Голкіпер білоруського «Вітена» (Орша) Максим Лисенко в другій частині інтерв’ю розповів нам про оренду в «Спортлідері+», екзотичний вояж в Казахстан, період в «Дорожнику» і пенальті.

Перша частина - Максим Лисенко: «В Португалії автобус здав назад. Ривкін сказав, що на ньому ми більше не поїдемо»

Третя частина - Максим Лисенко: «Після покеру називав Безуса Паркінсоном»

«Не розумію, чому «Локомотив» не дозволяв грати проти них»

– Згідно умов орендної угоди зі «Спортлідером+» ви не мали права грати проти «Локомотива». Як ви вважаєте, це правильно чи ні?
– Я не бачу серйозних причин, щоб не грати і не розумію цього. Дуже хотів зіграти у півфіналі Кубка України 2013/14 проти «Локомотива». Фінал чотирьох проводили в Черкасах, що не так далеко від мого дому, і на гру приїхав мій батько. 
В день гри я зателефонував Євгену Семеновичу Ривкіну і запитав чи можна мені зіграти. Він сказав, щоб я дізнався думку президента «залізничників» Сергія Володимировича Крилова. Я набрав його і почув, що все вирішує Євген Семенович. Передзвонюю йому, а він не бере слухавку. І до матчу так і не відповів. На самій грі я не став питати, бо і так все зрозумів. Негарно вийшло з його боку…

Та й у фінальній серії плей-оф чемпіонату 2014/15 хотілося показати себе. Серія закінчилася 0:3, з дуже великою різницею м'ячів (0:3, 3:10, 0:6 – прим. авт.). «Локомотив» був сильнішим на голову. Не думаю, що я міг би завадити харків’янам стати чемпіоном. І чому б не дати мені зіграти? 

Якщо у когось є серйозні аргументи за те, що б не грати орендованим гравцям, я з цікавістю їх вислухаю.

– 2014 рік для вас видався доволі успішним: перемоги у складі «Спортлідера+» в Кубку Львівщини і Кубку Свободи, плюс приз найкращому воротарю останнього. Та й загалом непоганий сезон до того. Але ви й у наступному сезоні продовжили виступати у хмельницькій команді. З чим це пов’язано?
– Пам'ятаю, що на Кубку Львівщини нам дали ящик львівського пива, а ось сам турнір не особливо пригадую (посміхається). Якихось інших пропозицій мені не надходило, може вони були у керівництва, але не у мене. А в самому «Локомотиві» продовжували виступати Іваняк і Литвиненко.
 

– Що, на вашу думку, стало причиною того, що «Спортлідер+» з останнього місця в наступному сезоні здійснив стрімкий ривок до віце-чемпіонства?
– Змінився тренер, малюнок гри, зберегли кістяк команди і прийшло пару хороших виконавців. Дмитро Калуков і Олексій Фетько видали відмінний сезон і були викликані до складу збірної.

І, звичайно, фінансова криза в країні позначилася на провідних командах. Багато хороших гравців поїхало закордон у пошуках кращих фінансових умов, пішли легіонери. Усі «вершки» були зібрані в одній команді – «Локомотиві», який можна сказати являв собою збірну України.

– В сезоні 2015/16 ви потрапили у збірну 16 туру. Ви взагалі могли повірити, що після 7 пропущених м’ячів вас туди включать і що подумали, коли про це дізналися?
– Це ми тоді грали з «Лукасом» в Кременчуці і вийшла весела гра («Спортлідер+» переміг з рахунком 8:7 – прим. авт.). Першим цю новину дізнався мій батько і сказав мені про це. Я думав, що він жартує (посміхається). Потім сам глянув і дійсно – правда. Не те щоб я «привозив» і був винен в якихось пропущених голах, але м'ячі два відбивати потрібно було. В тому сезоні ми багато забивали, але і пропускали не мало.

– Після закінчення оренди в «Соколі» ви розсталися з «Локомотивом». Це стало для вас несподіванкою чи ні?
– Під кінець чемпіонату вже ходили чутки, що в «Локо» перейде Юрій Савенко, але все-таки це стало певною несподіванкою.
 

– Де ви продовжили свою кар’єру після цього? Судячи з даних УАФ десь в Угорщині, але я не зміг з’ясувати де саме. 
– Я міг продовжити кар’єру в Угорщині в «Дьйорі», але не вдалося швидко оформити документи і у них вже починався чемпіонат. Обставини так склалися, що трансферне вікно наближалося до закриття, і більшість команд була укомплектована.
Тож я поїхав працювати в Казахстан і паралельно грав в футбол і майже у футзал (посміхається). Грали на штучному газоні на пів поля з футзальними воротами і м'ячем п’ятіркою. Був там з Віктором Цоєм.

