Наприкінці жовтня жіноча збірна України з футзалу вдруге поспіль вийшла до Фіналу чотирьох Євро-2022. Але щоб дати бій Португалії, Іспанії та Росії у березні, українкам треба змінювати менталітет та працювати над своєю самооцінкою. А щоб не втратити місце у європейській еліті, потрібно знайти кошти і спеціалістів, та й утримати дівчат у спорті.

Капітанка збірної Юлія Форсюк, яка виступає в екзотичному чемпіонаті Кувейту, розповіла про проблеми жіночого футзалу в Україні, а також про своє життя у Південно-Західній Азії.

– Зараз настільки вирівнюється і жіночий, і чоловічий футзал, що стовідсоткової впевненості у нашому виході з групи не було. Через ситуацію в українському чемпіонаті навіть були якісь побоювання, бо дуже багато дівчат без ігрового тонусу, дехто дуже довго сидів на карантині. Але було розуміння, що ми можемо, що потенційно Україна є лідером групи з Чехією, Бельгією та Фінляндією.

– Найважчий матч був із чешками (5:4), які посіли в результаті останнє місце у групі. Як так вийшло?
– Ймовірніше позначилося хвилювання. Офіційні матчі ми не грали, напевно, понад два роки. Не було жодних зборів. І лише напередодні групового етапу дівчата провели спаринги з Португалією. Плюс із Чехією був якийсь дисбаланс у грі. Після 3:0 на нашу користь у першому таймі припустилися помилок в обороні, які призвели до швидких голів. І вони, можливо, якось розбурхали команду, почався хаос. Дякувати Богу, вдалося втримати перемогу. І скажу, що Чехія набагато сильніше і цікавіше протистояла нам, ніж Бельгія. Але вони їй поступилися.
 

Поєдинок Україна – Фінляндія

– Якщо у нас великі проблеми у футзалі, за рахунок чого Україна має таку сильну збірну, яка входить до топ-4 у Європі?
– Можливо, тому що в команді достатньо гравців, які вже багато років займаються футзалом. Плюс багато гравців виступають за кордоном – в Іспанії, Росії. Ми з Гриценко граємо у Кувейті. Це не топчемпіонат, але підхід та тонус є. На жаль, команда IMS-НУХТ, яка чотири роки поспіль була чемпіоном України, розпалася, і дівчата самостійно підтримували форму. Напевно, величезне бажання виступити добре та професійний підхід, незалежно від ситуації, сприяли нашому успіху.

– Як же залучати дівчаток до секцій, якщо чемпіонат розпадається і потрібно готуватися самим?
– Коли я прийшла до свого першого тренера, професійного жіночого футзалу не було. Ми навчалися та працювали. У нас був великий клуб "Біличанка", і завдяки тренеру загорілися ідеєю виграти чемпіонат, потім поїхати на Лігу чемпіонів. Він завжди повторював, що ми матимемо і чемпіонат Європи, і чемпіонат світу. Ми жили цією ідеєю, доки не закінчили університет і не стали розуміти, що треба за щось жити. У результаті багато гарних гравчинь вийшли заміж, а хтось поїхав грати за кордон.
 

Збірна України з футзалу після перемоги над Бельгією

Зараз дуже складно когось мотивувати, бо інший чемпіонат, дитячих шкіл немає, а студентські команди на слабкому рівні. Я пишаюсь дівчатами, які працюють в інших галузях, але паралельно тренуються. Ось зараз, щоб поїхати до збірної, вони написали заяви за власний рахунок. У нашого покоління ще є це бажання, але на скільки цього вистачить? А молодих дівчат важко утримати, якщо ти не платиш їм шалені гроші.

У Європі ситуація краща – там є школи, університети. Тільки ми кудись їдемо, а іспанки, італійки та навіть росіянки грають удома. Але, може, наш вихід до фінальної частини Євро когось надихне.
 

