Президент Асоціації міні-футболу Волині Сергій Голоскоков в ексклюзивному інтерв’ю офіційному сайту Асоціації футзалу України розповів про цікаві моменти в роботі з дитячими командами, про користь маркетингових знахідок, які дозволяють залучати на змагання велику глядацьку аудиторію, і чому саме футзал доцільно розвивати у волинському регіоні.
- Всі футзальні змагання цього року вже позаду, час підбивати підсумки. Напередодні сезону в інтерв’ю сайту АФУ Ви розповідали про плани на 2016/2017 рік, і там був один момент, на який неможливо було не звернути увагу – «відкрити ДЮСШ з футзалу». Тому перше питання одразу, чи вдалося це реалізувати? Якщо так, то які зусилля прийшлося докласти, якщо ні – то що зашкодило?
- Часто в питанні буває відповідь. Відповідь буде подвійна. Тому що, з однієї сторони, школа дійсно працює, вона працює не формально, а діти фактично займаються, при чому, в кількох вікових групах – від самих маленьких до дітей середнього віку. Тобто, проект вже існує другий рік. Єдиний нюанс з назвою – ДЮСШ. З приводу статусу. Ми намагалися вирішити – при дитячо-юнацькій школі №2, при відділенні футболу взяти на ставку нашого тренера. Але, на жаль, ми живемо в такій законодавчій базі в нашій країні, коли людина, з одного боку, і має вже тренерську ліцензію, і я придивляюсь за її роботою і бачу, що вона вміє, любить і хоче працювати з дітьми, але, на жаль, у тренера немає диплому магістра інституту фізичного виховання. Відповідно, відсутність цього диплому не дає йому права отримувати ставку тренера, і формально у нас не ДЮСШ, а приватна школа з футзалу, в якій працює одна конкретна людина, яка набрала навіть невеличкий штаб. Їй допомагають постійний помічник, є тренер, що приходить, назвемо його сесійний помічник.
Я хотів на цьому закцентувати увагу, що для мене важливий результат з точки зору самих дітей і розвитку футзалу, а ніж статус цієї школи. Тому що не секрет, досить часто деякі види спорту, використовуючи хто адмінресурс, хто політичний ресурс, прагнуть у всілякий спосіб отримати ставки від держави в тих видах спорту, які реально особливо і не розвиваються. Якщо для мене раніше це було важливим, щоб був офіційний статус ДЮСШ, то зараз, особливо після того як пройшов перший чемпіонат області з футзалу серед дітей, і я переконався, що ці діти практично у всіх вікових групах були або в призах, або переможцями, значить, людина на своєму місці, і вона йде правильним шляхом. А якщо цей тренер заочно закінчить інститут, і у нього буде бажання при якійсь школі мати ставку, тому що тут все питання навколо ставки, це не самі великі гроші на планеті Земля. Тим не менш, ситуація на сьогоднішній день така.
- Яким був загальний підсумок сезону для Вас?
- Так склалося, що я був відсутнім рік через воєнні причини, і господарство прийшло до невеличкого запустіння. Я повернуся з зони АТО рік тому навесні, коли завершився попередній сезон. Тому, треба було наводити порядок і робити якийсь якісний крок вперед. З новинок у форматі змагань ми прийшли до чарівної цифри 8. Ми вирішили, що у всіх лігах у нас будуть грати по 8 команд, що повсюди буде регулярний чемпіонат, і в кожній лізі буде плей-офф. Всього і ліг вийшло 8 – за назвою від Суперліги до шостої. Як показала практика, у нас ніде не вийшло так, окрім Шостої та Другої ліг, щоб чемпіоном стала команда, яка виграла регулярний чемпіонат. Іноді навіть не призер регулярного чемпіонату грав у фіналі, і це показує, що саме в цьому виді спорту правильно визначати сильнішого не за підсумком двоколового турніру, де іноді випадковості можуть бути і двічі, то в плей-офф ми грали до двох перемог, хоча в мене є мрія перейти на формат, щоб грати до трьох перемог. А то і до чотирьох.
