Вихованець київського футзалу, гравець «INTER’а» Ярослав Аксьонов розповів нам про те, чого навчився в «Планеті-Міст», за рахунок чого добивалася успіхів «Манзана», чим відрізняються аматорські чемпіонати різних міст, як витримував шалені ігрові марафони, а також про запоруку успіху «неро-адзурі».
 

«Ярослав Селезньов зробив із мене продукт, з яким можна було працювати в подальшому»

– Ви є вихованцем відомої команди «Улісс». Підтримуєте стосунки з колишніми партнерами?
– Це була дуже сильна школа, що випустила велику кількість  хороших футзалістів, які грали або грають на високому рівні. Що стосується дружби, то, звичайно, підтримуємо зв'язок. З деякими хлопцями граємо разом або просто дружимо. Олександр Поліщук, Апті Накаєв, Микита Тменов, Євгеній Жук, Євгеній Смоловик – ми всі між собою спілкуємося. Дехто завершив свій спортивний шлях і пішов працювати в іншу галузь, як, наприклад, Євген Наваренко, але ми теж на зв’язку. З трохи старшими, такими як Журба і Ципун, звичайно, менше спілкуємося, але коли бачимося, то вітаємося, обіймаємося і розмовляємо.

– На початку 2007 року Тарас Оглоблін очолив ЛТК і одразу з собою привів туди багато «нухтівців». Потім влітку прийшла наступна партія киян. Чому вас не було серед них? Не запрошували?
– Так, в той час майже всі поїхали до Луганська. Мене теж відправляли, як і всіх, але  я відмовився і не хотів залишати Київ. Тим паче, у мене була пропозиція з Києва і я підписав контракт з «Планетою-Міст». Про це не шкодую, тому що через рік у цю команду прийшли великі майстри – майже весь «Інтеркас». Я багато чому навчився і познайомився з такими людьми, як Тарас Шпичка, В’ячеслав Листопад, Сергій Задорожній, Влад Лисенко, Максим Павленко та іншими. Я на них дивився, як на богів, і пробув з ними кілька років, за які отримав колосальний досвід і розвиток у свої молоді роки.

– Літом 2010 року ви таки приїхали на перегляд в ЛТК, коли тренером вже був Олексій Соломахін. Чому не вдалося затриматися у складі «телефоністів»?
– Це був не зовсім перегляд. Я приїжджав у гості до друзів, а оскільки всі вони виступали в ЛТК, то попросив потренуватися з ними для підтримання форми.
 

– Під час виступів в «Планеті-Міст» у вас в Житомирі була історія про «помиємося два рази». Як тоді все відбулося?
– Так, це було весело, але коли просто прочитаєш, то не так смішно. Мій знаменитий друг Юрій Балашев, як завжди, був в доброму настрої. Діло було так: ми приїхали на гру втомлені і замучені, заходимо в роздягальню, починаємо переодягатися і тут Юрко викидає свій черговий перл і каже: «В душ сьогодні підемо двічі: один раз до гри, а другий раз – перед грою». Звісно, там ще є передісторія, але це залишиться в таємниці. В роздягальні всі просто впали. З розповіді, звичайно, не дуже смішно, просто треба було тоді бути там. Просто я все дослівно не пам'ятаю. Юрій завжди був в ударі, як на лінії воріт, так і в роздягальні (посміхається).

– Ви цілих 5 років віддали «Планеті-Міст». Це головна команда у вашому житті чи ні? І що для вас основне в цьому періоді?
– Це команда, в якій я подорослішав як гравець і як чоловік. Тренуватися з такими монстрами футзалу – це було щось неймовірне. Напевно, кожен молодий гравець, який робив перші кроки у великому футзалі, міг тільки мріяти про це. Там я познайомився з Тарасом Шпичкою, який взяв мене під своє крило і ми провели з ним близько 8 років. Мені вдалося у нього багато чому навчитися. Але хотів би ще віддати належне моєму дитячому тренеру Ярославу Ігоровичу Селезньову, який з юних років нас ростив в «Уліссі». Він підготував продукт, з яким можна було працювати в подальшому (посміхається).

