– Євгене Семеновичу, другий випуск тренерів, які отримали дипломи та ліцензії за програмою «В»-диплом УЄФА з футзалу складався одразу з чотирьох сесій. Як охарактеризуєте цей досить довгий шлях для Вас в якості досвідченого тренера, а також низки Ваших колег, у тому числі й більш молодих?
– Правду кажучи, я б не робив акцент на такому понятті як досвід. Тренеру завжди є чому навчатися. Безумовно, було цікаво приїздити на кожну з сесій та спілкуватися з колегами, дізнаватися щось нове, обговорювати якісь певні явища у сучасному розвитку футзалу. Україна є однією з провідних країн Європи у нашому виді спорту, тож, такі зустрічі завжди є дуже корисними, адже тренер не може стояти на одному місці у своєму баченні футзалу, і має рухатися вперед.

– Безумовно, футзал – це вид спорту, який стрімко рухається вперед. Під час таких сесій тренерам також вдається це робити?
– Тренер має розвиватися самостійно. Ці сесії лише сприяють цьому процесу. Безумовно, є програма УЄФА, за якою працюють лектори. Однак ніхто нікого не навчить як тренувати. Цей процес людина має пройти самостійно й випробувати його на собі. Натомість, коли ти слухаєш якусь лекцію, то потім можеш подискутувати з цього приводу разом з колегами, а погляди тренерів, як на мене, завжди відрізняються, адже кожен має якесь власне бачення певної ситуації. Саме під час таких обговорень і вдається відкрити для себе якусь цікавинку. Коли вдається щось таке застосувати на практиці – з’являється одна думка: чому я не робив цього раніше?! Ось такі аспекти тренерських курсів є найбільш важливими: спілкування у великому колі колег, яке сприяє твоєму подальшому прогресу.

– Ця сесія зібрала у своєму складі тренерів різних поколінь та представників різних країн, зважаючи на нинішнє місце роботи. Наскільки ці аспекти також сприяють цікавості в обмінах футзальними поглядами?
– Насправді, цікаво спілкуватися з усіма колегами. Це певна мотивація для самовдосконалення обидвох співрозмовників. Однак Ви маєте розуміти, що це не означає, ніби ми всі зібралися, поговорили і розійшлися. З деякими колегами я підтримую зв’язок і поза такими курсами. Можливо, для українського менталітету є надзвичайно негативним явищем той факт, що тренери мало спілкуються один з одним. Ми якось більш вороже налаштовані на очні протистояння. В Європі такого немає. У тій-такі Лізі чемпіонів тренери команд-суперниць з радістю обмінюються своїми думками навіть після поразок. Мені пощастило отримати досвід в якості практики в Іспанії. Мав змогу поспілкуватися з колегами, яким протистояв в ролі тренера. Минуло багато часу, але ми й досі з радістю згадували події, які відбувалися у тих поєдинках. Якщо ми зможемо дійти до такого рівня комунікації – це стане надзвичайно позитивним явищем.

– Спілкування з іншими тренерами під час курсів цьому сприяє?
– Безумовно.

– Після роботи у харківському «Локомотиві» Ви після певної паузи у тренерській кар’єрі очолили збірну Литви. Як вважаєте, чим відрізняється клубний досвід від роботи у національній команді, зважаючи на те, що Ви встигли попрацювати й на чолі збірної України?
– Після того як «Локомотив» припинив своє існування, я мав декілька варіантів для продовження тренерської кар’єри. Хотілося обрати серед них той, який був би мені найбільш цікавим. Коли працюєш у такому клубі як «Локомотив» – формується певна зона комфорту. Для подальшого розвитку потрібен був варіант, який би став новим викликом. Тоді ще навіть мова не йшла про чемпіонат світу, який відбудеться у Литві. Просто потрібно було працювати з командою. Це було водночас і цікаво, і важко. Для себе я мав визначитися, чи можу впоратися з цим викликом. Звичайно, робота у збірній та клубі досить сильно відрізняються. Вдвічі все ускладнюється тим, що у Литві футзал не знаходиться на професійному рівні. Однак, нічого страшного у цьому не бачу. Потрібно працювати й розвиватися.

– Литовський «Вітіс» впевнено подолав кваліфікаційний раунд Ліги чемпіонів. Як вважаєте, наскільки цьому посприяла й присутність українців у команді?
– Дійсно, головний тренер цієї команди Кирило Красій є моїм асистеном у збірній Литви. Незабаром «Вітіс» буде перейменовано на «Жальгіріс» і команда увійде до структури баскетбольного клубу. Безумовно, «Вітіс» є базовою командою для національної збірної. Ми взяли за основу таку модель роботи, оскільки футзальний сезон у Литві є короткотривалим. Хотілося б, аби бодай одна команда, яка постійно функціонуватиме, все ж існувала. Що стосується єврокубкової теми, то можу сказати, що хлопці дійсно проявили свої найкращі якості. Вони потрапили у складну ситуацію, оскільки не мали практики впродовж восьми місяців. Цей аспект не оминув і національну команду. Я хвилювався за «Вітіс». Однак розпочався чемпіонат, команда провела декілька матчів, гравці збірної отримали міжнародну практику. Ці аспекти сформували ігровий тонус. Хлопці проявили себе на належному рівні. Звичайно, приємно, що українські футзалісти допомогли команді отримати перепустку до 1/16 фіналу Ліги чемпіонів. Їм вдалося стати частиною одного великого колективу, і саме якісні командні дії дозволили «Вітісу» обіграти шведський «Хаммарбю».

– Не можу оминути тему харківського футзалу у розмові з Вами. У цьому сезоні після тривалої перерви у Favbet Екстра-лізі знову з’явився представник Харкова – команда «Моноліт-Viva Cup». Як вважаєте, наскільки цей факт є важливим для харківських вболівальників та міста з такими футзальними традиціями загалом?
– Потрібно віддати належне «Моноліту-Viva Cup» за те, що команда у цей надзвичайно складний час зуміла заявитися в елітний дивізіон. Щиро бажаю цьому колективу реалізувати ті завдання, які перед ним поставлені. На моє переконання, Харків завжди має бути представлений на мапі команд-учасниць Favbet Екстра-ліги.

Джерело – Богдан Ісаєв, прес-служба Асоціації футзалу України