Екс-гравець збірної України та харківського «Локомотиву», гравець естонського клубу «Smsraha» Олександр Сорокін – про відновлення «Локомотиву» та життя легіонера

Екс-гравець збірної України та харківського «Локомотиву», гравець естонського клубу «Smsraha» Олександр Сорокін у ексклюзивному інтерв'ю ютуб-каналу SportTravelerUA розповів про відновлення «Локомотиву» та життя легіонера
 

«Тут повітря свіже, спати хочеться»

 
– Про естонський футзал та й взагалі про спорт не відомо нічого. Як виникла пропозиція переїхати до Естонії?
– Нам подзвонили з команди «Smsraha». Запропоновали свої умови. Ми їх обговорили та місяць над ними думали. Естонія нас заманила тим, що ця команда хоче розвиватись та грати у Лізі чемпіонів. Їм мало лише чемпіонату. Хочуть, щоб про них говорила Європа. Насамперед поїхали сюди через це.
 
– Розкажи про команду. Коли вона створена?
– Саме «Smsraha» перший рік, відколи з’явився цей спонсор. У естонський футзал ніхто багато грошей не інвестує. Це перший клуб, який хоче збудувати футзал і щоб їхня команда була, скажімо так, з великої букви.
 
– Які умови в команді? Чи є дитячий футзал?
– Ні, дитячого футзалу, на жаль, поки немає. Але в цьому напрямку вони розвиваються. Та поки що школи як такої немає.
 
– Які завдання стоять перед командою?
– Перед командою стоїть чемпіонство. На даний момент – Кубок. І в подальшому – Ліга чемпіонів.
 
– Ти зіграв декілька ігор. Порівняй рівень чемпіонату Естонії?
– Я зіграв всього одну гру. Тому що на другій грі я зіграв лише одну зміну і травмувався. Більше не грав. Зараз я травмований. Але дещо про естонський футзал можу сказати. Хлопці всі високі, великі. Тобто з ними не побігаєш. Чисто тактично в цьому плані ми сильніші за них. В Україні гравці сильніші на багато. Це навіть не Чехія, але тут є чотири команди, які між собою грають. Інші набагато нижчі класом.
 
– Кубок Універу?
– Що приховувати. Так.
 
– Ти найстарший і найдосвідченіший в команді?
– Ні, є і 38-річні, і 36-річні. Тобто я ще, можна сказати, можу в квадрат зайти.
 
– Але, напевно, титулованішого за тебе у команді немає?
– Ні.

– Ти вже акліматизувався тут?
– Можна сказати, що так. Тому що перший тиждень ми взагалі спали. Тут повітря свіже. Живемо біля моря. Спати хочеться. Перший тиждень був важкий. На другий тиждень адаптувалися.
 
– Сім'я переїхала разом з тобою?
– Ми одразу приїхали разом. У мене була умова, щоб сім'я переїхала зі мною.
 
– Погуляти в Таллінні вже встиг?
– Погуляли не довго. З сім'єю хвилин 40. Місто красиве. Схоже на Чехію, на Польщу, на Львів. Вузенькі вулички.
 

«З дитячої школи починався кістяк»

 
– Розкажи про початок кар'єри. Де починав і як перейшов у футзал?
– Починали із дитячої школи у селі. Їздили на турнір у Харків, грали проти «Локомотива». Стали чемпіонами, посіли перше місце. Обіграли «Локомотив» у півфіналі, здається. Брат (Дмитро Сорокін – авт.) став кращим гравцем турніру тоді. Нам було 11 та 10 років. Після цього Євгеній Семенович (Ривкін – авт.) взяв нас у дитячу школу в «Локомотив».
 
– Не жалієш, що пішов у футзал? Все ж це різні заробітки у порівнянні із великим футболом.
– Я був маленьким, худеньким. Навіть не розглядав великий футбол. Тому не шкодую. Футзал також дав своє.
 
