У рубриці «Історії найкращих» футзалістка із чималим досвідом кар’єри за кордоном, яка нещодавно повернулась в Україну та вже встигла зіграти за харківську «Теслу-ЗХО» Марія Васковець.
Спортсменка розповіла про тривалий досвід виступів у чемпіонаті Угорщини, команду із Коцюбинського, яка виховала у дівчині футзалістку, пріоритетну спортивну ціль та роботу під керівництвом найкращої футзалістки світу.
Про досвід гри закордоном та враження від колективу
– Розкажіть про перші кроки у футзалі.
– Коли мені було вісім років почала займатись футзалом у «Біличанці». Після школи вступила в університет ім. Драгоманова. Продовжувала грати за «Біличанку» у Вищій та Першій лігах, а також за університетську команду. Коли закінчила ЗВО за рік поїхала до Угорщини, де спробувала свої сили у трьох клубах. Нещодавно повернулась в Україну та встигла дебютувати у складі «Тесли-ЗХО».
– Ви пограли закордоном. Розкажіть більше про цей етап у кар’єрі.
– Завдяки тренеру «Біличанки» Володимиру Колоку вперше поїхала спробувати свої сили в угорському чемпіонаті. На той час він вже рік тренував команду, де грали також і українські футзалістки. Дехто із гравчинь захотів змінити щось у свої кар’єрі, хтось вибув через травму. Тоді Володимир Васильович запропонував мені та дівчатам поїхати і спробувати себе у цьому чемпіонаті. Близько року грали за команду «Толна», яка змагалась у Вищій лізі. Згодом почались зміни у тренерському складі, тому ми не дограли сезон. Особисто я покинула розташування команди за тиждень до матчів у Фіналі чотирьох. Клуб без нас став переможцем, тому я офіційно теж вважаюсь володаркою кубка.
Переглянути цей допис в Instagram⚪️⚫️
– Чи не хотіли залишитись до фінального поєдинку та поборотись за кубок?
– Керівництво не виконувало тих умов, які були нам обіцяні. У всьому змінилось відношення до нас. Тривалий відрізок часу грала через те, що там був наш тренер. Коли у тренерському кріслі з’явився новий наставник, вирішила, що настав час поїхати додому. Коли поверталась на Батьківщину, мені зателефонували із іншого угорського клубу «Agenta Girls» (Сексард). У клубі зазначили, що плануються створити амбіційну команду із хорошим тренувальним процесом, зійшлись до думки, що через рік могла б спробувати себе там. Додам, що клуб має гарну спортивну базу та майданчик. Після домовленості з керівництвом дізналась, що Аня Шульга, Юля Ярова та Іра Мельничук теж були запрошені, тому у серпні поїхали у Сексард вже всі разом.
– Чи посприяла звістка про перехід у «Agenta girls» інших українських футзалісток Вашій позитивній відповіді на це запрошення?
– Коли ми перший раз розмовляли, тоді гадки не мала, що дівчата теж там будуть грати. Мене зацікавила пропозиція, знала, що наставник – амбіційна людина, мене чекатимуть гарні умови. Було не проти залишитись ще на рік в Угорщині. Вважала, що ще не все побачила, не показала повністю свою гру. Розмовляла щодо цього клубу із Володимиром Васильовичем, який теж переходив у цю команду. На той час, він перебував в Угорщині, бачив умови та міг мені порадити, як краще вчинити у цій ситуації. Коли прийняла рішення спробувати свої сили у Сексарді, дізналась, що їду туди не одна серед українок. Тому ця звістка не стала для мого рішення якимось фактором. У складі команди ми з дівчатами не змогли позмагатись за кубок Угорщини, а от у чемпіонаті здобули бронзові нагороди.
– Що можете сказати про перебування в угорському клубі DEAC?
– Коли чемпіонат підійшов до завершення, мені написала тренерка із DEAC та запропонувала перейти у розташування її клубу. Додам, що раніше із нею разом грали в «Толні». Команда на той момент вже існувала, але коли наставницею стала саме вона, склад клубу дещо змінився. Одразу не змогла дати відповідь на її пропозицію. Не знала, як складеться доля у Сексарді. Коли дізналась, що тих умов, які мені хотілось не буде, почала розмовляти про перехід у Дебрецен.
Переглянути цей допис в Instagram
– Чи не було ризиковано їхати у таку оновлену команду?