На деякі матчі реально пішов глядач – це було цікаво. Навіть на нашому містечковому рівні показник один – глядачі. Коли на матч за звання чемпіону в П’ятій лізі були заповнені трибуни, для мене це показник того, що цей продукт вболівальникам цікавий. Ми всі прагнемо до того, щоб футзал був цікавим, плюс ми йдемо в ногу з часом і досягли того, що в нас на сайті є відеозапис майже всіх матчів. Ми готували невеличкі відеоогляди, навіть у Шостій лізі про матчі є невеличкі звіти. Якщо людина через 5 років захоче переглянути технічні дані матчу, то вона зможе пригадати, що хто на якій хвилині забивав, і кого і за що вилучили з майданчика. Це дуже добре.
Окрім того, ми зробили деякі цікаві маркетингові кроки. Ми намагаємося, хоча б 2-3 рази на рік зробити для глядачів якесь шоу футзального напрямку, щоб воно запам’яталося. Нагородження дітей ми винесли на окремий день, і навіть на ньому влаштували шоу, щоб було цікаво, щоб це запам’яталося.
Перед Новим роком, не дивлячись на дуже популярний новорічний турнір, за допомоги президента Асоціації футзалу України Сергія Владико запросити ветеранську збірну України з футзалу і збірну, складену з футболістів-ветеранів, які в різні роки були на слуху, були зірками. Вся ця гвардія приїхала, вони зіграли, це само по собі було шоу, в залі був аншлаг. На жаль, ці два заходи не вдалося розвести за часом, тому люди іноді переїжджали з одного залу до іншого, де теж було, на кого і на що подивитися. А в перерві цього зіркового матчу діти вихованці саме цієї дитячої школи, про яку я казав вище, зіграли з ростовими фігурами у виді різних травин. Це було дійсно шоу, всі посміялися, і я зайвий раз переконуюсь, що неформатні змагання з футзалу часом бувають набагато цікавішими, ніж тривіальний футзал як вид спорту.
Свого часу в нас був популярний турнір «Волинський центнер» для спортсменів вагою 100 кг та більше, але якось він себе вичерпав. Однак, може, колись до цього формату повернемося, бо я знаю, що в Англії проводилося щось подібне. Так там стимулювали людей, які за час змагань втрачали більше ваги.
Є ще і цікавий дитячий турнір, коли грають хлопчики і дівчатка. У п’ятірці гравців мають бути мінімум дві дівчинки, або три. Це змагання для дітей п’ятих-шостих класів, і такий формат себе також виправдав. Як мінімум, це цікаво.
Так що, в цілому, від сезону залишилося позитивне враження. Хоча б тому, що наша «Надія» виграла Всеукраїнський фінал, тим більше, що вона довго цього прагнула. Вона брала участь у всіх Всеукраїнських фіналах, робила висновки зі своїх поразок. І цього року нарешті «Надія» досягла бажаного.
Якщо ми вже згадали цю команду, то хотів декілька слів про неї сказати. Хорів – ще зовсім маленьке селище в Локачинському районі. Цей район не самий провідний у Волинській області. Власник цієї команди Віктор Ривко, аграрій, сам грає за команду «Надія-2», це людина, яка робить величезний внесок у розвиток волинського футзалу. Там, на жаль немає власного майданчика, і він навіть не передбачається. Там грають ще у великий футбол, але не дуже, слабенько. Тому, не маючи успіху в футболі, команда реалізувала себе в футзалі. У нас всі, хто приймає участь в Суперлізі, та й і у Вищій лізі, це все так або інакше гравці першості області з футболу. Або бігають на райони. Хоча зараз, і це важливий момент, склався пул команд, які грають виключно в футзал. З 64-х учасників футзального чемпіонату області цього сезону відсотків 40 це люди, які зорієнтовані тільки на футзал. Вони бачать себе в футзалі, вони люблять футзал, а футбол їм нецікавий.
