БеларусьБеларусь-2020/21. Плей-офф. 1/8 финала. LIVE!Чемпионат ЕвропыОсновний раунд жіночого Євро: третім суперником збірної України стала БельгіяЭкстра-лигаІгор Корсун: «Не хотів би залишитися на безлюдному острові з воротарями, бо вони небезпечні хлопці»Чемпионат ЕвропыЖозе Алесио: «Есть команды, с которыми не хотелось бы встречаться»Испания-2020/21. Тур 30. Смена лидера и вылет «Ферроля»ИталияИталия-2020/21. Лучшие голы и сейвы 26-го тураЭкстра-лигаДаниіл Абакшин – найкращий гравець квітня у Favbet Екстра-лізі 2020/21Лига чемпионов УЕФАДуглас: «Несмотря на все трудности, с которыми мы столкнулись вместе, мы остаемся стойкими и сильными»Лига чемпионов УЕФАТайнан: «Благодаря конструктивной критике я строил замок своей мечты»ИспанияДани Сантос уходит, Рафаэль Рато остается, Лин возвращаетсяАзербайджанИсполком АФФА решит, кто представит Азербайджан в Лиге чемпионов УЕФАЛига чемпионов УЕФАОпределены календарь и формат Лиги чемпионов УЕФА сезона 2021/22Чемпионат ЕвропыСтартует квалификация женского ЕВРО-2022ИталияИталия-2020/21. Тур 26. Все по местамЭкстра-лигаВизначено дати бронзової серії Favbet Екстра-ліги між «Енергією» і «ХІТом»Футзал в миреЛіга чемпіонів УЄФА 2020/21: статистичні підсумкиБразилияМаноэл Тобиас: «Думаю, я величайший игрок всех времен»Лига чемпионов УЕФАЛига чемпионов УЕФА-2020/21. Второй трофей для лиссабонцевФутзал в миреЧемпионат КОНКАКАФ-2021. LIVE!ПольшаКубок Польши-2020/21. Финал. LIVE!

Євген Рогачов: «На чемпіонаті світу мали відносно сприятливу сітку, а потім несподівано втратили ґрунт під ногами»

Євген Рогачов розповів про славні віхи спортивної кар’єри, цікаві деталі гравецької біографії, життєві вподобання і майбутні плани


Легенда запорізького футзалу після завершення професійної кар’єри нині намагається себе знайти на новій ниві — на тренерському містку донецького “АРПИ”. Про славні віхи спортивної кар’єри, цікаві деталі гравецької біографії, життєві вподобання і майбутні плани на посаді граючого тренера завжди амбітного донецького колективу у наступному матеріалі. Налаштовуйтесь, буде багато літер, втім, ми старалися зробити інтерв’ю цікавим для широкого кола прихильників футзалу.

«Такого підходу, як у харківському «Локомотиві» ніде не зустрічав»
 

— Євгене, нумо заходити у розмову нестандартно…Після майже трьох десятків років у спорті, що власне кажучи тобі дав футбол, або футзал, взагалі?
— По перше, це купу непередаваних емоцій, котрих важко дістати у звичайному житті. Відвідав півсвіту. Завдяки своїй професії маю чимало друзів та знайомих у багатьох країнах. Загалом, все що зараз маю — все це також результат мого перебування у футзалі.

— Не жалкуєш, що стільки років довелося себе обмежувати у всьому аби бути завжди у тонусі та підтримувати гарну форму?
— Звичайно, що ні. Я завжди ставив перед собою певні цілі та потім крокував до них. Спочатку це було просто здобуття медалей чемпіонату, потім потрапляння до збірної. Тобто завжди були завдання. Це сприяло підвищенню майстерності, а разом із цим постійно мотивувало. Нехай зараз мої слова прозвучать банально, але це було того вартим, аби терпіти, обмежувати, як ви кажете…

