Інтерв’ю з одним із найбільш досвідчених гравців у першій лізі

- Як почалося Ваше сходження по кар’єрній драбині?
- Я грав у футбол, був і в дитячо-юнацькій школі, і в спортивному класі. Якось і в «Металісті» був на перегляді, коли його тренував Михайло Фоменко. Потрапив на передсезонку, але зрозумів, що вже нічого не вийде, бо мені було за 25 років, тож пізно було щось починати. Грав на КФК і потім з’явилася у Харкові команда «Ріта», от за неї я і почав грати.

- Мені розповідали, що Ви починали у харківському «Точприладі».
- Так, здається це був десь 1992 рік. Я там зіграв буквально декілька офіційних матчів. Ми грали відбірковий турнір на Кубок України в Черкасах. Непогано виступили, але трохи забракло щоб потрапити у фінал, який відбувався у київському Палаці спорту. Потім «Точприлад» розвалися, а в ті часи була така команда «Маяк», але на наступний рік вона змінила назву на «Ріту». От мене тренери і запросили туди. Я знав багатьох її гравців, бо там і мої однокласники грали – усі з «Металіста» або зі спортінтернату. У нас була дуже пристойна команда і ми перше коло закінчували в трійці, але були проблеми з фінансами і хлопці йшли грати у футбол – треба ж було якось жити. Я в той час вже вступив в інститут, тож грав паралельно з навчанням.

- Часи СРСР ще не застали?
- Якраз Союз розвалився, а я повернувся з армії і робити було нічого, от так і потрапив у футзал.

- Ви тоді встигли пограти у вищій лізі чемпіонату України і у першій російській лізі, коли виступали за «Зорю» (Новгород). Які враження?
- Якщо брати рівень першої трійки команд нашої «вишки», то, мені здається, що він був трохи вищим. А загалом, то рівень був майже однаковий, хоча з тією ж суперлігою російською не порівняти. Ми з Василем Сухомліновим пограли там два роки і повернулися в Україну, нас якраз Юрій Кобзар запросив в «ЕХО».

- Що зумовило ваше повернення на Батьківщину? Не було пропозицій залишитися в Росії?
- Були, наприклад в команду «СПЗ-Рома» (Саратов), яка виступала у вищій лізі. Просто набридло, бо там була турова система і грали по 5 днів поспіль. Хотілося вже поїхати додому.

- Потім з Харкова переїхали до Запоріжжя.
- Це був непоганий варіант. До речі, Василь Симонов казав нам, бо переходили ми разом з Сухомліновим і Одеговим, - «не йдіть, ви там нічого не виграєте». «Дніпроспецсталь» була командою зовсім іншого рівня і вона боролася за найвищі місця. Ми там два роки відіграли і добре її підсилили.

- А потім отримали пропозицію від «Шахтаря».
- Віталій Одегов в Росію поїхав, а нас із Василем Сухомліновим покликали у тоді ще «Укрсплав». Були пропозиції як залишитися у «ДСС», так і перейти в «Запоріжкокс», але ми знову вирішили щось змінити, рухатися вперед. Просто у «Шахтаря» в планах було завоювання першого місця і склад під це завдання підбирався відповідний, наприклад Олег Безуглий та Сергій Гупаленко теж перебралися у це трансферне вікно. Не варто відкидати і тих гравців, які там вже були. Ми в першому сезоні майже до його завершення боролися за перше місце, але в кінці програли «Інтеркасу» і взагалі залишилися без медалей. Зате потрапили у фінал Кубка, причому вдома у Донецьку знову програли команді Станіслава Гончаренка.

З наступного сезону команда змінила назву на «Шахтар», залишила кістяк, і додалися Олексій Попов, Ігор Москвичов, Володимир Дейнега. Весь сезон провели стабільно і вважаю, що заслужено зайняли перше місце. Святкування у нас після цього було довге. Керівництво давно мріяло виграти чемпіонат і всі були щасливі. З цього чемпіонства бере свій початок новий період в історії команди. Перед сезоном 2002/2003 до нас з Росії прийшли Володимир Корнєєв, Сашко Косенко, брати Усковські і задачі були не тільки виграти чемпіонат, а й показати щось у Кубку УЄФА.

- Які Ваші враження від Кубку УЄФА?
- Звісно, що це інший рівень, ігри з сильними суперниками. Як для дебюту, то зіграли непогано. У першому груповому турнірі, що проходив у Фінляндії, зайняли 1-ше місце, але там рівень був не дуже високий. З чемпіоном Італії «Прато» непогано грали, зрівняли рахунок на початку другого тайму, але в кінці пропустили пару голів. А з «Плайас де Кастельон» взагалі грали на рівних 4:4 і знову в кінці пропустили. Єдине, що погано, так це те, що з такої сильної групи виходила лише одна команда. До речі, саме іспанці і виграли цей трофей, але у них був дуже потужний склад: Хаві Санчес, Хаві Родргес, Вандер Каріока – люди, які вже на той час вигравали чемпіонат світу. Я нещодавно бачився з Олегом Безуглим і ми якраз згадували ті ігри. Чогось нам тоді бракувало, бо вони були на голову сильніше. Третім суперником був «Ніш» з Хорватії і нам з труднощами вдалося їх обіграти. Було важко, але цікаво.

