В кінці минулого сезону непомітно пройшла новина про те, що свою ігрову кар’єру завершує ще одна людина із «золотого покоління» українського футзалу початку 2000-х років. І це Олег Шайтанов, який зараз повністю сконцентрований на своїх тренерських обов’язках у київському «Епіцентрі К3». Це стало вагомим приводом розпитати Олега Миколайовича про його долю у футзалі.
 

«Раніше ми грали в якийсь напівбаскетбол-напівфутбол»

- Олеже, як відбулося ваше знайомство з футзалом?
- Перш ніж вступити в Університет фізкультури, я абсолютно не знав, що таке футзал і грав у футбол. В університеті познайомився з футзалом завдяки кафедрі футболу, на якій його культивували Володимир Залойло і Геннадій Лисенчук. Перший матч, який я побачив наживо – фінал Кубка між «Механізатором» і одеським «Локомотивом». Зізнаюся чесно, був здивований швидкостями і філігранними передачами, але десь посеред матчу пішов, тому що цей вид спорту мені здавався не дуже цікавим після «великого» футболу. Тоді ще бачив себе футболістом.

- Чи легко опанували новий вид спорту?
- Існувала університетська команда і кожен студент  обов’язково мав спробувати свої сили у футзалі. На перших тренуваннях у залі після зеленого газону я не розумів, де перебуваю.  Мені здавалося, що на такому майданчику толком і не розженешся. Короткі передачі, хтось кудись біжить-забігає, якісь дрібні речі, які в тому ж футболі не так часто побачиш. Досі згадую перші тренування у залі. Зараз, коли дивишся великий футбол у виконанні деяких команд, бачиш, що футболісти грають у дрібний короткий пас. Волею-неволею починаєш розуміти, що футбол у виконанні деяких команд перетворюється у такий собі міні-футбол на великому полі. Раніше у футболі все було значно простіше – пробігся по флангу і подав, а якщо ти це зробив, то вже «бог». Короткі забігання, короткі стіночки – мені це важко було зрозуміти. Щоправда я достатньо швидко, як мені здається, все опанував, бо в ті часи ще був певний симбіоз цих двох видів спорту. В цілому рівень тодішнього футзалу був далеким від сучасного. До мене зараз в команду приходять деякі гравці з футболу – їм опанувати футзал набагато складніше. Вони просто не розуміють що робити. Зі свого досвіду скажу, що їм треба десь рік-півтора, щоб не знаючи футзалу, хоча б зрозуміти основи. Згодом у цієї університетської команди з’явився спонсор і ми заявилися у Вищу лігу.  
 

- Як 20-річний гравець з одним сезоном на професійному рівні за плечима опинився у «Інтеркасі»?
- Рік за «Корпію» я відіграв з перемінним успіхом, а команда посіла 4-те місце – і це був дуже непоганий результат. Після завершення сезону поїхали на турнір в Чехію. У нас в чемпіонаті були специфічні умови. Наприклад, будь-який контакт карався призначенням штрафного, не існувало правила шести порушень. Було таке враження, що арбітр за гру свистів сто разів і ми грали в якийсь напівбаскетбол-напівфутбол. А на цьому закордонному турнірі давали грати жорстко і я себе там комфортно почував. Після цього турніру я отримав запрошення від Станіслава Олександровича Гончаренка спробувати свої сили в «Інтеркасі». 

- В «Інтеркасі» у вас теж не склалося. В чому причина?
- Я далеко не всі ігри грав в основному складі «Корпії» та «Інтеркасу» - не все вдавалося. Мені дуже хотілося грати і мабуть зайві емоції заважали молодому гравцю себе проявити. Через це була певна невпевненість, нервозність. Довгий час мені не вдавалося розкрити свій потенціал. Згодом мене віддали в оренду «Корпії». На якомусь етапі я навіть вирішив, що напевно у мене не вийде заграти у футзал, бо мене остаточно «пішли» з «Інтеркасу» перед сезоном 1999/00.

