Арбітр Екстра-ліги Леонід Жиронкін розповів нам який випадок допоміг йому стати суддею, як відбувається підготовка до матчів, свій дебют у вищому дивізіоні, переїзд з Луганська до Києва, жінок-арбітрів та рожеву картку.
 

Леонід Жиронкін (крайній зліва)

«Ти або мандражуєш, або обслуговуєш гру»

– Ви є вихованцем СДЮШОР «Зоря». Мріяли у дитинстві стати футболістом?
– Думаю, що в той період це було притаманно багатьом хлопчикам з Луганська, які виховувалися на історії «Зорі», чемпіонстві 1972 року. І край у нас не тільки шахтарський, але і футбольний. Можна сказати, що і я в дитинстві дуже сильно «хворів» цим видом спорту, і у мене теж жевріла надія стати відомим футболістом.

– Що стало на заваді цій мрії?
– Всього потрошки: десь соціально-побутові питання, десь питання навчання, десь може був не настільки талановитим і перспективним. Напевно, це все в комплексі і вплинуло. У підсумку вийшло так, що через певний відрізок часу став не футболістом, а арбітром, хай і не у футболі, але у футзалі.

– Як ви стали арбітром? Це ваш усвідомлений вибір чи до цього привели якісь обставини?
– Не повірите, але певною мірою втрутився випадок. На той момент існувала команда «Динамо» (Луганськ), кістяк якої складали співробітники МВС. Грали ми на першість міста з футболу. Не можу сказати, що був недисциплінованим і грубим чи хамським гравцем, а втім червону картку заробив. Я прийшов на наступну гру і так склалися обставини, що асистент арбітра не зміг прибути на матч. Мені надійшла пропозиція виступити в його ролі асистента – я її й прийняв. На цій грі якраз було присутнє керівництво міської і обласної федерацій футболу. Як потім казали, вони були здивовані і вражені моїми діями. У такий спосіб і почався мій шлях арбітра.

– І яким був ваш шлях від лайнсмена до футзального арбітра?
– Річ у тім, що тоді на аматорському рівні не було чіткого розділення на футбольних і футзальних арбітрів, принаймні в Луганську. Арбітри обслуговували як футбол, так і футзал, коли всі переходили грати у зал. В літньому сезоні я був задіяний спочатку як асистент, потім як головний арбітр, а з переходом у зал мене залучали як футзального арбітра.

В той момент, коли я починав кар’єру арбітра, куратором суддівського корпусу ФФУ був П’єрлуїджі Колліна. Існували певні вимоги до вікового цензу і я їм вже не відповідав. Можна сказати, що був неперспективним з точки зору футболу.

Я старався добросовісно ставитися, як до арбітражу футболу, так і футзалу, і почали робити більший акцент на моєму розвитку саме як футзального арбітра. Загалом це не заважало мені працювати на регіональному рівні у футболі, але це все не виходило за межі міських, обласних чи міжобласних змагань. Згодом почали серйозніше задіювати у футзалі, дали рекомендації, залучили на збори і все потихеньку розвивалося.

– Пам’ятаєте свій дебют в Екстра-лізі? Чи був присутній мандраж?
– Звісно, мандраж був. Це була гра 9 туру в Івано-Франкіську між «Ураганом» та львівською «Енергією», що відбулася 16 листопада 2013 року. Таке собі західноукраїнське дербі, причому в «Урагані» на той момент ще грали легіонери, а в «Енергії» виступали відомі на той момент гравці, а зараз тренери – Валерій Легчанов і Максим Павленко.

Чесно кажучи, коли їхав на гру, психологічно себе налаштовував, переглядав матчі команд, готувався до серйозної гри. Мій колега Олександр Івашина, з яким мав працювати, перед грою заспокоював наскільки міг. Коли вийшов на розминку і побачив «Ураган», що виходить з одного боку, та «Енергію» з іншого, то мандраж в певній мірі повернувся. Як би це банально не прозвучало, але з першим ударом гравців по м’ячу він зник, бо далі вже було не до цього – ти або мандражуєш, або обслуговуєш гру.

