Юрій Цибик - гравець, який встиг не лише пограти у всіх професійних і аматорських футзальних лігах всеукраїнського значення, а й став тренером. Сьогодні Юрій успішно грає на аматорському рівні та нагадує усім, що був вправним професіоналом у матчах ветеранського чемпіонату України. За свою професійну кар’єру Юрій змінив не так багато професійних клубів, а найбільше вболівальникам запам’ятався у футболці львівського «Тайму». Сьогодні Юрій – гість нашої редакції.
Ознайомитися з біографією Юрія Цибика можна на Вікіпедії.
- Юрію, як розпочиналася Ваша спортивна кар’єра?
- У футбол мене привів батько, який більшу половину свого життя був спортсменом. Саме він віддав мене у школу СДЮШОР «Карпати». Першим тренером був Роман Покора. Навчав він нас лише один рік, після чого передав свої повноваження Юрію Суслі, який був з нами уже до випускного класу.
- Чи пам’ятаєте як грав у футбол Ваш батько Роман Цибик?
- Батько працював на заводі фрезерних верстатів, а враховуючи специфіку тодішнього часу, кожен завод мав свою команду і при чому доволі хорошого рівня. Деякі матчі його закарбувалися у моїй пам’яті надовго. Це спогади на все життя.
- Батько допомагав у Вашому становленні як футболіста?
- Так, і я за це йому дуже вдячний. Він приходив на тренування, ігри, а після них навіть рекомендував як зробити так, щоб грати ще краще. Одним словом, завжди давав безцінні поради.
- Як розвивалася футбольна кар’єра після закінчення школи?
- Після школи було велике бажання грати у футбол, але особливих пропозицій не було. Щоб підтримувати ігрову форму, вирішив грати спершу за юнаків Городка, а потім за команду з Пустомит. Як виявилося згодом, моя футбольна кар’єра на цьому етапі і завершилася.
- Як знайшли себе у футзалі?
- У футзал потрапив досить таки цікаво. На одному з міжсезонних турнірів до мене підійшов тренер Микола Дударенко й запропонував спробувати свої сили у команді «ЛадГал». Колектив виступав на першість міста. Я погодився на пропозицію й досі не шкодую, що це зробив. У «ЛадГалі» провів два сезони, після чого перейшов у команду від залізниці «Локомотив», де ми зайняли місце у призерах чемпіонату Львівщини. Бути призером чемпіонату міста це було добре, але я хотів більшого і перейшов у команду «Прем’єр-Груп», з якою виграв чемпіонат міста, а потім і стартував у першій лізі України. Щоправда, у вищому для нас дивізіоні зіграли ми невдало й завершили сезон внизу турнірної таблиці.
- Найбільше у футзалі Вас запам’ятали коли Ви грали за львівський «Тайм».
- «Тайм» - найяскравіша сторінка у моїй кар’єрі. Часи проведені у цьому колективі запам’ятав надовго.
- Ініціатором переходу в цю команду, як і у всі решта, був ваш батько?
- Так. У «Таймі» він був тренером, а загалом по життю він виступив для мене й свого роду агентом.
- Пам’ятаєте свій дебют у вищій лізі?
- Було це восени 2004 року. «Тайм» програв тоді «ЛТК» із рахунком 1:2. Пригадую як зараз, що тоді багато хвилювався, але з початком гри мандраж минув. Думаю, це природне явище.
- Чи колосально відрізнявся на той час рівень аматорського та професійного футзалу?
- Ще й як! А все тому, що когорта футзалістів на той час у командах була ще та: Пилипів, Мансуров, Мірошник, Москвичов, Косенко… У них було чого навчитися.
- Саме «Шахтарю» «Тайм» згодом розгромно програв, після чого в команді відбулися кадрові зміни.
- У матчі з «гірниками» «Тайм» поступився з рахунком 0:12, після чого керівництво команди вирішило змінити тренера. Батька на тренерському містку замінив Володимир Когут, який до цього працював у команді другим тренером.
Особливих змін футзалісти не відчули, адже ця людина до цього була постійно з нами і знала «кухню» нашої команди.
- Чи прогресував «Тайм» на той час?
- Однозначно. За час мого перебування у команді вдалося двічі дійти до півфіналу Кубка України, а у 2008 році лише мізеру не вистачило для того, щоб здобути бронзові нагороди чемпіонату.
- Як зреагувала команда на прихід тренера Станіслава Гончаренка?
- Спершу ми думали, що це жарт, але коли прийшли на одне з тренувань, то були приголомшені. До тренувального процесу приступив Станіслав Олександрович, який одразу ж впровадив свою методику занять. Пригадую, ми тоді жартували з гравців ТВД, що Гончаренко очолить їхню команду, мовляв, їм буде не солодко. Такі були тоді чутки, однак з часом гравці ТВД уже жартували з нас, мовляв, ми отримали те, чого їм бажали (сміється).
- Кажуть, у Гончаренка були важкі тренування.
- Так, тренування були виснажливими, відчувалася втома, але й до цього тренера ми звикли. Недаремно ж згодом «Тайм» обіграв діючого чемпіона країни донецький «Шахтар» з рахунком 7:1.
- Чому пішли з команди?
- Через брак ігрової практики. По завершенні сезону київський тренер запросив у команду багато нових футзалістів. Я почав все рідше потрапляти у склад, тому й вирішив піти.
