Голкіпер ФК «Де Трейдинг» Іван Гурко – про спадкоємність, свою кар'єру, еврокубки та мрію стати чемпіоном

Вадим Федорович Гурко у дев’ятнадцять років розпочав свою футбольну кар’єру у команді «Колхозчи» із Сталінабаду, яка потім мала назву «Хосилот», «Урожай», «Енергетик». Це вже потім,коли Сталінабад став Душанбе, а «Енергетик» змінив назву на «Памір», про цей клуб заговорили як про серйозного та потужного суперника. В решті-решт в останньому чемпіонаті Вищої ліги Союзу,що сконав,представники Таджикістану посіли десяте місце,випередивши наші «Шахтар», «Металург»(Запоріжжя) та «Металіст»,а також «Пахтакор»,московський «Локомотив» та «Спартак» із Владикавказу.
 
А в п’ятдесяті-шістдесяті роки ця команда переважно пасла задніх у середньоазійській зоні класу «Б» Радянського Союзу. Тому не дивно, коли у 1965 році досвідченого на той момент гравця закликали до харківського «Авангарду», який вже випробував на смак всесоюзну першу лігу класу «А» і намагався до неї повернутися знову,це сприймалося як певне визнання заслуг та покращення соціальних умов життя. Ось так він опинився у першій столиці України і, як то кажуть, «пустив корені». Щоправда, свою футбольну кар’єру Вадим Федорович завершив в алчевській «Сталі»,яка на той момент мала назву «Комунарець» (Комунарськ),де став найкращим бомбардиром сезону.
 
Саме на цьому моменті, адже за законами Менделя, саме нащадки третього покоління повністю успадковують найкращі риси свого пращура, ми детально зупинилися у розмові із голкіпером «ДЕ ТРЕЙДИНГУ» Іваном Гурком. Адже ж саме дід підштовхнув онука до активних занять спортом. А першим футбольним «університетом» стала академія харківського «Металіста».
 
– Іване, кажуть, що коли грали у дворі, ти був найменшим і найнижчим за зростом, а тому старші хлопці весь час ставили тебе у ворота,тому коли потрапив до «Металіста»,то твоя доля, як то кажуть була вже вирішена?
– Та ні (посміхається – прим. автора.), це не зовсім так. Спочатку грав на різних позиціях. Але потім наш основний воротар отримав травму. Довелося самому взяти рукавички. І сподобалося. Зрозумів, що це моє місце на майданчику. Мріяв, звичайно ж потрапити до першої команди, завойовувати із нею медалі, та врешті решт стати чемпіоном України. Потім, коли вже минуло чотирнадцять років, почав більш менш реально оцінювати свої шанси та свої можливості і вирішив перейти до академії «Локомотива». Там було відділення футзалу.
 
Після цього великим футболом не займався. Тим більше, коли виповнилося 17 років відомий гравець та тренер, кращий бомбардир в історії футзалу Харкова Сергій Анцупов запросив до команди «ЖБК-5»,яка грала дуже впевнено у чемпіонаті міста. Потім виборола право грати вищій лізі, пройшовши до цього всі необхідні змагальні сходинки. Щоправда, до Екстра-Ліги ми пробилися через кілька років і команда вже мала назву «Моноліт».
 
– До речі, в Екстра-лізі в командах, де ти грав, завжди була серйозна конкуренція за місце у воротах…
– Так, ще починаючи із «Моноліта» ми певний період грали із Віталієм Денюжкіним. Він дещо старший за мене, і на той час більше досвіду мав, адже за плечима були виступи і у низці київських команд, у львівському «ТВД». То ж довелося працювати із подвійним завзяттям, аби потрапляти до складу. Взагалі,я до конкуренції нормально відношусь. Бо тоді починаєш більше аналізувати свої дії на майданчику, працювати, аби виправити слабкі сторони, проводити «роботу над помилками», вдосконалювати свої навички. А хто, як не колега по ремеслу, тобі це все підкаже? Тому стосунки завжди були дружніми,намагалися підтримувати один одного.
 
