Ідея записати інтерв’ю з майстром спорту СРСР, житомирянином Томашем Антоновичем Сіцінським була у мене уже давно, щоправда хотів я його записати у вигляді літопису, такого собі футбольного монологу легендарного футболіста. Але постійно знаходилися якісь «але», які заважали втілити цю ідею у життя.У вересні 2016 планети нарешті розташувалися в правильному порядку.

Сіцінський Томаш Антонович
Дата народження: 14 травня 1940 р.
Місце народження: м. Житомир
Досягнення:- майстер спорту СРСР з футболу
володар Кубку України серед виробничих колективів 1959 р.
Чемпіон України серед команд майстрів класу «Б»
володар Кубку України серед команд майстрів класу «Б»
У футболі з 1959 р.
У футзалі з 1994 р.

Гра у баскетбол із Валерієм Лобановським, кумири дитинства, виграш чемпіонату України і роль «дяді Саші» у здобутті коростишівським «Шахтарем» кубку України – про це та багато іншого легендарний житомирський футболіст, відповідальний секретар Асоціації футзалу м. Житомира Томаш Сіцінський розповідає у другій частині нашого інтерв’ю (перша - здесь).
 

- Ви багато пограли у футбол. Напевно, у Вас є незліченна кількість футбольних байок, розкажіть кілька з них.

- Байка-бувальщина:першість СРСР серед майстрів класу «Б». Команда гостів має достатній доробок очок, який забезпечив їй участь у фінальній частині, господарі ж хочуть гідно виступити перед своїми глядачами. І ось в одному із епізодів удар у бік воріт гостей, м’яч у ворота не залітає, але арбітр з якоїсь причини зараховує гол. Гравці гостей підбігають до арбітра і один із них, заїкаючись, каже до судді: «А н-н-нащо Ви зарахували гол?» Арбітр, який теж виявився заїкою, йому у відповідь: «Ч-ч-чому ти мене перекривляєш?» Тоді цей футболіст каже до нього: «А-а-але ж у мене сім’я!», на що арбітр парирує: «Вибачте, а-а-а-але ж у мене теж сім’я!» Зрозуміти суддю можна, він був, як то кажуть, заангажований, але гравці приїжджої команди одразу цього не зрозуміли.
Є ще одна. 1967-й рік, товариський матч київського «Динамо» з житомирським «Автомобілістом». Сказати, що трибуни були заповнені вщерть, значить нічого не сказати. Вболівальники сиділи навіть на даху військового шпиталю, що розташований поблизу стадіону. Гра проходила в обопільних атаках, свідченням чому був рахунок 2:1 на користь киян. Але наприкінці гри нам вдалося забити гол і матч закінчився з рахунком 2:2. Задоволені і вражені нашою грою, житомирські вболівальники «висипались» на поле, кожен хотів побути поблизу із зірками київського «Динамо». Хтось підбіг до мене, воротаря житомирського «Автомобіліста», схопив за плече і сказав: «Що, Рудаков, получив?!» Він, вочевидь не часто ходив на футбол, і переплутав мене з воротарем динамівців Євгеном Рудаковим.



- Є байка, що в одному з товариських матчів молодий воротар Томаш Сіцінський грав у полій при подачі кутового біля чужих воріт з типовим воротарським криком «Я!» рефлекторно зафіксував м'яч в руках. Це правда?

- Та ні, було зовсім інше. Це був матч першості СРСР серед команд класу «А», зустріч між дублюючими складами, що проходив у Запоріжжі. Для того, щоб воротар житомирського «Автомобіліста» не втрачав фізичну форму, його поставили грати польовим гравцем, тим паче, що здібності у нього були. І ось зіткнення нашого воротаря з нападаючим запорізького «Металурга» і арбітр дає спірний удар. Всі підбігли до штрафного майданчика, де лежав наш воротар, ну і воротар Сіцінський теж підійшов. Журналісти, охочі до різних витівок, вирішили, що спірний удар призначили через те, що я у цьому епізоді зіграв руками. Цього не було, але в газету все ж написали.

- Не кожен зможе відшукати на карті місто Коростишів. Проте в 1959-му році місцева команда «Шахтар» стала володарем Кубку України, а її кольору захищав воротар Томаш Сіцінський.

- У 1959-му році команда «Шахтар» Коростишів на футбольному небосхилі Житомирщини виглядала дуже пристойно. Місцеве шахтоуправління доклало максимум зусиль для того, щоб ця команда була сильною. Досить сказати, що інколи «Шахтар» вигравав матчі Чемпіонату області з двозначним рахунком. Тому і не дивно, що «Шахтар»став володарем Кубку Житомирської області. Мене запросили до цієї команди з житомирського «Спартака» після того, як я у виїзному матчі з «Шахтарем» пропустив всього два м’ячі. Тоді ми програли 2:0 і мене запросили до «Шахтаря» як перспективного воротаря.



