Сергій Тригубець - неординарна особистість в українському футзалі. Хто цікавиться цим видом спортом, той представлення цього гравця не потребує. За свою кар’єру Сергій Тригубець неодноразово пограв у топових клубах України, Білорусі та Ірану, неодноразово ставав чемпіоном України. Окрім того, що зараз грає у футзал уже на аматорському рівні, тренує нову для себе команду і виховує сина. Буквально кілька тижнів тому Сергій став найкращим бомбардиром Всеукраїнського фіналу АФЛУ. Про свою насичену спортивну кар’єру Сергій Тригубець охоче розповів в інтерв’ю нашому сайту.
Ігорова кар'єра
1998/99 Случ (Рівне)
2000-2001 МФК Рівне
2002-2005 Енергія (Львів)
2003/04 Енергія-2 (Львів) фарм-клуб
2005-2007 Інтеркас (Київ)
2008-2009 Тайм (Львів)
2009 Енергія (Львів) оренда
2010-2013 Енергія (Львів)
2011 Кардинал-Рівне оренда
2013-14 Кардинал-Рівне
2014 Граніт (Мікашевічі, Білорусь) ЧБ 12/11
2015 Дабірі Табріз (Іран)
«У футзал – з футболу»
– Сергію, розкажіть, як розпочиналася Ваша кар’єра?
– Як і у багатьох футзалістів, усе розпочалося з футболу. З 1986 по 1995 роки перебував у секції СДЮШОР. Тренером був Сергій Сільвай. Виступав за рівненський «Верес», який згодом розпався, після чого перейшов грати за вищоліговий футзальний клуб «Случ».
– Наскільки важко було перелаштуватися з футболу у футзал, все-таки тренування тут інші та й загалом інший вид спорту?
– Не сказав би, що було важко. Сформувався, як гравець перш за все у футболі, тому у футзал почав грати без розкачки.
– Чи був мандраж в іграх проти зірок українського футзалу?
– В тому віці у мене було настільки велике бажання грати в улюблену гру, що за хвилювання не думав. Воно буває у кожного спортсмена. «Случ» виступав у вищій лізі України, йшов на 4-му місці й мій дебют випав на гру з «Інтеркасом». Програли ми тоді з рахунком 0:8, я вийшов на останні п’ять хвилин, і три рази впав (сміється).
– З «Случем» також не склалося?
– Так, команда розпалася, а мене забрали в армію. Думав, що про футбол доведеться забути. Але завдяки Віталію Засморжуку мене відпускали на тренування. Грали ми тоді за команду міліції, яка виступала на різноманітних турнірах як в Україні, так і за кордоном. У 1999 році утворився МФК «Рівне» - це наступник команди «Случ». Грали ми тоді у першій лізі України. Відіграв там два роки, після чого отримав пропозицію від «Енергії». У мого хорошого приятеля Сергія Пуддубного президент «Енергії» Олександр Стефанків запитав, кого можна було би взяти на підсилення, після чого він порекомендував мене. Приїхав у Львів, виграли турнір «енергетиків», після чого став повноцінним гравцем цього клубу. Сезон тоді був успішним, як і наступні. З «Енергією» дограв друге коло в першій лізі, а потім зайняли друге місце в плей-офф і підвищилися у класі.
– Як тобі дався переїзд до Львова? Як пройшов процес адаптації?
– Що Піддубний, що я добре влилися в колектив. З першого дня перебування в команді виборов місце в основному складі. Хоча доводити щось і в житті, і на тренуваннях треба було щодня. Одразу ж пригадалися слова одного з тренерів «Енергії» Андрія Василитчука. Він про це постійно нам говорив. З «Енергією» навіть вдалося виграти чемпіонство, але це буде згодом. А поки що вище четвертого місця ми не змогли стрибнути.
– А потім Ви перейшли в «Інтеркас»…
Перебрався туди у 2005 році, коли запросив Станіслав Гончаренко. Якщо чесно, тоді хотів піти з «Енергії». У столиці команда була сильнішою, можна було щось виграти, а, можливо, й стати чемпіоном. Тоді думав саме так. Втім, так склалися обставини, що перейшовши у київський клуб, то якраз «енергетики» й стали чемпіонами, а ми зайняли спершу друге, а потім третє місце. Не буду лукавити, коли скажу, що на перших порах у Станіслава Гончаренка було важко, але потім уже звик до усіх вимог.
Травми дошкуляли кар’єрі
– «Інтеркас» припинив своє існування, після чого Ви знову повернулися до Львова.