Ми ж з Віталієм потім іще кілька років пліч-о-пліч грали та тренувалися у «Кардинал-Рівному». Так само, як і з Володею Удовиченком зараз. Це нормально, коли в команді два рівнозначні воротарі. Лише тренер вирішує, кому зайняти місце у воротах у тому чи іншому поєдинку. Хто більше готовий у фізичному, психологічному плані, хто гідний забезпечити перемогу. А ти, якщо вийшов на майданчик,то доводь свою професійну спроможність.
 
– У сучасному футзалі воротар має не тільки надійно діяти у «рамці», але й грати як польовий гравець.
– Зрозумів, до чого ведеться. На тренуваннях ми відпрацьовуємо такі вправи та комбінації. Але все залежить від суперника та тренерських завдань. У «Кардиналі» часто доводилося використовувати таку модель гри. Зараз у «ДЕ ТРЕЙДИНГУ» поки що у якості «п’ятого польового» награються інші хлопці. Повторюся, тут все залежить від завдання тренера, від того, як проходить матч. Наочний приклад – Павло Чабанов перейшов від нас до «Володимира» і скоро там найкращим бомбардиром стане (посміхається)!
 
– У тебе вже є певний досвід виступів у Лізі чемпіонів!
– Ну, взагалі то кваліфікаційний етап, це ж не Ліга чемпіонів. Але все ж таки було цікаво виступити на турнірі, який проходив у Північній Македонії. У Латвії тоді чемпіон «Нікарс» відмовився від участі у змаганнях (у червні 2019 року засновники клубу 12-разового чемпіону країни через незгоду із діями футзального керівництва Латвії розформували свою професійну команду, хоча домінуючою є версія фінансової неспроможності – прим. автора). Тоді срібного призера, «Локомотив» із Даугавпілсу, тренував Павло Пікалов, Сергій Якунін вже грав за команду. Ми ж з В’ячеславом Кожем’якою лише прибули до табору. Як то кажуть, не зовсім засвоїлися. Приїхав бразилець Сіріло, який має російський паспорт та майже п’ятнадцять років грав у цій країні, вигравав Лігу чемпіонів. Ще були два новобранці із латиських клубів. По суті, це половина команди, іще не відпрацьовані ігрові зв’язки. Тим не менш гра Сіріло, хоча до цього він заявляв про завершення професійної кар’єри, заворожувала та вражала. Ми виграли у валійців та команди із Андори, а от у вирішальній зустрічі програли місцевому клубу «Шкупі» 2:3 і далі не пройшли. Але враження від атмосфери у залі, від гри залишилися найкращі.
 
– Свого часу ти говорив, що коли триває відпустка, без футзалу можеш залишатися не більше тижня, а потім починаєш сумувати за майданчиком, товаришами по команді, за грою та тренуваннями. А як тобі нинішня ситуація?
– Ну, по-перше, зараз не відпустка десь на березі моря чи то озера. Увесь час знаходишся вдома. Тут, у Слов’янську, ми намагаємося із хлопцями підтримувати форму, бігаємо, виконуємо фізичні вправи. Інколи вдається трохи поганяти м’яча. Добре, що останнім часом дозволили відвідувати майданчики. Враховуємо, що в місті наразі зафіксований лише один випадок захворювання. Тому намагаємося дотримуватися необхідних засобів безпеки та санітарних норм. Але все ж таки більшість часу проводиш у чотирьох стінах. Але нічого, як то кажуть, є можливість попрацювати над собою – читаю книжки, переглядаю серіали, слідкую за новинами. Хоча, признаюся чесно, за роботою скучив і хочеться якомога швидше вже вийти на майданчик!
 
– Ну і на останок. У дитинстві ти сказав що мріяв стати чемпіоном України. Не жалкуєш, що час, роки,прожиті у футзалі внесли свої корективи у твою кар’єру?
– Та ні. Що-що, а чемпіонами першої ліги ми цього сезону ми станемо обов’язково. Це навіть не обговорюється. Всі хлопці налаштовані на максимальний результат. А там подивимося. Футзалки на цвях я вішати не збираюся.
 
– То ж, удачі та здійснення мрій!
– Дякую.
 
Джерело – Футзальний клуб "Де Трейдинг"