Не так давно у дружній сім’ї київських арбітрів відбулося легіонерське поповнення. Черговим новачком в арбітражному цеху столиці став білорус Олександр Ханін. Він нам розповів про те, як пов’язав своє життя з професією арбітра, свій досвід в різних країнах, відмінності у гравцях, повернення у справу і те, як його прийняла Україна.

– Можете трохи пролити світло на свою насичену біографію?

– Я народився у Мінську 1985 року. Прожив там до 2006, а потім до 2013 року перебував у Литві. Згодом деякий час жив у Росії і Польщі. Після цього знову в Білорусі, а зараз почався український етап мого життя. 

– Як ви потрапили у футзальний арбітраж?

– Завдяки батьку я з дитинства став дуже небайдужою до футболу людиною. В певний момент, ще коли я жив в Білорусі, почав займатися футбольним суддівством. Це було 2002 чи 2003 року. Кілька років я цим займався на Батьківщині, а потім переїхав у Вільнюс (Литва). Там я працював у футбольному арбітражі близько 8 років. У Литві я доріс до Вищих ліг чемпіонату країни з футзалу і пляжного футболу та Першої ліги з футболу.
 
Особливість суддівства в Литві така, що арбітрів не дуже багато і, як правило, немає таких, які спеціалізуються тільки на одному виді спорту. Всі, хто працює у футболі, переважно його і судять, але решта тих, хто зайнятий у футзалі і пляжному футболі, також обслуговують і найпопулярнішу гру у світі. Тому я багатопрофільна людина.

– В Білорусі ваша суддівська практика обмежувалася тільки футбольними матчами?

– Так, там я обслуговував тільки футбольні матчі. Пляжного футболу тоді у країні взагалі не було. Судив переважно дитячі і юнацькі змагання, а вже у Литві перейшов на більш дорослий рівень. Там до мене здорово поставилось керівництво і колеги. Я швидко вивчив мову і виріс як фахівець – була дуже комфортна обстановка. 
 

– Чи не траплялося у вас під час матчів якихось курйозів через те, що ви працювали аж на трьох видах спорту?

– У мене, як і у більшості чоловіків, мозок однозадачний. Це як з мовами. Я знаю 8 мов з різним ступенем глибини. Як правило, коли ти починаєш із кимось спілкуватися французькою чи іспанською, то не випливають слова білоруською чи литовською. Ніби мозок перемикається в якийсь режим і далі працює як годинник. Приблизно так само і з правилами різних видів спорту. Як тільки ти отримуєш призначення і знаєш, що у тебе в конкретний день матч з футзалу, це не заважає. Крім того, є сезонність. Все-таки футзал більше припадає на холоднішу, а футбол на теплішу пору року.

– Як ви потрапили в київський футзал?

– Я повернувся до цього ремесла в Україні після довгої паузи. З 2013 року не обслуговував матчі, бо з’явилася робота, бізнес, інші захоплення. Мені треба було поїхати з Литви і якось я це діло закинув. І ось, переїхавши влітку в Україну, подумав чому б не відновити кар’єру. Тож з лютого я обслуговую матчі з футзалу. 

У лютому почав дізнаватися хто чим займається. Спочатку я познайомився з Олександром Миколайовичем Шамичем. Він тепло до мене поставився. Сказав, щоб я підключався, але з футболу, яким він завідує, було не так багато матчів. Тому він мене познайомив з Віталієм Михайловичем Олійником, який завідує у Києві футзальним арбітражем. Взагалі в Україні люди дуже гостинні. І Шамич, і Олійник класні люди самі по собі, але і професіонали також. Ніяких проблем не виникло. Мене Олійник одразу призначив на купу матчів і я швидко почав працювати.
 

– Як ви відновлювали кваліфікацію? Все-таки з 2013 року правила багато разів змінювалися.

– Я від футболу особливо не відсторонювався. Звісно ж, слідкував за всім, але більше як уболівальник. Перш ніж почати працювати у мене достатньо багато часу пішло на те, щоб проконсультуватися зі своїми колишніми колегами, які досі працюють у Білорусі і Литві. Сам, звісно, почитав правила, повивчав різні матеріали, рекомендації і т.д. Це солідний шмат роботи, але з іншого боку у суддівстві не обов’язково керуватися тільки лиш літерою правил. Є ще і дух правил, а він від мене, слава Богу, нікуди не подівся.

– Що стало основною причиною того, що після настільки тривалої паузи ви вирішили повернутися до цієї діяльності?

– Напевно, декілька причин одразу. По-перше, я, чесно кажучи, сумував за цим ремеслом, бо це і нове коло спілкування, і допомагає тримати себе в ментальному тонусі. Любов до футболу, звісно ж, нікуди не зникнула. По-друге, бажання тримати себе у фізичній формі, бо до всіх трьох видів спорту треба готуватися, здавати нормативи, а це відмінно дисциплінує. По-третє, я знаю, що арбітрів завжди не вистачає і виникло якесь таке бажання  бути причетним до цього кола спілкування та чимось допомогти. А фінансовий фактор на четвертому місці, бо у суддівстві особливо багато грошей не заробиш. А перетворювати це в якийсь моторошний конвеєр не хочеться, бо тоді втрачається кураж і сенс. Все-таки замилюється око. Якщо обслуговувати 5-6 матчів на тиждень, то це не дуже здорово відбивається на якості роботи.

– Якісь відмінності у нас, і у Литві вже зауважили?

– Великих відмінностей у спілкуванні з колегами я не можу відзначити, тому що люди усюди люди. Особливих відмінних рис у спілкуванні приблизно однакового кола людей немає. Крім того, я тільки місяць тому влився і ще мало знаю людей. Поки що ні з ким не маю як таких дружніх стосунків. Ми зустрічаємося тільки на майданчиках. Ніяких конфліктів ніколи ні з ким не було, але було б дивно якби вони були. Ми всі робимо одну справу і навпаки повинні підтримувати одне одного. 

