- На жаль, жіночий футзал в Україні переживає не найкращі часи. Але і в такій ситуації наш чемпіонат не без цікавих особистостей. Знайомтесь, Софія Рубан - молода «зірочка» IMS-НУХТ. Дівчина, яка має у своєму активі нагороду - найкращому гравцеві України до 17 років серед дівчат (WU-17). Чим не привід поспілкуватись? 

- Софіє, як і коли ти потрапила до футболу, чому саме цей вид спорту?
- Полюбила футбол я з того часу, як тільки навчилась ходити. М’яч завжди був поряд зі мною, де б я не була. Так вийшло, що моїми найкращими друзями були хлопці, і до того часу, як я потрапила в команду до дівчат, у мене і подружок майже не було. Тому у всі ігри, у які грали хлопці, грала і я. Футболу було значно більше, ми могли зранку до вечора бігати з м’ячем і не відчувати часу. 

- Але ж існує безліч інших ігор з м’ячем, більш «жіночих». Чому саме футбол?
- Чому футбол? Я сама не знаю, за мене вибір зробило моє серце. Я багато чим займалась - і танцями, і різними видами боротьби. Але вибір зробила саме на користь футболу. 

- Яку роль у твоєму становленні, як футболістки, зіграли батьки?
- Багато хто думає, що тато змушував мене займатись футболом, бо сам грав у свій час. Це зовсім не так. Він був радий, але ніколи мене не змушував і з початку моїх занять сам не міг прикинути, що з цього вийде. До того ж, я була дитиною з характером і змушувати мене займатись тим, чим я не хочу, було нереально. 
 

- Яку ДЮСШ закінчувала? 
- Я закінчила ДЮСШ Червоного Лиману в Донецькій області. Спочатку я грала в Слов’янську - у місті, де зростала. На той час Червоний Лиман і Слов’янськ виставляли спільну команду. На превеликий жаль тренер, який мене побачив і привів до футболу (Мороз Юрій Олексійович) – помер. Після цього у Слов’янську так ніхто і не продовжив його справу. А я почала грати в команді, яка базувалась у Червоному Ламані. Доводилось їздити на тренування в інше місто. Було важко поєднувати школу і тренування, але це мене не зупиняло.

- Як реагували на твоє захоплення рідні та знайомі?
- Тато був радий, що я займалась футболом, старша сестра теж була не проти. З мамою було все набагато складніше, вона була категорично проти. Моєму тренеру навіть доводилось декілька разів умовляти маму, щоб дозволила мені займатись футболом, та її неможливо було переконати. Мені довелось близько півроку її обманювати і говорити, що я ходжу на танці, а сама йшла на футбол. Усе змінив той момент, коли мама прийшла подивитись на мою гру. З цього моменту вона сама загорілась моїм захопленням і почала підтримувати мене. Родина є для мене опорою і саме завдяки їхній підтримці я вже чогось досягла.
 

- На скільки мені відомо, ти отримала звання найкращого гравця України до 17 років. Прокоментуй дану нагороду, яка реакція була в тебе?  
- Так, ваша правда. У 2013 році я отримала нагороду найкращої футболістки до 17 років. Уже пройшло чотири роки, але згадувати про це приємно. Пам’ятаю ті емоції, я була дуже щаслива. Щаслива, що моя праця протягом року була оцінена по заслузі. Це моя перша нагорода такого рівня і я роблю все, щоб вона була не остання.

- Де ти пограла до того, як потрапила до IMS–НУХТ? 
- До столичного клубу я грала за три команди. Першою з них була «Багіра-Салют», а потім вона називалась просто «Багіра». У той час відомий клуб «Дончанка» збирав найкращих дівчат в області і брав участь у чемпіонатах України (по різним віковим групам). У мене було багато пропозицій: і в «Дончанку», і в харківський «Житлобуд», і в луганський «Інтер» (який виступав у вищій лізі з футзалу). Але я була дуже молодою і не наважилась їхати у якийсь із клубів. Зараз я розумію, що вчинила правильно. Я перебуваю в одній із найкращих команд країни.

- Чи поєднуєш і далі футбол з футзалом? 
- Так склалось, що футбол і футзал постійно перетинались один з одним. Команда «Багіра» грала в усіх змаганнях у яких тільки могла. В зимовий період – футзал (чемпіонат України) плюс Перша ліга. Останнього року ми грали в Кубку України з футзалу. У літній час: Перша ліга, але вже з великого футболу (плюс різноманітні турніри). Грати в такому ритмі мені дуже подобалось. Зараз майже вся Україна мене звинувачує в тому, що я не можу вибрати між футболом і футзалом. Відверто кажучи, не звертаю на це уваги. Це мій шлях. Я розумію, що рано чи пізно потрібно буде зробити вибір. І я його зроблю, але тільки тоді, коли це буде дійсно потрібно.

- Чи не було проти керівництво і тренерський штаб IMS? Адже ти могла отримати травму в іншій команді…
- З IMS ситуація склалась так, що коли я переходила, був один тренер, і він давав гарантії щодо моїх виступів за молодіжну збірну України, але перед самим чемпіонатом тренер змінився. У зв’язку з цим почали виникати деякі складнощі, хоча у розташування збірної мене продовжували відпускати. Як ви знаєте, зараз я відновлюсь від травми, яку отримала у розташуванні збірної. Скажу відверто, що я не виню ні себе, ні когось іншого. Просто так склались обставини, а саму травму я могла отримати будь-де. 