Радість збірної України після виходу на Євро

– Склад фіналу чотирьох Євро-2022 буде таким самим, як і два роки тому – Іспанія, Португалія, Росія та Україна. Це реальне розташування сил у Європі: топ-4, а далі – прірва?
– Я б до цієї четвірки додала збірну Італії, якій трохи не щастить, і вона вже другий рік поспіль потрапляє до однієї групи з Іспанією. В Італії пізно схаменулися зі створенням збірної. Почали її розвивати лише тоді, коли дізналися, що у 2019 році буде жіноче Євро. Але Італія самотужки поки не витягує, тому вже натуралізували трьох бразилійок. Інші команди, які були у цих чотирьох відбіркових групах, швидко зростають.

Португалія, Іспанія та Росія реально сильно відірвалися. Вони раніше за інших почали розвивати футзал. Але в інших країнах, у тієї ж Швеції чи Нідерландів, є всі можливості наздогнати їх у майбутньому. Багато хто навіть набирав дівчат з великого футболу. І якщо вони вирішать, що жіночий футзал їм цікавий, то через 3-4 роки розстановка сил у Європі зміниться.
 

Фінти на паркеті від Ксенії Гриценко

– На минулому Євро Україна стала четвертою, поступившись у матчі за "бронзу" Росії лише по пенальті. Чи є у нас шанс у березні стрибнути вище голови та завдати поразки фіналістам 2019 року Іспанії чи Португалії?
– Шанс є завжди. Не можна виходити на матч і не вірити у власні сили. Коли я грала в Іспанії, то відчула різницю в менталітеті. Я багато разів говорила нашим дівчаткам, що ми 100% працездатніші за них, наполегливіші і десь технічніші. Але проблема наших людей у тому, що ми надто невпевнені у собі. Ми боїмося зробити помилку, не вистачає спортивної агресії.

Португалія чи Іспанія мають багато досвідчених гравчинь з найкращих чемпіонатів, а у нас дуже багато хороших дівчат закінчили кар'єру, не маючи мотивації чи можливості. У них грають дівчата за 30, а у нас у 32 роки тебе вважають мало не бабусею, мовляв, ти вже ніяка і час народжувати дітей. За Іспанію грає бразилійка, якій у 38 років зробили паспорт та запросили до збірної. І вона – топ.
 

Капітанка збірної України Юлія Форсюк перед матчем

А в Україні рано гасять гравців стереотипами, десь батьки не розуміють. А збережи ми кістяк збірної протягом кількох років, гадаю, сьогодні все було б інакше. Тому ми маємо величезний шматок роботи. І якщо вийде зіграти обіцяні товариські матчі з Іспанією та Швецією, то це буде дуже великий досвід. Тому що будь-яка гра замінює майже місяць тренувань. І зовсім інший психологічний стан.

– Наскільки серйозна різниця між великим футболом та футзалом? Чи змогли б ви грати на великому полі?
– Наразі вирішили, що всі клуби української Прем'єр-ліги повинні мати жіночу команду. Але оскільки дівчат-футболістів у нашій країні не дуже багато, їх почали витягувати з футзалу. І багато хто, не маючи у футзалі зарплат та пропозицій, пішли у футбол, де не губляться і перебувають на ключових ролях.

Тренування збірної України

Але для мене це два різні види спорту. У футзалі робота з м'ячем однозначно швидша і навіть різними частинами стопи. Через те, що ми граємо на маленькому майданчику 40х20, дуже швидкий контакт та мінімум часу на прийняття рішень. За 2–3 секунди потрібно прийняти м'яч, підняти голову, оцінити ситуацію та віддати передачу. Ти весь час під пресом, частіше зустрічаєшся з м'ячем і частіше контактуєш із суперником.

– Ми говоримо, що в Україні футзалістки і працюють, і грають. А яка ситуація у найкращих чемпіонатах, які там зарплати?
– Скажу, що у Європі переважно також не дуже великі зарплати в клубах. Багато дівчат також паралельно працюють навіть в Іспанії та Італії. Можливо, лише топові бразилійки отримують там гарну зарплатню. Не знаю як зараз, але коли я там грала, могло бути 800-1000 євро. Наразі 700-800 євро вважається досить гарною зарплатою. Але якщо ти топгравець, гадаю, вона може бути й півтори тисячі. В Італії платять трохи більше і якщо ти реально основний гравець, то можеш отримувати 1500-2000 євро.