— Я дивлюся, що і зараз Євген Рогачов сміливо може дати фору багатьом молодим гравцям. Ділись секретом свого спортивного довголіття…
— Немає ніякого особливого рецепту у цьому сенсі. Потрібно просто любити свою справу та віддаватись їй цілком та повністю. Дуже важливо завжди, підкреслюю — завжди, викладатись на тренуваннях. Без цього зайве розраховувати на якийсь сприятливий результат у грі. Такого просто не буває. Я завжди був впевнений, що кожна перемога починається з тренувального процесу. Як спортсмен працює на тренуванні, так він потім і виступатиме. На 50 відсотків викладаєшся на тренуванні — у ліпшому випадку отримаєш стільки ж у грі. Це аксіома. Тобто ніяких секретів — моя форма це результат виснажливих тренувань та прагнення вдосконалити власну майстерність.

— Ну ж бо рахувати, це скільки років ти зараз у спорті?
— Так ви ж вже порахували (сміється). Зараз мені 37, а почав займатись футболом у вісім. Виявляється майже тридцять років. Кошмар (посміхається). До речі, ніколи про це не замислювався.

— А як у твоєму житті з’явився футбол? Хто привів до металургівської школи? Ти ж починав займатись великим футболом, правильно?
— На моє прохання це зробили батьки. Причому довелося чекати рік, аби потрапити до «металургівської» школи. У сім років, коли ми з батьками прийшли записатись нам сказали, що вашого року народження хлопчиків немає. Пам’ятаю як я тоді засмутився. Навіть сльози були на очах. За рік знову повернулись і навіть тоді ледь отримали місце, адже 1983 року народження група сформувалась лише трохи згодом. Але я вдячний, що Едуард Юрійович Дорошенко тоді мене залишив. Потім нашу групу до випускного класу вів нині покійний Валентин Степанович Гришин. До речі, нехай земля йому буде пухом.

— Цікаві були дитячі футбольні роки?
— Дуже. Я навчався у спецкласі, у сьомому класі почалися перші виїзди, перші чемпіонати країни. Донецьк, Харків, Дніпро. Усюди «заруба». Тоді прийшло розуміння, що треба додавати, аби грати на рівні, адже отримували «по вухах» від вихованців потужних футбольних шкіл. А якщо суперники були зі спортінтернатів, то це відразу відчувалося. І за фізичними кондиціями, і за рівнем підготовленості. Нам взагалі не залишали шансів. Це я вже зараз чітко розумію, що рівень майстерності більшою мірою залежить від підготовленості.

— Кому передусім можеш подякувати, що зуміли прищепити любов до шкіряного? І загалом, кому слід віддячити, що з маленького хлопчиська вималювався, як з’ясувалось згодом, справжній лідер багатьох ігрових колективів?
— Щодо любові до м’яча, то тут слід пригадати мого хресного – Віктора Миколайовича, який подарував «круглого», коли мені було десь два-три роки. Загалом слід віддячити моїм батькам – Галині Іванівні та Сергієві Євгеновичу, які протягом багатьох років мене підтримували та зуміли створити комфортні умови для професійного зростання. Це не порожні слова, повірте. Насправді від батьків дуже багато залежить — як вони ставляться до захоплень дитини. У мене із цим все як раз склалося найкращим чином. Щодо наставників, то, звісно, це мої перші тренери у СДЮШОР «Металург» — згадувані Дорошенко і Гришин.

— У твоїй кар’єрі було багато співпраці із різними наставниками, хто із них найбільш харизматичний?
— Не буду нікого виділяти. Насправді тренерів було дуже багато, і у кожного із них я намагався чомусь навчитись. Були і харизматичні, але виділяти нікого не буду.

— А хто найбільш суворий у сенсі режиму, дисципліни?
— Суворих також було достатньо, зустрічались і деякою мірою самодури у цьому сенсі (посміхається). Але відповідаючи на ваше питання чомусь відразу згадав Євгена Семеновича Ривкіна із харківського «Локомотива», який у плані дисципліни та разом із цим контролю режиму, а це, на мій погляд, речі взаємопов’язані, був справжнім профі. У нього все було під контролем. Наприклад, вагу ми вимірювали кожного тижня. Причому не просто фіксували, а потім все завдяки спеціальним формулам досліджувалось. Є відсоток зайвого накопиченого жиру – сідай на дієту, тренуйся додатково. Рівень, одним словом! Загалом, вважаю, у «Локомотиві» свого часу була найбільш конструктивна інфраструктура, вибудована для гравців. Причому стосувалась вона усіх без виключення організаційних питань. Такого підходу я потім ніде не зустрічав.