Не все пройшло так ідеально, як хотілося б. Були допущені деякі помилки, що, напевно, можна пояснити. Однак мене підтримали колеги з боку арбітрів, керівництва Асоціації, спостерігачів. Мені довірили і в подальшому обслуговувати матчі, що триває і по сьогоднішній день.

– Які враження від роботи з попередніми головами Комітету арбітрів АФУ Василем Кузьменком і Юрієм Веремчуком?
– Тільки позитивні враження. Це люди, які пройшли певну школу, у них є чому вчитися. Мені в житті зустрічалися різні люди, якщо не торкатися суто футбольних і футзальних моментів. Були люди, які замість того, щоб вчити і допомагати, намагалися встромляти палиці в колеса. Що стосується футзального братства, нашої футбольної сімї, то це Сім’я з великої літери. Це ті люди, які допомагають, причому це стосується не тільки наших аксакалів, а й тих, з ким ти виходиш пліч-о-пліч на матчі. Допомагають, підказують, бо всі ми не ангели і десь припускаємося тих чи інших помилок. Бувають різні ситуації, але добре коли є рука допомоги і дружнє плече, на яке можна спертися у важку хвилину і чомусь навчитися.

Не хотів би їх скрупульозно розбирати, бо не бачу в цьому сенсу. Загалом я в кожній людині завжди намагаюся шукати якісь позитивні моменти. Я не виділяю хто хороший з точки зору психології,  хто з точки зору фізпідготовки чи ще з чогось – для мене складається загальна картинка, загальний пазл. Я від кожного беру потрошки не деталізуючи, тому не хотів би когось виділяти і розмінюватися на дрібниці.
 

«Бувають, як кажуть арбітри, прикордонні ситуації, з рожевою карткою»

– Ви себе охарактеризуєте як суворого чи лояльного арбітра?
– Напевно, щось середнє. Не можу сказати, що я аж такий, як кажуть гравці, кат. Що ось вийшла людина і вони знають, що вона буде страчувати наліво і направо у будь-якій ситуації. Також не можу сказати, що я аж такий ліберальний арбітр, який буде все прощати. Я намагаюся готуватися до кожної гри, щоб уже знати, що це за команди, гравці, адмінштаб, тренерський штаб. Виходячи з цього і виробляю для себе певну лінію поведінки.

Знов-таки, я ні в якому випадку ніколи не заграю з футзалістами і адмінперсоналом. Є правила. От сьогодні згідно з трактуваннями ФІФА це червона картка – значить це буде червона картка і для мене не важливо хто це. Не можу сказати, що це суворість арбітра, а просто дотримання правил гри – не більше і не менше. Так, бувають, як кажуть арбітри, прикордонні ситуації, припустимо з рожевою карткою – вона може бути як червоною, так і жовтою. Тоді дивишся по ситуації на тяжкість порушення, поведінку гравця. Якщо це фол, то це фол. Це не надлишковий лібералізм чи суворість, а просто вимога правил і їхнього дотримання, чого, звісно, хотілося б і від гравців.

– Як готуєтесь до матчів?
– Якщо брати київські змагання, то мене як арбітра вже багато команд і гравців знають. І так само я багатьох знаю, тому тут трохи простіше. От наприклад, «BudmonsteR» грає з «ХІТ-2». Я знаю лінію поведінки тренера «BudmonsteR’а», окремих гравців і команди загалом, втім, як і дубля «ХІТа».

Якщо ми переходимо на всеукраїнський рівень, то я намагаюся більш глибоко переглянути ігри, зрозуміти гравців, з’ясувати хто де симулює, провокує, хто здатен крадькома щось зробити, де гравець дисциплінований, а де навпаки, так само і по тренерах. Зідзвонююся з колегами, які були на попередніх іграх, запитую на які моменти і аспекти варто звернути увагу, хто з гравців як себе поводить – без цього ніяк. Просто приїхати на гру, одягнути суддівську форму і вийти – це не те, що дуже складно, а просто нереально.