– Знала, що буде нелегко. На той момент команда була молода, недосвідчена, яка посіла найвищу сходинку у турнірній таблиці Першої ліги та вийшла у Вищу лігу. Мені потрібно було брати лідерські якості на себе через те, що у мене вже був досвід поєдинків на найвищому угорському рівні. Але була готова до такого цікавого виклику.
– Яке враження склалось від команди?
– Колектив був дуже гарним, легко знайшли спільну мову із дівчатами. Часто ставались кумедні випадки через мовний бар’єр.
– Чому ж період у цьому клубі став для Вас не досить тривалим?
– Трохи не зійшлись у поглядах із тренеркою щодо тренувального процесу. Відчувала, що можу ще більше вирости у професійному плані. Відверто кажучи, взимку у мене не було планів змінювати команду. Але, коли приїхала додому у відпустку, отримала запрошення від президента харківської «Тесли-ЗХО». До цього, вже кілька разів мені надходила пропозиція від харків’ян, але завжди надавала перевагу угорським варіантам. Тоді ж зрозуміла, що хочу вже повернутись у рідну країну, спробувати свої сили в українській Вищій лізі. Із угорського чемпіонату взяла все, що могла для свого розвитку.
– Чому пріоритет вибору команди зупинявся на користь клубів із Угорщини, а не України?
– На той час подобалась Угорщина, було цікаво спробувати свої сили там. Вважала, що повернутись в Україну можна завжди, а от пропозиції із-за кордону не так часто бувають.
– Як працювалось під наставництвом колишньої напарниці по команді? Чи вдавалось сприймати її настанови, як тренерки?
– Коли тільки приїхала у Дебрецен у нас була особиста розмова. Як професіонал, я повинна була приймати усі завдання та втілювати їх у життя. Тоді вона виконувала функції тренерки, яка грала. Іноді, це ставало великою проблемою, особливо у складних поєдинках. Змінюватись, змінювати дівчат у ході матчу, це нелегко. Коли я була не згодна з її тренерською настановою, завжди могла звернутись до неї, щоб отримати відповідь на свої запитання.
– Що було найважче в Угорщині?
– Відсутність рідних, які були б поруч зі мною.
– Який Ваш найбільший страх, як футзалістки?
– Мабуть, це травма, після якої ти не зможеш більше професійного займатись футзалом. На щастя, така тема мені несильно знайома, оскільки, серйозних пошкоджень у мене ніколи не було. Захоплююсь людьми, які попри складні проблеми зі здоров’ям повертаються у великий спорт. Вони – герої. Мабуть, у моєму житті не зустрічались люди, які не змогли взагалі повернутись у футзал. Чимало людей, які не мають бажання відновлювати кар’єру, але це їхнє рішення. Якщо ти дійсно цим живеш, то обов’язково знайдеш місце, яке безпосередньо пов’язане із улюбленим видом спорту.
– Були думки, що хотіли залишити футзал?
– Вперше мені таке спало на думку, коли відбувся розпад «Біличанки». Попри те, що це була спільна думка, для дівчат це стало великим ударом. На той момент багато хто розмірковував про те, щоб спробувати себе у іншій роботі, без футзалу. У мене теж виникала така думка. Втім, мені чогось не вистачало у житті, не була готова повністю завершити кар’єру. Згодом, коли Аліна Горобець збирала команду для Першої ліги, я повернулась та сказала, що де б себе не спробувала, серце все одно повертає мене до футзалу.
Про відродження легендарної команди у мріях та психологію футзалісток
– Чи реальна така думка, що «Біличанка» могла б у майбутньому відродитись, як команда?
– Повернення «Біличанки» – мрія багатьох, це була легендарна команда. Цей клуб – моя друга сім’я. Пощастило, що застала цей гарний час, коли ми були чемпіонами, володарями кубка. Деякі дівчата із тодішнього складу команди із Коцюбинського є лідерами теперішнього чемпіонату. Не секрет, що тоді наш рівень був не надто професійний. Зараз складно було б зібрати дівчат, які колись грали у «Біличанці». З тих часів футзал став іншим, відношення до нього, ми зараз на вищому рівні, ніж тоді. Це могло б стати однією із причин, чому не вдалося б повернути ту саму команду. Якби були необхідні умови для тренувального процесу, матчів, все можливо, але завжди є але. Не знаєш, як повернеться до тебе життя. Люди швидко змінюються.
Переглянути цей допис в Instagram
– Що найбільше імпонувало у команді із Коцюбинського?