«Через мене воротар вводить м’яча у гру, а я йому у дотик віддаю та «набираю по бровці» 
 

— Цікаво, а як виникла пропозиція спробувати свої сили у футзалі? Пам’ятаєш цей момент у житті?
— Це сталося, коли я не потрапив до «Металурга» та вступив до Запорізького національного університету. У той час пробитись до команди, яку тренував Мирон Богданович Маркевич, було надзвичайно важко. Поступово почав грати за фарм-клуб відомого тоді «Запоріжкоксу», де вже виступало троє моїх колишніх однокласників. «Університет-Академія» тоді називався студентський колектив. Ми грали у першій лізі, навіть виграли тоді її, ось чесно не пам’ятаю вже. Це мої були перші кроки у футзалі.

— І відразу все почало вдаватись?
— Та-а-а ні. Я тоді навіть і правил футзалу особливо не знав. Був випадок на першому тренуванні – через мене воротар вводить м’яча у гру, на мене нападають, а я кіперу у дотик віддаю та «набираю по бровці» (сміється). Свисток і на шість метрів «вільний» ставлять, я не розумію, що відбувається. Тобто тоді не знав елементарних правил. Потім, звичайно, все пояснили, почало потроху щось вдаватись. На жаль, так склалося, що через певний час «Запоріжкокс» припинив існування. Класна була команда. Олександр Павлович Гуржеєв тренер, відомі гравці у складі — Шайтанов, Власенко, Шпичка, Нестерук. Тобто команда під завдання. Щотижня Гуржеєв робив «двосторонки» між основою та дублем. Спочатку ми отримували по шість-сім м’ячів, ближче до Нового року – «м’ячик-два», потім зачепились за «нічийку», згодом навіть одного разу обіграли основу. Тобто на тлі сильної команди ми розуміли, що прогресуємо. На жаль, разом із «Запоріжкоксом» припинив існування і фарм-клуб…

— І за рік ти вже потрапив до лав одного із флагманів вітчизняного футзалу, тоді ще міні-футболу, “ДСС”. Правильно? Хто запропонував укласти контракт із цим клубом?
— Так, все правильно. У травні під час місцевого студентського чемпіонату до нас на фінал прийшли Раміс Мансуров та Павло Шалфеєв. Фінал для нас видався вдалим, ми виграли, а я навіть три голи забив. Після гри до мене підійшли Мансуров і Шалфеєв та запропонували себе спробувати у складі «Дніпроспецсталі». Сказали, що зателефонують. За три дні дійсно «набрали» на домашній телефон та запросили прийти на тренування. Через якийсь час мене викликали до офісу, де була розмова із Олексієм Миколайовичем Васильченком та підписання контракту. До речі, тоді я познайомився із Віктором Олександровичем Будіним, з котрим зараз працюю у донецькому «АРПИ». Потім відразу перші збори на острові Хортиця разом із командою, потім ще одні збори в Алушті. І закрутилось…

— Тоді ж тобі вдалося відразу відчути смак перемог справжнього дорослого спорту, адже разом із партнерами стали віцечемпіонами країни…З ким “робили” той срібний результат?
— Насправді перший сезон для мене був атомний! Ми програли тоді флагманові українського футзалу донецькому «Шахтареві», де були зібрані практично всі найсильніші гравці, збірники України. Поступились дончанам і у фіналі чемпіонатіу і у фіналі розіграшу Кубку. Тоді у «ДСС» був сплав досвіду та молодості. Такі знані виконавці – Кардецький у воротах, четвірка – Федір Пилипів, який, мабуть тоді був у своїй найкращій формі, Влад Захарченко, Семен Машьянов, Володя Сидоренко. Ці гравці особливих представлень не потребують. Поруч зі мною грали молоді футзалісти – Михайло Романов, Дмитро Сільченко, Олександр Оліщук. Була так звана «середня ланка» — це гравці, які вже пограли в елітному дивізіоні. Тобто комплектація тоді була на рівні. Але це був максимум нашої команди – срібло, адже потрібно об’єктивно оцінювати власні сили. Втім, ми «Шахту» все одно одного разу обіграли! Обіграли вдома, перед рідними вболівальниками. Такі емоції неможливо передати. Тут у «ЗАБ»-і за аншлагових трибун! Це було щось неймовірне.

