Голкіпер «АРПИ Запоріжжя» Юрій Васильченко – про особливості гри воротарів, виступи за «Титан-Зорю» і проблеми футзалу в Україні.

У другій частині інтерв’ю основний воротар «АРПИ Запоріжжя» Юрій Васильченко розповів нам про свої виступи за «Титан-Зорю», футальні забобони, незручні зали, виступи у збірній, особливості воротарів, власні голи і свій найбільш божевільний вчинок.

Перша частина – Юрій Васильченко: «"Сапфір" – найбільша мильна бульбашка в історії футзальної України»

«Ідеального воротаря не може бути апріорі»

– Чим заманив «Титан-Зоря» після «Сапфіру»? І чому Ви вперше залишили покровський клуб, і пішли в аматорський «Імекс»?
– О, там взагалі цікава ситуація сталася. Десь за 2-3 тижні до початку чемпіонату в Екстра-лізі, а у «Титан-Зорі» це був дебют, мені зателефонував тренер покровчан Віталій Соломка і запропонував приєднатися до команди. Проте до цього, граючи за «Імекс» у змаганнях з пляжного футболу, у мене виникли проблеми зі спиною. Я відновився тільки до гри, але керівництво сказало мені приїжджати, і щоб я був готовий грати вже у першій грі, а якщо ж ні, то не потрібен взагалі (посміхається). Я залишився в Запоріжжі.

– Потім було ще два сезони в «Титан-Зорі». Що б хотіли відзначати за цей період? 
– Коли мене в «Титан-Зорю» покликав Едуард Кулик, який тільки-но став там головним тренером, я до цього поставився скептично. Все-таки залишився осад з минулого пропозиції (посміхається). Але амбітні плани керівництва, хороший колектив, відстань до Запоріжжя (можливість їздити додому на вихідні) зробили свою справу і я прийняв пропозицію.

За ці кілька сезонів в Екстра-лізі, нам не вистачало стабільності. Завжди був хороший колектив. Ми двічі посідали п’яте місця, в Кубку України виходили у фінал восьми і фінал чотирьох. Але звідки взятися стабільності, якщо за сезон у нас могло змінитися три тренери? Ми були міцним середняком.

«Титан» – це особлива команда зі своїми вболівальниками. Половина приходить покричати на своїх і чужих, а на своїх навіть більше. Інша половина дійсно підтримує команду, навіть минулого року почали їздити на виїзні матчі.

Керівники команди теж норовливі. Іноді вони «входили» з порадами в тренувальний процес. Це подобалося не всім тренерам. Але також хочу додати, що Анатолій Давидович і Анатолій Григорович завжди намагалися поліпшити умови перебування гравців у команді, щоб було якомога комфортніше. Було покладено новий паркет у залі, який я, на жаль, не застав, зарплата завжди виплачувалася вчасно. Цей період залишив по собі приємні спогади (посміхається).

– Чому в цьому сезоні у першій його половині «АРПИ Запоріжжя» був як гидке каченя, а у другій як прекрасний лебідь?
– Наша команда одна з найменш досвідчених у лізі. Тільки 4-5 чоловік грало в Вищій лізі, і тільки двоє грало минулого році в Екстра-лізі. Поки ми відчули і притерлися один до одного, перше коло і закінчилося.

– Свого часу Вам навіть вдалося пограти за збірну. Що згадаєте з тих матчів?
– Так, це було 2005 року. Між керівництвом «Шахтаря», у складі якого тоді грала майже вся збірна України, і головним тренером збірної виник конфлікт. І Геннадій Лисенчук вирішив омолоджувати склад. Таким чином багато хто з тих, хто ще півроку тому грав за «молодіжку», отримав виклик до дорослої збірної.

Виклик прийшовся на матчі проти Японії в Токіо. Фантастичне місто і зал, в якому ми грали. Майже 5 тисяч глядачів створювали приголомшливу атмосферу. Той перший матч запам'ятається на все життя. Та й весь той сезон був фантастичним: матчі у Вищій лізі, матчі в Санкт-Петербурзі за молодіжну збірну, і матч в Токіо. Але в останньому матчі сезону я отримав травму спини, яка переслідує мене всю мою кар'єру. Через рік я ще зіграв за збірну України проти Чехії і на цьому моя кар’єра у складі «жовто-блакитних» завершилася (посміхається).

– Який ідеал футзального воротаря для Вас?
– Ідеального воротаря не може бути апріорі (посміхається). У кожного воротаря, як і польового гравця, є свої сильні якості. Раніше, коли інтернет тільки почав розвиватися, не було можливості бачити як грають найкращі в світі. Тому збірний образ ідеального голкіпера я робив з нашого чемпіонату, тим більше, що наша країна завжди славилася хорошими воротарями. Владислав Корнєєв виділявся відмінним введенням м'яча, Олексій Попов грою на лінії, а Василь Сухомлінов – страховкою і читанням гри.  Я спостерігав за ними під час матчів і турнірів, а потім застосовував те, що помітив у тренувальному процесі.     
       
– Чи були у Вашому житті якісь незвичайні збори?
– Збори, напевно, найнеприємніший час для футзалістів в сезоні. Переважно вони відрізняються тільки тяжкістю і кількістю. Але одні запам'яталися – вони проводилися в лісі, це під час моїх виступів за «Титан-Зорю». Команда у ньому завжди проводить перші збори. Там десь 40 кілометрів від Покровського і 10 кілометрів від траси, що біля річки Вовча. Він розташований на кордоні з Донецькою областю. Навіть десь в далечині були чутні постріли з гармат. Мобільний зв'язок майже не ловить, їжу готували жінки, яких привозили з села, ну і туалет був у лісі на вулиці. Спартанські умови, але мені чомусь навіть трохи подобалось. Згадувалося, як я до дідуся в село їздив.