– Загалом мені подобався клуб: колектив, тренувальний процес, а ще те, як тренеру вдалось створити гарну команду. Всім прекрасно було відомо, що ми не отримували зарплатню, але при цьому не дозволяли собі пропускати тренування. Із великою відповідальністю та дисципліною ставились до футзалу. Команда працювала, як єдиний злагоджений механізм. Особисто мені було до вподоби те, що кожен вирізнявся індивідуальною майстерністю. Сьогодні у футзалі не так багато таких гравців, переважно, це ті, які мають талант від народження. Більшість команд грають лише за рахунок тактик. Звичайно, у «Біличанці» в нас теж були певні заготовки, тактика, але переважала все-таки індивідуальна майстерність кожної футзалістки. Вважаю, що за рахунок цього клубу вдалось виховати справжніх професіоналів.
– Що дає більший розвиток команді – індивідуальна майстерність чи тактичні дії?
– Клуби провідних таких футзальних країн, як Португалія, Іспанія та Італія теж грають тактично. Не скажу, що такий стиль гри погано впливає на розвиток дівчат. Українські клуби почали діяти більш тактично, це дасть поштовх для розвитку нашого футзалу у напрямку Європи. Проте, чим більше індивідуально сильних гравчинь, тим сильніша команда. Такі дівчата не повинні «тягти на своїх плечах» команду та не віддавати нікому передачу. Вони мають у потрібний момент показати свої вміння, які принесуть позитивний результат.
– У чому головна відмінність українського чемпіонату від європейських?
– Можливо, це підхід до футзалу та його дисципліна. Наприклад, за власним досвідом можу сказати, що для дівчат, які грають в Угорщині футзал – хобі. В Україні більш серйозно до цього ставляться, напевно у нас більше амбіцій та мотивації. Мабуть, у провідних європейських чемпіонатах кращий розвиток жіночого футзалу у загальному.
– Які переваги українського і угорського чемпіонатів?
– Рівень футзалісток українського чемпіонату ближчий до європейського футзалу. Можемо порівняти та побачити це у матчах національних дружин. Дівчата в Україні серйозніше ставляться до улюбленої справи, поразки глибше торкаються наших гравчинь, а також можу виділити відношення футзалісток до головної команди країни. Угорські дівчата можуть собі дозволити відмовитись та не поїхати у збірну через роботу чи якісь власні справи. Вони можуть сказати тренеру, що не збираються їхати через те, що будуть сидіти на лаві запасних. Для мене таке відношення з їхнього боку було дивним, порівнюючи із нашими дівчатами. Особисто для мене виклик у національну команду – мрія. Якщо брати переваги футзалу в Угорщині, то класний тим, що там більше матчів у сезоні, щовихідних були поєдинки. Іноді під час зустрічей більше навчаєшся, ніж під час тренувального процесу. Ми тренуємось для матчів, а в Україні, на жаль, їх не так багато.
Переглянути цей допис в Instagram💛🖤 #emotions
– Як ставитесь до думки – «Головне не перемога, а участь»?
– Ми беремо участь у матчах заради перемоги. Звичайно, не можна сказати, що головне – перемога. Але всі ми тренуємось, розвиваємось, стараємось для того, щоб її отримати. Якщо ти максималіст у житті, тоді це твоя ціль до якої ти прямуєш.
– У яких аспектах потрібно додати, щоб отримати виклик у збірну?
– Оцінювати якості гравців – це робота тренера. Але, гадаю, що в багатьох компонентах моєї гри потрібно додати. Її теперішній рівень далеко не моя межа. В першу чергу мені потрібно більше впевненості у собі та рішучості. Фізичні якості легше підтягнути, ніж моральні. Як не крути, все починається з власної голови. Також потрібно додати у грі на атаку.
– Не вперше можна почути від спортсменів про проблему невпевненості у власних силах. Чи вирішили б цей недолік командні психологи?
– Все починається з дитинства, перших слів та кроків. Ми всі вже сформовані особистості. Навіть у 20-річному віці психологу буде складно щось змінити у моральному стані гравців. Втілення впевненості у собі – робота не одного дня та складний механізм. Командний психолог може допомогти зміцнити колектив, але не змінити внутрішній світ особистості.
– Які головні проблеми та переваги дитячих спортивних шкіл в Україні?
