16 вересня, свій 55-й День Народження відсвяткував славетний тренер клубу «Біличанка» смт. Коцюбинське, екс-тренер збірної України з жіночого футзалу – Володимир Васильович Колок – людина, в активі якої 10 перемог у чемпіонаті України, 10 – у Кубку України, 2 перемоги у Кубку Угорщини (в ролі тренера команд «Толна» та «Сексард»).

Напередодні ювілею ми поспілкувалися з Володимиром Васильовичем про його часи у «Біличанці», життя та роботу в Угорщині, а також про майбутні плани.

– Володимире Васильовичу, в Україні для усіх фанатів жіночого футзалу ви відомі як тренер «Біличанки» з Коцюбинського. З нею ви й розпочали свій тренерський шлях 1991 року. Розкажіть, як починалася ця історія? 
– Усе це вийшло дуже випадково. Я працював учителем фізкультури в школі №6, і одного разу туди завітав мій земляк (я родом з Чернігівщини), який щойно розпочав роботу з жіночою командою в Ірпені. Він приїхав, щоб запропонувати моїм ученицям прийняти участь у турнірі з футболу. Звичайно, футболісток тоді у мене не було, тому я запросив дівчат, які просто любили грати, і ми виступили на даному турнірі. Пізніше цей товариш запропонував мені зайняти його місце і набрати в команду тих дітлахів, з якими ми грали на змаганні. Я погодився, але попрацював там недовго, адже швидко зрозумів, що керівництво команди налаштоване більше не на спорт, а на якісь інші питання. Тому я пішов звідти і невдовзі вирішив створити свою організацію – клуб «Біличанка», який вже згодом виріс в ту команду, що стала 10-разовим чемпіоном країни, володарем 10-ти Кубків України, багаторазовим рекордсменом України тощо.

– Які завдання ставили перед собою в той час, коли створювали команду? Це мала бути просто дитяча секція чи вже тоді ви думали про підготовку в майбутньому професійної команди з цих дітлахів?
– В спорті є поняття «перспективного планування», тобто ми, тренери, повинні вміти планувати дії не тільки на тиждень, місяць чи рік, а й бачити певну ціль попереду. І от коли я починав займатися тренерською роботою, то така ціль була дуже туманною, адже на той момент ще не було чемпіонату, не було куди рухатися. Але 1995 року пройшов перший чемпіонат України з футзалу серед жінок. Ми заявилися туди, і хоч посіли останнє місце, отримали мету, зрозуміли чого тепер хочемо досягти. З того моменту й почалося становлення професійного клубу. 1996 року пройшов юніорський чемпіонат України, у якому ми стали чемпіонами. Далі вже рухалися до перемоги в першості серед дорослих команд. Декілька років, звичайно, борсалися в середині таблиці, але вже 2001 року команда змогла завоювати Кубок України, а 2004 року  – стати чемпіоном країни. В подальшому темп нашого розвитку тільки зростав. 

– Володимире Васильовичу, на сьогодні ви маєте 29 років тренерської кар’єри, 25 завершених сезонів. Який із них є для вас найпам’ятнішим?
– Їх насправді було дуже багато. Навіть кожна окрема гра мені по-своєму важлива, адже викликає певні емоції, ностальгію. Але якщо вже виділяти, то відзначу сезон 2004-го року, адже саме в цей рік команда вперше стала чемпіоном «своїми силами» (фактично перше чемпіонство команда «Біличанка» здобула 1996 року, але передові позиції в тій команді займали досвідчені гравці, що були запрошені з інших міст, натомість у чемпіонському складі 2004 року були виключно вихованці спортивної школи з Коцюбинського). Особливого смаку цій перемозі надавало те, що в елітному дивізіоні України на той момент приймали участь представники великих міст – Київ, Львів, Харків, Донецьк, Чернігів, Полтава, – а тут команда з маленького селища проривається і прагне відібрати в них статус чемпіона. Нас вважали «вискочками» й усіма силами намагалися завадити нам перемогти – наприклад, за допомогою арбітражу. Але дівчата тоді всупереч усьому змогли подолати всіх і в чемпіонаті України й у Кубку. Тому цей сезон, звичайно, закарбувався у пам’яті.

