БеларусьБеларусь-2019/20. Плей-офф. Две победы братьев Клочко в первых полуфинальных матчахЭкстра-лигаУ Черкасах влітку планують провести турнір серед команд Favbet Екстра-лігиЧехия«ЭРА-ПАК» переподписывает своих лидеровРоссияЭмиль Алиев: «Большой интерес к Высшей лиге сохраняется»Первая лига Сергій Задорожний залишив посаду тренера «Урагану-2-КФВ»ПортугалияРикардиньо: «Я мечтаю стать чемпионом мира и завершить карьеру в сборной»ИталияАльберто Рикер – главный тренер «Фелди Эболи»Эстония«СМСраха» під керівництвом Олександра Сорокіна – чемпіон Естонії-2020ИспанияБебе: «В июле я не сыграю в плей-офф, если не будет соглашения между «Интером» и «Джимби»ИспанияИманол Аррегуи: «Я вижу много проблем в проведении плей-офф как в июне, так и в июле»УкраинаТрансферы раздораРоссияИван Мельников: «Лин и Сими Сайотти помогут МФК КПРФ решить самые высокие задачи»Ассоциация футзала УкраиныВолодимир Гримайло: «Фінал чотирьох Кубка України буде зіграно восени, а на Першу лігу очікує реформування»Экстра-лигаХави Родригес возвращается в «Продэксим»ПольшаМарек Марцинковски: «Мне удалось завалить экзамен по правилам»РоссияАнатолий Бадретдинов: «Горд за ребят, горжусь проделанной работой!»ФранцияРоман Ярий – гість програми «Футбольні діалоги»РоссияЧемпионат России возобновится 1 августаЭкстра-лигаАндрій Федюк і Юрій Когут залишили «Ураган»ИспанияБатерия покидает «Картахену»

Дмитро Копій: «АФУ робить максимум з того, що можна зробити для футзалу»

Велике інтерв'ю про футзал з шеф-редактором сайту Champion.com.ua


Будь-який вид спорту наразі неможливо зробити популярним, якщо немає інформаційної складової. Футзал у цьому контексті – не виняток. Особливо якщо ми говоримо про український футзал. Тому, коли ми згадуємо про інформаційну складову футзалу в Україні, то одразу згадуємо сайт Sport.ua, який свого часу зробив відомий журналіст Дмитро Копій. Саме завдяки тим медіапродуктам, який робив Дмитро зі своїми однодумцями, багато хто дізнався про те, що в Україні є футзал, і що він має свої традиції та своїх легенд. Наразі Дмитро Копій є шеф-редактором сайту Champion.com.ua. Але багато хто його досі пам’ятає по сайту Sport.ua – перш за все, як фаната своєї справи, як людину, яка зробила серйозний поштовх для розвитку та популяризації футзалу саме серед уболівальників та представників ЗМІ.  

– Дмитре, з чого почалося твоє захоплення футзалом?
– В наш час не було штучних футбольних полів, а всі поля, на яких доводилося грати, були у ганебному стані, і часто доводилося змагатися не стільки з суперниками, скільки з «кочками» та ямками. Саме тому мені дуже сподобався критий манеж спорткомплексу ХАІ, в якому я навчався. Покриття там було гумове, щось схоже на тарафлекс, але рівне. Одного разу я зовсім випадково потрапив на справжній паркет харківського спорткомплексу «Каразінський». Не знаю, як так сталося, але футзальна збірна ХАІ десь загубилася, а тут якийсь чемпіонат з футзалу серед ВНЗ. Хлопці, з якими ми постійно перетиналися в манежі, запропонували зробити збірну з декількох команд різних факультетів і зіграти. Чому ні? Куди їдемо, у який формат футболу будемо грати, ми дізналися вже на місці. Те, що там буде паркет, і на ньому не можна буде грати у моїх бутсах без шипів на пластиковій підошві, я дізнався лише в залі. Але один з друзів запропонував китайські кеди на товстій підошві та на два розміри більше. Вибору не було. Першу гру ми виграли, другу зіграли внічию, а в третій нам попалася справжня футзальна команда, дуже зіграна і технічна. Після одного з чергових голів у наші ворота, я при розіграші з центру майданчику підхопив м’яч, обіграв усю команду, поклав воротаря і забив у порожні ворота. Що після того почалося! Чомусь весь зал, усі інші команди вирішили вболівати за більш слабку нашу команду, підтримувати нас. І ми ніби отримали крила і почали грати у свій футбол. Так, саме у футбол, а не футзал. Ми розігрували кутові як у великому футболі – робили подачі у карний майданчик. Саме таким чином я забив другий гол. Зал був у шоці, підтримка збільшилася, кожен обіграш суперника зривав овації, а в нас було декілька хлопців, які могли обіграти один в один. Тоді ми програли 3:7, але я забив ще один гол. Саме з цього турніру почалося моє захоплення футзалом.