- Відігравши чотири сезони в «Шахтарі» Вам довелося перейти на рівень нижче – у «Київську Русь».
- Просто я отримав травму і керівництво вирішило не подовжувати зі мною контракт, та й мені тоді вже було майже 33 роки. Потім підлікувався і утворилася команда «Київська Русь». Склад був належного рівня, але, знову ж таки, фінанси… Перше коло закінчили на 4-му місці, а далі все розладналося і спустилися на 6-те. Зіграв там рік і мене якраз покликав «Єнакієвець». Мене й до цього туди запрошували, але якось подумав і вирішив пограти за «Київську Русь». В «Єнакієвці» грали майже всі ті ж хлопці, що грали в «Укрсплаві» («Шахтарі») і я одразу влився в цей колектив. Наступного року ми виграли Кубок України. Хороша тоді була команди, тим паче, що вже пройшло стільки років, а вони досі не можуть повторити тих досягнень. У 2007 році «Єначка» обіграла «Енергію» 5:2, а це єдиний випадок в історії, коли володар Кубку обіграв чемпіона у матчі за Суперкубок.

- Чому у Вас не склалася кар’єра у збірній?
- Спочатку Лисенчук мене запрошував у студентську збірну у 1994 році, якраз перед чемпіонатом світу на Кіпрі. Збори, до речі, відбувалися в Донецьку. Я вже подав документи і він мені сказав: «Усе, готуйся, будеш їхати у студентській збірній.» А потім, в останній момент, як мені розповідали хлопці з «Ріти» Віктор Збаразський і Андрій Суббота, замість мене Лисенчук взяв якось сина свого друга, який грав у футбол.

Потім, коли ми з Сухомліновим поїхали грати за «Зорю» у Росію, нам приходив виклик у збірну, але ми вирішили що там сидіти немає сенсу, бо не було впевненості, що нас таки включать до складу. Так що поїхали на збори з клубом. В цей час туди приїхала грати збірна і здійнявся скандал через те, що ми не приїхали в її розташування. Нас хотіли дискваліфікувати на п’ять ігор в чемпіонаті Росії. Проте все вдалося владнати полюбовно, адже «Зоря» оплатила збірній п’ять днів проживання і харчування на зборах. Як бачите, спочатку пропозиції були, а потім мабуть я вже не входив у плани головного тренера збірної. Хоча, коли він приїжджав в Харків, то велися розмови про виклик, але не склалося.

- Потім Ви перейшли в «ЛТК» перейшли, як такий собі дядько-наставник.
- Я вже й не сподівався, що мене туди покличуть. Була розмова з Юрієм Шацьким і він казав: «Я тебе бачу у другій команді. Пограєш там, будеш допомагати молоді». Тоді якраз створювалося «ЛТК-2», у якому були дуже молоді хлопці. Я почав тренуватися і нікому не поступався, добре грав і зрозуміли, що мені немає сенсу грати за дубль, так що з першого туру почав грати за основу. Я пройшов збори і не випадав. У нас тоді, до речі, було багато хлопців з Києва – Сергій Журба, Маким Івонко, Ярослав Заворотний. Каші не псував і навіть забивав. Наскільки я розумію, то ми з Сергієм Дрьомовим були найбільш високооплачуваними гравцями, а в клубі вирішили робити ставку на молодь і треба було нас прибрати. Ну не те, щоб прибрати, а розірвати контракт.

- Тобто Ви не дограли до кінця свого контракту?
- Так, у мене був контракт строком на два роки. Рік я відіграв, а потім почалося перше коло наступного сезону. Команда грала не дуже вдало, бо Цвелих пішов, який забивав більшу частину голів, та й інші люди потихеньку почали залишати «ЛТК». Було важко, а тут ще й почали вигадувати, що ми начебто якісь ігри почали здавати – почали готувати підґрунтя, щоб нас прибрати. Зрозуміло, що Юрій Михайлович Шацький тут ні до чого, адже він слухав тренерів, які йому все це казали.

- Не дуже гарна історія.
- Зараз це вже забулося, а тоді було образливо. Як можна здавати ігри? Я не бачу в цьому сенсу. Треба з себе робити дурня, клоуна, щоб за якісь копійки здавати матчі. Судячи з усього тренери тоді себе страхували.

