Після чергового карантину та всіх свят, студентський футбол та футзал столиці нарешті повертається на спортивні арени Києва. Новий тиждень хочеться розпочати із історії однієї дуже талановитої спортсменки, з якою у багатьох в Україні асоціюється жіночий футзал. Нам вдалось поспілкуватися із Анастасією Кліпаченко, яка в квітні повернулась із Кувейту, де у місцевому чемпіонаті проводила другу частину сезону. Про всі деталі цієї мандрівки, перший досвід виступів у іноземному чемпіонаті та ще багато про що цікавое Настя розповіла в інтерв’ю.

- Привіт! Розкажи нам як твої справи та що нового в житті?

- Всім привіт! Все добре, вже адаптувалась.

- Для адаптації потрібен був час?                                            

- Для мене це був перший досвід виступів у іноземному чемпіонаті та життя за межами України, тому певний час для відновлення життєвого ритму, який у Києві є значно інтенсивнішим, мені знадобився. Здається, що три місяці це не дуже великий термін часу, але я встигла звикнути до теплих погодних умов у Кувейті.
 

- Нумо більш детально поговоримо про цю мандрівку. Як так сталося, що ти опинилася в чемпіонаті Кувейту?

- Тут головну роль зіграв в першу чергу карантин та важка ситуація з жіночим футзалом в нашій країні. Перед початком нового сезону 2020-2021 рр. мало хто мав чітке уявлення щодо проведення нового сезону та більшість дівчат почали шукати можливості пограти в іноземних чемпіонатах. У мене вже давно назрівало бажання бодай на сезон спробувати свої сили у іншому чемпіонаті. Для мене в першу чергу це виклик самій собі, а також чудова нагода здобути певний життєвий та спортивний досвід, та й під завершення кар’єри буде приємний спогад про цей період життя. Загалом пропозиції були ще раніше від клубів з найближчого закордону, але без жодних покращень умов та певної конкретики. Та й рівень нашого чемпіонату був досить пристойним, що не дозволяло покинути свій клуб. Влітку я розпочала пошук агента, який може допомогти у досягненні цієї цілі. Друзі та більш досвідчені спортсмени порадили знайти професіонала, який буде займатись пошуком команди та більш привабливих умов контракту. Моя знайома порадила мені свою агентку, яка займалась раніше тільки футболістками та не мала досвіду роботи з футзалом. Ми сформували моє резюме гравця з особистими даними, спортивними досягненнями та невеликою відео-презентацією з ігровими моментами та відправили його до агентської бази в очікуванні пропозиції. Так збіглося, що якраз у цей час країна Кувейт шукала професійних гравців для свого внутрішнього чемпіонату. Там тільки розпочинався усього 4-й сезон змагань з футзалу серед жіночих команд. Тобто вони перебувають тільки на етапі формування своєї ліги та шукають досвідченіших виконавців принаймні на один сезон, які зможуть своїм прикладом та порадою щось принести у колектив.