– У воротарів вища конкуренція, ніж у польових гравців, бо зазвичай грає хтось один. Як у Вас складалися стосунки з напарниками? Можливо, десь підтримували одне одного, а десь конкурент робив щось зле. 
– У нас дійсно вище конкуренція, адже у польових гравців є дві стартові четвірки, а у нас тільки одне місце. У мене завжди складалися хороші стосунки з колегами по цеху. Все-таки ми робимо одну справу. Якщо не граю, намагаюся десь підказати, заспокоїти. З деким, як-от з Андрієм Мельником, ми конкурували десь років п'ять. Зараз часто телефонуємо один одному. Адже ми певна каста людей, як дехто каже, і повинні підтримувати один одного.

– Наскільки ритуали воротарів відрізняються від тих, що є у польових гравців? Спілкувалися з м'ячем чи штангами?
– Футбольні забобони є, напевно, у всіх. Звісно, у мене вони теж є, але м'ячі не заговорюю. Просто у всіх вони різні. Дехто, як Дмитро Камеко, каже, що у нього їх немає, він проти цього і робить все навпаки. Я ж перед матчем міг підстригти нігті і волосся, а також поголитися.

– Кажуть, що воротарі зовсім інші люди, ніж польові гравців. Чи можна так само сказати і про тренерів? Вам довелося попрацювати під орудою Олега Зозулі і Геннадія Лисенчука, які в ігровій кар’єрі виступали саме на позиції першого номера. 
– Мабуть, я з цим погоджуся. Ці тренери один з головних акцентів робили на мотивацію і психологічну підготовку до матчу, знаючи на своєму прикладі як це важливо.

– Ігіта – геніальний воротар чи просто голкіпер з хорошим вмінням грати ногами?
– Ігіта – один з найкращих у своєму амплуа. І, звичайно ж, одна з його сильних сторін – підключення до атак і удар з обох ніг. Але в останні роки з цим компонентом гри вже навчилися справлятися, а у грі на лінії, як мені здається, є сильніше кіпери – декілька іспанців і його співвітчизник Гітта зі «Спортінга».

«Раніше воротарів навіть в квадрат не пускали»     
           
– У кого найсильніший удар з тих проти кого доводилося грати?
– Багато футзалістів мають хороший удар. Виділю Валерія Лечанова, Валентина Цвелих, Михайла Волянюка, Андрія Федюка, Валерія Грицовця, Євгена Рогачов і ще можна продовжувати.

–  Пропущені голи з минулого згадуються?
– Взагалі не згадуються. Я намагаюся забути пропущені голи протягом наступного тижня. А ось партнери можуть нагадати (посміхається). Після гри я сам подивлюся матч, де пропустив гол, проаналізую чому так сталося, тренери підкажуть що не так на розборі гри і все.

– Найбільш безглуздий вчинок у Вашій кар’єрі.
– Те, що зважився поїхати грати в Польщу. Я довго думав, що роблю божевільний вчинок. Просто до цього я навіть не хотів продовжувати грати далі ніж за 100 кілометрів від Запоріжжя, а довелося виїхати на 2000 кілометрів. І я радий, що зважився на це.

– Чому ж Ви не продовжили там кар'єру?.
– Мені там запропонували продовжити контракт з поліпшенням умов. Просто моя дружина була в Запоріжжі і постійно так тривати не могло, тому я вирішив повернутися.

– Хто найкращий картяр серед футзалістів?
– Гра в карти – один з варіантів проведення часу гравцем в дорозі і на зборах. В командах, де я грав, це, напевно, Євген Рогачов, Павло Пічкуров і Дмитро Кондращенко.

– Які є підводні течії в українському футзалі?
– Напевно, головною проблемою є те, що футзал неолімпійський вид спорту. Команди фінансово не підтримуються державою. Багато команд існують недовго. І головне – немає спортивного принципу обміну між лігами. Жодна команда не залишила Екстра-лігу за цим принципом.

– Які найдивніші зали, в яких доводилося грати?
– Мені довелося пограти на різних майданчиках, де довжина була десь 32-34метра. Це зал «Шинник» у Дніпрі за часів «Будівела» або ж зал у Сумах, де ми грали на Кубок України в цьому році. В Польщі були майданчики, на яких було нанесено стільки ліній, що колір паркету був ледве помітний. Або ж ще були зали з колонами на лінії майданчика в Кременчуці і Шостці.

– Воротарі забивають вкрай рідко. У Вас в кар'єрі, якщо не помиляюсь, два голи. Мабуть, добре їх пам'ятаєте.
– Звичайно, і в подробицях. На початку моєї кар'єри в тактиці гри ще не було моди на «літаючих» воротарів. Нас навіть в квадрат під час тренування не ставили, хіба що тільки перед заняттям міг взяти участь. Навіть не дозволяли бити у порожні ворота, а потрібно було шукати пасом партнерів. Зараз можу й пробити (посміхається).

Один м’яч забив в Польщі місцевому знаменитому клубу «Клірекс» (Хожув). В тому місяці я пропустив 3 голи в 5 матчах, забив один гол і був визнаний найкращим гравцем місяця в Екстраклясі. А другий гол забив учаснику Першої ліги СумДУ у Кубку України минулого сезону, виступаючи за аматорський «Катеринославхліб».