- Після не дуже яскравих сезонів ви начебто пішли на «пониження» в «Уніспорт-Будстар», але майбутнє показало що це був правильний вибір. Як вдалося одразу вийти на лідерські позиції в новому колективі? Тренерський підхід чи просто ваша команда?
- На той момент я вже був знайомий з Олександром Павловичем Гуржеєвим, який, в принципі, був не проти, щоб я грав у «Корпії». Я тренувався з ними, але мене за цю команду не заявляли. Згодом Гуржеєв пішов в «Уніспорт-Будстар», який  посів 12-те місце з 16-ти команд. Мені зателефонував президент клубу Ростислав Григорович Левицький і сказав, що тренер дуже сильно хоче мене бачити у команді, і вони покладають на мене великі надії. Психологічно я в той час був як «збитий льотчик». Ситуація складалася так, що світла я не бачив. Зараз, 2016 року, я розумію, що якби не Гуржеєв і Левицький, то невідомо чи відбувся б я як спортсмен, бо вже з’являлися думки покинути це все. Якщо нічого не виходить, то треба пробувати щось інше.
Ми потихеньку почали набирати очки, а я став забивати і зрозумів, що щось таки розумію у футзалі. Почав усвідомлювати, що показую непогану гру у матчах із серйозними суперниками, з якими я б не мав можливості зіграти у тій же «Корпії» чи «Інтеркасі». У мене з’явилися амбіції і бажання колись повернутися у «Інтеркас» та виграти з ним трофей, щоб довести усім, довести тренеру, довести у першу чергу собі, що я чогось вартий у футзалі. У тому віці я розумів, що перейду значно пізніше, бо ще треба було сформуватися як гравцеві. Чомусь вважав, що це буде у 27-28 років. Повернувся трохи раніше і таки досягнув свого. 

«Гра збірної – це обличчя клубного чемпіонату»

- Як «Уніспорт-Будстару» вдалося сенсаційно взяти чемпіонство 2001 року? «ІнтерКрАЗ» з Корідзе і КО щодуху мчав за третім поспіль титулом, поруч були амбіційна «ДСС» і «Укрсплав», який починав розправляти крила, а титул взяв середняк минулого сезону.

- Склад, який зібрався в «Уніспорт-Будстарі» - це показовий момент. У клубі зібралися люди надзвичайно високого класу, але на якомусь етапі у багатьох теж щось не склалося з трофеями. Індивідуальні амбіції щось виграти у кожного і, в цілому, у команди, переросли в те, що у наступному чемпіонаті ми посіли 6-те місце, а після того й перше. Причому виграли в тому чемпіонаті, перед стартом якого спеціалісти казали, що наш клуб не потрапить у шістку. До цього привело бажання гравців, довіра до тренера і відношення президента клубу. Весь клуб – це була велика сім’я. Зрозуміло, що в будь-якій сім’ї існують певні чвари, але це дійсно був дуже душевний колектив. Симбіоз команди, тренера, президента і навіть родичів президента – все було ідеально. Цей симбіоз і дав такий результат. 
Це був феноменальний чемпіонат, оскільки за чотири тури до кінця чотири команди могли стати чемпіоном. У нас було два суперсерйозних чемпіонати - 2001 і 2003 рр., коли «Шахтар» з «Інтеркасом» весь чемпіонат йшли очко в очко. Якраз на ці чемпіонати припадають головні успіхи збірної країни. Напевно це свідчить про те, що гра збірної – це обличчя клубного чемпіонату.
 

- Після чемпіонського сезону «Уніспорт-Будстар» ще встиг зіграти на міжнародному турнірі «Приполярна весна», де посів друге місце. 0:10 від московського «Спартака»: що це було? Невже дійсно була така різниця в класі між чемпіонами?
- Всі, хто хотів нашої поразки, раділи і багато говорили про неї. Це було неприємно. Правду кажучи, у нас був надзвичайно емоційно напружений сезон. Ми лідирували практично весь чемпіонат. На якомусь етап ми турів за 6 до кінця почали втрачати очки. По суті граючи вшістьох-всімох, розуміли, що ми близькі до того, що можемо не витягнути. Перед вирішальною грою з «ІнтерКрАЗом» ми мали плюс чотири очки. Якби ми програли, то залишалося лише одне очко переваги, а «ІнтерКрАЗ» під кінець набрав хід, навіть попри відхід Корідзе, у них якраз з’явилася більш командна гра. У нас відбулися збори колективу без тренера, без президента, і наш капітан Сашко Севериненко сказав: «Хлопці, ми йшли до цього півтора роки і гріш ціна нам буде, що ми стільки «шуміли» і не допливемо до кінця. Ми будемо другі, а це буде ніщо, все одно, що третє-четверте-п’яте місце.» Ми всі це розуміли і ця гра стала однією з основоположних у тому чемпіонаті. Ми виграли 3:2 у себе в Університеті фізкультури. По очкам ще звісно були варіанти, але це був той момент, коли «ІнтерКрАЗу» не вдалося нам переламати хребет і відкрити шлях до золота. Не скажу, що дихати стало легше, але певний заділ ми зробили. Ніхто із нас настільки напружених сезонів ще не проводив, а всі були молоді і зараз я розумію, що коли ми відправилися в Уренгой, були абсолютно виснаженими  і стомленими. Тож ми поїхали не в тому стані, в якому були впродовж чемпіонату. Була випущена велика кількість критичних стріл і багато хто це обговорював, обсмоктував з великою насолодою. При цьому, впевнений, багато з них не бачили як складалася ця гра. Ніхто не хотів розуміти, що травмовані гравці, які догравали «на уколах» чемпіонат України, поїхали як туристи - зате розмов було дуже багато. В якийсь момент іноді навіть доводилося закривати рот, зрозуміло, що декому я не міг цього сказати і вислуховував, йшов від розмови. Ми були абсолютно не готові, а «Спартак» грав при рідних трибунах - це було вшанування їхнього чемпіонства. Москвичі були абсолютно зібрані. Я не буду казати, що «Уніспорт-Будстаром» обіграв би той «Спартак», але якби були ми були в кондиціях, то однозначно зіграли б краще. На той момент ми не могли показати ліпшу гру.