Так що, «Надія» – це волинська команда, але вона укомплектована львівськими гравцями, і там ще є двоє гравців з Володимир-Волинського. Але можу зазначити, що у всіх інтерв’ю, які гравці «Надії» дають нашому сайту, нашим журналістам, вони відмічають, що їм дуже подобається наш чемпіонат, а їм є, з чим порівнювати.
Я би напевне давно б від команд з легіонерами відмовився, але у нас грають і рівненські команди. За географією до Рівного 70 км, але деяким командам з Рівненщини до Луцька їхати 15-20 хвилин, а до Рівного – ще довше. Їх звуть там грати, але вони самі не хочуть, тому що їм з точки зору географії доречно їздити до Луцька. І, наприклад, команда з Млина, вона в своїй лізі була однією з кращих. Хлопці з цієї команди вже багато років у нас грають, добре знають і суперників. Я в ніякому разі не хочу вступати в конфронтацію ні з Львівською областю, ні з Рівненською. Колеги абсолютно адекватно до цього ставляться, тим більше, що у минулі роки в Рівному і чемпіонату нормального не було.
- Ще один пункт з ваших очікувань сезону, що минув – «якісне зростання майстерності команд». Як Ви відчуваєте, це сталося?
- В цьому є момент суб’єктивізму, і мені в цьому плані армія трошки пішла на користь, бо я цілий рік не бачив футзалу. Всі люди, які працюють у футзалі, розуміють, що коли за рік наживо дивишся 500 матчів на самих різних рівнях, то око замилюється. І багато команд, які ставлять собі за мету грати тільки в футзал, за рахунок цього вони і зросли. Ті, хто грають в футбол і футзал, виглядають так. В них тільки-но фінішує ближче до листопада футбол, вони за три-чотири гри адаптуються до футзалу, і в той момент, коли вони втягнулися до футзалу, знову йдуть на велике поле, і про футзал забувають.
В нас така специфіка, що Федерація футболу Волині мені ніколи не йде на поступки, щоб надати ще тиждень зайвий на футзал. Я завжди підлаштовуюсь під календар Федерації футболу. У нас немає ворожнечі, але і ніхто до нас не спалахнув любов’ю. І обіймів немає.
Я бачу, що ті команди, які грають тільки в футзал, вони грають у різних представницьких, відомчих турнірах, є ще корпоративна ліга. Ці всі люди, мені це впадає в очі, серед них з’являються хлопці, які пробують тренувати, є хлопці, які не вилізають з ютуба зі всіляких майстер-класів з тактики та техніки, з методики тренувань. Є ще люди, які їздили на матчі Україна – Іспанія, на відбіркові матчі чемпіонату Європи – люди вчаться. Вони їздять з відеокамерами, переглядають власні матчі – недарма ми їх вивішуємо на сайті.
- В продовження теми навчання. Ви, напевне, в курсі про те, що у Харкові відбулися курси з навчання на диплом «С»-тренер з футзалу. Можливо щось подібне організувати в Луцьку?
- Ми подивилися на досвід Харкова. Ми дуже хочемо і в себе таке провести, є шалене бажання. Що вже зроблене? Є домовленість з інститутом фізкультури при нашому Східноєвропейському національному університеті, там зараз йде розробка програми, мої люди курирують це питання. Є бажання вже з наступного сезону це втілити, можливо, запропонуємо приїхати до нас і рівнянам, щоб збільшити групи.
- В місті у вас ще змагання під незвичною назвою «Адреналін-ліга».