- Якою для тебе є мотивація грати за збірну України з футболу?
- (після паузи) Гаразд, розповім, чому ж я так туди рвусь. Найголовніше - це сам факт, що ти захищаєш кольори України. Це мрія кожного гравця, і я не уявляю, що хтось може відмовитись від такої можливості. У збірну з футзалу мене не кличуть, а в молодіжну з великого футболу мене викликають і довіряють. Ще один фактор - атмосфера. Завжди приємно приїхати в розташування збірної, у команду, де тобі раді. Третій фактор - тренерський штаб і адміністративний персонал. Ці люди професіонали, з ними приємно працювати. Підтвердженням цього є те, що тренер збірної WU – 19 Наталія Зінченко за  результатами сезону стала найкращим тренером у жіночому футболі. Ну і міжнародний досвід - він ще нікому ніколи не заважав.
 

- Які емоції були у команди після футзального треблу у минулому сезоні? 
- Чемпіонський сезон, що тут можна ще сказати. В моєму житті це найкращий сезон, в Україні ми виграли усе. Ці емоції неможливо передати словами. Вчора ще засинала із мрією, а сьогодні ти змогла її досягнути. Сам сезон був дуже важким, все починалось ще із зборів, де ми виконали великий обсяг роботи і потім кожне тренування, кожну гру ми йшли до цього. Він був по-справжньому чемпіонським, тому що в ньому було все – сльози, розчарування, феєричні перемоги, поразки, нереальні емоції. Все це подарував нам футзал. Я з впевненістю можу сказати, що ми заслужили цей результат. І дівчата, і тренерський штаб працювали над поставленою задачею на максимумі своїх можливостей. Ніколи не забуду тієї миті, коли нас нагороджували.

- Як проходить ваш тренувальний процес?
- Тренуємось ми кожного дня, субота і неділя - вихідні дні, ну і є виключення. Тренерський штаб акцентує увагу на роботі з м’ячем і грі у пресинг. Взагалі ми така команда, яка любить грати першим номером - у цьому компоненті намагаємось бути найкращими.

- Чи є у вас якісь штрафи за порушення певних правил чи дисципліни?
- Штрафи звичайно є, як і в будь-якому професійному клубі. Але щоб когось штрафували – такого одразу і не згадаю. В команді зібрались професіонали своєї справи і кожен знає, що від нього вимагається. З дисципліною також немає проблем.

- Чи залишились ще у футболі та футзалі ті вершини, які хотілося б підкорити особисто тобі?
- Я максималіст, і відповідно, хочу досягнути максимуму. А там життя покаже. Як каже мій тато: «Не поспішай - і все у тебе буде, головне здоров’я». І він дійсно має рацію. Сил і бажання у мене достатньо, тим більше, що може бути кращим за те, щоб займатися улюбленою справою. Всі хочуть грати за кордоном і я не виняток. В Європі зовсім інший рівень, грати там - це справжній виклик. Мені тільки 18. Хто знає як воно буде далі - все залежить тільки від мене. 
 

- Розкажи про свою травму та як проходить твоя реабілітація?
- Звичайно, це не дуже приємна тема для мене. Лікарі констатували у мене розрив передньої хрестоподібної зв’язки, розрив заднього рогу латерального меніску. Оперували тут, у Києві, в Українському центрі спортивної медицини. Зараз я вже більш інтенсивно відновлююсь. Усе йде за планом. На паркет тягне вже давно. Ще й тижня не пройшло після операції, а я вже хотіла грати. Зараз я почуваюся добре і працюю над своїм поверненням. 

- В одному з матчів дівчата з ІМС-НУХТ дуже особливо тебе підтримали…
- Після одного із забитих м’ячів дівчата розгорнули футболку з моїм прізвищем. Емоції били через край. Дівчата протягом усього часу мене підтримують і я хочу подякувати їм за це. У ці хвилини я відчула щось особливе, це дуже приємні емоції.

- Чому, якщо ти хочеш так грати у збірній з футболу, просто не піти в якийсь футбольний клуб?
- Тут є вагомий аргумент. У 2014 році, коли почались бойові дії, моя сім’я вимушена була виїхати зі Слов’янська. За п’ять місяців ми змінили три міста. У нас на руках була річна дитина і було дуже важко. І кидати родину в той час було неправильно.  Я закінчувала десятий клас, залишався останній рік і потрібно було вступати до ВНЗ. На наше щастя, свою руку допомоги простягнув президент ІМS Андрій Дмитрович Білоус. Він допоміг не тільки мені, а й усій моїй родині, проявив свої людські якості, за що я йому дуже вдячна. Побільше б таких людей, як Андрій Дмитрович. Він вкладає свої сили і свої фінанси у розвиток спорту, який не є популярним в Україні. Андрій Дмитрович фанат своєї справи, він хоче вивести жіночий футзал на новий рівень. Мені дуже комфортно в ІМS, тут зібрались найкращі гравці України - Юлія Форсюк, Ірина Бавзенюк, Юлія Тітова. В них можна багато чого навчитись. Я вважаю, що мені дуже пощастило грати разом з такими майстрами. І поки тут на мене розраховують я буду грати саме в ІМС.  

- Наостанок, хочеться побажати тобі міцного здоров’я, футбольних успіхів і щоб ми почули твоє прізвище на європейській арені. 
- Дякую. Я думаю, що немає нічого неможливого, час покаже.

Віталій Малимон, TextLab Group для futsalua.org