Екс-головний тренер збірної України, президент «Біличанки-НПУ» і головний тренер угорської «Толни» Володимир Колок у другій частині свого інтерв’ю розповів про труднощі у роботі жіночого тренера, головні проблеми вітчизняного жіночого футзалу і про те, на кому він зараз тримається, порівняв рівень угорського та українського чемпіонатів, а також склав збірну "Біличанки" усіх часів.

Перша частина - Володимир Колок: «Втомився тримати на собі "Біличанку-НПУ", коли тобі з усіх боків заважають»
 

- Що взагалі найважче у роботі жіночого тренера?
- Порозумітися з ними, зробити так, щоб вони тобі повірили і щоб робили те, що ти їм кажеш – це найважливіше. Сам  тренувальний процес. Думаю, що не кожна людина прийде, побачить команду і зрозуміє що їй треба, а що не треба, що потрібно сьогодні і завтра. У мене в цьому плані є досвід. А от знайти підхід до них, щоб вони повірили... Я в Україні часто потрапляв у таку ситуацію: команда виграла і десь їх хтось похвалив, і спитав: «Скільки вам грошей платять?» А вони кажуть: «Нам не платять». «Ви дурні, у клубі бабла валом і вас обдурюють.» Після цього вони вже сумніваються і не вірять вам. Починаються тертя між самими гравцями, між гравцями і тренером. Добитися цієї віри у тренера дуже важливо і вкрай важко, тому що постійно з’являються люди, які сіють сумніви в професіоналізмі тренера, його чесності. У дівчат трошки інша логіка.

- В чому ви вбачаєте проблеми сучасного стану українського жіночого футзалу?
- У нього завжди були проблеми і вони будуть посилюватися. На мою думку, зараз жіночий футзал тримається на одній людині – Володимирі Леонідовичі Жилі. Він об’єднав навколо себе всі дитячі команди і команди Першої ліги, які закривають позиції і в Кубку, і у дитячих змаганнях. Ви самі бачили, що Вища ліга зібрала лише чотири команди і піти туди команди з Першої ліги не всі захочуть.
 

- А чому не захочуть?  В чому причина?
-  Їх треба розуміти, розуміти їхні проблеми, з ними треба спілкуватися і вміти це робити, цікавитися їхнім життям, питати чим їх можна допомогти і допомагати. Десь з 1995 року мені це стало цікаво і я почав це розвивати. Поступово до цього підтягнувся Олександр Червоний, потім до цього підтягнулися люди, які на місцях проводили політику розвитку жіночого футзалу, агітували за нього в областях, районах, такі як Володимир Жила, Володимир Панченко у Славутичі, Віталій Гончаренко із «Жайвору» (Шпола), Олена Куліш з Конотопу, Вікторія Супрунович з Черкас, Руслан Сабіров з Кобеляк.  Ці люди розвивали свої клуби і організовували навколо себе регіони, потім підтягували це все до дитячих всеукраїнських змагань, а пізніше поступово виходили на рівень Першої чи Вищої ліги. Підростали старшокласниці, ставали студентками, з часом якісь гроші знаходилися і пізніше цих людей брали у Вищу лігу. Подивіться зараз на команди з Харкова, Києва чи Сум – там грають люди з Гребінки, Конотопу, Кривого Рогу, які пройшли той дитячий етап. Зараз воно ще якось продовжує триматися, але я не бачу системної підтримки від Федерації футболу, від Держкомспорту, від Асоціації футзалу. Тому ці проблеми треба зараз якось вирішити або все це розпадеться.