– Ви якось казали, що нікуди не хочете їхати з Києва, тому не відгукувалися на пропозиції команд вищого дивізіону. Свого часу вам довелося виступали за «ХІТ». Після того, як «кабельники» почали виступи в Екстра-лізі, не було пропозицій повернутися?
– Раніше було чимало пропозицій як з України, так і з-за кордону і, напевно, я зараз шкодую, що не поїхав кудись, бо міг ще вирости як футзаліст, але був молодий і недосвідчений в цьому плані. Я провів у «ХІТі» один невпевнений рік, хоча були і хороші моменти. У кожного тренера є своє бачення по кожному гравцеві і тоді, напевно, Олег Лук'яненко не побачив у мені того, що могло б допомогти його команді рости. Відверто кажучи, я в той рік був слабким і уся вина, що не вдалося там затриматися, лежить тільки на мені. Проте я для себе багато взяв з того часу, що там провів, і зробив висновки.
 

«Кубковий сезон в «Манзані» був найвдалішим у моїй кар'єрі і він забрав всю удачу за все моє життя»

– У сезоні 2014/15 «Манзана» з вашою безпосередньою участю виграла Кубок України. Після матчу з «Локомотивом» і відео з вашою «веселкою» ви не прокинулися відомим?
– Хороший був час. Тоді привітало дуже багато людей, а трибуни були забиті і тому було дуже приємно грати, хоча і вкрай важко. Я прокинувся дуже знаменитим, а якби ще забив гол у тому моменті, то навіть не знаю що б було. Отримав багато дзвінків та СМС, і при зустрічі люди вітали. Одного разу навіть, коли стояв на зупинці і чекав маршрутку, підійшов молодий хлопець і запитав: «Ти часом не за «Манзану» граєш і тебе звуть не Ярослав Аксьонов?». Я відповів, що так і  він попросив сфотографуватися та дати автограф. На жаль, все дуже швидко проходить і забувається, і треба продовжувати далі працювати над собою.

– В цьому розіграші Кубку ви чотири останні матчі виграли по пенальті. Цей факт додавав вам сил чи може навпаки емоційно спустошував, бо ви постійно висіли на волосині?
– Я думаю, що коли ми доходили до цього моменту з пенальті, а в той час це було складно з такими командами, як «Локомотив» (Харків), «ХІТ», «ЛТК», ми, мабуть, були більш впевненими, ніж суперники. Все-таки ми розуміли що зробили все можливе в тих матчах, а пенальті – це лотерея. Кому в ній більше пощастить – той і на коні.

– Ви пробивали останній пенальті у післяматчевій серії у фіналі проти «ХІТа». Пробили по центру просто в Тараса Коваленка, але м’яч таки залетів у ворота. Що ви переживали і яким був ваш артеріальний тиск в ту мить, коли розбігалися, а потім пробили у воротаря?
– Так, пробив я не найкращим чином. Ми домовлялися, що все битимемо силовим ударом під поперечину, а у мене, як завжди, сталося щось не так, як я хотів. В той момент м’яч зрізався з ноги і залетів у ворота, хоча я вже подумав, що воротар відбив цей удар.

Той рік був найвдалішим у моїй кар'єрі і він забрав всю удачу за все моє життя, бо в подальшому мені більше так не щастило. Після того сезону значимих командних перемог у мене особливо і не було. А щодо стану і пульсу, то коли я підходив до вирішального удару, всередині мене був просто ураган, а пульс, напевно, ударів 200, а може і більше (посміхається). Але все завершилося успішно і я вдячний Богу за той прекрасний рік і моменти, що пережив з командою.
 

– Наступний сезон почався з ще однієї можливості виграти трофей. Цього разу вже ви поступилися харківському «Локомотиву». Чим відрізнявся той матч від успішної гри у Кубку України з цим самим суперником?
– Друга гра була слабшою в нашому виконанні, бо сезон ще не почався і у нас не було таких зборів, як у «Локомотива». З цього й випливає, що фізпідготовка була на низькому рівні, не найкращі ігрові кондиції і слабкість в тактичних діях. Ми хоч і гідно програли, але було видно, що шансів дуже мало. Проте досвід в таких іграх отримуєш колосальний.