- Президент тієї команди Ростислав Левицький вважається однією з найколоритніших фігур українського футзалу. Він дійсно не пропускав жодного виїзду? Ви бачили його щасливі шкарпетки?
- Так, вельми цікава особа, дуже позитивна і віддана свої справі. Ми періодично зідзвонюємося. Він іноді приходив на ігри «Епіцентра К3» і я завжди радий його бачити. З такими людьми завжди приємно поспілкуватися. Він з нами на своєму заводському «ЛАЗику» об’їздив усі ігри чемпіонату України. Про шкарпетки, чесно кажучи, не пам’ятаю, але усі спортсмени у меншій чи більшій мірі люди забобонні. Напевно були у нього такі шкарпетки, бо ми все ж таки стали чемпіонами (посміхається). Зараз я розумію, що це був маленький трамплін у моїй кар’єрі, бо я став чемпіоном. Адже як гравець цього клубу я спочатку поїхав на турнір у Москву, а потім на чемпіонат Європи.

- Чому після розформування «Уніспорт-Будстару» ви перейшли саме в «Запоріжкокс»?
- Я розумів, що у Гуржєєва до мене є велика довіра і вона була взаємною. Це стало головним фактором, який сприяв моєму переходу у «Запоріжкокс». Були там ще й хлопці з «Уніспорт-Будстару». На той момент вибір був, але склалася така ситуація, що я поїхав за тренером. Потім наші шляхи розійшлися. 

- Є прислів’я «Двічі в одну річку не ввійдеш», але це явно не про вас, бо 2002 року ви знову приєдналися до «Інтеркасу». Не було страху, що знову не затримаєтеся там надовго?
- Після розформування «Запоріжкоксу» у мене стояв вибір між «Шахтарем» та «Інтеркасом». Я багато думав, бо розумів, що не так вже й багато часу пройшло відтоді як мене вигнали з київської команди. Втім розумів, що я вже інший футзаліст, з іншою свідомістю, і обрав «Інтеркас». Провів там достатньо багато років, виграв чемпіонат і Кубок. Ті плани, які я собі намітив через свою амбіційність, в принципі, поступово втілив у житті. 

- В ті роки протистояння між «Шахтарем» та «Інтеркасом» досягнуло свого піку. У більшості випадків сильнішими були «гірники».  Це на вас тиснуло психологічно?
-  Так, не завжди все у нас складалося гладко, бо в ті роки була серйозна конкуренція з «гірниками», у складі яких грало дуже багато «збірників», але завжди ми їм давали бій. Це дійсно було протистояння двох принципових суперників порівнянне з протистоянням «Динамо» - «Шахтар».
 

- В «Інтеркасі» ваша результативність суттєво знизилася. З чим це пов’язуєте: зміна ролі на майданчику чи розвиток самої гри?
- Граючи в «Уніспорт-Будстарі» і «Запоріжкоксі» я був більш вільним на майданчику. Скажімо так, я міг забити два, але один і «привезти». В «Інтеркасі» багато уваги приділялося захисту і я грав надійно. У більшості чемпіонатів «Інтеркас» пропустив менше за всіх голів. Ми діяли раціонально, можливо приносячи в жертву красиві індивідуальні дії, але в захисті були певні правила від яких не могли відійти. Є ще один момент: футзал тоді зростав і ставав менш індивідуальним видом спорту, з кожним роком стало приділятися більше уваги тактиці. Люди усвідомлювали, що жити без підстраховки вже нереально і стали грали достатньо щільно. Та й з кожним роком команди ставали краще функціонально готові. Все це в купі і призвело до того, що я став менше забивати. 