- Як виник варіант з «Кардиналом»?
- У той час головним тренером цієї команди був Роман Свищ, який добре мене знав. І саме Свищ був ініціатором мого переходу в ще одну львівську команду. До речі, окрім мене туди з «Тайму» перейшли також Андрій Баландюх та Назар Яцишин. Щоправда, грав в цій команді я недовго. «Кардинал» тоді виступав невдало й по завершенні сезону вирішив припинити співпрацю.
- Далі було львівське «Динамо».
- На той час команда мала хороше фінансування. А потрапив туди завдяки Євгену Москвіну, який був неформальним тренером. Він і тренування проводив, і сам грав як гравець. Хоча головним тренером вважався Андрій Ділай. Євген Москвін потрапив у львівське «Динамо» за добрими рекомендаціями Станіслава Гончаренка.
- Команда виграла першу лігу й зникла з футзальної карти. Це був шок?
- В якійсь мірі так. Хоча, вже під кінець сезону почали відбуватися незрозумілі речі. Вчасно не платили зарплату, були затримки й виникли підозри, що у майбутньому все може бути плачевно. Хоча президент команди обіцяв утримувати команду й у вищій лізі. Якщо відверто, то по ходу сезону уже особисто відчував, що цієї команди скоро може не стати. Не поясню чому, але дійсно були такі відчуття.
- Як почали працювати у «Княжому Ринку»?
- Досить несподівано зателефонували з аматорського клубу, що виступав на першість міста, й запропонували бути тренером. Довго думав що робити, але таки вирішив відкрити для себе щось нове.
- Ігрова кар’єра на цьому завершилася?
- Ні, оскільки керівництво команди захотіло результатів і, окрім запрошення у команду граючих людей, довелося мені відновити ігрову кар’єру.
- Цього року «Княжий ринок» зайняв друге місце в другій лізі України. Як Вам взагалі формат другої ліги? Чи задоволені виступом команди?
- Форматом задоволений. Єдине, що хотілося б - більше команд та більше матчів. Протягом сезону ігрової практики якраз нам і не вистачало. Щодо результату, то, враховуючи всі кадрові проблеми, вважаю, друге місце у чемпіонаті – це хороший результат.
- Знаю, що Ви також виступали за команду «Володимирівка» з Волині. Як потрапили у цю команду?
- Як і у варіанті з «Динамо» допоміг Євген Москвін, якого туди запросили тренером. Окрім великої когорти волинських футзалістів, у команду були запрошені й люди зі Львова: я, Ігор Стасюк, Назар Яцишин та інші.
- Цього року у складі «Володимирівки» Ви виступали у чемпіонаті України серед ветеранів «40+» де зайняли третє місце. На Вашу думку, це хороший результат?
- Ні, могли зіграти краще. Причина все та ж – кадрові проблеми. Ймовірно, таким результатом наш президент не залишився задоволений.
- Як вам взагалі рівень цих змагань?
- Досить високий, а все тому, що тут грає багато у минулому відомих футзалістів, які ще й зараз могли б виступати за професійні команди.
- Чи можна уже зараз сказати, що Ваша футзальна кар’єра як гравця завершилася?
- Так. Вже зараз треную команди на аматорському рівні й у майбутньому хочу здобути щось як тренер уже на професійному рівні.
- Хто ваш кумир у футзалі?
- Це нинішній головний тренер збірної Олександр Косенко. У нього є чого навчитися. Ця людина вміє все, що потрібно футзалісту.
- Порівняйте сучасний футзал та той, який був колись.
- Колись гравці більше грали на атаку, було більше голів, футзал був менш контактним. Часи змінилися й зараз люди більше думають про те, як не пропустити, аніж про те, як забити.
- Яким ви бачите футзал у майбутньому?
- Незважаючи на всі труднощі, бачу його розвиток. А все через аматорський футзал, який стрімко розвивається завдяки тому ж таки чемпіонату АФЛУ.
- З ким товаришуєте поза футбольним полем?
- Такими друзями є Євген Москвін та Назар Яцишин.
- Чим займаєтеся у вільний від футболу час?
- Присвячую свій час сім’ї, яку дуже люблю.
- Щось колекціонуєте?
- Медалі (сміється). Маю їх у своїй скарбничці близько ста.
- За час Вашої спортивної кар’єри ймовірно траплялися кумедні випадки. Підніміть настрій нашим читачам.
- Було декілька, але найбільше запам’яталися два. Одного разу ми поверталися з делегацією «Тайму» із Дніпра. Надворі була зима, а вікно в одному з купе добре не зачинялося. Коли ми прокинулися вночі, побачили всередині сніг. Довелося спати у зимових шапках, в куртках та накриватися ковдрами. Половина купе було в снігу, нам тоді було не жартів. По ходу поїздки провідники нас пересаджували в інші вагони.
Інша історія також з виїзду. По дорозі до Львова підібрали одного відомого львівського арбітра, який закурив в автобусі і ледь його не спалив. Він дуже невдало викинув недопалок, після чого нам ледь вдалося уникнути серйозної пожежі. На щастя, обійшлося легким переляком, але галасу тоді було багато (сміється).
Богдан Пастернак, Ігор Воробій спеціально для futsalua.org