У нас теж були команди та хороші зарплати, але зараз багато президентів залишили клуби з певних причин, і команди розпалися. Скажу ще, що у нас недостатньо кваліфікованих тренерів. Якщо порівнювати за підходом навіть із дитячими фахівцями у Європі – це небо та земля. Який може бути розвиток, коли я бачу не тренування з футзалу, а урок фізкультури?

І в команді не може бути один тренер і все. У нього має бути штаб, реабілітолог та фізіотерапевт. А у нас звикли, що всі обов'язки лягають на тренера – і психолог, і під час гри може бути лікарем, і менеджером, і квитки купує, і форму вночі набиває.

– Здивувалася, що останні два сезони ви граєте в Кувейті. Все ж таки мусульманська країна, де до жінок найчастіше суворіше ставлення, і навряд чи там сильний чемпіонат... Як зважилися?
– Сама від себе не очікувала, моєю метою завжди була Європа. Але в найскладніший період в Україні, коли через пандемію у нас зупинили чемпіонат, мені написав менеджер кувейтської команди, що їм до складу потрібні дві дівчинки. І я подумала, а чому б і ні? Раніше дівчата там грали просто на вулицях. Зараз у жінок триває четвертий чемпіонат. І років зо два тому у них виникла ідея запрошувати двох професійних гравців з інших країн.

Не можу сказати, що тут Європа, але хіджаби носять лише люди похилого віку. А спортсмени та молодь одягаються досить вільно. Хоча не можна сильно відкривати ноги та плечі. Але все одно різниця дуже велика – інший менталітет, інша релігія. Люди тут впевнені в собі, вони не звикли напружуватись, а у спорті без цього – ніяк. Минулого року ми виграли чемпіонат і хочемо допомогти їм перемогти в цьому, але треба знайти підхід, нікого не скривдити. Ми намагаємося пояснити, що команда – це не два гравці, і вони повинні нам допомогти.
 

Форсюк у матчі чемпіонату Кувейту

Місцеві дівчатка не одержують зарплату, її платять лише професійним гравцям. Тому вони приїжджають увечері на тренування вже після роботи та розглядають футзал як хобі. Вони мають спокійне життя – робота, машини, магазини, будинок. На вулицях вони майже не гуляють, бо дуже спекотно. І спорт для них – як можливість себе якось проявити. Але якщо вони хочуть, то їдуть на тренування, а завтра вона втомилася або ти їй щось грубо відповіла, і може й не прийти.

Однак багато й позитивних моментів. Є дівчатка в команді, які дякують нам за те, що ми їх багато чого навчили. Адже насправді вони зовсім маленькі у футзалі. І сезон короткий – буквально грудень-січень, тому що команд небагато.

– У повсякденному житті вже адаптувалися до Кувейту?
– Цього сезону вже трохи легше, а в першому було складно, тому що не можеш погуляти на вулиці. Там температура 38–48 градусів, після п'яти хвилин ти пітнієш, голова паморочиться. Тому тут життя відбувається за схемою: будинок, робота, супермаркети, машина. Скрізь кондиціонери. І для нас це складно, коли на вулиці спека, а в залах така холодина. Але ми звикаємо.

Їжа також специфічна: рис, м'ясо, кебаби. Звичайно, спочатку було цікаво скуштувати місцеві страви, але зрозуміли, що це не наше. Іноді хочеться з'їсти елементарний борщ чи гречку. Тому навіть тут намагаємось знаходити можливість готувати.
 

Юлія Форсюк у Кувейті

Як коротаємо дні? Дуже часто у нас по два тренування на день: вранці – із бразильцем із чоловічої команди, він тренер з фізпідготовки, а ввечері – із дівчатами. І день минає швидко. Коли є вихідний, то після шостої вечора вибираємось погуляти, бо тут дуже гарна природа та Перська затока. Деякі місцеві дівчата водили нас місцевими музеями, парками, кафешками. І з того, як люди тут ставляться до себе, нам десь треба взяти приклад. Тому що в Україні багато хто недооцінює себе і живе за нав'язаними стереотипами.

Джерело - Олена Павлова, Обозреватель