Ексклюзивне інтерв'ю з українським легіонером «Столиці»

Один з небагатьох українців, які отримали виклик у збірну України з чемпіонату Білорусі, гравець мінської «Столиці» Тарас Королишин розповів про свій закордонний етап кар’єри, особливості життя в Білорусі, невдалий виступ на студентському чемпіонаті світу і складний процес відновлення від травми. 

Один з найталановитіших вихованців «Урагану» швидко став своїм у Білорусі, але в цьому сезоні травма заважає Тарасу допомагати своїм партнерам на майданчику.

«Були розмови про прийняття білоруського громадянства, але я до останнього вірив, що отримаю виклик у збірну України»

– Який ваш найбільш яскравий спогад під час виступів у «Вітені»?
– Напевно, відзначу те, що був зібраний добротний колектив, і мені подобалось бути його членом. А також те, що я став найкращим захисником чемпіонату і це в сезоні, в якому ми посіли друге місце.

– Це сталося за підсумками сезону 2014/15. Згодні з цим рішенням?
– Якщо отримав – значить заслужив. За це голосували дуже багато спортивних людей: тренери, арбітри, керівництво Асоціації та інші.

– Ви їздили на студентський чемпіонат світу 2014 року. У збірній України тоді зібралися досвідчені гравці, які мали серйозний досвід виступів у Екстра-лізі, а дехто і за національну збірну грав. Проте команда посіла лише 9 місце. Чому результат вийшов таким невдалим?
– Гадаю, що на такий підсумковий результат вплинуло декілька факторів. Турнір проводився посеред літа, коли ми усі вже були у відпустках. Кожен гравець перебував у різному фізичному стані. Ще один чинник – недостатня зіграність. Крім того, першу гру проти Бразилії «зробили» арбітри. Після неї троє наших основних гравців було дискваліфіковано на вирішальний матч з Іраном.

Звичайно, з себе вину ніхто не знімав, але сталося так, як сталося. Ми не виправдали сподівань керівництва і тренерського штабу.

– В чому різниця між «Ураганом», «Вітеном» і «Столицею» саме як клубом?
– На той момент, коли я був в «Урагані», у клубі для мене практично все було без мінусів. Все було на високому рівні до найменших дрібниць. Люди в цьому клубі працюють на благо команді.

Коли переїхав до Білорусі, то, звичайно ж, розумів, що такого як в «Урагані» не буде. В той час у «Вітена» інфраструктура була значно гіршою. Проте відношення клуб-гравець мені сподобалося. Якщо виникали якісь питання у будь-якій галузі, то клуб завжди допомагав.

«Столиця» – це клуб, який розвивається у всіх напрямках. Він не працює тільки на себе, а допомагає розвиватися всьому білоруському футзалу. Може хтось скаже, що це не так, але я думаю, що «Столиця» мотивує інші клуби з кожним роком все більше розвиватися і прогресувати.

Загалом усі ці 3 клуби високого рівня і в дечому схожі один на інший. Ці клуби завжди борються за найвищі місця, а тому в них не може бути чогось на низькому рівні.

– Які умови контрактів у Білорусі, якщо порівняти з тим, що було в «Урагані»? Чи є якісь підвищення зарплати на кожен наступний рік?
– Коли я переходив, в Україні зарплати у гравців були набагато більші, ніж у Білорусі. Зараз можу сказати,  що фінансовий рівень чемпіонатів приблизно однаковий за винятком деяких команд. Взагалі контракти у всіх індивідуальні і такі пункти по різному прописані.

– В чемпіонаті Білорусі реально рости і розвиватися?
– Думаю, що в 5-6 командах так. Найголовніше - бажання самого спортсмена. В командах створені необхідні умови і чемпіонат постійно прогресує.

– Ви взагалі вірили, що потрапите у збірну України з чемпіонату Білорусі?
– Звичайно, я вірив, мріяв і дуже хотів потрапити у збірну, але моментами сам розумів, що ще рано. Мені хотілось не просто бути одиницею у збірній, а саме допомагати і приносити користь. Були різні чутки і розмови, щоб я прийняв громадянство Білорусі і грав за їхню збірну. Втім, я до кінця вірив, що в мене буде шанс.

Коли ми стали чемпіонами і отримали можливість грати в Кубку УЕФА, я розумів, що буде шанс себе проявити. Мав велике бажання добре зіграти. У підсумку, у мене вийшло і добре зіграти, і потрапити у збірну. Я був неймовірно щасливий. Не вірив до кінця, аж поки не приїхав в розташування збірної.