– Які в тебе найяскравіші спогади з "Локомотиву"?
– Важко так пригадати. Все було у кар'єрі. Якщо почати з нуля, з дитячої школи, звідти починався кістяк. Нас виросло там 6-7 чоловік. Ми вийшли тоді у вищу лігу. У перший рік посіли сьоме місце. Найбільше запам'яталось перше чемпіонство «Локомотива». Зажди перше запам'ятовується найяскравіше.
 
– Яке чемпіонство далось найважче?
– Перше.
 
- Чому ви програли у чемпіонській дуелі «Енергії»?
- Мабуть, тоді «Енергія» більше хотіла, мала більше бажання. На той момент у них був колектив. Адже тільки колективом виграють та здобувають чемпіонські титули. На той момент у нас також всі гравці були з іменем. Можливо  в чомусь нам не вистачило єдності.

– Наскільки ігри в Кубку УЄФА відрізнялись від ігор в чемпіонаті?
– Там взагалі виходиш на новий рівень. Всі грають по-іншому у кожному чемпіонаті. Іспанія, Італія, Португалія. Топові країни. Там зовсім інший футзал. Швидкість вища. Мислення швидше.
 
– Тобі не здається, що УЄФА штучно гальмує розвиток футзалу? Чому не створити другий альтернативний турнір?
– Було б набагато цікавіше і футзал ще більше б розвивався. Розвивались би країни, які нижчі Топ-5. Візьмемо, наприклад, Естонію, де я зараз знаходжусь. Білорусь, Чехія, де я також був. Україна, вважаю входить у цю п'ятірку. На мою думку, було б правильно, якби про це говорили нагорі. Не хочуть говорити. Ніде таке не проскакувало у інтерв'ю, що «Давайте зробимо». Думаю, якщо про це почнуть говорити топові країни, буде зрушення.
 
– Ти брав участь у двох Євро і двох Мундіалях. Який запам'ятався найбільше?
– Можу порівняти дві країни, де я був – Колумбія і Таїланд. У Колумбії не сильно відчувалось, що це чемпіонат світу, тому що організація була на голову слабша, ніж у Таїланді. Люди більше ходили на футзал в Таїланді, ніж у Колумбії. Навіть на ігри Португалії та Бразилії не збиралось багато.
 
– Хотів би ще хоч раз вийти на паркет у футболці збірної?
– Звичайно, хотів би. Я думаю, це запитай у будь-кого, кожен відповість, що хоче грати за збірну. Там зовсім інший рівень. Зараз грають з хорошими командами – з Італією, з Португалією. Тому, звичайно, що хотів би.
 

«Нас кликали в Іран»

 
– Весь час ти грав поруч із людьми з якими виріс. І тут вам кажуть, що команду розформовують. Розкажи про цей момент.
– Нас відпустили у відпустку. Сказали, що в режимі повідомлення у групі дадуть нам знати буде команда чи ні. І ми чекали десь три тижні. Нам написали, що команди вже немає. Це було важко прийняти. Ми готувались до такого. Але сподівались на краще. Але те що сталось… Було дуже важко. У душі була порожнеча. Тому, що вже немає рідної команди, у якій ти виріс, яка тобі дала життя у футзалі і за його межами. Тому було нелегко.
 
– Треба було думати де продовжувати кар'єру. Які були пропозиції?
– Пройшло два-три дні, коли ми дізнались, що «Локомотива» вже немає. В перший же момент була пропозиція з Білорусі, куди я в результаті і поїхав. Нас із Денисом Овсянніковим кликали в Іран. Але тоді я більшою мірою не захотів, бо це зовсям інша країна з іншими правилами. В цьому плані було страшнувато їхати. Хоча, якби я знав англійську мову, то можна було б спробувати. Тому схилились до Білорусі. Там були вигідні умови для нас. Можна було їхати із сім'єю. «Вітен» хороша команда, вони ставали чемпіонами. Клуб хороший, зі всіма амбіціями. Тому вибрали його.
 