– Через скільки часу ви зрозуміли, що матч за Суперкубок закінчився? Що відбувалося після того матчу?
– Як тільки прозвучала фінальна сирена. Розумів, що не в тих кондиціях, що був півроку тому. Я виклався на максимум і дуже втомився. Супротивник був на крок швидше, ніж ми. Це як мінімум, а може і ще швидше. Після гри було двояке враження і дуже багато думок для аналізу. Весь час лізло в голову «А якби я зробив щось по-іншому» або «Якби ми почали підготовку раніше». Але, як кажуть, після бійки кулаками не махають або поїзд пішов і т.д. Скажу одне: після кожного успіху або перемоги потрібно працювати ще більше, бо інші не стоять на місці.

– Після другого місця у Першій лізі «Манзана» була готова до кроку вперед і переходу в Екстра-лігу чи це був недосяжний рівень за тих обставин?
– Так, ми були готові, і як я чув, начебто були такі розмови. Нібито шукали інвестора, бо наш президент не міг один тягнути Екстра-лігу, а з ким-небудь навпіл був не проти. Перша ліга йому вже була не цікава. В результаті ми збиралися тільки на Кубок України (посміхається). Повторюся, не знаю на скільки це правда, але це те, що доходило до мене від різних джерел. Може це була і неправда. Але грати в Екстра-лізі дуже, дуже, дуже сильно хотілося і команда на той момент зібралася неймовірно сильна. І, звичайно ж, був тренер з великої літери – Тарас Шпичка. Можна було б перевірити свої сили.

– Ходять чутки, що в «Манзані» був свій «Бермудський трикутник» на Південному вокзалі (KFC–Пузата хата–Domino's Pizza), в якому губилися гравці команди після виїздів. Це правда?
– Всіляке бувало і різне відбувалося, але у підсумку всіх знаходили і усі були живі-здорові. На цьому поки все (сміється).
 

«Я працюю в «Шахтарі», однак мої душа і серце за «Динамо»

– Минав 2017 рік, а ви все ще грали за НУХТ у студентських змаганнях. Скільки спеціальностей за стільки років навчання вдалось опанувати?
– НУХТ став для мене рідним університетом. Тут минуло моє круте і веселе студентське життя (посміхається). Отримав одну вищу освіту і закінчив одну магістратуру. Досягнув багатьох спортивних успіхів – здається, двічі або тричі вигравав Україну, була поїздка на Європу. Прикро тільки, що в університеті не завжди були кошти на поїздку на чемпіонат Європи, коли ми вигравали чемпіонат України.

– Вам довелося пограти в першостях Києва, Житомира і Черкас. У кожному чемпіонаті є своя специфіка. Що можете виокремити в кожному із них?
– Коли я грав, чемпіонат Житомира за своїм рівнем, мабуть, був трохи сильніше, ніж черкаський. У Черкасах виділю грубіший футзал, ніж у Житомирі. Я думаю це тому, що місцевим гравцям і командам не дуже подобалося, що до них приїжджали грати якісь люди з інших регіонів. А по Житомиру було видно, що там хотіли розвиватися. Туди запрошували багато «легіонерів» для того, що б зростав рівень чемпіонату, молодь тягнулася і росла. У підсумку рівень їхніх змагань та гравців ставав на порядок вище.

Що стосується Києва, то тут зараз дуже сильний чемпіонат. Команди розвиваються, вкладаються кошти і тут беззаперечно найвищий рівень після Екстра-ліги. Думаю, що в наступному сезоні чемпіонат стане ще сильніше, адже в Першій лізі Elit є 2-3 команди, що  зайдуть у Вищу лігу. Це такі колективи, як «ELDORADO», «SkyUp», «Агромат».
 