- Після цього ви грали за «Планету-Міст», яка теж була розформована. Чотири поспіль команди, в яких ви грали, закінчували своє існування розформуванням. Чи з’являлися якісь думки про це в голові?
- Нещаслива лінія. Скільки років пройшло, а мені жартома досі згадують, що всі команди за які я грав розпалися (посміхається).
 

- Після «Планети-Міст» у вашій кар’єрі з’явилася грузинська «Іберія Стар», яка завжди робила ставку на бразильців. Як ви туди потрапили?
- Шукав команду в Україні і потрапив в Тбілісі (посміхається). Чемпіонат у Грузії тоді ще не почався, тож я виступав тільки у товариських турнірах та Кубку УЄФА 

- Що вам дав грузинський вояж?
- Отримав від цього переходу позитивні емоції. Поїхав туди у віці і, граючи в команді з бразильцями, жалкував, що в молодості не зіштовхувався з такими майстрами. Грав з людьми, які технічно і тактично дуже сильні. Інколи вони за своїми даними нічого з себе не представляють, але настільки психологічно впевнені у собі, що компенсують свої мінуси, хоча у деяких наших гравців дані і краще. Тоді я і зрозумів, що для молодих футзалістів за щастя грати саме з гравцями високого класу і чомусь у них вчитися. Якби я у ранньому віці перетинався з бразильцями, то може і грав би ще краще. Дуже багато їх розпитував про те як вони тренуються, як їхні справи в Бразилії. За той час, що провів у Грузії, було багато нагод з ним поспілкуватися.
 

- 2010 року ви повернулися додому і опинилися в «Епіцентрі К3». Не замислювалися над тим, що це не ваш рівень? Все ж таки тоді «будівельники» могли лише мріяти про виступи у всеукраїнських змаганнях.
- Після повернення в Україну збирався знову поїхати закордон і були непогані у фінансовому плані пропозиції, але подумав, що краще трохи раніше піти. Амбіції були достатньо вдоволені. Після розмови з Володимиром Валентиновичем Гончаровим прийняв рішення тренувати «Епіцентр К3». Вже шість років розумію, що прийняв тоді правильне рішення.

- «Епіцентр К3» з часу свого заснування завжди робив поступальні рухи уперед, але вже три сезони грає у Першій лізі, схоже, що буде і четвертий сезон. Чому клуб не йде в «еліту»?
- Хотілося б все робити поетапно і за спортивним принципом. В українському футзалі зараз така ситуація, що за великим рахунком деякі команди якось дуже швидко піднімаються по цим сходинкам, не зважаючи на результати в Першій лізі чи на аматорському рівні.

- «Будівельники» завжди перебувають серед фаворитів Першої ліги, але жодного разу її не виграли, причому в кожному сезоні свої причини. Чого бракує команді, щоб досягнути омріяної мети?
- Напевно заважають виграти суперники (посміхається). Можна говорити про травми, про інші ситуації, але за великим рахунком це виглядатиме як виправдання наших поразок, а цього робити не хочеться. Якщо програли – значить були слабкіше, можливо необ’єктивно, але слабкіше. В цьому році в черговий раз ставимо завдання перемогти у Першій лізі.  

- У цьому році знову є непрості суперники та й «СумДУ» надзвичайно вдало стартував.
- У будь-якому випадку у нас стоїть завдання і ми хочемо перемогти. Суперники у нас гідні, тим більше багато «Епіцентрів», а це своєрідні ігри і вони важкі, незалежно від того хто на якому місці перебуватиме у турнірній таблиці. Проте, при всій повазі до суперників, нас задовольнити лише перемога. Тим паче, що в цьому році ми святкуємо 10-річчя нашого клубу.
 

- Чи є у клубу довгострокова стратегія розвитку і в чому вона полягає?
- З огляду на ту ситуацію, яка склалася в українському футзалі, важко щось прогнозувати наперед. Глобальних планів ми не будуємо, а намагаємося рухатися по спортивній стежці крок за кроком. Ми завжди намагаємося йти нагору.

Друга частина інтерв'ю

Андрій Гулій, futsalua.org

Автор висловлює подяку прес-аташе НФК "Ураган" Олегу Ланяку за надані світлини.