– Чи бували випадки, щоб вас десь впізнавали?
– На превеликий жаль, футзал у нас не настільки популяризується, як футбол. Футбол показують по багатьох каналах, є чимало реклами. Звісно, що футболістів бачить більше аудиторії, причому навіть пересічні люди. Не буду називати прізвище, але якось був з колегою з футболу у торговому центрі і люди його впізнавали - і це нормально.

Футзал же не настільки розвинутий і популярний. Що стосується гравців, то вони впізнають, тим паче, що я часто перетинаюся з одними й тими самими футзалістами. А в звичайному житті люди фактично не впізнають. Загалом не бачу в цьому для себе ніяких проблем, а для спорту це, певно, мінус, бо хотілося б, щоб футзал був більш розвинутим, більше перебував навидноті, був більш масовим. Знову-таки, коли в Екстра-лізі 10 команд, в Першій лізі 6-7 команд – мені здається, що це трохи неправильно.

– Наскільки важким був переїзд з Луганська до Києва?
– Дуже важким. Зрозумійте, коли у людини забирають її дім, важко у будь-якому випадку. Тут треба сказати дякую тим хлопцям, які простягнули руку помочі і допомогли фізично, морально, матеріально, в побутових моментах. Не думаю, що варто називати імена, бо вони й самі себе знають. На початках дали можливість пожити у себе, десь обтертися, облаштуватися. Всі ці моменти дуже складні.

Скажу відверто, зараз, живучи в Києві 6 років, досі відчуваю психологічні відголоски переїзду і це, напевно, буде до кінця життя. Проте це життя і нікуди ми від цього не дінемося. На жаль, ні у мене, ні у багатьох людей ніхто не питав хочемо ми цього чи ні –  так склалися обставини.
 

Леонід Жиронкін (крайній зліва)

«Без будь-якого пафосу для мене честь представляти Федерацію футзалу Києва»

– Як вас прийняли в Федерації футзалу Києва?
– Слава Богу, що прийняли. На момент переїзду у мене були обмежені можливості їздити в Луганськ. Я не знав що робити. Я ж був рекомендований від Луганської обласної федерації футболу, але при цьому жив у Києві. Розумів, що луганській федерації в перший час буде не до цього, не до рекомендаційних питань, не до розвитку футзалу. Їм треба було вирішувати свої моменти. І я вдячний Віталію Михайловичу Олійнику, який навіть сам мене набрав і запитав що та як, які мої плани, і наполіг на тому, щоб я представляв Федерацію футзалу Києва. Без будь-якого пафосу це для мене була честь. Також вдячний хлопцям, які з розумінням до цього поставились, не побачили в мені конкурента чи якусь третю сторону, а підтримали і пустили мене в свою сім’ю. І я дуже вдячний, що досі перебуваю у цій сім’ї.

– Які основні відмінності в роботі луганської і київської федерацій ви можете виділити?
– В Луганську не було чіткої градації між футбольними і футзальними арбітрами. Тебе задіювали залежно від сезонного навантаження. Коли ж я приїхав в Київ, то для мене, наприклад, стало новиною те, що є Федерація футзалу і Федерація футболу. Є арбітри, які спеціалізуються тільки на футзальних змаганнях, і є футбольні арбітри, які обслуговують інші змагання. Сама організація футзальної кухні в Києві інша. Напевно, так і має бути, тому що Київ – це столиця, зразок і еталон, і на нього всі мають рівнятися.

Просто в Луганську все було організовано зовсім по-іншому. Тут був навчальний процес, розбір ігор плюс на той момент більшість команд працювала з тренерами, а зараз то й взагалі, мабуть, одиниці колективів без наставників. А в Луганську тоді все перебувало більше на аматорському і дворовому рівні. Хоча і там керівники починали все це розвивати, але, на жаль, певні події завадили цьому статися. Однак зараз наскільки я знаю, бо спілкуюся із хлопцями з Луганщини, там теж йде активна робота з розвитку в усіх напрямках.