– Ви розповідали, що якось доводилося грати по 300–400 матчів за сезон. Поділіться таємницею, як за таких умов можна відновлюватися, щоб не знижувати свій рівень, граючи цілі марафони?
– Випало пару таких сезонів. Було неймовірно складно і траплялося таке, що не встигав відновитися. Приходив додому і падав на ліжко без сил. Втім, з роками звик, але не думаю, що це було на користь. Відновлювався тільки через сон, вітаміни і келих пива (посміхається).

– Вам не здається, що ви не повністю розкрили свій потенціал, принаймні на професійному рівні?
– Згоден. Якби я свого часу відгукнувся хоча б на одну пропозицію і поїхав грати на високому рівні, напевно, зараз все було б по-іншому. Якщо чесно, то дуже шкодую про це.

– У вашій кар’єрі було чимало команд. В якій із них вам найбільше сподобався колектив і чим?
– Дуже запам'яталися колективи в «ХІТі» і «Манзані». Завжди була підтримка і чуйність, класний підбір гравців, багато жартували, моментами просто падали від сміху, і, звичайно ж, у футзалі всі були заряджені тільки на перемогу та боротьбу до самого кінця. В «Манзані» взагалі було багато хлопців з якими я виріс і ми розуміли один одного з пів слова. Я б сказав, що навіть з погляду ми вже бачили хто і що хотів би зробити (посміхається).
 

– Нещодавно ви почали працювати в «Shakhtar Football School». Переважна ж більшість киян уболіває за «Динамо» для якого «Шахтар» є принциповим суперником. Що скажете з цього приводу?
– Так, почав працювати з дітками. Спочатку було важко, але мені випав шанс попрацювати в цій галузі. Я закінчив курси на категорію С, потім пройшов навчання у португальського наставника Академії ФК «Шахтар». Я дуже багато чому навчився і досі вчуся. Тут би хотів подякувати за це президенту нашої команди «INTER» Славі і Вадиму Дробашку, що надали мені шанс навчатися і розвиватися.

Що стосується «Динамо», то мої душа і серце з дитинства за цю команду. Це не можна виправити або просто викинути. В Європі я уболіваю за всі наші команди, оскільки вони борються за загальний коефіцієнт нашої улюбленої України. В чемпіонаті країни я уболіваю за «Динамо», однак працюю в «Шахтарі». Я намагаюся всі навички, якими володію і вмію, і те, чого навчився на курсах, передати молодому поколінню.

– Цього сезону ви граєте за «INTER». Команда сильно змінилася проти минулого сезону, але попри це демонструє відмінні результати, як в чемпіонаті міста, так і в Кубку України. Які фактори привели до цього?
– В першу чергу це, мабуть, через те, що ми зібралися за півтора місяці до початку чемпіонату, бо така підготовка – це фундамент команди на сезон. У нас була поїздка в Одесу, де в новому колективі усі звикали один до одного і він згуртовувався. Крім того, провели міні-збори, основну і тактичну підготовку. Наша команда хоче поступово відходити від аматорського футзалу і розвиватися.

Що стосується Кубку України, то в команді є хлопці, які багато грали в цьому турнірі і вигравали його, а є новачки, яким ми передаємо свій досвід – десь підкажемо, десь вкажемо на помилки, десь похвалимо. Як для першого сезону команда дійсно непогано виступає, але подивимося що буде далі.
 

– Для деяких уболівальників дивно, що ви граєте у формі і з логотипом італійського футбольного гранда. А що ви самі думаєте про це?
– Річ у тім, що улюблений клуб нашого президента «Інтер» (Мілан), і він «топить» за нього всією душею. Стосовно моєї думки, не знаю що сказати з цього приводу. Це цікаво і нестандартно (посміхається). Але в плані нашої команди все робиться для гравців і їхнього розвитку.

– Всі чекають коли ви знову зможете забити після виконання «веселки». Можна на це розраховувати в поточному сезоні?
– У київських змаганнях це вже важко зробити, бо всі вже давно один одного вивчили. Проте я буду до останнього намагатися придумувати щось нове, а там подивимося – може щось з того і вийде.

Джерело – ФФзК