– 2016 року ви приймаєте рішення покинути «Біличанку» та перейти в угорський клуб «Толна». Що відчували, приймаючи це рішення, та як довго думали над ним?
– Було дуже важко, тому що ця команда, ці дівчата були мені, як рідні. Я опікувався ними багато-багато років, старався дати їм все, що було в моїх силах. Я прокидався зранку і увесь мій день був зайнятий «Біличанкою» - доросла команда, юніори, дитячі групи – старався  приділити увагу всім. Цей клуб був сенсом мого життя. Чому ж тоді пішов (посміхається)?! Розумієш, у спорті найкращих гравців завжди намагаються переманити до себе конкуренти. Якийсь час я міг стримувати своїх дівчат у команді, але в певний момент умови, які почали пропонувати інші команди, значно перевищувати ті, які міг дати я. І от 2016 року одразу декілька ключових гравців заявили, що переходять до іншої команди, а паралельно з цим деякі дівчата йшли у декретну відпустку, хтось взагалі вирішив завершити кар’єру. Я не хотів, щоб «Біличанка» стала статистом для конкурентів, командою, яку перемагали б усі з величезними рахунками і вихвалялися цим. Тому вирішив не заявляти команду у Вищу лігу, а натомість опуститися у Першу (Перша ліга – другий за значимістю чемпіонат в Україні), щоб ті молоді дівчата, які на той момент залишились у команді, мали можливість набратися досвіду. У цей же час мені прийшло запрошення з Угорщини. Довго вагався, адже це інша країна, інша мова. Також розумів, якщо я поїду, то тут команда остаточно розвалиться. Але у підсумку прийняв рішення їхати, бо зрозумів, що тут я вже досяг значних результатів, добряче виклався, а отже можу собі дозволити спробувати щось нове. До того ж я мав можливість узяти з собою в «Толну» декількох гравців з «Біличанки», що також певним чином вплинуло на моє рішення.

– Як проходив період адаптації в Угорщині?
– Перший рік в Угорщині я жив сам, без дружини, тому було не дуже зручно. Але не знав, як в мене тут складеться робота, тому дружина на цей час залишилась в Україні. У побуті особливих проблем не було. А що стосується роботи, то з гравцями я спочатку спілкувався англійською мовою. Також в команді були українки, які могли показати як виконати певну вправу, інші вже повторювали за ними. А паралельно з цим я почав вчити угорську, тому через деякий час вже знав основні фрази, які були необхідні для тренувального та ігрового процесу. Тому тут також обійшлося без особливих складнощів. Єдине, що довелося змінювати свою ігрову філософію, адже в Україні з «Біличанкою» ми переважно грали «першим номером», в атакувальний футбол, а тут рівень команди не дозволяв пропагувати такий стиль, тому довелося перелаштовуватися на гру від оборони. Але вважаю, що швидко адаптувався й до цього. 

«Найважче» мені було звикнути до того, що нікуди не треба поспішати, адже на відміну від «Біличанки», де я виконував роль тренера, адміністратора, бухгалтера, кур’єра тощо, тут в мої обов’язки входила лише тренерська робота: проведення тренувань, аналіз тренувального та ігрового процесу тощо. Такий підхід до роботи мені, звичайно, сподобався більше (посміхається).

– Наскільки життя в Угорщині відрізняється від життя в Україні? У чому основні відмінності?
– Перше, що мене вразило в Угорщині – життя тут проходить дуже спокійно, немає ніякої агресії між людьми, причому де б це не було: в автобусі, у черзі, на вулицях між дітьми. За перший рік проживання в Толні я не бачив, щоб десь поблизу мене плакала дитина. Натомість через півроку перебування в Угорщині я приїхав в Україну й вже на вокзалі отримав порцію «прочуханки» за те, що дозволив собі купити в метро не один жетон, а два. Ось у чому основна відмінність, на мою думку. А взагалі, якщо розбирати кожен аспект, у якому є відмінності, то можна надовго засісти. Лише такий момент, напевно, ще відзначу: в угорців на першому місці завжди сім’я! У мене траплялися ситуації, коли підопічні могли підійти до мене напередодні важливого матчу й сказати, що не зможуть зіграти, адже вони з сім’єю їдуть до сусіднього міста або ж у них запланована сімейна вечеря. І це вважається абсолютно нормальною причиною пропустити гру чи роботу, якщо говорити про батьків. У нас, як відомо, до цього дещо інше ставлення – ми дуже працьовиті, але часто забуваємо, що найголовніше з усього, що ми маємо – це родина.

– Володимире Васильовичу, цього літа завершилася ваша співпраця з угорським клубом «Сексард» і певний час ви перебували у пошуку команди. Але зараз, наскільки мені відомо, рішення щодо вашого майбутнього вже прийнято. Якщо не секрет, яким є це рішення? 
– Не секрет! Віднині я є головним тренером угорського жіночого клубу «Мішкольц». Це команда, яка довгий час була представником Вищої ліги Угорщини (там вона має назву «Перша ліга»), але цього року колектив покинула велика кількість основних гравців, тому президент команди вирішив не заявляти «Мішкольц» у Першу лігу, а спробувати свої сили у Другій, аби дівчата, які залишились у команді, мали можливість адаптуватися до дорослого футзалу, і, вже після перемоги в цьому чемпіонаті, повернутися до елітного дивізіону. Мені ж запропонували очолити цю команду, і я залюбки погодився. Взагалі, складається враження, що в Угорщині я маю славу «кризового» тренера, адже запрошують мене у команди, які необхідно відроджувати й знову виводити на високий рівень. Так було у «Толні», потім у «Сексарді», де мене назначили головним тренером клубу в той момент, коли його покинули 5 представниць угорської збірної, і у складі залишились лише молоді дівчата, віком від 14 до 18 років (до цього я був тренером юніорської команди «Сексарда»). Особливих надій на команду в цей рік ніхто не покладав, але ми змогли налагодити гру й стати володарями Кубку Угорщини. Зараз подібна історія чекає на мене й у «Мішкольці». Чесно кажучи, мені це подобається! Під час роботи в Україні я бажав виключно перемагати, завойовувати титули, хотів бути першим, а зараз мені більше до вподоби взяти «матеріал» - команду доволі низького рівня - і «зліпити» з неї колектив, який здатний перемагати. Приємно спостерігати за розвитком своїх підопічних. Тому сподіваюсь, що з «Мішкольцем» також вдасться зробити щось подібне!