Про рівень нашої команди свідчить перемога з рахунком 7:0 над командою із завжди по-футбольному сильної Львівщини. А от починаючи зі стадії чвертьфіналу все було не так просто, але ми все ж таки дійшли до фіналу. Фінал складався з одного матчу, а команда-господар поля приймала і арбітрів, і команду-суперника. А тому і не дивно, що інколи судді булипоблажливими до господарів поля. Ми розуміли, що психологічно ми були стійкими, але від зовнішніх факторів не були застраховані. Нашим суперником була команда з Жовтих Вод, яка пройшла шлях від аматорського колективу до фіналіста Кубку України.

У нас в команді був адміністратор Олександр Валькуцький, ми його називали «дядя Саша». Це була дуже кмітлива людина, з чудовим почуттям гумору і великим життєвим досвідом. На змагання ми їздили на «пазіку», в ньому було не дуже зручно, але кращого не було. Тоді «дядя Саша» запропонував нам такий хід: ми зупинимося в Тернах (містечко неподалік від Жовтих Вод), там переночуємо, а звідти вирушимо на матч. Так і зробили: заночували у Тернах, а у день матчувирушили на відпочинок до лісу. Безумовно, організатори фінальної гри турбувалися де ж команда, вони обдзвонили всіх кого тільки могли, а ми у цей час відпочивали у лісі. На нас це вплинуло якнайкраще, а от наші суперники нервували, бо до останнього не знали буде гра чи ні. І от коли ми приїхали на місцевий стадіон, всі зітхнули з полегшенням. Такий хід себе виправдав, адже команда Жовтих Вод нервувала, а ми той матч виграли і стали переможцями розіграшу Кубку України.

У подальшому на нас чекав виступ у Кубку Радянського Союзу серед аматорів. У першому раунді ми у Коростишеві обіграли «Домобудівний комбінат» (Алма-Ата, Казахстан), після чого грали у Кишиневі з командою «Сільськогосподарського інституту» і теж їх перемогли. Ну а в наступному раунді поступилися команді з Краснодару.

- Кожен хлопчисько шукає собі кумирів, хоче бути схожим на когось відомого. Хто був Вашим кумиром, на кого Ви рівняти в свої юнацькі роки?

- Не можна не згадати воротаря московського «Спартака» Акімова, який грав ще до війни, у 1938-му році.Також був воротар Олексій Хомич, якого на футбольних полях Великобританії охрестили «тигром». Ці майстри були на вустах. Безумовно, наш славетний, незабутній Лев Іванович Яшин, який свого часу був володарем штрафного майданчику. Окрім цього у Радянському Союзі було багато воротарів, які задавали тон всій Європі.

У нас в Україні, у київському «Динамо», були воротарі Антон Ідзковський, Олег Макаров, якими ми пишалися, які були нашими кумирами. Було на кого подивитись, було за кого повболівати.

- До речі, про київське«Динамо». Ви грали у дублі киян, чому не вийшло пробитися в першу команду?

- Туди неможливо було пробитися, адже там були такі великі воротарі як Євген Рудаков і Віктор Банніков. До слова, з Віктором Банніковим ми грали за збірну Житомирської області в юнацькому Чемпіонаті України. Він старше мене на два роки, я тоді був його дублером.
У дублюючому складі були сильні гравці, але місць у команді було всього 11. Досить сказати, що разом зі мною у дублі був Валерій Васильович Лобановський. Він грав зі мною в баскетбол, але в жодному разі не можна сказати, що ми були рівні. У 1961 році він уже був чемпіоном СРСР, це уже була фігура, авторитет.

Цікаво, що і у баскетбол він мене обіграв. Пам’ятаю, як ми приїхали грати з московським «Динамо», Валерій Васильович на тренувальному полі ставив м’яч на кут штрафного майданчика і пробивав мені у дальній кут за неймовірною дугою. Він п’ять разів влучав в одну і ту саму точку, це була неймовірна майстерність. Я бачив як він забивав прямим ударом з кутового у ворота збірної Фінляндії, а там теж майстри грали.
А от одного разу ми поїхали дублюючим складом грати у Нікополь товариський матч і Валерій Васильович не забив пенальті, то у воротаря був цілий місяць святкування, що він парирував удар самого Лобановського.

- З ким із майбутніх зірок київського «Динамо» Ви тренувалися разом?