– Один великий мінус – їхнє закриття. «Тесла-ЗХО» має свою школу, де зможе виховати дівчат для основної команди, а от інші клуби Вищої ліги такого не мають. Велика проблема в тому, що немає хорошої бази в Україні, мало тренерів погоджуються тренувати за такі кошти. Не так багато наставників приймають таку роботу та працюють на власному ентузіазмі, тобто, живуть тренуваннями молодого покоління. Наприклад, Володимир Колок – людина, яка народжена бути тренером. Була б рада, щоб таких коучів було більше. Додам, що перед тим, як поїхала грати в Угорщину, я 1,5 роки тренувала дівчат із ДЮСШ «Біличанки». Як тренер зіткнулась із проблемою турнірів. Вони проводились, але у батьків не завжди була можливість оплатити ці змагання для своїх дітей. Не було такого, що хтось казав: «Виділяю кошти на поїздку команди на турнір, бери дітей та їдьте». Ні, такого не було. Інколи трапляється так, що тренер має не надто сильне бажання їхати на турнір. Якщо так, тоді це одразу забирає цікавість юних спортсменів до спорту. Із плюсів можу виділити те, що декілька таких шкіл все-таки ще існують. Діти можуть піти тренуватись та розвиватись, а не сидіти вдома у смартфонах. Сподіваюсь, що з кожним роком спортивних шкіл більшатиме, а не навпаки.
Переглянути цей допис в Instagram🤩🥰👯♀️❤️
Про складні моменти у кар’єрі та підтримку вболівальників
– Яким бачите майбутнє жіночого футзалу в Україні? Як гадаєте, зараз він тримається на ентузіазмі президентів клубів?
– Завжди хочу вірити лише у краще. Не все залежить від спортсменів, великий внесок у розвиток футзалу залежить від керівництва, вищих органів влади. Наскільки вони сильно хочуть розвивати жіночий футзал в Україні чи навпаки. Думаю, що наш футзал зараз тримається завдяки президентам клубів. Ці люди люблять цей вид спорту, вони зацікавлені в ньому, за що ми їм вдячні. Багато хороших та сильних футзалісток мають пропозиції із-за кордону, якби вони не бачили підтримки з боку президентів та керівництв у розвитку та стабільності, то вже давно б поїхали в інші чемпіонати.
– Якщо вже говорити про гру наших дівчат у інших країнах. Як гадаєте, українські футзалістки в провідних європейських чемпіонатах склали б конкуренцію гравчиням чи навпаки – загубились?
– Вони б склали гарну конкуренцію місцевим футзалісткам. У нас є яскраві приклади Юлі Титової, Аліни Горобець, Іри Широкої, Каті Шеремет, це гравчині, які пограли закордоном у Росії. Аліна Горобець – найкраща футзалістка світу, поїхавши туди вона стала найкращою бомбардиркою. Досвід матчів закордоном дає розвиток кожній із нас. Можливо, не всі готові до переїзду у іншу країну, але більшість із дівчат змогли б посилити європейські чемпіонати.
– Наскільки складно грати проти друзів на майданчику?
– Вперше зіткнулась із цим в Угорщині, коли грала за DEAC. У Сексарді завела багато подруг проти яких зустрічалась на майданчику. Можу сказати точно – для мене немає друзів на паркеті. До та після гри – ми друзі, а під час матчу, вони суперниці.
– Ваш найбільш морально складний відрізок у кар’єрі?
– Можу назвати таким перший рік в Угорщині. Було багато моральних причин – чужа країна, конкуренція, не була ніколи такий тривалий час без рідних, вони дуже дорогі люди у моєму житті. Я дуже вдячна сім’ї за підтримку та безмежну віру в мої сили, це неоціненно. Згодом у клубі почалось щось незрозуміле, зміна тренера, грали переважно свої дівчата. Ще можу виділити емоційно складний відрізок, коли тільки почала виступати у складі «Біличанки». Хотілось грати, але тренер не давав багато практики, вважав, що ми ще занадто молоді. Складно сидіти на заміні більшу частину часу.
Переглянути цей допис в Instagram...и то,что имею..всё благодаря твоей поддержке🙏🏽 Моя ♾💛
– У жіночому колективі трапляються заздрощі та інтриги через конкуренцію?
– Все залежить від кожного з нас і наскільки тобі цікаві плітки та інтриги. Якщо людина проста, щира, то її це взагалі не турбує, тоді вона не буде брати участь у такому. Але це ніколи не дає гарантію, що її не торкнуться інтриги.
– Чи були такі випадки у Вашій кар’єрі?