Зараз дещо сумую, що не потрапив у збірну університету з футзалу. Так склалося, що перші два роки навчання віддав баскетболу, грав за збірну факультету, і навіть тренувався зі збірною університету. Тому, не потрапляв на очі тренера з футзалу. Але з часом це таки сталося. Ми прийшли на свій час у манеж, там була збірна разом з тренером, який запропонував зіграти проти них. Ми погодилися. Пам’ятаєте, у футболі є такий варіант обіграшу суперника, коли прокидаєш м’яч повз нього праворуч, а оббігаєш ліворуч? Зараз таке зустрінеш нечасто, а тоді це було дуже популярно. Так от, після того, як я зробив такий обіграш відразу з двома гравцями, до мене підійшов тренер і запитав, на якому я курсі. А це вже був четвертий. Тоді я побачив у його очах розчарування.

– Коли ти став шеф-редактором сайту Sport.ua, ти одразу почав активно просувати футзал чи все робив поступово?
– Це відбулося не відразу. На сайті спочатку працював лише один журналіст – Олександр Вєтчінкін, і йому потрібно було охопити головні футбольні події. Проте, саме завдяки йому я дізнався, що є футзальний турнір серед ЗМІ, організований Олексієм Солдатенком і Асоціацією «Журналістська ініціатива» (АЖІ). Спочатку я просто ходив на ігри, бо Олександр грав у турнірі, а потім, завдяки тому, що ми разом з Миколою Бринзою вчилися разом у ХАІ, мені вдалося напроситися у команду «Комсомольської правди», в якій Микола працював спортивним журналістом. Спочатку не особливо виділявся і не був основним гравцем команди, але коли купив нормальні зальні бутси від «Nike», усе змінилося, став гравцем «основи», і стало значно більше тягнути до футзалу. Тоді склад Sport.com.ua вже розширився, в нас з’явилися автори, і ми змогли зібрати свою команду і заявити на наступний сезон. Турнір був настільки захопливим та атмосферним, що ми дивилися всі ігри, знали кожного гравця, ретельно готувалися до кожної гри, вивчали суперників ще й за спеціальною газетою, яку випускали організатори, і навіть одного сезону робили її самі.

Вибачте, що прямо не відповів на запитання, але мій шлях до футзалу на Sport.com.ua був саме таким. Далі в мене був знайомий директор туристичної агенції Василь Маслов, з яким ми полюбляли годинами розмовляти про футбол, він розповідав про те, як відвідав найголовніші футбольні арени Європи, а я одного разу розповів про своє захоплення футзалом і турніром АЖІ. Тоді Маслов згадав про свого близького друга Василя Симонова, який має відношення до футзалу. Саме так це тоді звучало. Це тепер я вже знаю величезність постаті Симонова і його вкладу в розвиток українського футзалу. А тоді я про існуючий чемпіонат нічого не чув та навіть жодної команди не знав. Ми зустрілися з Симоновим, і він розповів про Анатолія Подвойського, який дуже хотів би писати про футзал. Ми зустрілися з Подвойським, але бюджету в проекті не було, а Анатолій хотів отримувати гроші за свою роботу. Він дуже потужно торгувався за оплату своєї роботи, бо є дуже принциповою людиною, і мені нічого не залишалося як піти на поступки. Так, я почав віддавати Анатолію 400 гривень на місяць зі своєї зарплати в 1300 гривень. Ось як футзал прийшов на тоді ще Sport.com.ua.
 