Яка підтримка? Наприклад, як я робив коли був тренером збірної. Припустимо у Білій Церкві проходить етап Першої ліги. Я приїжджаю туди з «Біличанкою», знаходжу час піти в адміністрацію, зустрітися з мером, заступниками, начальниками управлінь і як тренер збірної хвалю їхню команду, розповідаю про перспективи жіночого футзалу, підказую що вони можуть зробити на місці, кого підтримати, у які змагання заявитися. Давав їм 1-2 гравців на якісь етапи змагань, проводив показові матчі з дорослою командою з чиновниками. «Ви побачите, що дівчата можуть грати, але ж підтримайте власну команду в такий спосіб». Цю роботу ніхто ніколи не бачив, але ми її робили постійно по всій Україні і потім навчили людей, які були з нами, робити те саме. Це давало результат. Колись у нас у Вищій лізі грало 10 команд, були Перша і навіть Друга ліга. Навіть юнацьку лігу свого часу запускали. Той, хто це робив, більш-менш міцно тримається на своєму рівні і це є осередки того жіночого футзалу, що не вмерли і ще будуть існувати, бо є сила інерції, але вони можуть почати буксувати. А так як в Іспанії стає не відразу. Треба час і колосальна робота.

Проте в певний момент зламається або сама структура, або тренер, який її очолює, чи керівник клубу. І вже є декілька прикладів: у Сумах була команда «Зоря», яка по суті зникла. Вони грали у Першій лізі, якось крутилися, але без підтримки закрилися і таких багато. Припинила свої виступи у вищій та першій лізі Гребінка . Велику організаційну  роботу треба проводити. Не знаю чи є люди, які цим будуть займатися, тому перспективи туманні.

Була надія, що збірна потягне за собою. Я став тренером збірної у 2007 році на громадських засадах: без ніяких оплат, без нічого, у свій вільний час, часто за свої гроші, на своїх зв’язках ми орендували зали для збірної, проводили збори не маючи фінансування ні від Держкомспорту, ні від Федерації. Інколи АФУ щось давало, дуже рідко, але частенько доводилося на своїх зв’язках: «Ось АФУ вам дасть стільки, а ви нам дайте, будь ласка, трошки більше годин у залі.» Я думав, що збірна потягне за собою і був такий момент, коли ми  у Бучі навіть провели збір молодіжної збірної, паралельно з національною. І люди повірили в те, що їхні діти теж можуть дорости до збірної і грати за неї, що до них є увага не для того, щоб висмикнути гравця з клубу, а дійсно щоб вони були представниками клубу у збірній. Коли був на зборах я навіть проводив таку політику і говорив: «Приїдьте додому, підіть до свого тренера, подякуйте за те, що були в збірній, за те, що він виростив вас до такого рівня.»  Хоча можна було робити так, як це робили з моїми дівчатами: «Ти наступного разу у збірну не приїдеш, якщо не будеш грати за ось ту команду. От підеш у Чернігів, значить будеш грати у збірній, а не підеш, то не будеш.» Ось такі маніпуляції. Ми такого не робили і сподівалися, що це все викличе жвавий інтерес до роботи в клубах. Плюс почався експериментальний чемпіонат світу і була якась надія. Але зараз я бачу, що людей  у збірну важко залучити. Я спілкувався з багатьма колегами і вони не бачать у збірній збірну, а лише засіб маніпулювати їхніми гравцями.
 

- Але ж нещодавно з’явилася дівоча збірна U-17. Можливо це допоможе у майбутньому?
- Юнацька олімпіада буде, але вона, ймовірно, пройде без нас. З такими умовами, в яких тренуються наші клуби і збірна в тому числі, ми туди мабуть не пройдемо. Я цікавився: знову  проводиться збір за день-два перед поїздкою, знову форму шукають в останній момент з чужого плеча – нічого не змінилося. Змінився тренер, але в роботі збірної нічого не змінилося. Тарас Олександрович (Шпичка – прим. авт.) - непоганий тренер і можливо він щось і зможе, але умови роботи у нього так само не змінилися. Знову ж таки, я знаю, що збірна їде на турнір без лікаря, без масажиста. Невже знову так можна? Мені здавалося це вже в минулому. Пам’ятаю, коли ми грали зі збірною Італії у Львові, то у складі їхньої делегації приїхало тільки тренерського штабу 12 чоловік. Якщо не помиляюся, то вони матч знімали з 5 різних камер. У нас умови роботи не міняються, тому результат навряд чи зміниться. Ну з’їздила збірна U-17 в Іспанію, але що ми можемо зробити проти іспанок і португалок? А виявляється, що вже і проти бельгійок нічого не можемо. Я зараз спостерігаю як прогресує той же угорський чемпіонат, то скоро і проти них нічого не зможемо зробити, і проти полячок - уже ж їздили і зіграли з їхньою національною командою дві гри. Зважаючи на те, що гравці збірної Польщі грають і у футбол, і у футзал. І вони змогли нашим чисто футзальним гравцям нав’язати боротьбу. Одну гру ми виграли, а одну програли (3:1 і 3:4 – прим. авт.). Я навіть знаю, що в Іспанію у збірній U-17 їздили гравці, котрі грають у футбол. Вже навіть з футболу беремо деяких гравців, але вони не будуть грати за футзальну збірну, а тільки за футбольну, бо там фінансування, збори, поїздки, турніри – там все.