«Недопрацьовував у навчанні, але завдяки золоту студентського чемпіонату світу це питання швидко владналось»
 

— За рахунок чого вдалося торувати собі шлях до когорти лідерів, я маю на увазі, що саме 2004 року у тебе відбувся просто спекотний дебют у складі студентської збірної України на чемпіонаті світу…
— Це зараз я можу говорити, що того часу почав розуміти, що потрібно працювати та розвиватись. Можливо, але, здається, мені вдалося швидко відчути смак переможних результатів, працюючи поруч із висококласними гравцями. Разом із цим, хотілося прогресувати в ігроцькому плані та вигравати. Вигравати завжди і усюди! А ще я дуже вдячний керівництву тодішнього «ДСС», що надали змогу проявити себе та закласти відмінний фундамент на майбутню кар’єру. Саме з «Дніпроспецсталі» я почав отримувати перші виклики до збірних. Спочатку молодіжної, потім студентської. Причому майже відразу зі студентською командою ми тріумфували у Пальма-де-Мальйорці. Звісно, дуже радів першому високому міжнародному титулові. На той момент, єдине де «недопрацьовував» — це у навчанні. Але завдяки золоту студентського чемпіонату світу питання швидко владналось (сміється).

— Після чотирьох років у “Дніпроспецсталі” у тебе почався період “мандрів” країною, причому майже кожного сезону ти вигравав нагороди або титули. Який зі здобутих трофеїв є найбільш значущим для тебе і чому?
— Всі титули пам’ятаю, але перше чемпіонство завжди буде для мене особливим. Я довго крокував до цього. До цього успіху було три поспіль програних фінали плей-оф, я вже був майстром спорту та мав титул володаря національного Кубку разом із «ТВД». Потім було ще одне золото чемпіонату, чотири Кубки поспіль із «Енергією», але перше чемпіонство є найбільш бажаним. Проте, потім коли б’єшся за будь-який трофей, ти все одно прагнеш його здобути. Мрієш. Загалом період виступів за львівську «Енергію» увесь яскравий. Тоді у нас підібралась компанія максималістів, всі буди заточені на здобуття найвищих результатів. Легчанов, Павленко, Лисенко у воротах, Кардаш, Овсянніков, Дмитро і Олександр Бондарі, Макаєв, Чепорнюк, Струк. Перелічувати можна дуже довго. Всі гравці із знаковими здобутками у футзалі. Якщо вже згадав «енергетиків» того часу, не можу не обійти увагою і надійних партнерів з «Локомотива», з котрими також було здобуто чимало яскравих звитяг. Це — Женя Іваняк, брати Сорокіни, Журба, Білоцерківець. Мабуть важко знайти футзальних людей в Україні, котрі б не знали цих бравих парубків…Були ж часи!

— А котрий із титулів є так би мовити найбільш вистражданим здобутком? Коли довелося відпрацьовувати “на зубах”?
— Це кубкові перегони. Наприклад, грали у Луганську із «ЛТК», програвали у кінцівці, потім, мабуть у додатковий час, я зрівняв рахунок та перевів матч у серію пенальті, котру ми виграли. Ще пригадаю один кубковий похід – коли разом із «Енергією» програвали «Локомотиву», знову зрівняли та по пенальті виграли. Був атомний розіграш «Фіналу чотирьох» в Івано-Франківську, коли ми у півфіналі обіграли «Ураган» по пенальті, причому тоді франківці були у статусі чемпіонів та відмінно укомплектовані, маючи у складі бразильських легіонерів. Як згадую ту серію, аж мурахи по шкірі! Тривала вона десь по вісім-дев’ять ударів. Ми виграли та потрапили на «Локомотив», де у фіналі вийшла страшна «заруба», навіть на останніх секундах доходило до бійки. Червоні картки пішли в різні боки. Дуже спекотно було! Зрозуміло, що трофейні матчі не можуть минути без пристрастей. Пригадати є що.