– За популярністю матеріали про футзал на сайті Sport.ua поступались лише футбольним оглядам. Чим можна пояснити такий феномен?
– Це можна пояснити системністю робити Подвойського. Він контролював кожну дрібницю, був завжди в курсі всього, що відбувається. Він дуже системна людина. Успіх футзального проекту на Sport.com.ua – це його заслуга. Звичайно, я теж допомагав, підтримував, розвивав проект, просував, але контентна частина була за Анатолієм. Ну, і важливо ще й те, що фактично не було конкуренції серед ЗМІ, футзалу мало хто приділяв увагу, і точно ніколи не приділяв стільки уваги, скільки ми. Але, звичайно, футзальна аудиторія не така велика, як хотілося б. У середньому на місяць футзал на Sport.com.ua читали близько 50 000 людей за місяць, а під час «мундіалів» або Євро – до 150 000 людей за місяць.

– Довгий час сайт Sport.ua, який ти очолював, був фактично єдиним джерелом інформації про український та світовий футзал. Чому, на твою думку, інші ЗМІ не популяризували футзал так широко та масштабно?
– На таку популяризацію, на висвітлення футзалу в таких об’ємах потрібні гроші. Ми їх знаходили у двох місцях – інвестували власні гроші проекту + домовлялися з командами про підтримку. Для команд це були смішні гроші, але й ті доводилося випрошувати. Це – перше. Друге – потрібні системні люди, які можуть робити контент. А таких людей в Україні одиниці. Третє – потрібна платформа. У нас всі ці фактори зійшлися, тому і вийшов найпотужніший за всю історію українського футзалу проект. Пам’ятаю навіть, як Геннадій Лисенчук, коли був президентом АМФУ, у своєму звіті за черговий період керівництва записав нашу роботу до своїх успіхів на посаді. Було дуже смішно.

– На Sport.ua висвітлювались різноманітні аматорські футзальні турніри, зокрема київська Футзальна Прем’єр-ліга, Київська футзальна ліга, харківський Кубок ФК «Універ» та Кубок Харківської АЖІ. Наскільки цікаво було читачам читати про такі аматорські турніри?
– Не можна говорити лише про цікавість читачів до цих турнірів. У нас було декілька цілей. Перша – щоб учасники турнірів мали можливість прочитати про себе на потужному сайті, а не на маленькому сайті турніру. Друге – ми таким чином збільшували аудиторію саме Sport.ua, бо прив’язували до сайту величезну аудиторію фанатів футболу. Третє – ми збирали в одному місці дуже багато контенту і дуже потужно з ним працювали. Четверте – ми рекламували ці турніри для широкої аудиторії. П’яте – часто у футболі не було подій, тому аматорські футзальні турніри заповнювали порожнечу в інформаційному просторі. 
 

Дмитро Копій під час турніру пам’яті Сергія Панасюка

– Кому належала ініціатива створення передачі «Viva футзал»?
– Це був дуже прикольний проект. Я пам’ятаю, що тоді склалося багато різних обставин. Я помітив, що фактично в кожному місті, в якому є футзальна команда, виходять сюжети регіональних телекомпаній про домашні матчі. Потім я дізнався, що для створення програми не потрібні 25 людей, все це можна зробити невеличкими потужностями. Ми знайшли гроші на програму, зв’язалися зі всіма регіональними бригадами телевізійників і зробили програму. Це було простіше, ніж здається з боку. Але це було кайфово, я тоді отримував велике задоволення від того, що ми створили. На той момент ще фактично не було трансляцій матчів, а ми давали відео майже всіх голів!