- Якщо порівнювати рівень угорського і українського чемпіонату на теперішньому етапі, то який він?
- Думаю, що якщо взяти три найкращі українські команди і зіграти з чотирма найкращими угорським, то я навіть не знаю хто б став чемпіоном. Це при тому, що в Угорщині немає професіонального статусу у команд і навіть відсутній такий тренувальний процес як у нас. Візьмемо до прикладу нашого теперішнього чемпіона «ІМС-НУХТ». Як би вони не називалися, але це професіональна команда, яка тренується, але я не знаю як би вони там виступили.

- Чому, на вашу думку, кількість учасників Вищої ліги зменшилася до чотирьох?
- На певному етапі АФУ обрала неправильну схему проведення змагань. Ми відсікли дві команди, які грали до нового року, а потім виявилися непотрібні. Я агітував за те, щоб ці команди залишити і грати з ними. Нехай вони і слабкіші за інших, хай ми втратимо гроші і час, щоб поїхати з ними зіграти, але ми б не втратили команди. Прийняли систему, яка влаштувала інших людей, і ми втратили дві команди. Мій прогноз по суті справдився.
 

- Коли був відносно золотий час для жіночого футзалу України? 
- Думаю, що це десь період 2002-2005 рр., а потім наступний непоганий  у 2008-2012 рр. Хоча ми тоді легко вигравали чемпіонати, але сам період був доволі хорошим для жіночого футзалу України, бо у нас тоді пристойно почала грати збірна та й взагалі почала грати. Потім все пішло на спад. Може сам рівень чемпіонату був не надто високий, але на рівні збірних і клубних турнірів (в першу чергу «Біличанка-НПУ») ми давати гідний результат. «Біличанка-НПУ», наприклад, стала переможцем турніру в Римі «Roma Capitale» (2012 р.), вигравали міжнародний турнір в Угорщині у м. Мор, де були чемпіони  6 країн - це щось подібне до того, що нещодавно проводили у Іспанії, де виступав «ІМС-НУХТ». До того ж, у той період наші дівчата поїхали грати закордон: Аліна Горобець стала найкращим бомбардиром чемпіонату Росії, а Ірина Широка стала найкращим бомбардиром Кубка Росії. Це покоління, на жаль, відходить.

- Назвіть збірну «Біличанки» всіх часів.
- У мене завжди були непогані воротарі – Ірина Мельничук, Галина Гурська, Юлія Лясковська. Я б назвав цих трьох голкіперів. З польових гравців це звичайно Аліна Горобець, яка у 2009 році стала найкращим гравцем світу, Альона Глєбова, Галина Климчук, Ірина Широка, Тетяна Конаровська, дуже велику роль в останні роки в нашій команді відігравала і була її капітаном Катерина Малишко, свого часу багато забивала Юлія Форсюк, Алла Кривенко, яка зараз має прізвище Матвійчук, Катерин Шеремет, яка грала і у нас, і в Росії, дуже сильною нападницею була Альона Лук’яненко. З останніх та сама Ірина Дубицька, Ганна Шульга, яка багато забивала і часто ставала найкращим бомбардиром чемпіонату. Свого часу на високому рівні виступала Оксана Зайченко – вона була в перших складах. Так усіх і не згадаю. Взагалі якщо порахувати то через наш клуб мабуть пройшло декілька тисяч чоловік. Зараз наші дівчата грають і у Харкові, і у Києві, і в Угорщині, і в Іспанії, і гідно тримають марку «Біличанки».

Андрій Гулій, futsalua.org