– На початку 2017 року «Столиця» зіграла у Кубку Єременка і посіла останнє 6 місце. Ви тоді програли «Діні», «Кайрату» і «Нікарсу». Що дав цей турнір і чи він якось вплинув на подальший виступ у Кубку УЄФА?
– Цей турнір нам дуже сильно запам‘ятався, і допоміг у плані психології, що можна грати з будь-ким на рівних, а моментами і краще. Не зважаючи на результат, і те, що в «Кайраті» і «Діні» на той момент були зібрані просто монстри футзалу, ми виглядали дуже достойно. Звичайно, що для тих гравців, які залишились у команді, якусь психологічну стійкість цей турнір дав і в Кубку УЄФА вже було легше.

Взагалі наше керівництво завжди шукає можливість зіграти з командами високого рівня. Підтвердженням цього є вильоти на матчі з «Кайратом» і «КПРФ». Після цих ігор легше справлятися з психологічним і фізичним тиском команд, які також демонструють хороший футзал у внутрішньому чемпіонаті.

– Сезон 2017/18 став казковим для «Столиці» по виступу у Кубку УЄФА. В основному раунді ви виграли усі три матчі, причому серед суперників були «Кайрат» і «Пескара». І в елітному раунді почали за здоров’я, обігравши «Рабу ЕТО», але потім програли і «Лупаренсе», і «Продексіму». За рахунок чого вдалося так сильно виступити в основному раунді і чого забракло, щоб таки пройти у фінал чотирьох, адже для цього був відмінний шанс?
– Цей сезон дійсно став казковим. Вважаю, що тут багато факторів зіграло свою роль в успішному виступі в основному раунді. Це і те, що наше керівництво вибороло право проводити турнір на домашній арені, з рідними уболівальниками. Колосальна робота тренерського штабу. І, звичайно, просто несамовита самовіддача кожного без винятку гравця команди, який грав увесь матч чи виходив на 1 хвилину. Ми до останнього вірили, що все можливо і у нас все вийде. Всі ці фактори злилися в одне ціле і вийшов просто бум!

В елітраунді ми також старалися грати у свою гру, агресивно. У першому матчі це вдалося, а от з «Лупаренсе» десь нам, напевно, не хватило досвіду, свіжості, терпіння і холоднокровності. З «Продексімом» ми також грали у свою гру і після першого тайму вигравали 3:1. Мабуть, повірили у перемогу, і почали допускати помилки, які на такому рівні караються дуже швидко. Схоже, що «Продексім» відчув цю єдину 15-хвилинну слабкість нашої команди за всі ігри в турнірі, і скористався цим.

Повірте, ми до сьогоднішнього дня згадуємо ті матчі і той шанс, який у нас був. Віримо, що це не останній  шанс у кожного з нас все-таки ще поборотися на такому високому рівні, і здійснити ту нездійсненну мрію.

– 27 лютого у матчі-відповіді півфіналу Кубка Білорусі проти «Лідсельмашу» Бето забив гол рукою, який зарахували, але він сам попросив арбітра його відмінити. У підсумку «Столиця» програла 1:4 і вилетіла зі змагань. Обговорювали цей епізод у команді?
– Так, Бето відповів, що зіграв чесно, і ні в кого з команди до нього не було питань. Він показав багатьом великий приклад того, що таке повага і Fair play. Було багато питань чи зробив би це Бето за 10 хвилин, а не за одну хвилину до кінця матчу, коли результат було вирішено. Це момент психології, і я вважаю, що зробив би, адже він миттєво прийняв рішення попросити відмінити гол.

– Ви б змогли вчинити так само?
– Не можу одразу відповісти, тому що за всю кар‘єру у мене не було моментів зі спірним взяттям воріт. Однак можу сказати, що якщо зі мною трапиться подібний момент, то перед очима постане цей приклад, щоб подумати правильно я роблю чи ні.

– Ви грали у «Вітені», зараз у «Столиці» – це стеля у Білорусі чи є якийсь більш статусний клуб?
– Складно однозначно відповісти, оскільки я не грав в решті білоруських клубів, які також борються за найвищі місця. Можу сказати, що «Вітен» і «Столиця» з кожним роком піднімають цю стелю вище і вище. Клуби не стоять на місці, а постійно розвиваються.

– Який взагалі найкращий момент за період вашої білоруської кар’єри?
– Їх було два. Це, звичайно ж, чемпіонство разом зі «Столицею», а також виступ у Кубку УЄФА. Ці два моменти беззаперечно були дуже яскравими і запам’ятаються надовго.

«Насамперед я вірю в себе»

– До чого найважче звикнути в Білорусі? 
– Навіть не знаю. В плані побуту я до всього звик без проблем. Тільки у перший рік було тяжко звикнути до грошей, які рахувалися мільйонами. Але 3 роки тому нулі з купюр прибрали і тепер  взагалі немає ніяких проблем. А так, то я за 5 років досі не призвичаївся до того, що 11 місяців проводжу тут у Мінську, і не можу бачитися зі своїми друзями та близькими. Під кінець сезону ми з сім‘єю завжди дуже скучаємо за домом.