– Чи можна вважати, що цей футзальний відеопродукт, який створювала редакція Sport.ua, був першою спробою зробити якісну передачу про український футзал?
– Ми не знали, як це робиться, ми робили перші телевізійні кроки, ми хотіли зібрати в одній програмі відеоконтент про ігри, бо трансляцій на той момент фактично не було, а читати текстові трансляції, звичайно, прикольно, проте відео фрагментів, голів, спірних епізодів – це було саме те, чого дуже сильно не вистачало на той момент.

– Ти деякий час був віце-президентом Федерації футзалу Києва. Як ти опинився на такій посаді?
– Коли я переїхав до Києва, то тут знайшов, де бігати у футзал. Ми грали у залі якогось ПТУ на Борщагівці. Туди мене запросили читачі Sport.ua. Спочатку просто грали, потім організували міні-турнір, а потім хлопці з однієї з команд запросили до участі у Бізнес-лізі. Я зіграв сезон за «Бауер-Альтіс». Але я не зрозумів формату 5 в полі. Обігруєш одного-другого, перед тобою звідкись з’являється третій, обігруєш його, але там ще двоє, включаючи воротаря. Нема простору, гра стає надто контактною, надто травматичною, з великою кількістю боротьби, браку. Фактично нема тактики, тільки «бий-біжи». Тактично грають лише команди високого рівня, але й там більше схоже на біготню. Саме тоді вирішив створити власний футзальний турнір у Києві. Звернувся до Подвойського і запропонував йому зробити це разом. Шукали зали, знайшли ІнФіз, він ідеально підходив для такого турніру. Виходів на зал не було, тому звернулися до президента АМФУ по допомогу, бо він тоді був не тільки президентом АМФУ, а ще й викладачем на кафедрі ІнФізу. Лисенчук запросив 3000 доларів за посередницькі послуги, і на тому ідея заглухла.

Але потім Андрій Нікітін познайомив мене з Леонідом Матьковим, президентом Федерації футзалу Києва. Саме тоді я зрозумів яке свавілля коїться зі спортом у нашій країні. По-перше – і це дуже важлива проблема – у нас немає вертикалі управління футзалом. Федерація футзалу Києва підпорядковується Асоціації міні-футболу України і… Федерації футболу Києва. Тобто, одночасно є два керівних органи. Це всюди так. Патова ситуація. По-друге – щоб стати колективним членом Федерації футболу Києва, потрібно підписати договір. Саме з цим ми на той момент зіткнулися – Федерація футболу Києва не хоче підписувати договір. А без договору Федерація футзалу Києва не може проводити чемпіонат Києва з футзалу. І знаєте, що робить Федерація футболу Києва? Проводить чемпіонат Києва… у Броварах. Вдумайтесь! Чемпіонат Києва у Броварах! І ще вимагає якийсь незрозумілий внесок в 10000 гривень незрозуміло за що. Нема внеску, нема договору на колективне членство, нема прав на проведення чемпіонату Києва з футзалу.

Саме через неможливість проводити чемпіонат Києва ми с Матьковим запустили Футзальну Прем’єр-лігу. В нас вийшов сплав молодості і досвіду, де досвід відповідав за спортивну складову змагань, а молодість – за піар, рекламу і висвітлювання турніру.

Ми першими заклали стандарти висвітлення аматорських турнірів – текстові огляди кожного матчу, фото і відеоогляди поєдинків. Такого раніше не було. Більше того, такого не було ще в професіональному футзалі. Саме тому багатьом запам’яталася наша робота. 
 

Олексій Січкар та Олександр Мельников готуються взяти інтерв’ю у Дмитра Копія

– Що можеш згадати про своє перебування на посаді віце-президента ФФзК?
– Це був дуже цікавий час. Роботи було дуже багато. Ми робили не тільки турнір, ми створювали атмосферу, проводили нагородження у нічному клубі «Бінго», де були й розважальні моменти – ми безкоштовно накривали столи з напоями, проводили турніри з покеру, розіграші призів, концерти, які багато людей запам’ятали на все життя. Чи було таке колись у професіональному футзалі? Не впевнений.

