який найпам’ятніший матч за ТВД?
– Безперечно, це переможний фінал кубка України проти «Єнакієвця».
– Після ТВД Ви опинилися в «Урагані». Як виник варіант з цією командою?
– До мене зателефонував тренер команди Сергій Гупаленко, запропонував спробувати сили у команді з Івано-Франківська. Умови праці задовольняли, тому я погодився. Та й зі Львова до цього міста було відносно близько.
– Як проходила кар’єра в «Урагані»?
– Спочатку все було добре, але десь через півроку я зламав ногу й вилетів з гри на тривалий термін. Тим не менше, велика подяка клубу, що переживали за мене, допомогли відновитися після важкої травми. В «Урагані» виграв Суперкубок України, став срібним та двічі бронзовим призером першості.
– Чому покинули «Ураган»?
– Команда зробила курс на омолодження, суттєво врізали зарплати. Звісно, я міг залишитися в команді, але фінансові умови мене вже не задовольняли.
– Після «Урагану» Ви повернулися у Львів, де підписали контракт з «Енергією».
– Так, Володимир Фелишин запропонував грати за «енергетиків». Я погодився й в перший же сезон ми виграли бронзові нагороди, обігравши у матчах за третє місце якраз мою колишню команду – «Ураган». Після «Енергії» вирішив спробувати свої сили закордоном, а саме в Білорусі. Таким клубом став «Борісов-900». Довго вагався чи туди їхати, але вже зараз по це не шкодую. Тоді ми були твердим середняком, потрапили у плей-офф, де програли майбутньому чемпіону країни. Керівництво команди запропонувало продовжити контракт, але я не погодився.
– І Ви знову повернулися в «Енергію».
– Так, після приїзду у Львів мені зателефонував вже добрий знайомий (сміється) Володимир Фелишин та запропонував знову зіграти в «Енергії». Я погодився.
– Яким було життя в Білорусі в побутовому плані?
– На перших порах було важко, але партнери по команді та керівництво «Борісов-900» зробили все можливе, щоб у мене не було проблем. Щодо побутових умов, то я жив у Борісові. Це хоч і промислове місто, проте дуже чисте.
– Як Ваша сім’я адаптовувалась до постійних переїздів?
– У мене є дві дочки. Одній – п’ять, а другій – одинадцять років. З чим були проблеми, так це з мовним бар’єром. Втім, вже зараз все у минулому. Сім’я звикла до переїздів із розумінням ставиться до цього. Для прикладу, менша донька у Білорусі в дитсадку говорила українською і їй було байдуже чи її розуміють чи ні. А старша у мене комунікабельна. Вона легко адаптовується до нових шкіл та нових однокласників.
– Свого часу Ви грали також за національну збірну України. Які спогади від матчів у синьо-жовтій формі?
– Перед тим як перейти у «Борісов-900», кілька разів викликали під знамена національної команди. На жаль, на чемпіонаті Європи та світу зіграти так і не вдалося.
– Які відчуття виникають, коли виходиш на майданчик у складі головної команди?
– Такі ж, як і за будь-яку команду, але тут захищаєш емблему рідної держави.
– Романе, проаналізувавши Вашу кар’єру, можна зробити висновок, що наступного року Ви знову повернетесь в Україну, і знову в «Енергію»?
– Усе може бути.
– Романе, на даний час Вам 33. Чи достатньо ще сил у такому віці грати на професійному рівні?
– Поки що так, а далі покаже час.
– У ветеранські команди запрошень ще не отримували?
– Наразі не проходжу туди за віком (сміється).
– Чим ти займаєшся у вільний від роботи час?
– Люблю порибалити. Це захоплення як і полювання, у мене з дитинства. Найбільша риба, яку я зловив важила понад 3,5 кілограми.
Богдан Пастернак, Ігор Воробій, спеціально для futsalua.org