- Одразу так і не згадаєш… Першими спадають на думку Володимир Мунтян і Анатолій Бишовець.

- Уже тоді було видно, що це великі футболісти?

- Звісно, виходячи з їхньої гри, з їхніх здібностей було зрозуміло, що вони знайдуть своє місце у радянському футболі.



- Окрім київського «Динамо» були ще миколаївський «Суднобудівник», львівський СКА і два «Локомотива»: вінницький і херсонський.

- Коли людина приходить в новий колектив, вона повинна знайти спільну мову з гравцями, а у моєму випадку –з захисною і середньою лініями. Повинен сказати, що за свою кар’єру я бачив різне ставлення до тренувального циклу. А все тому, що різні керівники команд по різному ставилися до тренувань. Я згадую свого першого наставника, який давав нам м’яч, ставив мене у ворота і всі били мені по воротах. Але я їм дякую за їхню доброзичливість, адже для 14-річного хлопчака це дуже важливо. Тоді ж не було футбольних шкіл, а мене питають - хто перший тренер? Я кажу: Михайло Нікулін і Володимир Коробейніков.

А вперше повагу до себе як до воротаря я відчув у Львові.Я з великою теплотою і повагою ставлюся до своєї першої команди майстрів – львівського СКА. Саме там я вперше відчув до себе відношення як до окремого гравця захисної лінії – воротаря. Я з великою повагою згадую Сергія Шапошникова, Ернеста Кеслера, Володимира Ханенка.
У 1963-му році зі мною працювали спочатку у клубній команді військово-політичного училища радянської армії військово-морського флоту, у складі якої я став чемпіоном прикарпатського округу. А от до основи львівського «СКА» було дуже важко пробитися, адже моїми конкурентами були висококласні воротарі. У тому ж році дякуючи моїм наставникам я потрапив до збірної України класу «Б» і згодом завоював місце в основному складі. Саме у Львові я зрозумів, що з воротарями повинен працювати окремий тренер.
У дублі київського «Динамо» зі мною працювали Віктор Маслов, Михайло Терентьєв, Михайло Коман. Там були великі воротарі і одразу було ясно хто буде основним, а хто дублюючим. Та й після мене виграти конкуренцію у Віктора Баннікова і Євгена Рудакова нікому не вдалося.



У вінницькому «Локомотиві», куди мене згодом запросили, місце воротаря теж було зайняте. Тоді Віктор Жилін запросив мене у житомирський «Автомобіліст», де на той час були воротарі Михайло Форкаш і Олександр Дегтярьов, які згодом перебралися до ворошиловградської (луганської) «Зорі» і одеського «Чорноморця» відповідно.
Після цього був інший «Локомотив» – херсонський. У цьому клубі особливої уваги воротарям не приділяли, хоча і головний тренер Анатолій Лук’яненко сам був воротарем. Інколи траплялося так, що мене не треба було ставити на гру, а він ставив, інколи – навпаки. Приїхати у Житомир і не поставити мене… Та я мріяв там зіграти! У 1971-му році ми знову приїхали у Житомир і я тоді видав таку гру, що мене знову запросили до рідного міста. Але тоді уже я не захотів і у підсумку перейшов до миколаївського «Суднобудівника».
За той етап своєї кар’єри я дуже вдячний тренеру Євгену Лемешко. На той час я уже багато знав і вмів, значну увагу приділяв фізичній формі, а Євген Пилипович дав мені можливість тренуватися за своєю програмою. Завдяки цьому я тривалий час перебував на піку своєї форми. Уявіть собі: команда о п’ятій ранку повертається з виїзду, ти лягаєш спати, ну поспиш трохи і більше не можеш. Що я після цього робив? Я вставав, йшов на стадіон і бігав кроси. Після цього я не тренувався з командою, мене день ніхто не чіпав, бо знали, що тоді я не воротар, я не встиг адаптуватися. Так було у Житомирі, так було і у Херсоні.

- Повертаючись до періоду Вашої кар’єри у львівському СКА, саме там Ви почали займатися боксом?

- Я, як то кажуть, спортсмен-багатостаночник, де я тільки не був… Баскетбол, волейбол, настільний теніс, хокей, боксом займався, а от легкою атлетикою не дуже, там же м’яча немає. До речі, боксом займався у Житомирі у професійного тренера Олега Баранкова. Разом зі мною були Анатолій Концедайло та Віктор Острожной, які теж полюбляли бокс. Пам’ятаю, як після війни на центральному стадіоні, який ще тоді називався «Динамо» було встановлено ринг і люди приходили дивитися на боксерські поєдинки. То були нелегкі часи, але тяга у молоді до спорту була велика. Досить сказати, що тоді у спартакіади входили такі види спорту як важка атлетика, боротьба, бокс, легка атлетика, кроси, естафетипо місту, волейбол, баскетбол, проводили навіть змагання з плавання, діти грали у хокей, проводилися змагання з конькобіжного спорту.