В один з чергових робочих днів мені телефонує агентка та повідомляє, що команда чинний чемпіон Кувейту, шукає двох футзалісток. Їм необхідно було терміново протягом одного тижня дати свою чітку відповідь та вже починати робити робочу візу. Я дуже зраділа, адже чекала на цю нагоду давно та мене цілком влаштовували ті умови контракту, які пропонувались. Я почала шукати собі партнерку, яка також має бажання пограти закордоном та може скласти мені компанію. Але для дівчат на перший погляд ця перспектива була досить моторошною через малу поінформованість про цю країну та загалом через стереотипність сприйняття арабських країн. Через це не вдалось швидко знайти другу футзалістку, але я була вже налаштована їхати сама, попри те що тільки нещодавно офіційно почала працювати з малюками в академії Шахтаря. Та відмовлятись від такої пропозиції було б нерозумно з мого боку. Я питала в себе «а коли, якщо не зараз?». Через час цей запит став вже неактуальним, а у Кувейт поїхали дівчата з НПУ ім. Драгоманова Ксенія Гриценко та Юлія Форсюк. Звісно, я дуже засмутилась, адже вже була готова до цього трансферу, але пораділа за дівчат, яких я чудово знаю. Вже у жовтні, коли розпочався новий чемпіонат і після кількох зіграних турів, знову мені пише агентка про те, що ще одна команда з того ж чемпіонату шукає одного гравця. Тут я вже точно зрозуміла, що якщо доля дає другий шанс, то його не можна втрачати у жодному разі. Навіть без попередньої домовленості в клубі та на роботі, я дала свою згоду. Контракт був розраховано до завершення сезону в квітні. Всі колеги, партнерки, тренери та президент клубу пішли мені на зустріч та без будь-яких проблем відпустили мене, але найголовнішою проблемою стало отримання візи, що відняло в мене півтора місяці. Після Різдва я отримала візу та майже на наступний день вилетіла в Кувейт.

- Як тебе там зустріли?

- Зустріли дуже круто. Для них це дуже важливо, що гравець професійного рівня з досвідом виступів на міжнародній футзальній арені став частиною їхнього колективу. Окрім самих футазлісток, навчатись чомусь новому готові навіть члени тренерського штабу команди, там всі дуже вдячні пораді та прислухаються до них. Я поїхала туди з певною обережністю, адже це інша країна зі своєю культурою, вірою та своїм світосприйняттям. Але по факту це маленька країна з дуже високим рівнем соціального забезпечення свого населення, через що громадяни Кувейту в переважній більшості милі, привітні та добрі люди, які до мене ставились як до маленької дитини. Мене там зустріли із величезною турботою та щирими посмішками. Вони дуже цінують професійних гравців із інших країн та готові навчатись у них футзалу. Майже у кожній команді є професійні виконавці, окрім мене та дівчат з НПУ, в інших командах грали дівчата з Ірану, в якому дуже зріс рівень футзалу за останні 10 років.

В ігровому плані там я себе відчула граючим тренером, адже вони не соромляться поставити питання, чи попросити поради, аби ставати кращими. Певний злий жарт з ними грає їхній рівень загальнонаціонального достатку, що дозволяє бути більш розслабленими та меланхолічними. Через це ти не завжди знаходиш мотивацію для себе, на відміну від наших реалій, де окрім тренування тобі необхідно зробити ще кількадесят справ за день, а подекуди й бути у кількох місцях одночасно. В певний час я навіть звикла до такого розміреного життя, що не дуже добре відображалось на тренувальному процесі. Дівчата не можуть бути сфокусовані на тренуванні на всі сто відсотків, на відміну від наших команд, де одного слова тренера достатньо для повної залученості команди в тренувальний процес. Слід відзначити, що мені дуже пощастило з тренером та його командою, які завжди були відкриті до моїх якихось порад і тренувальних вправ, особливо, коли бачили той результат, який вони дають. Перший час було непросто ще й через мовний бар’єр, але мені допомагала дівчина-перекладач, яка навчалась у Оксфорді, а загалом вони майже всі непогано володіють англійською на розмовному рівні. А вже з часом я почала допомагати створювати тренувальний розклад, виходячи з мого досвіду в ІМС та національній збірній Україні. І там я відчула, що бути тренером дуже круто, хоча і досить непросто. Коли ти бачиш той результат, в який ти вклав свої сили та частину душі, то це неповторні емоції. Для мене це було вдвічі важливішим, адже я могла допомогти як на паркеті, так і за його межами.

Тільки там я в повній мірі визнала цінність тієї праці та тих знань, які отримала від найкращих тренерів жіночого футзалу України. У нас працюють фахівці дуже високого рівня в спортивній галузі, на яких точно може знайтись попит в інших країнах.
 