– У вас ніколи не було бажання спробувати себе в чоловічому футзалі?
– Розумієш, специфіка роботи з чоловічими й жіночими командами дуже відрізняється! І я все ж таки вважаю себе фахівцем саме з жіночого футзалу, адже вже знаю тонкощі цієї роботи, знаю психологію дівчат. Але скажу чесно, у період пошуку клубу після «Сексарда» я написав пост у Facebook, де зазначив, що відкритий до нових викликів, готовий очолити команду будь-якого рівня, і чоловічу в тому числі. Тому, якби мені тоді прийшло запрошення з якогось чоловічого клубу, то, можливо, я б його прийняв. Але якоїсь чіткої мети колись спробувати себе у чоловічому футзалі в мене ніколи не було!

– Чи були у вас думки про відродження «Біличанки»?
– Так, інколи бувають такі думки. Особливо, коли згадую якісь моменти, пов’язані з командою, ностальгую. Іноді буває лежу й думаю: «А що, якби зараз зібрати всіх моїх вихованок, які грають по різних клубах України, знову в «Біличанку». Що б з того могло вийти!». Але це лише думки…

– В Ірпені й Приірпінні зараз дуже активно розвивається футбол і футзал, відкриваються багато дитячих шкіл, і дівочих у тому числі (до речі, однією з них керує ваша вихованка – Аліна Горобець). На вашу думку, чи може на основі цих дитячих команд знову постати клуб, який зможе грати у Першій, а потім й у Вищій лізі України?
– Так, теоретично, звичайно, може. Я про це також часто думаю. Більше того, навіть деякі з моїх вихованок час від часу пишуть мені: «Ну ж бо відродимо «Біличанку», адже є з ким працювати». Але розумієш, я вже не маю того запалу, щоб знову створювати клуб з нуля – бігати по спонсорах, просити кошти на утримання команди, знову займатися усім, що стосуватиметься клубу. Так, якщо б з’явився інвестор, який захотів би відродити команду, був би готовий вкласти в неї якість гроші і запросив мене як фахівця, який має зайнятися налаштуванням тренувального й ігрового процесу, створити систему від дитячих команд до дорослої, я б залюбки погодився. А так…

– І наостанок, якщо вже заговорили про дитячі футбольні школи, ви – тренер, який виховав величезну кількість успішних спортсменів. Виділіть, будь ласка, п’ять найголовніших настанов, яких має дотримуватися молоде покоління, щоб у майбутньому досягти успіху?
– 1. Найголовніше, спортсмен має бути людяним! Повинен вміти допомагати іншим, підказувати, підтримувати. Також він має вміти виступати для людей, перемагати, в першу чергу, для них – для батьків, родичів, сусідів, друзів, вболівальників, виступати за честь свого міста, своєї країни. Якщо ж людина працює тільки для себе, для вдоволення свого его, то вона або не досягне результату взагалі, або ж досягне, але деградує як особистість.

2. Необхідно йти за своєю мрією й не зупинятися! Адже, якщо людина мріє досягти успіху в спорті, вона повинна чітко рухатися в обраному напрямку. Якщо ж ти сьогодні пішов на тренування, а завтра – випити з друзями пива, то вже зійшов з обраного шляху. Так значного результату досягнути неможливо.

3. Треба навчитись вірити й чекати результату, адже він не приходить швидко.

4. Необхідно наполегливо працювати, щоб отримати цей результат. Постійно працювати! На тренуваннях, до тренування, після тренування, на вихідних, на карантині. Усі зусилля мають бути направлені на досягнення успіху.

5. Спортсмен завжди повинен вчитися, розвиватися, не зупинятися з думкою про те, що він вже знає достатньо. Інтелект – це дуже важлива складова успіху в спорті, про це варто пам’ятати!

– Володимире Васильовичу, дуже дякую вам за цю бесіду! Було дуже приємно поспілкуватися! Щиро вітаю вас з Днем Народження, бажаю міцного здоров’я, благополуччя та побільше нових перемог!

Джерело – Кирило Чорноштан, facebook.com