– Майже у кожній команді є дівчата, які хочуть «зробити життя веселішим», якщо це можна так назвати. У DEAC в нас була не дуже приємна ситуація. На одному із тренувань наставниця сказала, щоб я проводила вправи на розтяжку для команди, звичайно, я погодилась. Всі дівчата дисципліновано виконували разом зі мною, а одна футзалістка вирішила не робити цього, аргументуючи це такими словами: «Вона не тренер, щоб я робила, те що вона говорить». Всі дівчата були приголомшені почутим. Потім зрозуміла, що саме я перемогла у конкуренції із нею, для неї футзал був не на першому місці. Якщо ти викладаєшся на всі сто відсотків, тебе ніхто не витіснить із основного складу.
– Як із вболівальницькою підтримкою в Угорщині?
– Матчі відвідувала чимала підтримка, там більше зацікавлені у жіночому футзалі. Коли грала у Сексарді, батько однієї футзалістки створив ультра-рух команди, який відвідував і підтримував не тільки на домашніх поєдинках, а й на виїзді. Майже на всі матчі вболівальники мали змогу купити квитки та сезонний абонемент.
Переглянути цей допис в Instagram🎈HAPPY🎈
– Чому українські вболівальники не мають футзальних традицій?
– Можливо, у нас інше відношення до жіночого футзалу, немає сильної популяризації. Наприклад, в Угорщині мене вразила кількість вболівальників на матчі жіночого баскетболу - всі трибуни і балкон були заповнені. На футзал було менше, але також чимала кількість.
– Чого хочете досягнути в житті і яким хотіли б бачити своє майбутнє?
– Мені дуже подобалось працювати із дітьми, тому це одна із ідей на майбутнє. Не знаю, як довго буду грати на професійному рівні. На сто відсотків можу сказати, що залишусь у спорті, я це люблю. Ще не знайшла іншу галузь для свого розвитку. Подивимось, як складеться та що на мене чекає в майбутньому, можливо, відкриється в мені нова «я». Якщо говорити про досягнення, то на цей час основна моя ціль – грати в основі збірної України.
– Чи важливо Вам який стиль гри сповідує тренер чи можете легко підлаштовуватись під будь-яку тактику?
– Для мене не складно зрозуміти, що тренер вимагає. Від наставника залежить гра команди та її малюнок. Якщо ти йдеш у новий клуб, то повинна приймати тактику коуча, це моя робота. В Угорщині, якщо мені було щось цікаво, виникали запитання, завжди підходила після тренування до наставників, щоб отримати відповідь на нього, а яка вона була - це вже інше запитання.
Про тренерську роботу Марії Васковець та секрет успіху українських дівчат
– Яка Марія Васковець, як наставниця?
– Марія Васковець – подруга. Старалась бути із дітьми на рівні, вони не люблять, коли ставиш себе вище за них. Завжди бачила, що дівчата мене поважають.
– Як не перетнути цю межу «тренер-друг»?
– Коли мова йде про тренувальний процес, маєш пояснити те, що ми 1,5 години тренуємось, я ваш наставник, якого повинні слухатись, все має бути дисципліновано. До та після тренувань ми могли посміятись, обговорювали їхні справи у школі, вдома, мені було цікаво, які вони поза тренуванням. Є діти, які досі мені пишуть, дарують маленькі подарунки, це дуже приємно.
– Чи були дівчата, які ставили себе вище за тренера?
– Таких дівчат не було. Були такі, які могли порушувати дисципліну, але я одразу дала зрозуміти, що в моєму колективі такого не буде. Діти були відкриті до мене, як і я до них.
– Марія Романівна більше тренерка із командної тактики чи індивідуальної гри?
– Багато часу приділяла увагу техніці дівчат. Працювала за тією самою системою за якою виховували мене, як футзалістку. У юному віці потрібно більше розвивати свої індивідуальні якості, а тактичні дії вже пізніше. Додам, що у колективі були талановиті дівчата, які могли б поповнити склади теперішніх команд.
Переглянути цей допис в Instagram💙Просто счастлива, что имела возможность наслаждаться этой красотой 😍🙏🏼
– Що було найскладніше у роботі із дівчатами?
– Мабуть, знайти цю золоту середину між межею «тренер-друг».
– Українки потрапили у четвірку найкращих команд Європи. Це результат, який просто так із «неба не падає». Який секрет вдалих виступів дівчат, попри численні проблеми в українському футзалі?
– Наші дівчата талановиті, багато із них мали хорошу базу у школі, а ще, це велика робота над собою. Не всі готові залишити все в Україні та поїхати грати у Європу. Якщо ти професіонал своєї справи, то тебе обов’язково побачать гарні клуби.
– Чи готові в найближчі роки перейти знову грати закордон?