- Почну з того, що в нас футзалу, як такого, не існувало суттєво довше, ніж у інших регіонах. Відповідно, діти сприймали футзал як футбол в залі. Мені простіше сказати, що ті 5-6 сезонів, які існує «Адреналін-ліга», що вона дала. Вона дала – а): хлопчики та дівчата знають правила футзалу. Вони, як глядачі, підготовлені до перегляду футзалу. Вони розуміються на всі тонкощі гри: як вводиться м’яч, що таке дабл-пенальті. Друге – ті діти, які вже закінчили школу, вони вже гравці різних команд, і вони вже розуміють, про що йде мова. Вони вже захопилися цією грою. Якщо ми беремо жіночі команди, то до них залучаються вже дівчата. «Адреналін-ліга» – це шкільний турнір, скажу більше, у ньому не грають, і це ключовий момент, «ДЮФЛівці», які грають в футбол – ми їх не допускаємо до змагань. Вони і своїх змагань мають багато, а ще так виходить, що в якійсь команді буде 3-4 вихованця футбольної школи, то їм золоті медалі можна видавати наперед. У нас зараз практично є вся база цих дітей, то зараз працювати дуже легко.
В будь-якому разі такий турнір – це популяризація футзалу. Я пам’ятаю, що коли в нас 24-та школа виграла змагання серед дівчат 8-9 класів, то директор школи попросила нас продублювати церемонію нагородження, знайшла ще подарунків, і ми вже придбали за власні кошти м’ячі. Директор школи зібрала в актовому залі всю школу, ми вийшли, нас представили, всіх дівчат нагородили, їх поіменне оголосили, їм вручили подарунки, призи, м’ячі – це багато чого варте. В цій школі вже всі знають, що є такий вид спорту – футзал. Але «Адреналін-ліга» – це непочатий край роботи, деякі з цих дітей, можливо, в майбутньому знайдуть себе в футзалі.
- Нещодавно в Луцьку проходив Елітний фінал АФЛУ, і виходячи з вашого досвіду його проведення, чи є у Вас думки, які можуть бути подальші кроки розвитку цього турніру, як і загалом аматорських турнірів всеукраїнського рівня?
- Коли ми перемогли в тендері на його проведення, я припускав, і для мене це був важливий момент, що вся повнота влади з організації турніру буде надана нам. Але вийшло, як вихід в море молодого командира. Я абсолютно не сумніваюсь в компетенції Вадима Феліксовича Каганова або Миколи Сергієнка, але вийшло так,що ми участь в процесі приймали опосередковано. Для мене це самий головний негатив – своєї ролі я не побачив. І та команда, яка була зі мною, всі сподівалися. Але приїхали хлопці з Києва – і все зробили самі. Я би, наприклад, дещо зробив по-іншому. Я би навіть кошти витратив дещо на інші моменти. Мені можуть заперечити і сказати: «А чому ж ти не пропонував і не робив?», але в якийсь момент я зрозумів, що всім займається Київ, і мені стало нецікаво. Як мотивувати себе на роботу зі спонсором? Навіть, коли будь-яка агенція працює, вона приводить спонсора, і має свій відсоток. Я згодний, що треба дуже любити футзал, прагнути в ньому максимально все безкоштовно робити.
Що до спортивної частини, то всі команди мали змогу в Луцьку зіграти по 4-5 матчів, і ми такий формат змагань намагаємося впровадити і в Луцьку. За рівнем футзалу, за драматизмом – фінал взагалі був шикарний. Я дивився матчі «Надії» на Всеукраїнському фіналі, і фінал у нас, то скажу, що у нас в Елітному фіналі фінал був більш драматичним. Тому що тут воротар з «Чорного моря» вирішив все. Я би йому віддав приз найкращого гравця, він ще й найкращим бомбардиром став.
Але якщо давати резюме, то ми не відчули, що ми проводили Елітний фінал, і, окрім головного болю, Елітний фінал Асоціації міні-футболу Волині нічого не дав. Матчі на турнірі сподобалися, фінал був шалений, вболівальники приїжджали з сіл – я такого ще не бачив, було супер.
- Дещо хотілося почути від вас про поточні справи Асоціації, яку ви очолюєте. Скільки вже років вона існує?