— Якими фарбами розмальований період роботи на заході Україні? Сподобався менталітет людей, з котрими довелося працювати поруч? Кого згадуватимеш із особливою теплотою?
— Насправді за сім з половиною років у мене виключно приємні спогади. Щирі люди, відкриті, завжди допоможуть. Багато друзів там залишилось, скажу навіть більше, там у мене з’явився кум Віталій Кадира (сміється). Із задоволенням завжди повертатимусь туди, це мабуть про щось говорить…

«У білоруському періоді кар'єри є певна недомовленість»
 

— А білоруський термін залишиться у пам’яті із приємними спогадами?
— Не зовсім. Є певна недомовленість. Причиною тому є три поспіль програних фінали плей-оф. Тим більш, я вважаю, що ми були здатні вигравати чемпіонство із «ВРЗ», адже загалом для цього не вистачило якихось дрібниць. Та якщо додати до цього всі мої колізії із травмою та лікуванням, то маю назвати білоруський період не зовсім для мене райдужним.

— Євгене, про твої бомбардирські якості передусім говорять короткі записи у так званій довідці. Колись я запитував у знаного майстра своєї справи Едуарда Кулика: “що таке справжнє гольове відчуття?” і конкретної відповіді відомий український голеадор на це питання не знайшов. Багато років це було тому. Можливо зараз мені скажеш, що це за вміння таке — бачити момент, коли треба з’явитись у потрібний час у потрібному місці на майданчику?
— По-перше, відразу хочу попередити, що не вважаю себе супербомбардиром. Я бачив як грають справжні голеадори – це Максим Павленко, котрий просто феноменально розумів, де потрібно опинитись, як ви кажете. Це – Ігор Москвичов. Висота, однозначно. Я навіть не граю більше попереду, а більше полюбляв «будувати» моменти. Загалом відповім так, «гольове» відчуття у мене почало з’являтись, як полюбляють інколи говорити — «на досвіді». Потрібно уважно дивитись за розвитком атаки, виявляти як працює захист суперника, визначати «коридори» куди можуть проходити гострі паси, бачити, де ти можеш зіграти індивідуально, десь спробувати зіграти нестандартно. Тобто купа важливих факторів, які у сукупності можуть відігравати вирішальну роль у здобутті сприятливого результату, та, загалом, перетворитись у забиті м’ячі.

— Чи є у тебе так звана “ікона” футзальної майстерності? Маю на увазі виконавця, кого ти бачив у дії на полі, можливо грав разом, або проти цього футзаліста…
Федір Пилипів! Я тільки-но прийшов до «ДСС», а він вже феєрив на повну. Мені дуже імпонує така манера гри. Він вмів обіграти, агресивно пробивав на випередження. Також Раміс Мансуров. Людина-стіна. У плані захисту – у суперників практично не було шансів його протиснути. Як і Пилипів, це справжній лідер. У сенсі розуміння гри, виконання передачі – Валерій Легчанов. Людина-гол – це Максим Павленко. Він нікого і ніколи не «пробачав». Сергій Корідзе! У людини така потужна енергетика, що відчуваєш її на відстані. Він просто випромінює переможною енергетикою. Фантастика. Для мене всі ці люди – завжди були орієнтиром.