Але можу відзначити, що тут гравці трохи більш запальні, але значно швидше відходять від спалахів агресії. Тут я, напевно, можу провести залежність від географії. Чим північніше, тим повільніше люди загораються і довго затухають.  А чим південніше, то люди більш темпераментні, але так само ця агресія швидко гаситься. В цьому помітна різниця.
 

– А які відмінності в організаційному плані?

– Я був дуже вражений як під час зустрічі з Шамичем, так і під час зустрічі з Олійником. У царстві Шамича в Федерації футболу Києва кожен займається своєю справою. Там доволі велике приміщення, з арбітрами працюють переважно молоді хлопці, у кімнаті величезна кількість фотографій власне суддів, чого я ніколи не бачив, наприклад, у Литві і Білорусі. Тобто керівництво пишається тими, з ким воно працює – це дуже цікаво. 

А у футзальному господарстві у Олійника при першій зустрічі дуже приємно здивувало те, що Віталій Михайлович мене одразу почав трохи промацувати по правилам. І це було зроблено дуже елегантно. У суддівській кімнаті ФФзК висить величезний телевізор. Він мені ставив деякі питання з правил демонструючи фрагменти матчів чемпіонату Києва. Тобто в чемпіонаті міста, навіть не країни, всі матчі записуються, викладаються на Ютуб, демонструються в прямій трансляції, у більшості матчів є коментатори. На кожному матчі є інспектор – це дуже велика відмінність, наприклад, від чемпіонату Литви, де навіть у Вищій лізі інспектори з’явилися не одразу. В Першій і Другій футзальних лігах Литви інспекторів взагалі немає. Принаймні не було до того моменту поки я не поїхав звідти. Зараз, можливо, щось змінилося.

Мене це вразило до глибини душі. Це не просто показує рівень організації, а й дуже класний інструмент слідкувати і розвиватися самому. Ти обслужив матч, поспілкувався з інспектором, обговорив із ним якісь помилки, «косяки», хороші моменти. Потім ти повертаєшся додому і у тебе є можливість подивитися епізоди матчу або ж його повністю. Оскільки ти сам собі найкращий критик, то можеш зрозуміти де «накосячив», де як рухаєшся, як спілкуєшся з гравцями, як це видно з боку. Відеозапис будь-якого матчу – це безцінний інструмент для кожного арбітра, невичерпне джерело пунктиків для самовдосконалення. Це дуже круто і кайфово. В цьому плані низький уклін керівництву.

– Ви поставили перед собою якусь ціль після повернення в арбітраж?

– Так, хоч мені вже і 35 років, а це доволі багато для арбітражу, але у мене доволі великий досвід за плечима. Тому я б хотів довести і керівництву, і колегам, і встигнути у якомусь із видів спорту отримати міжнародну категорію, якщо доведу свою спроможність. Звісно, це було б здорово, але для цього ще треба багато працювати.
 

– Як освоюєтесь на новому місці?

– Я вважаю, що будь-які непорозуміння і можливі конфлікти лежать не в площині адаптації іноземця в новому середовищі, а в галузі психології. В цьому плані я адепт теорії про те, що справа завжди в мені. Якщо гравці на тебе починають зриватися, то справа не в них. Значить я у якийсь спосіб дав їм привід так себе поводити. Значить я десь перестав контролювати гру. Значить я замість того, щоб допомагати їм грати, десь потягнув ковдру на себе – таке буває. Я більше схильний аналізувати саме себе і шукати відповіді на питання в собі, ніж намагатися виправдати якісь епізоди чимось зовнішнім – ну ось нова країна, нові гравці, такий тренер… 

Я схильний вважати, що все перебуває в моїй голові. Будь-який конфлікт, будь-яку проблему чи завдання можна вирішити, бо це людські комунікації. З одного боку це найскладніше, що є у світі, а з іншого – завжди можна домовитися. Наприклад, в одному із епізодів я не зафіксував очевидний для гравців фол, а для мене – ні. У перерві чи після матчу – вже не пам’ятаю – знову-таки хвала трансляціям, одразу ж подивився цей епізод і зрозумів, що помилився. Зайшов до команди у роздягальню і сказав: «Так, ви маєте рацію. Я там помилився». В цьому немає нічого страшного. Ми всі припускаємося помилок – і гравці, і арбітри. Це частина футболу. Достатньо заяложена фраза, але так і є. Я не бачу нічого поганого в тому, щоб визнати свою помилку, проаналізувати її і рухатися далі.

Дуже вдячний долі за те, що вона мене сюди привела, в цю країну. Київ завжди був одним із моїх найулюбленіших міст. Мені тут насправді комфортно, особливо враховуючи те, що, на жаль, відбувається у моїй рідній країні. Там все не дуже добре, але сподіваюся, що незабаром все це закінчиться. Так чи інакше, я зараз тут разом зі своєю коханою людиною. Навіть почав тут будувати невеликий бізнес в ІТ-галузі. Дуже вдячний своїм колегам, які зі мною тепло спілкуються і лінгвістичному середовищу, що дуже благодатне для мене. Я вчу українську мову. Поки що спілкуюся не дуже добре, бо проскакує багато російських і білоруських слів. Дуже вдячний тим людям, які мене тепло і радо прийняли – Шамичу та Олійнику. Я сподіваюся, що моє позитивне враження про українців, яке було завжди, таким і залишиться. Зараз я пізнаю місто і країну вже не як турист, а як людина, яка тут живе і житиме впродовж деякого часу. А як там далі доля складеться – подивимося.

Джерело - Федерація футзалу Києва