– Так, хорошу команду в Києві розпустили, всі гравці отримали статус вільних агентів і я опинився знову у Львові. Цього разу у «Тайм-машині», яка тоді вражала своїми результатами. Щоправда, заграти там так і не зумів через травму – порвав хрестоподібні зв’язки. Десь тоді підвів лікар з Києва, який сказав, що нічого страшного немає, а вже тоді потрібно було робити операцію.
У Станіслава Гончаренка тоді був сильний підбір гравців і потрапити у склад з моїми проблемами зі здоров’ям було вкрай важко. Прийняв рішення грати за «Енергію». На той час в цій команді грала лише молодь, в команді було кадрове перезавантаження, а мені була потрібна ігрова практика. Сталося так, що повернувся в «Тайм», де знову не вдалося заграти, після чого повернувся в «Енергію», де з командою здобув бронзовий комплект нагород. Після чергового повернення в «Енергію» нарешті почав грати в «Таймі», але команда уже розпадалася, тому прийняв рішення повертатися в Рівне. За «Кардинал» тоді забив 16 голів. Було це уже у 2011 році.
– Після «Кардинала» знову було повернення до Львова.
– Так. Після рівненського етапу відбулося чергове повернення до Львова. Вже з Станіславом Гончаренком «Енергія» стала чемпіоном, мені запропонували новий контракт, але перед матчами Кубка УЄФА зламав ногу й вибув з обойми команди на певний період часу. Уже потім Станіслав Олександрович покинув клуб, а я знову пішов грати за «Кардинал-Рівне». Це був 2013 рік.
«У Білорусі став мільйонером»
– Як складався період життя, коли Ви стали мільйонером?
– Після виступу в «Кардинал-Рівне» надійшла пропозиція спробувати свої сили у чемпіонаті Білорусії в команді «Граніт» з Мікашевичів. Зарплату мав більше десяти мільйонів у місцевій валюті, тому свій перший мільйон заробив саме в Білорусі (сміється). Грав там близько п’яти місяців, щоправда нічого особливого виграти не вдалося.
– Іран – особлива сторінка Вашої кар’єри.
– На цей час мені вже було 34 роки, тому розумів, що це може бути останній шанс заграти десь в серйозній команді. Моя майбутня команда «Дабірі» була діючим чемпіоном країни, тому довго зволікати не став. Приїхав в Україну, два дні побув у Львові і відправився в Іран, де перебував протягом трьох місяців. Мене, як і Олександра Бондаря, скаути цієї команди побачили на турнірі в Кувейті, куди ми літали з «Кардиналом-Рівне».
– Як взагалі рівень футзалу в Ірані, чи не було проблем з мовою і чому покинули команду?
– Рівень футзалу в Ірані був тоді на досить пристойному рівні Моя команда йшла на 3-4 місці. Завершили чемпіонат п’ятими. Акцент там робиться на індивідуальні дії. Обіграти один в один тебе може навіть воротар. За польових гравців вже мовчу.
Мовних проблем не було, адже менеджер клубу і кілька партнерів по команді знали англійську. Якщо треба було щось серйозніше, то були люди, які допомагали. Тим не менше дискомфорт був, адже, окрім мене, в команді були лише іранці. Загалом в іранській кар’єрі провів 8 матчів, забив один гол. Розійшлися, тому що керівництво клубу вирішило грати у подальшому лише своїми виконавцями.
– На цей час мені вже було 34 роки, тому розумів, що це може бути останній шанс заграти десь в серйозній команді. Моя майбутня команда «Дабірі» була діючим чемпіоном країни, тому довго зволікати не став. Приїхав в Україну, два дні побув у Львові і відправився в Іран, де перебував протягом трьох місяців. Мене, як і Олександра Бондаря, скаути цієї команди побачили на турнірі в Кувейті, куди ми літали з «Кардиналом-Рівне».
– Як взагалі рівень футзалу в Ірані, чи не було проблем з мовою і чому покинули команду?
– Рівень футзалу в Ірані був тоді на досить пристойному рівні Моя команда йшла на 3-4 місці. Завершили чемпіонат п’ятими. Акцент там робиться на індивідуальні дії. Обіграти один в один тебе може навіть воротар. За польових гравців вже мовчу.
Мовних проблем не було, адже менеджер клубу і кілька партнерів по команді знали англійську. Якщо треба було щось серйозніше, то були люди, які допомагали. Тим не менше дискомфорт був, адже, окрім мене, в команді були лише іранці. Загалом в іранській кар’єрі провів 8 матчів, забив один гол. Розійшлися, тому що керівництво клубу вирішило грати у подальшому лише своїми виконавцями.
– Розкажіть про побут та життя іранців.