«Через мою нестриманість раніше виникало багато проблем, особливо із тренерами»
 

— Не помилюся коли скажу, що за духом ти переможець по життю. Як Євген Рогачов переживає поразки? Як спиш після образливих невдач?
— Для мене будь-яка поразка – це шанс для аналізу. Найбільш образливі програші, це коли ми разом із збірною вилітали у чвертьфіналі на чемпіонатах Європи або світу. Здавалось, ось ти за крок від боротьби за медалі, а пропускаєш за дві секунди до сирени. Ти програєш по пенальті, при незабитому на останніх секундах десятиметровому. Ось це образливо. Це коли ти на чемпіонаті світу маєш відносно сприятливу сітку, а потім несподівано втрачаєш ґрунт під ногами через певні обставини. Втім, є чудове прислів’я, котре мені імпонує: «без поразок не буває перемог». А загалом після поразок – погано сплю (посміхається).

— Чи є у тебе людина, кому ти в першу чергу телефонуєш після матчів? З якою можеш розділити свій успіх або пожалітися на обставини, які не дозволили зробити бажаний результат…
— Я зазвичай особливо не телефоную після матчів. Зараз дзвоню дружині – Олександрі, причому намагаюсь про роботу не говорити. Так, цікавлюсь, як справи, як донечка? У мене взагалі всі знають, що після невдалих матчів мене пару днів не треба чіпати (сміється). Відхожу довго…

— Ти вважаєш себе емоційною людиною?
— Так. Скажу навіть більше, через мою нестриманість раніше виникало багато проблем. Особливо із тренерами. Потім я суттєво переглянув свою поведінку у багатьох аспектах та дійшов висновку, що це були зайві речі. Нікому від цього легше не ставало, а навпаки. Можна навіть через нестриманість і команду підвести, а це неприпустимо. Працював над цим, але навіть зараз інколи «закипаю» — якщо бачу несправедливість на полі, хтось не працює на повну силу для команди. Можу висловитись різко.

— Чи були моменти у кар’єрі, коли не вдавалося себе опанувати? Запитаю напряму, ти колись бився на майданчику?
— Було і таке. У грі було пару ситуацій. Було після, та і у роздягальні було. Але мені це ніяких бонусів не додає. Відзначу, що після конфліктів я завжди потім налагоджував відносини із людьми та продовжував спілкуватись. Все відбувається через емоції…

— До речі, а чим можеш себе розважити після напруженого ігрового графіку, або важкого періоду тренувальних зборів? Де шукаєш своєрідний релакс?
— Зараз увесь вільний час намагаюсь приділяти родині. Коли є можливість – зустрічаюсь із друзями. Все як у всіх. Можемо виїхати на природу, після важкого сезону – із родиною подорожуємо на море. Нічого дивного.…

— Коли востаннє був у кінотеатрі? Можливо якомусь концерті, дивився виставу? Чи часу на це важко відшукати у такому ритмі життя?
— В кіно ходили разом із сім’єю рік тому, ще у Гомелі. Мультик дивилися, Златі догоджали. Інші розважальні масові заходи якось не “заходять”.

— Зараз поговоримо про справи буденні. Торік тобі довелося припинити співпрацю із білоруським “ВРЗ”, з котрим тричі вигравав срібло тамтешнього чемпіонату. Чому так сталося?
— Все через важку травму. Півроку не мав можливості вилікуватись, потім всі розуміли, що у разі відновлення, то на мене чекатиме складний процес реабілітації. Плюс не забувайте, що у мене досить зрілий вік для гравця. Та й ще контракт закінчився. У клубі відверто сказали, що не мають намірів брати на себе відповідальність за моє здоров’я, адже це очевидний ризик. Тим паче, що різні лікарі давали невтішні прогнози щодо повноцінного відновлення. У підсумку ми потиснули один одному руки та подякували за співпрацю за всі роки проведені у Гомелі. Щодо «ВРЗ» у мене лише позитивні відгуки. До речі, ось ви запитували про дисципліну, так? У «ВРЗ» за цим питанням завжди надійно слідкував представник команди Валерій Михайлович Зиков. Без фанатизму, але порядок у команді був сталевий у цьому плані. Гарна людина, дай Боже йому здоров’я!