- За ці 4 роки, що існує внутрішній чемпіонат з футзалу серед жінок, він додав у видовищності та професійності команд?

- Насправді вони дуже швидко стали на вірний шлях до професіаналізму. Саме залучення професійних гравців у свій чемпіонат дозволяє їм наслідувати приклад цих виконавців та реалізовувати отриманні знання на практиці. А в аспекті матеріально-технічних баз спортивних клубів, то це ще питання хто з нас професіонал. Там відбудовані неймовірні бази для команд, в яких є всі спортивні арени пристойного рівня для будь-якого виду спорту. На базі клубу Аль-Арабі живуть представники команд з майже усіх ігрових та індивідуальних видів спорту, які мають чудові умови для щоденних тренувань. Ми поки про таке тільки можемо мріяти. Майже всі тренери клубу - це представники інших країн, тобто вони сміливо запрошують іноземних фахівців та на їхньому досвіді навчаються самостійно. Тренери чоловічої команди з футболу два хорвати, які знайомі з Даріо Срною, через що знають про український футбол. Там я зустріла бразильського тренера Кака, який чудово знає Тараса Олександровича Шпичку, адже разом вони працювали у Казахстані. А наразі він є головним тренером національної чоловічої збірної Кувейту з футзалу. Наші тренери були з Іспанії й також мають чудовий досвід справжнього спорту. Тобто в країні є можливості для створення чудових робочих умов для професійних спортсменів та вони їх намагаються використовувати на повну. Ці фактори впливають на підвищення рівня професіоналізму чемпіонату та підвищення зацікавленості до нього нових вболівальників. У них не вистачає матеріалу для роботи – тобто таких наполегливих та працьовитих людей, але є можливості для їх запрошення, а в нас не вистачає можливостей для правильного мотивування цих людей.

- Які ключові аргументи були приведені агенткою під час твоєї презентації новому клубу, як професійного гравця?

- Мені дуже пощастило, що в мене були зроблено кілька відео по 3-4 хвилини із моїми хайлайтами, за що я дуже вдячна справжнім фанатам жіночого футзалу в Україні, які з власної ініціативи це зробили, а я змогла це використати як презентацію себе як футзалістки. Також для них дуже важливо те, що я є гравчинею національної збірної своєї країни. На це вони звертають увагу в першу чергу, тому ще це і є показником професіоналізму. У збірну беруть тільки найкращих і це очевидно. Хоча наразі їхня національна збірна досить слабка, але з підвищенням рівня внутрішнього чемпіонату з часом це точно зміниться. Ну і відео матчів з моєю участю також зіграло важливу роль, адже і тренер, і менеджмент команди переглядав матчі, після чого вони зійшлись на думці, що їм потрібна така гравчиня.
 

- В ході розмови ми вже не раз проводили паралелі між українським футзалом та кувейтським, але наразі ситуація із жіночим футзалом в нашій країні близька до критичної (вперше за 7 років не проводяться змагання серед студентських жіночих команд ЗВО столиці під егідою ФАСК). На твою думку, що так негативно вплинуло на ці зміни, та чи тільки в пандемії причина?