– Що ж це за чемпіонат такий був? Якісь аматори?
– Аматорський футбол, щось схоже на Бізнес Лігу.

– Як вас взагалі туди занесло? 
– Віктор Цой поїхав туди по роботі і знайшов команду, за яку ми й грали. Я ще трохи підробляв у нього на роботі.

– Що ж це за робота така була?
– Віктор Цой там працював ніби як в магазині на дивані. Він був начальником, а я трохи допомагав йому на складі, розвантажував товар, сортував продукцію.
 

 «Вдвічі приємніше вигравати, коли ти аутсайдер»

– Як на вашому шляху з’явився «Дорожник»?
– В Казахстані закінчився чемпіонат і відкрилося зимове трансферне вікно. Я шукав команду, питав у друзів. Спочатку вийшов на «ЦКК», а вже потім  зі мною зв'язався «Дорожник». Знав, що в першому колі там були друзі з Кременчука, але після його завершення вони поїхали. Трохи їх розпитав про все. Сильного оптимізму вони мені не навіяли, але все ж я вирішив погодитися.
 

– А що занепокоїло? І чому тоді ви таки прийняли цю пропозицію?
– Цікавився як складаються справи з фінансами, чи постійно йдуть виплати, яке житло, де тренуються. Хотів приїхати зі своєю дівчиною, зараз вже дружиною, але сказали, що не можна. Перші півроку був без неї, а на наступний сезон вже домовився.

З фінансами теж було нестабільно. Зал – караул: довжина – метрів 25, а ширина приблизно метрів 15. Тільки одне тренування проводилося в стандартному залі.

Оскільки я переходив в зимове трансферне вікно, то краще варіантів і не було. Раніше «Дорожник» був флагманом білоруського футзалу, тож сподівався, що може все повернеться.

– Під час ваших виступів «Дорожник» іноді вистрілював, як от з 5 місцем в чемпіонаті і Кубком в сезоні 2016/17. Також крізь команду пройшло багато українців. Що взагалі з себе представляв мінський клуб на той час?
– Перейшов я перед стартом другого кола. Команда на 12 очок відставала від зони плей-оф і потрапити туди так і не вдалося. Зі мною ще були Сергій Якунін і Віктор Кравцов. А вже наступного сезону вдалося виграти Кубок, а після того і Суперкубок.

Команда була зібрана переважного з футзалістів, які вже пограли, деякі з них ще й паралельно працювали. Тренувалися три дні на тиждень, а на четвертий день була гра. Тренувань мені, звичайно, не  вистачало. Були проблеми з фінансуванням. Жив разом з Сергієм Якуніним в гуртожитку. Особливих зірок з неба не хапали, але все ж було краще, ніж в Казахстані.
 

– У січні 2017 року ви забили надважливий гол у півфіналі Кубка Білорусі. Він облетів ледь не усі українські футбольні сайти. Після цього не було такого, що ви на наступний ранок прокинулися відомим? Якось відчули, що власна популярність зросла?
– Наступний ранок я ще зустрів в поїзді Гомель-Мінськ. У нас зламався автобус і довелося їхати потягом. Весела історія вийшла (посміхається). 

Партнер по команді Сашко Білий сказав, що мій гол «розриває» всі сайти (посміхається). Я не повірив, а він мені показав, що вже по 20 тисяч переглядів на різних веб-ресурсах. Я посміхнувся та й все.

Ніякої особливої суперпопулярності не було, мене ж і так загалом знали. При зустрічі може знайомі або якісь уболівальники говорили «ну ти й забив».

Приємніше було тоді виграти Кубок. Я його запам'ятаю назавжди. Ми були аутсайдерами відносно інших команд, а вигравати в такому статусі вдвічі приємніше.
 

– Ви стали героєм післяматчевої серії пенальті Суперкубку Білорусі-2017, парирувавши удар свого співвітчизника Михайла Грицини. Можна сказати, що пенальті ваш «коник»?
– Я тоді відіграв хороший матч, а відбити один пенальті з семи – це не героїзм. Хоча я тоді стояв на трьох ударах, так що це не найгірший показник по відбиванню. У серії пенальті я якось і не переживав, був певний спокій і відчуття, що виграємо. Не те що б це мій коник, але відбиваю шестиметрові я непогано.

Далі буде

Андрій Гулій, futsalua.org