«Вважаю, що ми повністю провалили фінал АФЛУ»
 

— Звідки взялася ідея спробувати себе на тренерській ниві? Як до цього прийшов?
— Тут слід подякувати Едуардові Васильовичу Босенку. Тільки-но повернувся до Запоріжжя після білоруського етапу і він зателефонував із пропозицією попрацювати із «АРПИ». Я прекрасно розумів, що мені це цікаво і відразу відгукнувся на пропозицію. Причому, домовились, якщо мені дозволить здоров’я, то я ще буду грати за команду. Закінчив тренерські курси категорії «С», потім, якщо послаблять карантинні обмеження, спробую підвищувати свої пізнання. До речі, після того як розпочав співпрацю із “АРПИ” мені також надійшла пропозиція від дитячої футбольної школи “AnVer”, де зараз також отримую досвід наставника. Поки тільки вчуся бути тренером.

— І як це працювати граючим тренером? Важкий був сезон?
— По-перше, сезон ще не завершився. Фінішували другими у Суперлізі, вважаю, що це заслужений результат. Однак, ми у трьох колах жодного разу не поступились “НІКМІ”. “Стратили” в інших іграх, де втрачали очки. Можливо мали сягати більшого, але є як є. Тут я можу привітати гравців “НІКМИ” із переможним результатом. У вищій лізі ми, по суті, вже виграли чемпіонство, але у цій лізі не брали участь наші головні супротивники. Зараз ще триває розіграш Кубку Запорізької області, стадія чвертьфіналів. І залишився ще один турнір — об’єднаний “Кубок Придніпров’я”, де братимуть участь дніпровські та запорізькі команди. Щодо сумісництва у варіанті із грою в ролі тренера, то, безумовно помилки є. Я тільки вчуся швидко приймати рішення, реагувати на нестандартні ситуації.

— Як оцінюєш свій дебют на тренерському місткові? Що вдалося зробити із підлеглими за останні майже вісім місяців?
— Це повинен робити президент команди, не я. Напевно, давати оцінку мають спортивні журналісти, вболівальники. Як мені кажуть знайомі, команда зараз зростає у майстерності, додає. Проте, для нас лакмусовим папірцем у цьому сенсі мав стати фінал АФЛУ, котрий відбувся у Запоріжжі. Вважаю, що ми повністю його провалили. Це не той результат на котрий ми розраховували. Значить ми мало працювали. Зараз кожному у команді потрібно переосмислити, що відбулося, та, зробити висновки, аби надалі таких моментів не відбувалось.

— Якщо повернутись у вересень минулого року, можливо якість корективи тоді вніс у свою роботу?
— Не буду заперечувати, у мене було чимало помилок, через які ми програвали важливі матчі. Можливо неправильно обирав тактику, можливо щось інше. Поки сезон не закінчено є час аби виправити деякі власні помилки.

— Загалом, поділись свіжим поглядом на стан справ у запорізькому футзалі на сьогоднішній момент…Цікавий “футзальний цех” нині у рідному місті?
— Головне, чого наразі не вистачає Запоріжжю, так це представництва в Екстра-лізі вітчизняного футзалу. Якщо раніше у Запоріжжі спостерігався справжній футзальний бум, було кілька професійних команд, то зараз цього немає. Було по три-чотири команди вищої ліги, у першій лізі грало кілька колективів. Так, зараз футзал став більш масовим, але професійного клубу все одно не вистачає. Наприклад, зараз під час фіналу АФЛУ стало зрозумілим, що рівень футзалу в інших містах більш високого ґатунку. Навіть якщо казати про аматорський рівень. Ми просто варимось у власному “котлі”. За сезон “АРПИ” проводить безліч матчів проти одних суперників, всі прекрасно вивчили один одного, знають все — хто що вміє та чого слід очікувати від суперника. Це не сприяє професійному зростанню. Я розумію, що утримувати професійну команду зараз дуже важко у фінансовому плані, але щось можна у цьому сенсі робити. Принаймні, у цьому повинні бути зацікавлені представники міської та обласної влади. При цьому обов’язково слід враховувати загальний інтерес та популярність нашого улюбленого виду спорту. Потрібно аби до Запоріжжя приїздили сильні клуби елітного дивізіону, і тоді молодь дивилась на кваліфікацію гравців, розуміла до чого потрібно прагнути. У підсумку від цього виграють усі. Починаючи з вболівальників та самих гравців, врешті-решт. Я пам’ятаю як “Юність” збирала аншлаги на матчі футзальних команд, які були ігри! Про Палац спорту “ЗАБ” взагалі не йдеться — “АРПИ” регулярно збирало майже повні трибуни ще два роки тому. Цього дуже не вистачає.