– Кажуть, що в Білорусі часто перевіряють документи і суттєві штрафи за будь-які правопорушення, а також є штраф за лихослів’я. Стикалися з цим попадалися міліції за і чи щось?
– Так, це правда. Тут дійсно часто перевіряють документи. З міграційної служби постійно приходять додому і перевіряють чи насправді тут проживають ті самі люди, які офіційно орендують квартиру. Про штрафи за лихослів‘я не знаю, бо не стикався з таким. На початках я двічі попадався на штрафи за прострочені документи (посміхається).

– Білорусь славиться своєю картоплею. Які Ваші враження від цього місцевого продукту?
– Ніяких особливих вражень – картопля, як картопля (посміхається).

– Як у Вас з білоруською мовою?
– Тут не розмовляють білоруською. Напевно, за 5 років я чув як білоруською розмовляють чоловік з 5-7, і то це були старші люди, які продавали щось на ринку.

– Чи вимагають від Вас тренери в Білорусі щось особливе, чого не вимагали в Україні?
– Ну такого як вимога – напевно ні. Більше пасуватиме слово довіра, щоб в тих чи інших ситуаціях брати відповідальність на себе і вести партнерів за собою. А вимоги, напевно, до всіх одинакові - робити нашу справу на 100%.

– Наскільки в Білорусі люблять футзал? Чи впізнають Вас на вулицях?
– Думаю, що люди люблять футзал. Не знаю на скільки, але у половину команд чемпіонату є дуже хороша підтримка фанатів, які уболівають за свої команди всім серцем і душею. Вони не тільки підтримують команду на домашніх поєдинках, але також і цілими фан-секторами виїжджають на гостьові матчі. Не скажу, щоб усі впізнавали, але люди, які інтересуються цим видом спорту, впізнають.

– Що білоруси думають про Україну?
– Білоруси позитивно відгукуються про нашу країну, а також добре відносяться до більшості українців, які грають у місцевому чемпіонаті.

– Що означають ваші татуювання?
– У мене їх два. Перше – це напис на латині, який перекладається «завжди пам‘ятай, що ти людина». А друге – це ім‘я моєї донечки Кароліни.

– «Фізрук» чи «Останній москаль»?
– 50 на 50.

– Розкажіть докладніше про свою травму і терміни відновлення.
– На початку сезону мені зробили операцію на суглобі мізинця на стопі, який я травмував ще в кінця минулого сезону. Коли я відновився після операції і почав займатися в загальній групі, через деякий час в мене почало запалюватися коліно із зовнішнього боку, де переплітається багато зв’язок і сухожилків. Є думка, що воно запалюється через перевантаження зовнішньої сторони стегна, де є велика фасція. Вона дуже натягнута і у місці кріплення з боку коліна при бігових вправах починає натиратися об виросток стегна. Через це постійно відбувається запальний процес, який не проходить. А от як виправити цей м’язовий дисбаланс ніхто толком не може сказати.

Що я вже тільки вже не пробував… І купу процедур, і вправи, і гелеві та гормональні уколи, але все дає нетривалий ефект. Одні хочуть зразу операцію робити, а інші кажуть, що вона не потрібна. На МРТ видно тільки запальний процес, а через що не зрозуміло. 

Зараз я знову почав тренуватися. Дискомфорт все одно є і дуже неприємний, після тренувань поболює. Можливо навіть таке, що я зіграю один з наступних турів чемпіонату, а на наступний тиждень поїду в Литву до спортивного хірурга-травматолога. Мені його радили лікарі і спортсмени. Надіюсь, що він відповість на всі мої запитання, щоб нарешті все це закінчити.

– Останнім часом у Вас був підйом в кар’єрі – чемпіонство в Білорусі, хороший виступ в КУЄФА, виступ на Євро зі збірною. А потім сталася ця травма. Це найважчий момент в кар’єрі?
– Це дійсно був дуже сильний підйом. Туди дуже складно піднятися, а впасти можна в одну мить, навіть не по своїй волі, а через травму. Це найскладніший момент в моїй кар‘єрі. Проте я не здаюсь і не втрачаю надії, що незабаром все позитивно вирішиться і я вернусь на свій рівень, на якому грав, а то й сильніший. Насамперед я вірю в себе. Також є люди, які в мене вірять, підтримують впродовж всього цього складного періоду, а тому я не можу їх підвести, особливо свою сім‘ю.

– Які подальші плани?
– Через 3 місяці у мене закінчується контракт. З керівництвом про майбутнє я не спілкувався, оскільки не грав. Сподіваюся пошвидше повністю одужати, набрати форму і допомагати команді.

Андрій Гулій, futsalua.org