- Кажуть, що раніше футбол був зовсім іншим. Які головні відмінності сучасного футболу від тодішнього?

­- Футбол невпинно крокує вперед, це стосується всіх аспектів гри, а особливо стратегії і тактики. У футбол зараз грають всі, незалежно від імені чи титулу. Якщо раніше окрім Чемпіонату Європи і Чемпіонату Світу турнірів більше не проводилось, то зараз завдяки проведенню Ліги Чемпіонів, Ліги Європи й іншим турнірам значно збільшилось спілкування між командами. Це футбольне спілкування між командами і континентамипозитивно позначилось на прогресі футболу: змінювалась тактика, змінювались ігрові амплуа. Сама структура футболу, починаючи з дитячого, поставлена на високопрофесійний рівень. Це те, чого ми не мали раніше. Велику роль зіграло і телебачення, зараз всі бачать гру кращих світових команд, а хлопчик 12-ти років може сказати хто як грає.

- Збори. Найекзотичніші країни, в яких Ви побували і в яких грали товариські матчі.

- На збори їздили виходячи із можливостей команди: Крим, Закарпаття, Сочі. Загалом їздили всюди по Радянському союзі, за кордон не виїжджали. Тим паче, що рівень наших команд майстрів  класу «Б» не дозволяв кудись виїжджати.
А от товариські матчі з різними закордонними командами проводили. Наприклад, У 1964-му році, коли я був у київському «Динамо», житомирське «Полісся» напередодні фінальних матчів першості їздило в Румунію: хлопці пограли два тижні, відпочили. У 1972-му році ми в нагороду за успішний виступ їздили у Болгарію, там теж добре відпочили, та ще йжодного матчу програли.
Але такого як зараз, коли наші команди виїжджають на збори за кордон у нас не було, та й такої спеціальності як футболіст у нас теж не було.

- Ви згадали про товариські матчі. У Житомир теж приїжджали команди різних країн?

- Пам’ятаю, у 1973-му році у Житомир приїздила олімпійська збірна команда Куби. У Києві у матчі з нашою олімпійською збірною вони зіграли 1:1, а житомирянам програли 2:0. Окрім збірної Куби у Житомирі грали поляки, ліванці, особисто я грав з командою «Уніон» (Берлін) і зі збірною В’єтнаму.

- Вас двічі викликали до збірної України майстрів класу «Б».

- Дійсно, у 1963-му році коли я виступав за львівський «СКА», мене викликали до збірної України. У 1964-му я грав за «Полісся» Житомир, у мене було лише три пропущених м’ячі і я знову був запрошений до збірної. У той час до збірної запрошували тих, хто протягом першості показував високий рівень  гри, а тоді, повірте, було з кого вибирати. Після цього я отримав шанс спробувати свої сили у дублі київського «Динамо».

- У 1967-му році Ви захищали кольори житомирського «Автомобіліста» і за підсумками сезону стали кращим воротарем класу «Б».

- У тому сезоні ми стали Чемпіонами України серед команд майстрів класу «Б». За підсумками чемпіонату ми пропустили лише 12 м’ячів, а у фінальному турнірі, який відбувся у Сєверодонецьку, ми також пропустили найменше голів. Тоді мене і визнали кращим воротарем турніру.

- Футбольну кар'єру Ви закінчили досить рано, в 33 роки. Чому?

- 1972-й рік я провів ще на досить високому рівні, тоді я грав за миколаївський «Суднобудівник». А завершив кар’єру у 1973-му році зовсім з неспортивних причин. У тому ж році мене знову запрошували у житомирський «Автомобіліст», тоді як раз захворів воротар Анатолій Воронцов і Валентин Журба залишився один. Втім, я для себе вирішив, що не було сенсу продовжувати кар’єру і перейшов на організаційну роботу в комітет з фізичної культури і спорту.
Але з футболом не розстався. Час від часу мене запрошували грати на Чемпіонат області. Пам’ятаю, як до мене звернулися із команди «Динамо» (смт. Новогуйвинське Житомирського району). Зірок із неба я не знімав, але за моєї участі ми лише одну гру програли –останній матч Чемпіонату у Новограді-Волинську, коли наша команда знала своє місце у турнірній таблиці, а тому і приїхали ми розслаблені і невмотивовані.

Далі буде...