– Чи можна сказати, що ФПЛ тоді була практично на рівні чемпіонату України серед команд Першої ліги?
– Мені дуже складно оцінювати спортивний рівень команд, бо тоді не було можливості порівняти професіональні команди з аматорськими. Декілька років тому ми бачили перемоги київських аматорських команд у Кубку України. Це було круто.

– Перехід від Футзальної Прем’єр-ліги до Київської футзальної ліги – як він відбувався?
– Турнір набирав оберти, кількість команд зростала, ми задали нові стандарти як спортивної складової, бо залучали найкращих київських арбітрів, налагодили всі організаційні процеси, так само і медійну складову, що дуже подобалося нашим командам. Проте, у Києві були й інші футзальні турніри, хоча й невеличкі. А так як ми фактично були Федерацією футзалу Києва, ми хотіли, щоб інші турніри відповідали таким стандартам, щоб футзал у Києві був якісним, хотіли підняти весь футзал на новий рівень. Ми йшли на контакт з іншими турнірами, вчили, показували як можна підняти футзал, показували наші напрацювання. Ми таким чином дали поштовх для розвитку київського футзалу. З деякими турнірами та їх організаторами ми спілкувалися дуже щільно, і в якийсь момент стало питання об’єднання з Київською футзальною лігою. Ми об’єдналися, і все ніби було добре. Проте в якийсь момент я відчув, що тепер є люди, які можуть робити те, що робив я, до того ж на Sport.ua стало набагато більше роботи, тому я поступово відійшов від справ. 
 

Володимир Крупчук сказав, що чемпіонат Львова був і зараз залишається дуже сильним, а Львів є Меккою українського футзалу. А який аматорський чемпіонат ти вважаєш найсильнішим, і яке українське місто, на твою думку, найбільш футзальне?
– Я б не порівнював міста за якимось таким фактором типу найбільш футзальне місто. Я просто радію від того, що у Харкові, Львові, Києві та інших містах є неймовірна кількість команд. Хотілося б, щоб ще й залів ставало більше, якісних залів.

– Ти є ініціатором та фактично організатором футзального турніру серед журналістів «Media Cup». Як тобі прийшла така ідея – об’єднати всіх журналістів Києва на футзальному майданчику?
– Це не моя ідея, це ідея Сергія Болотнікова, який зараз є ведучим YouTube-програми «ТаТоТаке». Він знав, що я можу організувати турнір, знайти зал, що в мене є зв’язки з медійними виданнями. Тому, перші турніри ми організовували разом. Причому, головним принципом організації турніру була відсутність спонсорів. Ми хотіли зробити повністю незалежний турнір. Хоча в мене були можливості знайти спонсорів. Але так вирішили, так і було.

– Деякий час ти працював керівником пресслужби Асоціації футзалу України. Розкажи про цей досвід. Як тобі працювалося з Сергієм Владиком?
– Почнемо з того, що я працював керівником з інформаційної політики, тобто я відповідав не тільки за створення пресслужби, а займався багатьма речами – піаром, соцмережами, каналом на YouTube, трансляціями, впровадженням нових стандартів трансляцій, розповсюдженням трансляцій збірної і навіть організацією заходів. Мені дуже хотілося поділитися своїми знаннями та вміннями з українським футзалом, а також отримати досвід з організації міжнародних івентів.

Я йшов до АФУ, бо в мене були спільні з президентом АФУ Сергієм Владиком погляди на розвиток футзалу. Він людина, яка дійсно віддається цій грі та робить максимум можливого для розвитку футзалу в Україні. Він людина, яка вкладає власні гроші в розвиток футзалу. Скажу більше, АФУ робить максимум з того, що можна зробити для футзалу. Так, звичайно, можна робити набагато більше, але для цього потрібні гроші та люди. А людей і грошей замало. Я отримував в АФУ 9000 гривень на місяць, і це була найбільша зарплата в асоціації.