– Хто ваші головні фанати?
– Є хлопці, які дивляться мої матчі, потім передзвонюють, питають про трактування правил в тих чи інших моментах, моїх рішеннях і т.д. Це більше стосується арбітражного корпусу, бо колеги дивляться. Зіркою себе не назву, бо ніколи до цього й не прагнув, а постійні прихильники – це моя сім’я. Це ті люди, які цікавляться щодня, щотижня, кожною грою, куди і коли поїхав, хто з ким грає, як відпрацював, які рішення, як поведінка і т.д. Можна сказати, що це мої постійні фанати.

– Яка була найбільш курйозна реакція на ваше рішення?
– Курйозів точно не було. З моєї точки зору курйоз – це щось таке жартівливе, але коли ти приймаєш рішення у грі, то його рідко сприймають як жарт. У всіх постійно реакція одна й та сам – це або розуміння і опущена голова, або піднята рука, що означає згоду з рішенням, або ж, що теж нерідко буває, несприйняття –  помахати руками, покричати «Що ти судиш?», «Що ти дивишся?», «Як ти свистиш?», «Там ти свиснув, тут не свиснув»… Звичайний діалог будь-якого футболіста чи футзаліста. Одиниці випадків, коли через деякий час після гри зустрічаюся з людиною і вона каже, що помилялася. Хоча якщо я десь помилився, а всі ми люди – не боги,  для мене не соромно після гри чи через тиждень, місяць, побачити людину і вибачитися. Для гравців це менш властиво і менш характерно.

– Чи відрізняється система підготовки арбітрів для різних ліг (Екстра, Першої і т.д.)?
– На мою суб’єктивну думку, для арбітра не має бути градації, що грають діти, аматори чи він працює на Кубку світу. Бо що діти займаються і дорослі вкладають в них якісь сили та засоби, що на високому професійному рівні – там вже більше витрат фінансових, фізичних, моральних, психологічних. Ти не маєш права підходити до гри з точки зору обивателя і такої градації. Будь-яка гра, будь-який рівень і будь-яка ліга вимагають певної підготовки та концентрації від арбітра. Це фізична, психологічна підготовка, знання правил, знання трактовок, треба тримати руку на пульсі, щоб знати про всі зміни у правилах. Для мене немає такої великої різниці. Хоча ні для кого не таємниця, що деякі люди відносяться з позиції, що Екстра-ліга – це Екстра-ліга, Перша ліга – це Перша ліга, а діти – це діти. Повторюся, що з моєї точки зору це неправильно.

Система вимог до арбітрів однакова, тобто незалежно від  ліги він має бути фізично готовим і знати правила гри у футзал. Тут як в армії, де тебе підняли по тривозі і є 45 секунд, щоб одягнутися. Так само і тут – тебе в будь-який момент призначають на гру, викликають на збори, де ти повинен здати фізичні нормативи і теорію. Раніше було важче готувати арбітрів, бо не було такого обсягу інформації і відеоматеріалу, інтернету та іншого. Зараз це не є проблемою. Навіть дистанційно надсилаються відеонарізки з моментами і арбітр будь-якої ліги їх дивиться, вивчає, читає рекомендації.

– Чи виникали думки кинути арбітраж?
– Думки, щоб кинути не виникало. Зокрема у мене був період в минулому році, коли я з об’єктивних причин не міг обслуговувати матчі як арбітр і скажу чесно, що за цей час страшенно скучив за цією справою. Навіть моя сім’я, спостерігаючи як дивлюся по телевізору ті чи інші моменти, розуміла наскільки я за цим сумую.

Залишити суддівство однозначно не хотілося, але були інші моменти, коли, наприклад, ти бачив поведінку гравців, команд, в якійсь мірі свою незахищеність в ролі арбітра. Виникало бажання десь висловитися, щось відповісти тим же представникам команд, але форма і статус не дозволяють цього робити. Слава Богу, що я знаходив і знаходжу у собі сили не виплескувати це все назовні, не уподібнюватися тим поведінковим настроям та емоціям, які собі дозволяють демонструвати гравці. Я радий, що продовжую працювати і мені й надалі продовжують довіряти. Надіюся, що не розчарував цих людей.
 