- В наступному році у нас буде ювілей – 10 років. Саму назву «Асоціація міні-футболу Волині» ми не змінили, ми тільки всі статутні документи привели до вимог АФУ. А зміна назви тягне за собою зміну печатки, інші моменти. Тому, ми як були АМФВ, так і залишаємося. Той кулак людей, на яких можна покластися, зі мною працює семеро людей. Зазначу, що всі змагання в нас тримаються на внесках лише чоловічих команд. Діапазон внесків залежно від ліги – від 3 до 8 тисяч гривень, і всі команди розуміють, за що вони сплачують. В нас – all inclusive. Команди сплатили внесок, і більше ніяких витрат не несуть. Вони не платять ані за зали, ані за арбітраж.
Важливий напрямок роботи – дитячий чемпіонат. В ньому 4 вікові категорії – U-7, U-9, U-11, U-13, і в середньому в кожній з ліг заявилося по 8 команд. Тут був внесок десь по 2000 гривень, бо ми вже реально не витягували. Але частину грошей ми перекривали з змагань дорослих.
- Який стан футзальних справ у області?
- Провідними тут є Луцький район, але тут взагалі інші команди. Ще це Володимир-Волинський район, і можна додати Ковельський, Ківерцівський та Горохівський райони. Але вони свої чемпіонати грають у нетривалий термін, і головна в них проблема – малі зали. У Волинській області майданчик, який би відповідав всім параметрам, це тільки арена в «Адреналін-сіті». Непоганий зал у Володимир-Волинському, паркет, але – замалий.
- Ветерани футзалу мають змогу у вас між собою змагатися?
- Довгі роки в нас до ветеранського футзалу не доходили руки. Мою особиста думка, я взагалі проти ветеранської категорії «35+». 90 відсотків тих людей, які грають в чемпіонаті області навіть зараз, вони й так грають в мене в чемпіонаті області. Для мене це ще діючі прекрасні футзалісти. Є люди після 35-ти років ще в такому порядку! Візьмемо «Надію», або Тарас Кабанов, Сергій Піддубний, який грає за Володимирівку. Вони фору дадуть тим, кому 25. По ветеранам у нас іде такий собі експеримент. Грають регулярний чемпіонат, але на відкритих майданчиках і на штучній траві. Це не зовсім футзал, але ми хочемо переконатися, що їм це цікаво, сам формат такого регулярного чемпіонату.
- Наближаючись до завершення нашої бесіди, таке питання – чи є у волинського футзалу професіональні перспективи відносно створення команди, яка б грала у всеукраїнських змаганнях?
- Зараз в нас є системна команда «Надія», але скажу, що дуже важко переконати людину, що ти вже маєш бути ситим Волинською областю, і пропонуєш їй представляти всю область. Виникає резонне питання – а з ким? У того ж Віктора Ривка виникає питання, а як мені з львівськими тренуватися? Якщо вже серйозно підходити, то мають бути тренування. І що, львівським до Луцька їздити на тренування? Якби з командою працював Сергій Тригубець, і він би зробив якусь місцеву волинську четвірку, ми би надали зал. Ми би пішли назустріч у всьому. Я готовий допомогти в маркетингових питаннях, у роботі з вболівальниками. Але, на жаль, професіональна команда, а я все ж таки вважаю Першу лігу професіональною, це має хтось дуже сильно захотіти. І в кого є гроші, щоб дуже сильно захотіти.
Я скажу, що для таких регіонів, як Волинь, з погляду фінансів і глядацького інтересу мати малобюджетні види спорту в ігрових видах спорту, в тому числі і в футзалі, було б більш доречним. На футбол приходять від сили тисяча людей зараз, і в минулі роки навіть на «Динамо» (Київ) не збирався повний стадіон. На «Шахтар» аншлаг не збирався. Чому в Луцьку немає «МакДональдса»? Та тому що тут 200 тисяч населення. Американці в житті не поставлять команду НБА чи НХЛ, як би вона не грала, якби вона була з малого населеного міста, з Луцька.
Джерело - Прес-служба Асоціації футзалу України