Як ви знаєте, Асоціація футзалу України виступила організатором двох міжнародних матчів Україна – Іспанія у київському Палаці спорту, фактично після яких я й залишив АФУ. Так співпало, що 27-28 січня у іспанців було вікно, і при цьому був вільний Палац спорту. Офіційне підтвердження іспанці надали 28 грудня. Тобто, фактично в нас був місяць на організацію матчів. А якщо взяти до уваги, що підтвердження прийшло перед Новим роком на свята, а після Нового року в нас майже ніхто не працює два тижні, то часу в нас було значно менше, ніж місяць.

На мене тоді впало дуже багато обов’язків: я відповідав за роботу табло на кубі, готував ролики спонсорів для LED-панелей, розробляв алгоритм їх показу, бо для різних спонсорів повинна бути різна частота показів, підбирав музику, керував встановленням аудіо-системи, керував ді-джеєм за пультом, проводив акредитацію журналістів (на матчі акредитувалися 82 журналісти) і організував їх роботу, стільці, столи, бо в Палаці спорту нема зручних місць для журналістів (нема навіть розеток, довелося приносити власні подовжувачі), готував та розповсюджував прес-реліз про матчі, був головним редактором програмки на матч, шукав авторів, планував контент, вичитував кожну статтю, відповідав про розповсюдження програмки в залі та власноруч роздавав її глядачам, проводив постійну анонсуючу роботу в соцмережах, закликав купувати квитки, відвідав шість радіостанцій, де промотував наш івент, готував різноманітний контент для сайту, допомагав усім журналістам з анонсами матчів, шукав ведучого і готував для нього тексти (тут, як ви пам’ятаєте, вийшов епік-фейл, визнаю), організовував трансляцію разом з каналом «XSPORT», планував розміщення камер, брав участь у розробці сценарію, керував фотографом, бо хотілося отримати класні фото нашого флешмобу, керував людьми, які три години розкладали 6000 картонок для нашого флешмобу, керував нарізкою відео, ми у «Фейсбуці» викладали голи ще під час матчу. І ще багато різних дрібних справ. Результат вийшов чудовий – ми продали багато квитків, перший матч відвідали 5200 глядачів, другий – 4800. І це майже повний Палац спорту! Проте, таке фізичне та психологічне навантаження мене дуже виснажило. Десь місяць я намагався оговтатися, та коли зрозумів, що незабором буде схожий івент, але вже з офіційними матчами, я пішов з АФУ. Пішов зі скандалом, бо вони не хотіли мене відпускати.

Як працювалося з Владиком? Якщо чесно, дуже складно, бо він є максималістом, він така людина, яка намагається контролювати кожну дрібницю, йому тяжко довіритися людині, особливо в тих речах, на яких він розуміється менше мене. Це також було тим фактором, через який я пішов. 
 

Дмитро Копій перед матчем між збірними України та Іспанії

– У сезоні 2015/2016 р. р. ти робив цікаві відео про перебіг Всеукраїнського фіналу Аматорської футзальної ліги у Житомирі, «Фінал чотирьох» Кубку України у Харкові тощо. До тебе таких цікавих відео саме у такому форматі, застосовуючи камеру «GoPro», фактично ніхто не робив. Відчуваєш себе новатором у цьому контексті?
– Коли я це робив, я навіть не знав, як це називається. Просто вийшло так, що президент Федерації петанку України Василь Леськів дав мені камеру «GoPro» для тестів, мені дуже хотілося зняти голи з воріт у форматі «slow motion». Але я вирішив спробувати зробити ще і власні репортажі, і вони вийшли доволі цікавими. Проте, щоб отримати максимальний успіх, треба було продовжувати робити нові й нові відео, саме так це працює на YouTube. А я як раз пішов працювати в АФУ, тому на власні репортажі вже не було часу.

– Знаю, що ти також і коментував футзал деякий час. Зокрема, матчі згаданого вище Всеукраїнського фіналу АФЛУ, а також поєдинки «Фіналу чотирьох» чемпіонату України серед закладів Вищої освіти, який проходив у Сумах. Які відчуття у тебе були перед тим, як ти вперше сів коментувати футзал?
– А також матч за Суперкубок для телеканалу «XSPORT» разом з Олександром Тингаєвим і багато матчів чемпіонату Києва. Це був цікавий досвід, мені дуже подобалося, і, судячи з відгуків, мої коментарі подобалися глядачам. Мої коментарі завжди були інтерактивними, я спілкувався з глядачами, відповідав по ходу матчів на їх запитання, відповідав на репліки. Це було в кайф.