- Так, ситуація дуже погана. Нещодавно у нас відбулись збори команди, на яких ми обговорювали це критичне становище та навіть були припущення щодо того, що жіночий футзал може померти в Україні на превеликий жаль. На даний момент в такій великій країні як наша, мати всього три більш-менш стабільні команди – це дуже мало. До пандемії ситуація покращувалась, все більше вболівальників слідкували за нашими матчами, переживали та підтримували нас, а зараз ти граєш за емблему, але не бачиш того зворотнього зв’язку від фанатів на трибунах, який може мотивувати навіть у найважчий момент. Дуже важливим фактором в даному випадку є фінансування клубу. Всі ці три клуби є власністю приватних осіб, які за власні кошти та з власної ініціативи продовжують займатись цим та підтримують команди в складні часи. Непогано було б побачити підтримку від державних установ, що могло б залучити нових людей у цей вид спорту. В певний момент ініціативні бізнесмени втомлюються вкладати власні активи, не отримуючи жодної підтримки та зворотнього зв’язку від держави та громадськості. Ще одним вже всім відомим фактором є зобов’язання командам УПЛ мати жіночий колектив свого клубу, через що непогані футзалістки йдуть у великий футбол на кращі умови, які їм можуть запропонувати багатші бренди. Ну і пандемія, звісно, залишила свій слід. Зменшення кількості спортивних заходів та змагань відіграють важливу ролі у фізичній формі кожної спортсменки. Навіть національна збірна вже давно не збиралась, просто тому що немає до чого готуватись. Вже рік всі та все працюють на чверть своєї потужності, що безумовно вбиває певні види спорту.

- Чи є можливість для повернення у Кувейт? Чи була розмова про продовження контракту з Аль-Арабі, чи, можливо, іншими клубами?

- Суть в тому, що у них завершується в квітні сезон, а наступний стартує аж у жовтні. Тому наразі про це не йде мова, ми завершили цей сезон на третьому місці, хоча, звісно, могли і краще виступити, а до наступного чемпіонату ще майже пів року, тому в них є час подумати та правильно спланувати підготовку і роботу на трансферному ринку. За цей період може трапитись все, як показує практика останніх років.
 

- Чим вони заповнюють піврічну паузу?

- Дівчата там переважно грають у великий футбол, але на аматорському рівні.

- Отримавши такий досвід, яку пораду ти можеш дати молодим гравцям, які також прагнуть спробувати свої сили в чемпіонаті іншої країни?

- За власним прикладом я знаю, що у студентські роки бувають такі періоди, коли чимало енергії та ти не знаєш що з нею робити та в яке правильне русло її спрямувати. В такі моменти треба слухати власне серце та просто працювати над собою. Ставати кращим щодня в спорті та людяності – це найкраща порада, якою б банальної вона не була. Ніколи не бійтесь пробувати щось нове, якщо цього дійсно хочеться. Я також багато чого боялась до певного моменту, а потім зрозуміла що вже немає чого боятись і краще спробувати і пошкодувати, аніж шкодувати, що не спробувала. І не слід очікувати що все буде просто, або щось дістанеться без особливих зусиль, адже від великих очікувань залишаються великі розчарування.
 

- Коли національна жіноча збірна України збереться на навчально-тренувальний збір?

- Планували зібратись в травні, але поки без жодної конкретики. Можливо, більш точно буде відомо після завершення цього локдауну. Скоро розпочнеться пляжний футбол, де ми будем грати командою. Поки що чекаємо повернення до повноцінного життєвого ритму.

- Ну і на останок, поділись планами на найближче майбутнє. Можливо, є чемпіонат, у якому хочеться пограти ще?

- Із світового футзалу мене завжди приваблювали чемпіонати Італії та Іспанії, але в останньому певно один з найвищих рівнів жіночого футзалу в світі. Тому більше за все хотілося б спробувати свої сили в італійських змаганнях, але поки такої цілі переді мною не стоїть. Це було б цікаво та дуже важко, але якщо буде така можливість, то я спробую нею скористатись. Але якщо буде можливість повернутись до Кувейту, то залюбки поїду туди. Для мене ця поїздка стала знаковою в тому плані, що я не дарма важко працювала на тренуваннях з малечку, аби там відчути себе справжньою професіоналкою. На найближче майбутнє сподіваюсь на відновлення повноцінного чемпіонату України та зібратись із збірною, адже все це дарує незабутні емоції від улюбленої справи.

- Дякуємо тобі за цю розмову, за приділений час та твої щирі емоції. Бажаємо якомога швидшого повернення вболівальників на трибуни, а тобі нових перемог в Україні та за її межами!

Джерело - Владислав Третяк, ФАСК