– Маєш агента чи сам шукав?
– На той момент допомагав Максим Карогодін. Ми спілкувались із ним, куди краще поїхати. Він запитував, куди б я хотів і шукав варіанти.
 
– Ти перейшов у "Вітен", але отримав важку травму коліна і контракт з тобою розірвали. Образи на "Вітен" немає?
– Ні, образ немає ніяких. Ображатись не треба, це футбол. Просто, коли я отримав травму, вони одразу мені сказали: «мінус 30 відсотків від зарплати». Я кажу: «чому? я ж травмувався на тренуванні, а не десь на вулиці гуляв чи на лижах катався». Тому я з ними не погодився. Довго думали про це, їхати чи не їхати, залишатись чи ні. В результаті я порадився із іншими людьми. Мені сказали, що нема чого хвилюватись, залікуєш травму і знайдеш команду. Тому довелось поїхати.
 
– Скільки часу заліковував травму?
– Спочатку два місяці, але залікував не до кінця. На те, щоб залікувати повністю пішло півроку. Дякую команді «Ера-Пак» та Дімі Литвиненко, який мене туди привів. Він спілкувався там із керівництвом команд. Вони знали добре і мене, і брата. Ми грали проти них не один раз. Вони хотіли мене взяти, але знали, що в мене серйозна травма. Але вирішили спробувати і так я опинився у «ЕРА-ПАКу».

– Чому не вдалось закріпитись у Чехії?
– Можна було там залишитись. Важко із документами. Мене запрошували цього літа у дві команди із Чехії. Але я розумів, якщо поїду, то будуть проблеми з документами. Не хотів через це їхати. У них свої правила. Якщо ти спортсмен чи доктор наук, то тобі можуть зробити документи і через три місяці. А звичайній людині потрібно чекати півроку-рік. Вирішив не їхати, бо довелося б жити без сім'ї. Це зовсім не те.
 
– Як виник варіант з «Актобе»?
– Тоді працював із Максом Карагодіним. Він порадив нам «Актобе». Там працював і працює Олег Петрович Солодовнік. І поїхали в «Актобе» Я, Сірий і, Женя Валенко. Валенко був там рік вже.
 
–  Як тобі рівень життя в Казахстані?
– Був там два місяці. Звикав важче, ніж тут. Тут якось по-сімейному. Всі спілкуються. Люди відкриті та гостинні. В Казахстані немає питань до колективу, він був хороший. Але було помітно, що вони більше закриті, ніж люди тут.
 
– Чому не залишився там на довше?
– Мабуть, не підійшов тренеру, як гравець. Скоріш за все так. Бо зі мною ніхто не спілкувався з цього приводу, поки я сам не підійшов і не запитав у чому справа. На той момент я хоча б не віз сім'ю. Я привіз сім'ю і мені сказали, так і так, ми не можемо далі з тобою співпрацювати. Я кажу, добре, але ж скажіть раніше, щоб я не віз сім'ю. Я дитину мучу у дорозі 12-14 годин.
 
– А контракту як такого не було?
– Був контракт. Це питання можна було вирішити по-іншому, стати на диби, зі всіма посваритись, отримати своє і поїхати чи не поїхати. Як би воно скалалось, я не з наю. Але на даний момент, що сталось, те сталось. Я навіть не повертаюсь назад. Мені не цікаво. Та й зараз отримав цю пропозицію від естонців. Вони хочуть розвиватись. Чому б не спробувати себе тут, допомогти цій команді у розвитку футзалу. Я не шкодую, що тут опинився. Ще раз повторюсь, не кожна команда прийме так, як ця прийняла.
 