– Окрім того, що ти багато часу присвятив футзалу як журналіст, коментатор та журналіст, ти ще й сам граєш у футзал. Чому обрав саме його, а не футбол?
– Так не можна сказати, що я вибрав тільки футзал. Я грав і у великий футбол, грав за збірну України серед журналістів, навіть на міжнародних турнірах в Польщі, багато років грав за футбольну аматорську команду – «Світло на Сході» (СНВ), зараз граю за ФК «Київ».

– Серед твоїх досягнень у футзалі – звання найкращого бомбардира київської Автоліги за всю історію. Скільки сезонів ти вже відіграв у Автолізі?
– Якщо чесно, не знаю скільки сезонів, але знаю, що зіграв більше 120 матчів. Так, я досі найкращий бомбардир ліги, маю в своєму активі 122 забитих голи, проте такої номінації як найкращий бомбардир за всю історію, нема, є Клуб бомбардирів Автоліги імені Дмитра Копія. Тобто, я першим за історію Автоліги забив 100 м’ячів. До клубу нещодавно приєднався ще Микола Вологдін. 
 

Дмитро Копій у складі команди Автоліги «Getz»


Дмитро Копій у склазі команди зірок Автоліги

– Також ти грав за команду Sport.ua в одному з дивізіонів Футзальної Прем’єр-ліги. Був такий епізод, що ти став найкращим бомбардиром чемпіонату, але чомусь хотів, щоб тебе обійшов твій найближчий переслідувач у списку бомбардирів. Чому в тебе було таке бажання?
– Тоді все ж таки найкращим бомбардиром став я, але я хотів, щоб найкращим був хтось з гравців ліги, а не організатор турніру. 

– Зараз ти є шеф-редактором сайту Champion.com.ua. Футзал на цьому сайті посідає таке провідне місце, як і колись на Sport.ua?
– На жаль, ні. Поки що не має тих можливостей, які були на Sport.ua, ми не можемо запросити до нас Подвойського, але ми постійно даємо інформацію про футзал.
 

Дмитро Копій під час виступів за команду Sport.ua

– Що ти можеш сказати про нинішній український футзал? Як він змінився з тих часів, коли ти почав його активно популяризувати на Sport.ua?
– Я вважаю, що український футзал вбив Геннадій Лисенчук, саме через нього з футзалу пішов футзальний «Шахтар» та багато інших команд. Зникла Друга ліга, зникла Перша ліга, у «Вишці» залишилося лише сім команд! Сергієві Владику фактично довелося все починати з нуля. Був помітний прогрес в Екстра-лізі, з’явилася Перша ліга, були масштабні проекти від віце-президента АФУ Вадима Каганова – Аматорська футзальна ліга України, Шкільна футзальна ліга. Але зараз наш футзал доволі низького рівня, це помітно за суттєвим падінням України у футзальному рейтингу. Падіння, в першу чергу, пов’язане з війною на Донбасі та з економічним станом у країні, і, по-друге, з тим, що команди в переважній більшості не хочуть розвивати футзал. Точніше сказати – не вміють, і дуже боляче від того, що навіть не хочуть вчитися. Про що казати, якщо в більшості команд нема стратегії розвитку хоча б на пару років вперед, не кажучи вже про спортивний маркетинг. Коли працював у АФУ, постійно стикався з цією проблемою. Але це окрема тема для розмови.

Джерело  Артем ТЕРЕНТЬЄВ, «5х5»
Фото Ігоря Супкарьова та з особистого архіву Дмитра Копія

Похожие Новости

Комментарии:

Вы должны быть зарегистрированы чтобы оставлять комментарии. Авторизуйтесь под существующим аккаунтом или создайте новый.

Futsalua © 2018 Проект разработан командой Futsal Ukraine. Все права защищены.