– Перш за все, іранці дуже ввічливі люди. До мене ставилися дуже добре, аж занадто добре. Гравці команди навіть не дозволяли мені у магазинах розраховуватися самому за себе. Мовляв, ми будемо у Львові, будеш ти все нам купувати. Відчувалося ставлення з повагою. Не сподобалася поведінка іранців на дорогах. Там немає правил дорожнього руху. Щоб перейти дорогу на пішохідному переході, треба двадцять разів подивитися по сторонах. Водії якщо і зупиняються, то лише на червоне світло. Саме через цей хаос навіть і не пробував сідати за кермо. Щодо алкоголю, то він в цій країні заборонений. Втім, для гравців нашої команди не було проблемою його дістати. Іранці п’ють горілку. Одного разу мене повеселили хлопці, коли показали пляшку з Вінниці. Що цікаво, за увесь час перебування в цій країні я жодного разу не побачив п’яних людей. Загалом Іран – непогана країна, але було важко без сім’ї. Коли у мене народився син, я якраз був у Ірані.
– Які були особливості твого контракту в Ірані?
– Нічого особливого. Він був як англійською, так й іранською мовами. Підписав його одразу ж по прильоту. Щодо фінансових умов, то платили те, що й обіцяли. До речі, клуби з Ірану та Білорусі виявилися єдиними в моєї кар’єрі, де не виникло жодних фінансових запитань. В інших командах вони були, але не бачу сенсу тепер про це говорити.
«У нашому футзалі – зміна поколінь»
– Перейдемо до особистих запитань. На якій позиції грали у великому футболі? Чому у футзалі грали на позиції «стовпа»?
– У футболі переважно під нападниками, зараз цю позицію ще люблять називати опорником. Футбол був тоді, коли «Верес» виступав на професійному рівні. Після нього гра мільйонів у Рівному почала вмирати. Щодо «стовпа», то навіть не знаю, само по собі прийшло. Якщо на великому полі міг би один в один ще когось обіграти, то у футзалі таке не проходить. Краще продавити, прийняти і віддати.
– Існує думка, що колись футзалісти більше думали про те як забити, а зараз складається таке враження, що головне - не пропустити. Погоджуєтеся?
– Може десь воно так і є, але не зовсім з цим погоджуюся. Коли я грав, то у нас не було змоги переглядати в інтернеті матчі провідних національних чемпіонатів. У сучасної молоді таких можливостей значно більше.
– Наш професійний футзал розвивається чи занепадає?
– Не думаю що його рівень суттєво знизився. Триває зміна поколінь. На зміну колишнім зіркам вітчизняного футзалу, таким як Легчанов, Макаєв, Павленко приходять інші молоді виконавці. Яскравий приклад – гра збірної України проти хорватів.
– Зараз Ви суттєво виділяєтеся на аматорському рівні, а от якби надійшло запрошення пограти у професійному клубі, погодилися б?
– Ні. Хіба що у статусі граючого тренера. А так, щоб мною хтось керував, то ні. Та, і довелося б збільшити вимоги до себе. В аматорському футзалі десь можна грати за рахунок набутого досвіду, чого б не зробив у професіоналах, де треба тренуватися кожного дня, а то й двічі на день.
– Нещодавно Ви у складі команди «Надія» стали чемпіоном аматорської футзальної ліги України. Які враження залишилися від цього турніру?
– Враження, звісно, лише позитивні. Добре що є подібні змагання й будемо сподіватися, що з кожним роком вони будуть все більше та більше розвиватися. Також приємно, що став найкращим бомбардиром турніру, але, як і перемога на змаганнях, була здобута завдяки всім гравцям нашої команди.
– Зараз у Львові Ви почали серйозно тренувати команду «Галицька Здоба». Як Ви далеко хочете вивести цю команду? Які тренерські плани?
– На даний час тренерська робота мені подобається. Команду «Галицька Здоба» прийняв тоді, коли вона виступали в Третій лізі Асоціації футзалу Львівщини. Зараз ми виступаємо в Гранд-лізі. У майбутньому хотілося б стрибнути ще вище.
– Чим Сергій Тригубець займається поза футболом?
– Як тільки з’являється вільний час, то присвячую його сім’ї. Виховую сина Андріана, але не дуже хочу, щоб він був футболістом. Лише у тому випадку, якщо він сам цього прагнутиме. Увесь вільний час присвячую сім’ї. Якщо його більше, то разом зі своїм другом Назаром Яцишином граємо у настільний теніс та більярд.
Богдан Пастернак, Ігор Воробій спеціально для futsaua.org