— Наостанок банальна пропозиція, але без неї ніяк. Що може побажати такий статусний гравець як Євген Рогачов молодим виконавцям, які тільки-но розпочинають свій шлях у великому спорті?
— Не зважаючи на те, що у нас немає команди Екстра-ліги, то будь-який гравець, який мріє себе згодом проявити на високому професійному рівні, повинен постійно розвиватись. Вчитись, викладатись на тренуваннях, завжди грати із максимальною самовіддачею. Необхідно завжди працювати над собою у плані психології. І, повірте, це згодом принесе бажані плоди. Завжди вважав і буду вважати, що високі спортивні здобутки — це десять відсотків таланту, а 90 відсотків праці.

— Женю, а про що загалом мрієш?
— Звісно, про звичайні людські речі. Аби всі мої близькі не хворіли, був мир в Україні, аби покращилась економічна складова моїх співвітчизників. Мрію про повернення великого футзалу до рідного міста, мірю повернути “АРПИ” великі успіхи та виховати гідну плеяду запорізьких гравців, імена котрих надовго закарбуються у пам’яті запорізьких вболівальників.
 

Для довідки:

Євген Рогачов народився 30 серпня 1983 року у Запоріжжі.

Амплуа: універсал, нападник.
Ігровий номер: 8.
Спортивне звання: Майстер спорту України.
Вихованець СДЮШОР “Металург” (Запоріжжя).
Перші тренери: Едуард Дорошенко, Валентин Гришин.
Виступав за клуби: “ДСС” (Запоріжжя) 2003/07; “ТВД” (Львів) 2007/09; “Енергія” (Львів) 2009/14; “Локомотив” (Харків) 2014/16; “Борисов 900” (Борисов, Білорусь) 2016/17; “ВРЗ” (Гомель, Білорусь) 2017/20. В “АРПИ” (Донецьк) з 2020 року.

Титули та досягнення:
дворазовий чемпіон України (2012, 2015);
чотириразовий срібний призер чемпіонатів України (2004, 2011, 2014, 2016);
дворазовий бронзовий призер чемпіонатів України (2010, 2013);
шестиразовий володар Кубка України (2008, 2011, 2012, 2013, 2014, 2016);
дворазовий володар Суперкубка України (2014, 2015);
переможець Кубка Ліги (2005);
триразовий срібний призер чемпіонатів Білорусі (2018, 2019, 2020);
виступав за збірну України з 2004 по 2016 роки (43 голи, 5-й результат у списку бомбардирів в історії національної збірної);
учасник шести чемпіонатів Європи — 2005, 2007, 2010, 2012, 2014, 2016 — рекорд серед усіх вітчизняних гравців (найкращій результат — вихід до півфіналу у 2005 році);
учасник двох чемпіонатів світу — 2008, 2012 (найкращій результат — вихід до 1/4 фіналу у 2012 році);
чемпіон світу 2004 року серед студентів;
срібний призер чемпіонату світу 2008 року серед студентів.
Найкращій бомбардир Екстра-ліги ЧУ сезону 2013/14 років (21 гол).

У чемпіонатах України забив 204 голи. У чемпіонатах Білорусі забив 104 голи.

Освіта: 2005 року закінчив ЗНУ за фахом “Менеджмент”.

Зріст — 181 см, вага — 81 кг.

Одружений (разом із дружиною Олександрою виховує доньку — Злату). 

Джерело  МФК АРПИ

Похожие Новости

Комментарии:

Вы должны быть зарегистрированы чтобы оставлять комментарии. Авторизуйтесь под существующим аккаунтом или создайте новый.

Futsalua © 2016-2021 Проект разработан командой Futsal Ukraine. Все права защищены.