– Чому б ні? Я готова. Мені дуже до вподоби чемпіонати Іспанії, Португалії та Італії, не проти спробувати сили у російському чемпіонаті. Пріоритетної команди немає, хочеться грати, розвиватись та рости у професійному плані.
– Відрізок кар’єри, де побачили найбільший професійний ріст, як футзалістки?
– Мабуть, перший рік в Угорщині. Він був складним, але водночас професійно найбільше змогла додати, зіграла багато матчів, відчувала, що відіграю велику роль у грі команди. Можу виділити ще один період, коли Аліна Горобець формувала команду для Першої ліги.
– Як грати під керівництвом найкращої футзалістки світу?
– Аліна Горобець – людина, яка народжена бути тренеркою. Мені подобався цей відрізок кар’єри, можна було багато взяти для себе нового та корисного. За плечима наша наставниця мала великий досвід матчів, вона гарна гравчиня. Відчуваєш гордість та щастя, коли найкраща футзалістка світу довіряє тобі бути однією із лідерок команди. Можу сказати, що саме у потрібний для мене момент, вона допомогла, додала впевненості та не дала мені покинути футзал.
– Хто із сучасного покоління українських футзалісток може стати найкращою футзалісткою світу?
– На цей момент – Ірина Дубицька, мені імпонує її гра. Не просто так вона отримала звання найкращої футзалістки на чемпіонаті світу серед студенток. Вона живе футзалом, знаю її відношення до цього. Хотілось б, щоб найкраща гравчиня на студентському рівні стала найкращою футзалісткою світу. Гадаю, це може стати її наступним званням. Можу виділити Анну Шульгу - вона гарна та талановита дівчина.
Переглянути цей допис в InstagramSi💙always with me💙
Про мікроклімат та переваги жіночого футзалу
– Як сприйняли звістку про дострокове завершення чемпіонату?
– Для мене це рішення не стало несподіваним. Була трішки засмучена, що досить довгий час провели без тренувань та матчів, а ще багато доведеться чекати попереду. У цьому сезоні, як ніколи, сповна не вдалось насолодитись чемпіонатом.
– Чим будете заповнювати такий відпочинок?
– Домашні тренування ніхто не скасовував. Буду по максимум проводити час із рідними, поки є можливість. Як таких хобі у мене немає. Люблю читати психологічні книги, дивитись фільми, засновані на реальних подіях, виходити із друзями на тренування на свіжому повітрі у гарний ліс, який зовсім поруч із домівкою.
– Чого не вмієте робити, але хотіли б навчитись?
– Не вмію їздити за кермом, але дуже хочу навчитись. Одне із завдань на це літо - отримати водійські права.
Переглянути цей допис в Instagram
– Три види спорту у яких могли б скласти хоча б мінімальну конкуренцію для інших?
– Спортивні танці, тут зможу скласти конкуренцію. Впродовж одного року займалась бальними танцями, але це було ще до футзалу. Сюди також додам баскетбол та легку атлетику. Якщо брати до уваги, що люблю дивитись, окрім футзалу, тоді це баскетбол, гандбол та великий теніс.
– Футзал – це…?
– Футзал – це спорт, який зараз є неодмінною частиною життя. Це світ, який відкрив для мене багато нового, подарував нереальну кількість подій та спогадів, а також дав можливість переживати особливі емоції.
– У чому жіночий футзал має перевагу над чоловічим?
– Можливо, він не настільки динамічний, розвинений, але в будь-якому випадку, він набагато красивіший та більш гармонійний.
– Як створити хороший мікроклімат у команді?
– Для створення гарного мікроклімату у команді кожному потрібно починати з себе. Маєш розуміти для чого ти приходиш сюди, а також кожен повинен виконувати свою роботу. Не забувати, що футзал – командний вид спорту. Якою хорошою футзалісткою ти б не була, сама ти нічого не зробиш. Поруч із тобою люди, які допомагають досягнути того, про що мрієш. Дуже хочеться, щоб кожна футзалістка виховувала в собі не тільки сильну спортсменку, але й вміння бути та залишатися людиною, не зважаючи на будь-які ситуації в житті. Часто люди настільки сконцентровані на цілях, мріях, перемозі, конкуренції, що забувають про головне – бути справжніми. На мою думку, духовний, моральний розвиток не менш важливий ніж фізичний. Як би це сумно не було, але рано чи пізно для кожного прийде час закінчити кар’єру. Футзал буде не завжди, а от те якою ти є насправді буде з тобою все життя.
Софія Кулай