«Якби мені запропонували, я розвернувся і пішов би»

 
– За чемпіонатом України слідкуєш? Уболіваєш за когось?
– Обов'язково. Конкретної команди, за яку вболіваю немає. Але деяким симпатизую. В цьому році, з приходом Гончаренка, «Кардинал» став набагато сильнішим, б'ється зі всіма. Видно, що у них побудована гра. Команда молода, біжить. А ще мені подобається «Ураган».

– Якою була б твоя реакція, якби завтра оголосили, що відроджують "Локомотив"?
– Стрибав би, напевно, бігав би від щастя.
 
– Думаєш, це колись реально?
– Думаю, що надія і віра помирають завжди останніми. Я вірю в те, що «Локомотив» ще повернеться. Хотілося, щоб це сталось у той період, поки ми ще граємо у футзал. Щоб ми могли ще пограти, і щоб він проіснував ще довго. Не 10, а 20, 40, 60 років. Я впевнений повернулись би всі туди.
 
– Якби зараз зібрали "Локомотив" ви б боролись за чемпіонство?
– А в «Локомотива» інших завдань немає.
 
– Уяви, що ти головний тренер, і тобі потрібно зібрати п'ять гравців, із якими ти виходив на майданчик у складі однієї команди.
– Литвиненко на воротах, брат, Камеко, Шотурма, і Сергій Малишко.
 
– Грою якого футзаліста ти захоплюєшся?
– На даний момент, протягом п'яти років, він напевно один із кращих – це Рікардіньо. Ще подобається у Барселоні Дієго як грає. Виділив би їх.
 
– Зараз багато розмов про "брудну" сторону спорту. В тебе були випадки, коли пропонували "здати" матч?
– Слава Богу, ні. Чесно кажу. Якби мені запропонували, я б розвернувся і пішов би.

– Ти виріс у Харківській області. Яке твоє ставлення до ситуації між Україною і Росією? Ти би зміг поїхати грати в російський чемпіонат?
– Був варіант поїхати в Росію. І в минулому році і в цьому. Могли зимою їхати. Але моя сім'я проти.
 
– Маєш хобі, захоплення?
– Можу почитати, можу пограти на приставці. Влітку можу пограти у волейбол. Якби можна було пограти у хокей, то став би і на ковзани. Чогось одного не має.
 
– Знаю, любиш багато читати. Яку останню книжку прочитав і яка справила найбільше враження?
– Читав шкільну програму. Вирішив для себе її повторити. Прочитав «Злочин і кара» Достоєвського. Не розумію, як таке можна читати в школі, в 14 років. Можна ж з розуму зійти. Зараз читаю «Анну Кареніну».
 
– Розкажи про свою сім'ю. Вона завжди з тобою їздить?
– Стараємось завжди максимум бути разом. Тому вони всюди зі мною. Коли я вперше поїхав у Чехію, ми були один без одного два з половиною місяці. Коли ти протягом 10 років живеш із сім'єю, то без неї стає важко. Сім'я – це дружина та донька. Дитина з'явилась чотири з половиною роки назад. Тиждень-два не помічаєш. А потім починаєш скучати, немає з ким поговорити. В домашньому колі завжди веселіше.
 

Володимир Крупчук, Софія Ткачук

Досьє:
Олександр Сорокін народився 13 серпня 1987 року у селі Миколо-Комишувата на Харківщині.
Значну частину кар'єри виступав за харківський «Локомотив».
Триразовий чемпіон України (2013, 2014, 2015) та триразовий володар Кубка України (2009, 2016, 2017).
Чотирикратний володар Суперкубку України (2013-2016).
У складі збірної України двічі виступав на чемпіонатах світу (2012, 2016) і стільки ж на чемпіонатах Європи (2014, 2016).
Після «Локомотиву» грав у командах «Вітен» (Орша, Білорусь), «ЕРА-ПАК» (Хрудім, Чехія), «Актобе» (Казахстан).
У січні 2019-го року перейшов у естонський клуб «Smsraha» (Віймсі).