- Як склалася Ваша подальша доля після «ЛТК»? 
- Я повернувся у Донецьк, де організовувалася команда «Ресурс», яка грала на першість міста. Майже всіх гравців цієї команди знав особисто, бо пограв з ними до того. Перед «Буран-Ресурсом» стоять серйозні завдання. У перший рік ми не дуже вдало виступили, бо у нас уся гра трималася на 5-6 футзалістах, які грали майже без замін, зате непогано виступили у Кубку, адже обіграли той же «Спортлідер+». Команда потихеньку «обростала м’язами», приходили нові люди, і у минулому сезоні заслужено виграла першу лігу. Думаю, що ні в кого не виникло питань щодо нашої перемоги. У «Буран-Ресурсі» усім лідерам практично по 40 років, мало молодих гравців. Ми граємо і у чемпіонаті серед ветеранів 35 і старше.

- Розкажіть докладніше про вашу участь у ветеранських змаганнях.
- Більшість хлопців грає за «Аяксі» із Шахтарська, а я за «Чорне море» з Одеси. Коли грав у «Єнакієвці», то мені виповнилося 35 років і я почав паралельно грати за Одесу, бо мене рекомендував Олег Безуглий. З того часу я постійно за них граю, не змінюючи команду, бо люблю стабільність.

- Ви дуже довго пограли на найвищому рівні і в «Буран-Ресурсі» багато таких гравців. Як ще вдається знаходити мотивацію на виступи у першій лізі?
- Знаєте, коли граєш з молоддю і вони обігрують тебе, то кажуть: «Ці вже старі, слабкі, що їх там обігрувати?». А коли ти їх обігруєш, то вони мовчать і ніколи не скажуть «хлопці, ви непогано граєте - молодці», зате почуєш «ну так у них там майстри спорту грають» чи щось на зразок цього. З боку молоді не відчувається поваги до ветеранів. Через це хочеться кожному довести, що ми ще щось можемо. Наприклад, у Кубку України обіграли молодий «СумДУ» 6:1. У «Буран-Ресурсі» підібрався товариський колектив, бо ми усі одне одного знаємо і часто зустрічаємося не тільки на футзальному паркеті, а й дні народження відзначаємо, після ігор можемо по келиху пива разом випити.

- Чи є у планах Екстра-ліга?
- Не знаю, це залежатиме від керівництва. Ще у минулому сезоні воно хотіло підвищуватися у класі, якщо виграємо першу лігу. Не знаю усіх тонкощів того, що відбулося, але вирішили почекати ще один рік. Зараз знову ведуться розмови про екстра-лігу і начебто є спонсори. Я не можу загадувати на такий великий термін як воно буде, тим паче, що у нас є тренер і йому вирішувати хто треба, а хто ні. Звісна річ, що під ЕЛ треба підсилюватися і піднімати фінансування. Перевіряємо себе у Кубку України. До речі, влітку на турнірі Donbass Оpen Cup наш клуб обіграв «ЛТК» 3:1, хоча у них тоді Разуванов не грав. В принципі на словах можна грати, але як воно буде в реальності… На паркеті все по-іншому.

- В якій з команд у яких Вам довелося пограти були найкращі фінансові умови?
- Я завжди, коли кудись переходив, в першу чергу звертав увагу не на гроші, а на кар’єрне зростання. Окремо стоїть «Шахтар», бо там були набагато кращі умови і непогані премії. У кожній команді були свої умови, скажімо так, від 300 доларів і вище, крім того, були різноманітні бонуси за чемпіонство, Кубок.

- Ще не думали про те, щоб повісити футзалки на цвях?
- Поки граю у «Буран-Ресурсі», стараюся. У нас є свої лідери, які багато забиваються, але приємно, що і на моєму рахунку теж є голи. Коли ми грали з «Єнакієвцем-2-ДЮСШ-5», то я виходив, коли ми грали 3 проти 4-х і непогано відіграли, а здавалося б уже 42 роки. Вони потім пішли вп’ятьох проти нас 3-х, але нічого, я ще в кінцівці навіть забив.

- У вас тоді когось вилучили?
- Так, Олександра Колеснікова. Я попросив тренера, щоб він мене випустив, щоб пограти у меншості. От так ми втрьох – я, Олег Мірошник і Дмитро Сільченко відбилися, і гол забили у меншості. Хороше дербі вийшло, тим паче, що у них двоє бразильців грало.

- Як думаєте, те, що така вікова команда обігрує усіх інших – це регрес нашого футзалу чи ні?
- Та ні, ніякого регресу немає. Все одно видно, що навіть у першій лізі рівень підвищується. Просто у нас хороші гравці. Як не крути, а всі пограли в екстра-лізі (вищій лізі), неодноразово вигравали чемпіонат і Кубок, так що за рахунок досвіду і старання вдається вигравати. Як буде далі – невідомо. У харківському «Моноліті» багато сильних молодих гравців, але і з ними в Харкові ми зіграли 4:4, а в кінці могли вирвати перемогу.

Андрій Гулій, спеціально для Аматорської футзальної ліги України

фото - www.ua-football.com