Леонід Жиронкін (крайній зліва в першому ряду)

«Я не поділяю арбітрів на чоловіків і жінок»

– Як воно – працювати з дівчатами-суддями?
– Я не поділяю арбітрів на чоловіків і жінок. Так, є певні психологічні моменти і нюанси. Десь може бути, хоча й не у всіх іграх, що доводиться брати певну частину відповідальності на себе, десь захищати, тому що у нас не всі гравці сприймають жінок і дозволяють собі певні неетичні висловлювання, а не кожна дівчина зможе жорстко відповісти на ці репліки. А так загалом абсолютно спокійно працюється.

– В якому місті найважче судити?
– Якщо брати з точки зору психології, то будь-яка гра наскільки вона важка, настільки ж і легка. Я не можу виділити окреме місто, припустимо Рівне, Львів, Сєвєродонецьк чи Київ. Є фактор залів. Наприклад, в Рівному трибуна з уболівальникам розташована дуже близько до майданчика. Ти від них на відстані половини витягнутої руки. Фактично тебе може дістати будь-який уболівальник, що зі мною в Рівному, до речі, і траплялося – і за футболку смикали, і порвати її намагалися. В Харкові ж дуже комфортний зал європейського стандарту. Але усюди є свої психологічні аспекти і моменти, які залежать від підготовки арбітра. Не тільки зал і уболівальники створюють психологічну атмосферу. Її також створюють гравці, команди та й ти сам собі створюєш певну психологічну картинку і настрій. Не можу сказати, що десь легко, а десь складно – усюди є нюанси і моменти.

Напевно, добре, що є хоча б такі зали і хоча б на такому рівні ми граємо. Знову ж таки, хотілося б прагнути до найкращого і щоб гравці під час матчу в першу чергу отримували задоволення, а не думали про те як би встигнути зробити крок за межами майданчика, щоб не налетіти на своїх колег на лаві запасних чи не врізатись у стіну. На жаль, такі наші реалії. Можна тільки подякувати тим функціонерам, які в цій ситуації намагаються шукати можливості розвивати футзал. Мабуть, з часом і у нас зали почнуть не тільки підфарбовуватися та ремонтуватися, а й будуватися.

– Невже Рівне не виділяється в цьому плані?
– У кожному місті є своя специфіка уболівальників. В Рівному люди дуже сильно переживають за футзал, уболівають за свою команду і категорично не сприймають поразок та помилок арбітра. Вони дуже чітко бачать, розбираються і розуміють де арбітр помилився, а де прийняв правильне рішення. От у Києві є суперфан «Динамо» і «ХІТа» Парамон – теж своєрідна людина, яка може і плюнути, і крикнути, і на ногу наступити. Це уболівальники – ти, як арбітр не повинен звертати на це увагу. Твоя справа вийти і відпрацювати матч. І постаратися відсудити добре. Ніхто не помітить помилку гравця, ну окрім тренера чи самого гравця, який схопився за голову, якщо не забив у порожні ворота. А помилку арбітра помітять усі, навіть якщо вона не призведе до чогось негативного. Десь аут не в той бік показав, десь кутовий неправильно зафіксував, а деякі й взагалі починають розбиратися що це за жест у арбітра був. Бути арбітром складно, але ніхто й не казав, що це легко. Кому важко – той кидає мішок і йде без вантажу.

На останок хочу сказати, що арбітри – це такі самі люди з такою самою психологією і емоційним фоном. Помилку гравця ніхто не бачить, але всі бачать якусь упередженість арбітра. Будь-кому властиво помилятися, але арбітри чомусь не дозволяють собі кидатися на гравця з кулаками, плювати в нього, сказати йому «Ти клоун», «Ти смішний», «Ти не влучаєш у порожні ворота», «В м’ячі ручку намагаєшся знайти». А знаєте в чому парадокс? Люди більш-менш високого рівня закривають рот і мовчки грають зціпивши зуби. Після гри можуть підійти і сказати: «Навіщо ти так?». Потім порозуміємося і розходимося. А менш кваліфіковані виконавці чомусь дозволяють собі некоректні репліки і неетичну поведінку, деякі кидаються битися, погрожують. Це момент, який треба прибирати.

Джерело – Пресслужба ФФзК