Валерій Грицовець народився у Донецьку. Разом із батьками мешкав у мікрорайоні «Текстильник». Його почали будувати у середині сімдесятих років минулого сторіччя для того,аби забезпечити житлом працівниць нещодавно запущених у виробництво бавовняно-паперового комбінату та камвольно-прядильної фабрики. Втім, коли саме з’явився на світ Валерій, соціалістична економіка із «жіночим виробництвом» в індустріальному краї наказала довго жити. А уся інфраструктура перетворилася у найбільший в області речовий ринок.

Згадкою про радянський час залишився лише футбольний клуб «Дончанка» - гордість не лише району, але й усього міста! Та свої футбольні «університети» Валерій почав проходити не під керівництвом відомого на теренах України популяризатора жіночого футболу Миколи Михайловича Якушева, який власне створив усю інфраструктуру «Дончанки», а займаючись у іншого наставника В. П. Троня. Потім була академія донецького «Шахтаря», де встиг пройти всі щаблі, поки тренерський консиліум, споглядаючи на чергу бразильців, що вишикувалася на підході до молодіжних складів основної команди, визнав безперспективним. І, можливо, так би і залишився талановитий хлопець фінтити із коробками краму між рядами ринку «Меркурій», якби не побачив як несамовито відточує у дворі свою майстерність «на все життя хворий на футбол» Олександр Піхальонок. На той час іще без прикладки «старший», бо півзахисник нинішнього складу «Шахтаря» Олександр Піхальонок-молодший тоді ще вчився шнурувати бутси. Саме Пихальонок–батько умовив Валерія перейти на інший бік вулиці – туди, де розташовувався ФОК «Текстильник» – своєрідна районна Мекка та осередок футзалу і пов’язати своє майбутнє із цим видом спорту.

Спочатку було несамовите бажання довести всім, а особливо собі, що у футбольному житті ще не все втрачено, що у новому вимірі у нього все ще попереду. Це вже потім, коли почав грати за команду ДЮСШ-5, знаний фахівець футзалу Микола Васильович Хаймурзін, як то кажуть, допоміг пересвідчитися у своїх силах, і довів, що на футзальному майданчику у хлопця є неабиякі перспективи.

Про все це я довідався коли зателефонував гравцеві «ДЕ ТРЕЙДИНГУ» Валерію Грицовцю до Слов’янська, де той разом із родиною перебуває під час карантину. В кубковому матчі проти «ЯСКО» «дев’ятка» «енергетиків» отримав перелом ключиці. Довелося вдягнутися у гіпс. Звичайно ж, перше питання про стан здоров’я та реабілітацію.

– Все нормально, – відповідає Валерій, – гіпс зняли, потроху намагаюся збільшувати навантаження – бігаю, перед моїм будинком є відповідний пустир, де можна потренуватися. Засобів гігієни звичайно ж дотримуюся. Вдома намагаюся виконувати вправи із м’ячем. Тут правда, є син Дмитро, який весь час у цей процес намагається втрутитися.

– Тобто є передчуття, що і син піде по стопах батька?
– Передчуття є. Але він нехай сам обирає свій шлях. Поки що залюбки відвідує тренування у місцевому дитячому футбольному клубі.

– У твоєму спортивному житті було чимало команд та міст. Причому, переважно - обласних центрів. Як сприйняв тебе Слов’янськ та ти це периферійне місто?
– Як Слов’янськ мене сприйняв? Відверто кажучи, не знаю. А я, і моя родина, в цьому місті почуваємося добре. Це, звичайно, не Донецьк. Але у ньому є певна родзинка – старовинний центр ,із немов намальованими будиночками, помешканнями купців минулого та позаминулого сторіччя, сучасні багатоповерхові околиці. Тихо, затишно, багато скверів, є озера, де можна комфортно почуватися спекотливої пори. Мені та й дружині завжди подобалися такі маленькі впорядковані містечка.

– Якщо мені не зраджує пам’ять,у твоїй колекції «бронза» української Екстра-ліги та дві золоті медалі першої ліги. Є впевненість, що і цього року твоя команда стане найкращою у першій лізі?
– «Бронза» була у складі «Титан-Зорі», а два чемпіонства вигравав із донецьким «Буран-Ресурсом». Це було двічі поспіль у сезонах 2012/13 та 2013/14 років. В нас тоді був дивний склад. Як то кажуть, сплав молодості та досвіду. Якби не певні події 2014 року, то б ми продовжили виступи в Екстра-лізі, впевнений, чимало галасу б наробили. А так? Все сталося так, як сталося. Цього року, звичайно ж, наша команда демонструє потужну гру. Перед нами поставлені найвищі завдання як у чемпіонаті, так і у розіграші Кубку. І я вважаю, що вся боротьба ще попереду. Буду радий допомогти колективу у вирішальних матчах. Тим більше, як це не парадоксально, але карантин мені прийшов на допомогу. Якби його не ввели, то півфінальні матчі однозначно довелося б пропустити. А щодо фіналу, то теж невідомо, чи встиг би вилікуватися. А тут, впевнений, буде нагода довести свою спроможність на майданчику вирішувати будь-які завдання.

Джерело – Микола Гісь, пресслужба "ДЕ Трейдинг"